Шкільна екскурсія

– Діти, наступного тижня в нас буде екскурсія! – намагючись перекричати клас, надривалася Макґонеґел.
– О, по місту? – вигукнув хтось.

Клас трохи принишк.

– Ні, не по нашому місту. Чого ви тут не бачили? Ми поїдемо в інше місто, минулу нашу столицю.

Почулися невдоволені крики.

– Я там був сто разів!

– Там дивитися нічого, навіщо туди їхати?

– Замість уроків поїдемо? А в який день?

– Так, заспокоїлися усі! – обличчя вчительки взялося плямами. – Ми поїдемо наступної п’ятниці, пропустите мій урок та уроки Снейпа з Трелоні. Їх класи також їдуть з нами.

Клас загудів. Макґонеґел із невдоволеним виглядом та витягнувши шию, роздивлялася всіх.

– Клас Снейпа жахливий, там самі ідіоти. Я з ними не поїду. – із поважним виглядом заявив Мелфой Кребові та Гойлу. – А у Трелоні самі малявки, також сумнівна компанія.

– Ай-яй-яй, Мелфой, а якщо Снейп дізнається, як ти говориш про його учнів? – прошепотів Сімус так, щоб якомога більше однокласників його почуло.

Мелфой зкривив обличчя.

– Йому на них начхати з високої дзвіниці, а точніше, з його четвертого поверху.

З останніх парт запахло ковбасою. Від вигляду голів, що на нього оберталися, Невіл так розхвилювався, що розлив на підлогу сік із пляшки. Хтось примудрився кинути в калюжу зошит шапку та підручник з фізики.
Макгонагалл не витримала та відпустила всіх додому.

– Скажіть батькам, що треба здати гроші на екскурсію! – кричала вона щасливим звільненим дітям. – Та… чергові!!! Хто сьогодні чорговий?! – крик перейшов у вереск.

– Розслабтеся, вона дівчат припаше. – сказав Ерні. – Ну що, до тебе додому, Гаррі?

Всі спрямували погляди на нещасного хлопця.

– Хто сказав? – прошепотів він із виглядом домовика Добі.

– Шуткую я, – хлопнув його по плечу Ерні. – А ось Рону не пощастило, – показав він на Візлі, який тримав у руках мокрий підручник з фізики.

– Снейп мене згвалтує, – повторював він. – Лонгботом, де ти узяв сік на останньому уроці?! Обмінюй тепер на свій підручник!

– Ні-ні-ні, я твій підручник туди не кидав, мені своїх проблем зі Снейпом вистачає.

– Іди в бібліотеку і візьми там інший підручник. – ліниво сказав Мелфой. – Тільки почекай, поки злиняє бібліотекарша. Вони щойно відкрили секцію під решіткою та готують підручники до видачі, там завжди відчинено.

Всі вирячилися на нього.

– Да чого ви як першокурсники перед розподілом, – здивувався він. – Я сто разів так робив. Знаєте, скільки там підручників з вирваними сторінками?

Сімус реготнув:

– От сміхота, навіщо тобі сторінки? Туалетного паперу не вистачило?

Всі захихотіли.

– Не ваша справа, – гордовито сказал Драко. – Ходімо, Візлі, проведу.

Погода в день екскурсії була жахливою. Туман, мряка та вогкість, яка пробирала до кісток. Вчителів в кількості трьох чоловік та учнів назбиралося аж на цілий один автобус.

– А що, так можна було? – обурився врешті-решт завжди незворушний Гаррі. – Макґонеґел репетувала, що це обов’язково, а подивіться, скільки нас? Навіть по половині з кожного класу не назбиралося! Я б краще дома книжки почитав…

– Побережи залишки зору, Гаррі, ти і так в окулярах.

– Мелфой, а ти чого вдома не залишився? – спитали хлопці.

– Ви насправді вважаєте, що в мене був шанс? – відповів він і кивнув у бік Снейпа, який свердлив поглядом компанію.

Початок подорожі був відносно спокійним. Хлопці спали, хто не доспав, дівчата спілкувалися між собою та смакували їжу, яку взяли: пили чай з термоса, жували яблука, пили йогурт. Ті з хлопців, які нічого не взяли з собою поїсти, намагалися пригоститися у дівчат, але були відшиті, ввічливо або не дуже.

– Треба було брати свою їжу, Візлі, – нервово відповіла Парваті.

– На мої бутерброди сів Кребб! – обурився Рон. – Ось, на, хочеш?! – він простягнув Парваті щось незрозуміле, запаковане в харчову плівку.

– Фууууу, забери! – заверещали Парваті та Герміона, яка сиділа поряд із нею.

– Ти ба, яка цаца, – гаркнув звідкілясь Креб, – воно виглядало так само ще до того, як я на нього сів.

– Ти постійно розкидаєш свої речі, тому на них хтось сідає або вони потрапляють в чийсь сік, – сказав Гаррі, – До речі, – задумався він, – а де Невілл? Зараз би стали в пригоді його бутерброди та сік.

– Ага, Візлі сам винен, – кивав головою Гойл, – А Лонгботома тут нема, інакше ми і на його бутербродах би посиділи.
Креб та Гойл дико зареготали.

Здійнявся галас. Візлі вирішив покинути своє місце і попрямував до нахаб. Макґонеґел у той самий момент зрозуміла його наміри та вчасно попередила.

– Я їм помщуся, – пихкотів Рон.

– Кому? – спитав Джастін, який сидів попереду.

