Шпильки

Чергова часова петля. Чергова зустріч. Акемі задумливо розчісувала волосся і обирала сукню. Хоч би скільки разів не повторювались події, вона чекатиме кожної нової зустрічі з нею як вперше. Зібравшись і пов’язавши на зап’ясток улюблену яскраво-рожеву стрічку, яка так пасувала до темної сукні, вона покрокувала провулками надто знайомого міста. Раніше вулиці не здавались їй дивними – було відверто не до того, та потім вона знайшла своєрідну чарівність в цьому. Автомобілі дивно синхронізувались, мости перехрещувались під неприроднім кутом, а квіти росли хоч і хаотично, але всі до однієї були ідеальними, без відцвітших пелюсток чи зім’ятого листя. І це не надавало Мітакіхарі перфекційної симетрії, навпаки, підкреслювало якийсь неземний шарм неідеальності.

Неначе поле спокійної відьми.
Хомура поглянула на свій зап’ясток і посміхнулась одними лише вустами – тепер у зламаної Мітакіхари є причина бути такою.

Все ж цей часовий відрізок не був “черговим”. Тепер усе не так.

Вона завернула за ріг і побачила дерев’яну (чи тільки імітуючу дерево?) вивіску кав’ярні. Її улюбленої кав’ярні. Канаме Мадока не була схожа на людину, яка п’є каву, тим не менш, вона обожнювала такі місця, і зазвичай брала ромашковий чай і якусь ватрушку. Вона любила прийти з зошитом і замальовувати якісь випадкові речі, сенс яких іноді вражав відаючу-про-все Акемі.

Вона врешті зайшла, коротко привітавшись з літньою жіночкою за касою, і сіла біля вікна. Останнім часом їй полюбилось спостерігати за містом.

“Хомуро, як чудово що ти вже тут.” – почулось з-за спини.

Перед нею сіла вона. Канаме Мадока – найдобріша людина цього світу; богиня, його створивша; гарна учениця і, врешті, найкраща подруга, любов якої і любов до якої змінила всесвіт назавжди.

– Привіт, Мадоко. – Сказала Акемі, відковтнувши кави. Гірко, та смачно. – Як ти сьогодні?
– Все добре, справді. Усе.. як завжди. – розгублено, – о, ти замовила мені чаю?
– Так. Ми ж подруги. – Щиро посміхнулась дівчина.
– Не варто було.. Але дуже дякую! – Канаме відпила з витончиної філіжанки, – такий смачний…

Через кілька хвилин тиші, Мадока дістала записник і почала щось замальовувати. Як вона робила зазвичай.

– Я можу глянути?
– О, авжеж. – дівчина м’яко покликала до себе. На сторінках лише почали вимальовуватись якісь напівкола.
– Що цього разу?
– Метелики.. Глянь, он там. – поглядом вона вказала на стіну в тіньовому закутку кав’ярні, де, наче в галереї, висіли метелики на шпильках. Хомура не знала чи були вони там до цього, але була переконана – вони справжні.

Врешті вийшла неймовірна композиція, де руки прибивають шпильками.. людину з крилами метелика.

Акемі знову здивувалась чуттю подруги. Почуття були прекрасно передані, не дивлячись на простоту малюнка.

– Це неймовірно, Мадоко. – зачарований погляд на аркуш, – чому саме метелики?
– Я.. думала як вони себе почувають. Вони гарні, і люди перетворюють їх на статуї, щоб вберегти? Вберегти від смерті, вбиваючи заздалегідь?
– Люди – жорстокі. Вона лише егоїстично зберігають образ метеликів, не замислюючись, що вони відчувають.

Акемі бездумно провела по малюнку рукою. Стрічка на зап’ястку опинилась акурат поряд з крилом людини з малюнку.

– Хоча знаєш… – вперше за довгий час в очах Хомури з’явилась розгубленість. – Я не знаю, нащо люди роблять це з метеликами.

Добра душа Мадоки вирішила, що подруга злякалась за метеликів, і поспішила її обійняти. З щоки Хомури скотилась сльоза, так і не впавши на підлогу.

///

Написано за артом, за інтерактивом спільноти “чай і фанфіки”.