Шляхи аєдра неісповідимі

Грай важко дихала. Іти в лобову атаку з драугром-воєначальником була явно не найкращою ідеєю. Тепер він був сповнений рішучості вбити її, і шансів вижити у нього було все-таки більше.

Стоячи за колоною, Грай судомно думала. Після крику Вогняне дихання горло нестерпно палило, а значить вона не зможе використовувати ту`ум найближчим часом. Ситуацію погіршувало ще те, що крик не особливо зачепив драугра, і тепер він був сповнений рішучості вбити нахабного смертного, що наважився проникнути в палац його пана.

«От же дремора! Справи гірші нікуди! Що ж робити?” – напружено думала дракононароджена: «У мене є лише мить, а я навіть не знаю, що робити! Якщо дати йому підійти до мене надто близько, він легко доб’є мене, і…»

Рішення прийшло миттєво. Грай глянула у бік урвища і важко зітхнула. Що ж, або зараз, або ніколи.

Дівчина різко вискочила через колону, давши себе виявити. Драугр оскалив гнилі зуби і кинувся на неї. Щоразу, коли він мав намір ударити мечем, вона лише швидко відскакувала убік. Живий труп люто махав з боку в бік неповоротким дворучним мечем, але жодного разу не зміг зачепити дівчину.

«От і головний недолік дворучної зброї,» – посміхнулася Грай: «Якщо все вийде, то мої справи будуть не такі вже й погані»

Стоячи майже на краю урвища, довакін вичікувала. Драугр, відчувши, що загнав ворога в глухий кут, повільно наближався до неї. Щоб усе вийшло, треба було підпустити його ближче. Мить, і драугр заніс над нею клинок, але в останню хвилину Грай спритно вивернулась і прослизнула між його ніг. Втративши рівновагу, драугр не втримався і зірвався у прірву.

Грай радісно видихнула і лягла на холодну кам’яну плиту. Все справді було не так вже й погано, і принаймні ще зайвих десять хвилин вона точно проживе.

«Дякувати дядечку Бріньольфу за прийоми,» – подумала Грай і відразу похмурніла. Вже точно не про рудого вора вона повинна думати перед вирішальною битвою, і вже точно не після того, як він обійшовся з нею.

Довакін встала і обтрусила себе. Вона підняла голову на яскравий синій стовп світла і посміхнулася. Вона близька до своєї мети як ніколи і вже точно не проґавить її. Дівчина повільно піднялася сходами і побачила драконячого жерця. Все ж таки рано вона подумала, що справи налагодилися. Жрець стояв до неї спиною на високому п’єдесталі і дивився на стовп світла.

Це мав бути Накрін, страж порталу в Совнґард і найвідданіший слуга Алдуїна. Дівчина багато читала про драконячий культ у бібліотеці Храму Небесної Гавані і знала практично все про драконячих жерців. Вона з’ясувала, що вони були дуже могутніми магами, практично досконало володіли магією школи руйнування, і кожному з них не було б великою проблемою вбити її. А до всього, вони ще дуже моторошно виглядали: наполовину згнілі трупи, що ширяли за кілька дюймів від землі; вони воскресли після повернення свого владики, щоб служити йому навіть у смерті.

Грай насупилась. Коли вона жила в Храмі Небесної Гавані, читання книжок було її єдиною доступню розвагою, поки Есберн намагався віднайти найменшу згадку ту`уму, який використовували Язики давнини, щоб здолати Алдуїна. Ну, або ж частково здолати. Вони не знайшли нічого кращого, ніж просто закинути його в потоки часу, залишивши її, останню дракононароджену, розбиратися з наслідками. Гречно дякую!

Але на патетику нема часу, а набуті знання ніколи не бувають зайвими. Іти на жерця відкрито з мечем було б чистим самогубством, магією Грай володіла дуже посередньо, а навіть якби й володіла, то навряд чи змогла зрівнятися з ним по силі, та й підкрастися не було можливості. Одного ту`уму явно буде недостатньо, і жрець точно не такий дурень, щоб дозволити зіштовхнути його з обриву. Отже, треба викручуватись по-іншому.

Грай стиснула в руках свій вірний меч і посунула вперед. Дівчина тихо свиснула, привертаючи увагу жерця. Той не змусив себе довго чекати, неквапливо повернувся до неї обличчям і в ту ж мить направив до неї вогненну кулю. Але Грай на це й розраховувала. Спритно ухилившись від вогняної кулі, вона самовдоволено посміхнулася і закричала:

-Файм Зі Грон!

Дракононароджена розчинилася у повітрі. Жрець відчайдушно дивився з боку на бік, намагаючись відшукати нахабну шмаркачку, але вона просто зникла. За кілька хвилин з-за спини Накріна з’явилася Грай, одним точним рухом відрубавши голову жерцеві.