– І дівчатам, і цим мелфоєвським сек’юріті.

– Ті, хто не взяв з собою їжу і вже зголоднів, – почала Трелоні, – потерпіть ще співгодини, ми скоро приїдемо. Ви зможете купити собі поїсти в буфеті або кіоску.

Далі подорож не віщувала ентузіазму нікому. Діти були сонні та голодні, а пейзажі за вікном сірі та похмурі. Вчителі із задоволенням залишилися б на своїх місцях та теревенили, але були змушені вирішувати конфлікти між учнями.

Водій автобуса їздив коло центральної площі, круг за кругом.

– Ми заблукали? – спитав хтось із дівчат.

– Ага, в самому центрі міста, на порожній площі. Дайте водію карту!

Хвилин через двадцять автобус зупинився біля якихось пам’яток. Всі вийшли фотографуватися.
Далі був зоопарк. Ходити по вбогому та схожому на покинутий парк зоопарку нікому не сподобалося. Вогко, холодно, брудно. Подивилися на лева, який самотньо сидів вдалині. Багато вольєрів були пустими. Кафе чи магазину тут взагалі не було.

Вибір їжі у буфеті виявився незначним. Хлопці купили пряники, крекери та пляшки з водою і лимонадом. Дівчата взяли солодощі.

Наступним пунктом був міський музей. Трелоні намагалася створити атмосферу та долучити дітей до пізнання нового, тому розпочала тужливу промову:

– Діти, зараз перед нами відкриваються можливості для пізнання минулого, яке нерозривно пов’язане з теперішнім та майбутнім.
Павза.

Вона продовжила:

– Музей – саме те місце, де цей зв’язок можна відчути, проникнутися, і далі докласти всі зусилля для продовження розвитку рідного краю, рідної країни…

Її ніхто не слухав, але Трелоні не з тих, хто швидко здається:

– Діти! А скажіть мені, – трохи перекрикуючи натовп, продовжувала Сибілла, – чим пахне в музеї?

– Гівном! – слідувала швидка, без розмірковувань, відповідь.

Снейп витягнув шию та метав очима молнії, шукаючи того, хто це сказав.

Всі діти зареготали.

“Більше ні ногою за межі школи з цими дикунами”, подумала Макґонеґел.
“Як завжди, мене ніхто не чує”, зажурилася Трелоні.
“Звільнюся в понеділок, точно”, подумав Снейп.

Екскурсія прийшлася до смаку далеко не всім. Екскурсовода слухали тільки дівчата та Гаррі. Інші займалися хто до чого гаразд. Кребб та Гойл намагалися всістися на хиткі стільці, які стояли в кутках зали, та ледве їх не розвалили. Снейп видав їм запотиличники музейною брошуркою, але зрозумів, що цього замало, та названчив покарання у школі.

Макгонагалл із червоним обличчям читала нотації своїм учням одразу біля виходу із музею, після закінчення екскурсії.

– Як вам не соромно! Ви ганьбите мене та нашу школу! ВИ подаєте поганий приклад молодшим за вас школярам і… я все розкажу директору.

– Ой, як страшно, – пробурмотів Мелфой.

Макгонагалл попрямувала до автобусу, бурмочучи під ніс щось про “зразковий клас”.

Вчителі розсадили дітей в автобусі а самі всілися у кафе музею.

– Де Трелоні та Снейп з Макґонеґел? Нам вже час їхати назад, скоро почне сутеніти і я вже хочу їсти! – скиглив Рон.

– От жуки, – сказав Мелфой, – я б також від гарачої кави не відмовився, або ж чаю.

До автобусу зайшли вчителі і сіли на свої місця. Зробили перекличку, всі на місцях. Автобус рушив в зворотню дорогу.

Їхати додому виявилося веселіше. Ніхто не спав, всі сміялися та голосно розмовляли та розважались. Дівчата доїдали свої запаси, хлопці жували крекери. Лимонад давно випили.

На сидіння Мелфоя впав пряник.

– Ну все, дістали. Це точно придурки з класа Снейпа. – Мелфой взяв пряник та жбурнув в сторону, де сиділи учні Снейпа.

Почулися обурені голоси.

– Це звідти прилетіло! – один із хлопців стояв і вказував у сторону Мелфоя Снейпу, що був поряд.
Той скривив губи і покачав головою. Мелфой розвів руки.

Другий пряник прилетів Рону.
– Це дівчата! – заволав Рон, показуючи пальцем у бік Парваті та Лаванди. – Я бачив! Пряник летів звідти! – від тріумфу він аж почервонів.

– Подякуй їм, Візел, хоч якась їжа тепер в тебе є, – гигикнув Креб.

Рон продовжував скаржитися на хитрих дівчат, поки не втрутилися Макґонеґел та Трелоні.

– Досить, Візлі. В житті не повірю, що дівчата могли таке вчинити, – з докором сказала Макґонеґел.

– Це мої улюблені учениці, Візлі, – сказала Трелоні, – а для тебе, за такі звинувачення, я влаштую в школі додаткове опитування!

Рон сидів шокований, червоний як рак, і з таким виглядом, наче зараз вибухне.

– Я на твоєму боці, Візелбі, – сказав Малфой. – Це точно не наші кореші. Наші дівчата також могли це зробити, воні ще ті противні. Але в мене велика підозра на тих придурків з класів Снейпа та Трелоні. Треба просто згадати, хто купляв пряники…

– Я їм всім помщуся, – пробубонів ображений Рон.