Шок, страх та нове життя

– Дуглас! Дуглас живи! Зараз надійде допомога, тільки благаю, протримайся ще бодай трохи!– долинув дивний крик з усіх боків.

Дивний, але гучний крик, який був наповнений жалю та страху. Це кричав мій старий друг, з яким ми пройшли багато перешкод. Чуючи цей крик, я думав лише про свою доньку Люсі, та шкодував, що так і не встиг сказати їй бодай одного слова «вибач»…

Розплющивши очі, та оглянувши усе довкола, я побачив лише темну безкінечну темряву, крізь яку не було видно нічого, окрім мене самого. Жодного блиску, жодного звуку, жодного білого чи сірого предмету. Лише чорна пустота, та я один.

Я не відчував болі, я не відчував гніву, я відчував лише жаль. Бо лише один постріл відокремив мене від світу живих, та кинув сюди. Була б тут моя мати, вона б вже почала говорити про якесь чистилище та про те що Бог хоче випробувати її чи готова вона до нового життя. Але я ж розумію, що це маячня, і що Бога не існує. Існує лише природний людям страх, тупість, та дикість.

Обережно поглянувши в низ, я побачив свій тулуб та ноги, на яких був одягнутий дивний дворянський одяг з часів середньовіччя. Заплющивши очі, та сконцентрувавшись, я зрозумів що зараз сиджу на чомусь, а на моїй голові лежить щось металеве та тяжке. Промайнуло ще кілька секунд, як у вухах почало пищати. Через ще одну мить я відчув жахливий біль у голові, й розплющив очі.

Як тільки я розплющив очі, перед моїм поглядом відкрилася страшна картина. Величезна залізно-скляна люстра, була розбита вщент та лежить на підлозі, а під нею був чоловік у обладунках, який стікав кров’ю та був без однієї руки, та схоже вже був не живий.

Піднявшись зі свого стільця, я зрозумів що то зовсім не стілець, а трон, обрамлений золотом та сріблом. Трохи оглянувшись, я побачив на підлозі скіпетр, а також відчув запах пилюки, крові, та чогось горілого.

Не встиг я промовити бодай слово, чи пройти бодай крок, як крізь дзвін у вухах я почув крик. – Ваша Величносте! З вами усе в порядку? – Поглянувши у сторону звідки лунав цей крик, я побачив досить таки вродливого чоловіка в обладунках, та з нажаханим від страху обличчям.

– Ваша Величносте, ви живі! Слава Богу ви живі! – кричав чолов’яга з полегшенням на лиці – Ваша Величносте, тут небезпечно. Новий землетрус може статися що миті!

Як тільки чоловік підійшов ближче, я наче різко згадав хто він. Цей чоловік на ім’я Осборн є моїм особистим охоронцем. А точніше королівським охоронцем…

Швидко зрозумівши хто він, я негайно спробував прогорнути у своїй пам’яті хто я такий, і у моїй голові різко вискочила відповідь, як якийсь попереджувальний знак. Мене звуть Тімоті Вімблдон, і я Король Королівства Ґрейкасл. Я навіть пригадав те що я робив годину тому, і це уявлення про мене було не одним з найкращих. Пихатий хлопець що сидить на троні та байдужо вислуховує проблеми людей, навіть не думаючи їх вирішувати.

Кинувши погляд на стелю, я побачив шалену діру, яка не могла з’явитися нізвідки. Задавши собі питання що сталося, я відчув сильний біль у голові. Крізь біль я чітко відповів Осборну – Ні, це не землетрус. Негайно знайди мені прем’єр міністра.

– Але ж Ваша Величність…

– Негайно знайди прем’єр міністра! – злісно крикнув я, хапаючись за голову. – А я піду до кабінету, де я й буду його очікувати. Ніхто не має тікати з палацу!

– Як скажете Ваша Величність! – Вимовив Осборн перед тим як наказати варті допомогти дійти до кабінету.

Попри певну незграбність варти, мені все ж допомогли дійти до кабінету, де був диван, крісло якогось Лорда, та стіл на якому була стопка паперів, перо, чорнильниця та печатка. Вони посадили мене за стіл, після чого обережно вклонилися та почали питати чи ще щось потрібно.

Швидко наказавши варті вийти, я хапаючись за голову та відчуваючи невимовний біль який зростав з кожним подихом, зняв з себе цю дурнувату корону, після чого гримнувши її об стіл, зняв і мантію, яка була такою ж неймовірно важкою.

Зараз, коли я зменшив тягар з плечей та шиї, моя голова стала менше боліти, та це дозволило мені бодай якось думати. В перше чергу, хто я? Як я вже згадав, я Король Тімоті Вімблдон. Один з п’яти наступників на трон Ґрейкаслу. Чудово, а тепер мені треба знати що сталося. Трохи поміркувавши, я згадав як розмовляв з лицарем шляхетного походження. Він доповідав про стан його земель, як вмить стеля провалилася та щось наче вибухнуло. Але як це можливо щоб у часи середньовіччя були бомби? Це ж… Постривайте, такого ж не може бути…

Через одну мить моїх міркувань, я почув нервовий стук, який лунав зі сторони дверей. Я був впевнений, це прем’єр міністр. – Заходьте. – Чітко та виразно вигукнув я, намагаючись приховати своє здивування та страх.

Відчинивши двері, старуватий чоловік з золотистим волоссям, та морщинками коло очей підійшов до мого столу. По лицю було видно його занепокоєння та певний страх. – Викликали Ваше Величносте?

– Так Маркіз Вайк, я вас скликав щоб ви негайно зібрали усіх присутніх міністрів у залі для зустрічей вельмож.

– Але ж Ваша Величносте, ви чули цей гуркіт який стався недавно. Мабуть не ліпшою ідею буде лишатися тут…

Почувши це, я наче відчув цей страх. Боже, як це жалюгідно виглядає з моєї сторони. – Маркіз Вайк, я знаю що я роблю. Те що сталося, більше не повториться по як мінімум одній простій причині. Ті хто це зробили вже втекли, і момент за який вони повернуться може зайняти чимало часу. А тому виконуйте мій наказ! Від цього залежить життя не тільки Ґрейкасла, але і їхні життя!

Маркіз нічого не відповів на мій крик. Він лише кивнув, вклонився, та вийшов з кабінету зачинивши за собою двері. На вигляд він був обурений моїми словами, але якось чхати. Той хто це зробив, точно цілився на мене, і це не говорить про хороші наміри нападника.

Загалом мені не можна гаяти час. Треба знайти тут щось, що дасть мені згадати більше. Відчинивши шухляди свого столу, я не побачив практично нічого корисного. Купа паперів, чорнильниць та пір’я. Відчинивши найменшу шухляду, я побачив чотири листа які були вже відкриті. Схопивши усі ці листи та діставши усе що в них було, я почав перечитувати усе це. Як тільки я закінчив, я згадав людину яка їх писала, а разом з тим згадав поразку на річці Червона Вода. Триклятий Роланд Вімблдон. Четвертий принц, та тупуватий молодший брат. Схоже це його так звана помста… Але я сумніваюся що він зміг створити бомбу. До того ж у нього слава бабника за спогадами цього короля.

Трохи погортавши свої спогади, я нічого не знайшов про вибухівку. Але я знайшов спогад про порох! Це значить зараз той період коли тільки відкривають порох. По тому що я також можу сказати я… Жалюгідна людина, а мої брати та сестри не кращі за мене. Що ж, якщо я тут, значить я маю це змінити.

Крізь думки я почув як відчиняються двері та чутний голос Осборна. – Ваша Величносте, усі міністри вас вже очікують.