Дівчина майже засміялася від радості. У неї вийшло! Вона змогла вижити в цьому забутому богами місці, і тепер ніщо не відділяло її від Совнґарда та Алдуїна. Грай повільно піднялася на п’єдестал і зазирнула до порталу. Дивне почуття огорнуло її. Вона збирається ступити на землю мертвих, і ніхто не знає, як вони відреагують на її прибуття. Але, як би там не було, загроза тиранії Алдуїна була значно серйозніша, ніж страх порушити спокій мертвих. Особливо коли на кону живі. І Грай зробила крок уперед, дозволивши променям світла поглинути себе.

***

Яскраве світло поступово розвіялося, і Грай відчула тверду землю під ногами. Дивні лякаючі відчуття зниклі, і їх на змінило полегшення. На превеликий подив дівчини, біль повністю пройшов. Рани і садна самі собою зцілилися, ніби їх ніколи й не було. Тільки розірвана броня, що більше схожа на лахміття жебраків на вулицях Ріфтена, нагадувала про недавні битви.

«От як почуваються мертві,» – промайнуло в голові у Грай, – «Вони ніби… ніби живі».

Дракононароджена подивилася угору і обімліла. Там було небо і безодня в той же час, воно було неймовірним. Всі кольори злилися в один безкінечний потік, який зливався в одній точці у центрі. Це було реально і нереально, здавалося, можна рукою дотягнутися до неба і розчинитися в його нескінченній течії. Забути про обов’язок, про дар, про пережитий біль і все ще ниючі душевні рани, закриті глибоко всередині … забути про свій шлях і призначення …

Пронизливий рев повернув Грай до нагальних проблем. А точніше, до однієї великої чорної проблеми, з якою вона ще мала впоратися. Дівчина глянула вниз на долину: все попереду було оповите безпросвітним туманом. Алдуїн уже поставив свій капкан і почав полювання на душі. Отже, з кожною хвилиною він набирав свою силу. Зволікати означало вкоротити і так невеликі шанси.

Довакін впевненим кроком спустилася на долину. Крик Чисте небо значно спростив їй життя, розганяючи туман на кілька хвилин, і дозволяючи розглянути дорогу. На шляху довакіну зустрічалися душі загиблих братів бурі, легіонерів, найманців і ще аедра знає кого, які безцільно тинялися в тумані, зневірившись відшукати дорогу в Зал Доблесті і тепер чекали на остаточне забуття в капкані душ. Грай скривилася: чого вартувала ця війна, якщо на всі сторони чекає одне – стати кормом для Пожирача Світу.

Невідомо скільки часу минуло, перш ніж дівчині вдалося дістатися китового мосту. Біля нього стояв високий міцний норд із важкою сокирою за спиною.

Це був Тсун, у цьому не було жодних сумнівів. Тан і щитоносець Шора, що перевіряє душі, чи гідні вони увійти до палацу Шора. Побачивши дівчину, він підійшов до неї.

-Що привело тебе в Совнґард, душ притулок, гідним мертвим Шора дар?

Грай безглуздо хихикнула. Питання було дивне до краю. Особливо враховуючи той факт, що по всій долині розлігся непрохідний туман, а з нього, гучний і лютий, лунав рев Алдуїна, зливаючись разом зі стогонами страждаючих душ. Але в будь-якому випадку, якщо питання було поставлене, на нього слід відповісти.

Довакін розправила плечі і сміливо подивилася Тсуну у вічі.

-Я переслідую Алдуїна, Пожирача Світу.

-Доленосна справа. – байдуже відповів Тсун. – Багато хто рвався битися з Червем.., коли він вперше поставив на душі сільця на порозі Совнґарда. Але Шор утримав наш гнів і, можливо, премудрий прозрів твою долю.

Грай уважно подивилася на Тсуна. Їй здалося, чи його голос справді здригнувся на слові червь. Ну що ж, якщо боги бояться смертельних лещат Алдуїна, то що ж говорити про смертну дівчину, у якої лише одне життя, і лише природне володіння ту’умом трохи врівноважує її сили проти ворога. Чому боги вирішили, що саме смертному створенню під силу впоратися з давнім драконом-напівбогом? Ну, або в крайньому випадку, вони могли б наділити драконячою кров’ю якогось міцного воїна, загартованого битвами, а не маленьку дівчинку, яку життя мотиляє з боку в бік, наче ганчір’яну ляльку?

Шляхи аедра несповідимі.

Так одного разу сказав майстер Арнгейр, коли Грай після офіційної церемонії наречення Драконом Півночі, запитала, якою є її доля. Він сказав, що її доля накреслена самим Акатошем, богом-драконом, і він покладає на неї великі надії. На питання, чого саме хоче Акатош майстер голосу лише похитав головою: «Шляхи аедра несповідимі, довакін. Нікому не відома їхня воля, але саме ти станеш її провісником». Отже, вона або стане провісником нового дня, або сонце ніколи більше не зійде над Нірном. Вибір не такий вже й великий.

-Я хочу увійти до Зали Доблесті.

-Не тінь ти, що зазвичай тут проходить, – насупився Тсун, – але жива душа, що наважилася ступити на землі мертвих. За яким правом ти хочеш увійти?

Нікому не відома їхня воля.

-За правом народження. Я довакін.

-Давно ж я не бачив героя драконячої крові, веденого долею.

-Чи можу я увійти до Зали Доблесті?

…але саме я стану їхнім провісником.

-Живий чи мертвий, але за заповітом Шора, ніхто не пройде цим мостом, поки я не оціню його військове молодецтво і не вважатиму гідним.

Зрозуміло, знову треба було битися. На цей раз із таном Шора. На превеликий подив Грай, Тсун взяв сокиру в одну руку і з легкістю прокрутив її в руці. Він був набагато сильніший за Грай, але і вона за час перебування в Совнґарді змогла відновити здоров’я та сили. Нехай на його боці стоять сила і міць, за її плечима стоять куди важливіші вміння – спритність і швидкість.

І поєдинок розпочався. Дзвін зброї розрізав повітря навпіл. Грай крутилася з боку на бік, паруючи удари Тсуна і завдаючи свої. Якоїсь миті все закінчилося. Тан Шора вирівнявся і з м’якою усмішкою сказав дівчині:

-Міць твоя велика, достойна мене. Давно вже живі не входили сюди. Хай береже тебе Шор на твоєму шляху.

Грай щосили рвонула по мосту. Коли вона увірвалася до Зали Доблесті, на порозі на неї вже чекали Язики давнини: Хакон Одноокий, Гормлейт Золота Рукоять і Фелдир Старий. Вони передчували її прихід. Зваживши всі за і всі проти, вони вчотирьох вийшли в долину, щоб битися з Пожирачем Світу востаннє.

***

Наступна битва була схожа на калейдоскоп. Вогонь з небес, брязкіт мечів, рев Алдуїна – все злилося воєдино. Для Грай все відбувалося настільки швидко, що вона не встигала усвідомити, що відбувається. Лише інстинкти диктували їй, що треба робити, і дівчина повністю поклалася на них.

Якоїсь миті все закінчилося. Все поглинуло яскраве біле світло, і останнє, що вона запам’ятала, це Сяйво Світанку, встромлене в пащу Алдуїна…

***

Алдуїн розплющив очі. Весь простір навколо сяяв різними кольорами, які химерно змішувалися у неймовірні візерунки. Це був не Совнґард, у цьому не було жодних сумнівів. Поруч нікого не було: ні смертних черв’яків, ні Тсуна, ні її…

Від лише однієї згадки про дракононароджену в Алдуїна скипіла неприборкана лють. Цей жалюгідний черв’як, що плюндрує драконьою кров своїм смертним тіло, який до всього іншого дозволив підняти руку на самого Алдуїна, первістка Акатоша та законного володаря світу! Вона не варта навіть лежати біля його ніг, не те що боротися з ним. Він ще обов’язково з нею поквитається…

-Ти мене розчарував, сину мій.

Алдуїн здригнувся. Ні, він не міг помилятися, але цей голос не міг належати.

-Батько?

-Тобі був дарований другий шанс все виправити, і як ти ним скористався? Незважаючи на всі мої настанови, ти обрушив на цей світ лише гнів і ненависть. І тепер ти пожинаєш плоди своїх діянь.

Голос Акатоша звучав спокійно, але водночас дуже суворо. Алдуїн вперше за цілу вічність відчував незрозуміле благоговіння та страх перед своїм батьком. Він уже давно забув, як це, нести перед кимось відповідь.

-Батько, моїм прагненням було лише повернути назад владу моїм братам і знову правити над смертними, але…

-І тому ти перетворив їхні міста на руїни та попіл? Так ти вирішив завоювати владу? – Акатош тяжко зітхнув, а потім продовжив. – Мені боляче говорити це, але ти маєш відповісти за свої вчинки. Ти позбавляєшся свого безсмертного тіла та можливості використовувати свій ту`ум. Тепер ти сам відчуєш, як це, бути «жалюгідним смертним червем».

-Ні! Батько, прошу, тільки не це! – з жахом закричав Алдуїн. – Краще найболісніша смерть, ніж така ганьба!

-Дурень! Ти так довго впивався владою та ненавистю, що забув, що означає жити! – Акатош пом’якшав і посміхнувся ніжною батьківською усмішкою. – Натомість я дам тобі дар, цінність якого багато разів перевищує все те, що я забрав у тебе. Але оцінити його ти зможеш лише з часом, якщо ти зможеш знайти залишки світла у своїй душі. А тепер іди і знайди свій шлях у темряві, яку сам же випустив.

Акатош ще раз усміхнувся своєму первістку і легко ляснув у долоні. Тіло Алдуїна яскраво спалахнуло і дракон несамовито завив, перш ніж знову повернутися в небуття.

***

Як тільки світло розвіялося, Грай повільно встала і озирнулася на всі боки. Туман зник, і перед нею відкрився вид на прекрасну долину Совнґарда. Звідусіль до Зали Доблесті линули душі, які дивом не потрапили в капкан душ. Грай усміхнулася: у Тсуна попереду багато роботи.

Але щось було не так. Не було тіла Алдуїна, вона не поглинула його душу, а значить, ще не все скінчено. Грай зробила кілька десятків кроків уперед, перш ніж почула чийсь тихий стогін. З усіх сил дракононароджена рвонула на звук, і перед її очима відкрилося дивне видовище: на траві лежав непритомний оголений чоловік. Ні, це було просто безгруздо, це не могло бути правдою, але на місці, де вона завдала Алдуїну вирішального удару, лежав чоловік із чорним, як вугілля, волоссям. Це було схоже на марення, але висновок напрошувався сам собою – це був ніхто інший як Алдуїн, первісток Акатоша та Пожирача Світу.

Грай торкнулася його чола. У нього була гарячка, і якщо йому не допомогти найближчим часом, то він помре. Але це ж її смертельний ворог, той, кого вона має вбити, то чому вона не відчуває до нього ніякої ненависті, лише бажання допомогти?

Ззаду підійшли Язики, бажаючи привітати дракононароджену зі славною перемогою. Але, тільки-но побачивши це видовище, Хакон і Фелдир ніби остовпіли, не в змозі вимовити жодного слова. Лише Гормлейт з неприкритою ненавистю глянула на чоловіка, що лежав, і, не відводячи від нього погляду, кинула:

-От живучий! Мало його було пронизати мечем, треба ще добити це жалюгідне смертне тіло. Ну що ж, я з великим задоволенням виконаю накреслене богами.

Підкорюючись внутрішньому пориву, який навіть не встигла обміркувати, Грай вихопила меч із піхов і направила у бік Гормлейт.

-Зроби ще хоч крок, і тобі доведеться мати справу зі мною.

Гормлейт стояла з розкритим ротом, не вірячи своїм вухам та очам. Перед нею стояла Остання Дракононароджена і спрямовувала на неї свій клинок, захищений я Пожирача Миру, якого має вбити.

Грай злякалася сама себе. Навіщо вона це зробила? Це було настільки неймовірно, що здавалося, це лише якийсь поганий сон. Але якщо так міркувати, то поганий сон у неї не закінчувався вже майже півроку, і весь цей час вона намагалася наздогнати Пожирача Світу. А тепер вона його захищає? Захищає перед тією, кого він у давнину вбив?! Це було схоже на марення, але відступати не було куди. Грай для себе ухвалила рішення.

Шляхи аедра несповідимі.

-Та як ти смієш? Після того, як ми разом боролися, проливали кров, ти зраджуєш нас заради нього? Якщо ти так хочеш, я спочатку приріжу тебе, а потім займуся їм.

Нікому не відома їхня воля.

-Заспокойся, люба, – спокійно втрутився Фелдир Старий. – Самі боги обернули Пожирача Миру на смертного, і не тобі виносити вердикт їхнім рішенням. Діти Акатоша відповідають лише перед ним самим. І лише Акатош визначає їхню долю.

Фелдир перевів свій погляд на Грай і тих промовив:

-Воїни Совнґарду приймуть будь-яке твоє рішення. У твоїх руках зараз доля Алдуїна: ти можеш або залишити йому життя, або обірвати його назавжди. Але перед тим прийняти рішення, пам’ятай, що хто сам виносить вирок, той сам заносить над собою меч.

Грай подивилася на Фелдіра, а потім Алдуїна. Його мучила гарячка, мокре чорне волосся прилипло до спітнілого чола. Здоровий глузд кричав щосили, що Алдуїна слід добити, і лише в глибині душі тоненький голосок просив пощадити ворога. І дракононароджена на свій страх і ризик вирішила довіритися йому.

…але саме я стану їхнім провісником.

-Я не вбиватиму беззбройного. Більше того, я заберу його із собою у світ смертних. – Грай перевела погляд на Тсуна, що щойно підійшов: – Чи зможеш перенести нас на Високий Хротгар?

Тсун мовчки кивнув і змахнув руками, і знову яскраве світло заполонило простір навколо. І все, що залишалося Грай, яка притискала до себе Алдуїна, сподіватися, що вона не пошкодує про це рішення.