Шкідник

Обкладинка Шкідник

Для пошуку загубленої душі Алоїзу необхідний давній артефакт – магічне дзеркало. Де воно і як його звідти дістати, чарівник уже знає. Але поки він ходить за артефактом, на маленькому світці його наймачів з’являється шкідник.

 

Частина 1, у якій роняють дзеркала, кидають дзеркала і б’ють дзеркала

– У житті б ніколи не подумала, що він коли-небудь прийде сюди, – літня відьма Аманда нервувала і крутила в руках порожню кришталеву чорнильницю, – цей учений сухар, якому не потрібно нічого, крім книжок і брязкіток!

Під стелею бібліотеки висів легкий димок, пахло гаром. Схожа на старого грифа в нічній сорочці леді Аманда разом із двома ученицями та трьома слугами сиділи прямо на підлозі у найдальшому кутку за стелажами, набитими безліччю запорошених томів, які давно ніхто звідти не діставав. Чарівницю застали зненацька: найпотужніша з її магічних пасток спрацювала серед ночі, розбудивши гуркотом і тремтінням стін половину мешканців будинку.

– Кому знадобилося вдиратися сюди о четвертій годині ранку? – плачучи, спитала покоївка, – Ви ж не зберігаєте в будинку нічого цінного!

– Та варп знає цього старого хрича, і що йому тут знадобилося! – гиркнула Аманда.

– Про кого Ви кажете, пані? – запитала друга покоївка.

– Та був один незговірливий знайомий. Він не захотів ні поділитись деякими корисними заклинаннями за гроші, ні… просто зі мною спілкуватися по-дружньому. А я за це вижила його з ковена магів у Новій Тізці, – пояснила відьма, – на запрошення сюди прийти він, значить, не схотів…

За дверима бібліотеки пролунала стрілянина і щось вибухнуло. Затремтіли стіни, зі стелажів посипався пил. Відгукнулися дзвоном і деренчанням настінні світильники. Прислуга злякано втиснулася в найближчий стелаж, ризикуючи його перекинути.

Лаура і Віолетта, сестри-близнючки, обдаровані варпом учениці леді Аманди, багатозначно перезирнулися і коротко кивнули одна одній.

– Якщо ви говорите про Карнольфа, – почала Лаура, – то він не став би так грубо вламуватись у Ваш дім, а придумав би щось…

– У нього немає більше дружка, який би його прикрив – я про це подбала вже дуже-дуже давно, – прошипіла відьма, піднявши погляд до знову хитаючихся і брязкотячих світильників, в яких не горів вогонь, – а зняти з десяток пасток і нахабно і показово активувати лише одну – його почерк. Він демонструє, як далеко зміг зайти.

– Ви впевнені, що це не ксеноси та не інквізиція? – запитала Летті.

– Так, варп візьми, я впевнена, що до нас завітав старий зануда Алоїз Карнольф власною персоною. І я дуже чекаю, коли хлопці принесуть мені його голову.

Несподівано вибухнули двері, і в клубах диму та пилу з’явилася постать у чорно-синіх силових обладунках. Аманда встала і вийшла в ряд між стелажами, вказавши ученицям лишатися за її спиною. Чорнильницю вона так і тримала в руці, подумки концентруючи силу в невеликій ємності. Космодесантник був увішаний артефактами і не приховував цього. Їх було стільки, що внутрішній погляд миттю осліп від миготіння аур, що перехрещувались і накладались одна на одну. Активуй він все одночасно, і від особняка залишиться тільки димляча воронка.

– Ну що, спалив бібліотеку Нефера, вирішив і мою спалити? – запитала вона, створивши навколо себе викривлююче марево.

– Ти мені не потрібна, відьмо, – голос космодесантника, однак, був незнайомий, – як і твоя макулатура.

Аманда помилилася у своїх припущеннях: нічний гість виявився не Алоїзом Карнольфом. Ігноруючи її, він пішов у читацький кут. Там не було нічого незвичайного, чого не можна було б знайти де завгодно на хаоситських світах Горлаючого Вихору, Мальстрьома або Ока Жаху. Столик для передбачень, оздоблений пластинами з кісток дев’яти чарівників, лежачий на ньому череп імперського віщуна, що пророкує тільки незгоди, підставка під книгу з демоном, що сидить у ній та по команді перегортає сторінки. Меблі звичайні, імперського виробництва: Аманда купила їх у ренегатів, які пограбували торговця коштовними предметами інтер’єру. Найціннішим їй здавався стіл, але незнайомець проігнорував його, попрямувавши до дзеркала, що висіло на стіні. До звичайного дзеркала в різьбленій рамі.

– Забавні штуки ти в себе зберігаєш, бабко, – він зняв зі стіни дзеркало, що раптово засвітилося.

Аманда почала згадувати, звідки взялося це дзеркало. Внутрішній погляд бачив, як скляною поверхнею побігли нитки енергії, ніби вона тріскалася під пальцями гіганта в броні. Одночасно з цим кров прилила до обличчя чарівниці, сильно заболіли очі, а серце гарячково забилося.

– І тільки заради дзеркала ти влаштував у моєму домі погром? – верескнула відьма, – Це ж просто шматок скла в дерев’яній рамі!

– Так, заради дзеркала, – спокійно відповів гість.

– Так бери та провалюй!

– Візьму, обов’язково. Привіт від твого коханого, відьмо.

Незнайомець кинув дзеркало на підлогу. І розбив. Дзвін битого скла, спалах і дим, що повалив з розсипаних уламків сховали його фігуру повністю. Аманда побачила, як відкривається портал ближньої дії, і кинула чорнильницю слідом. Кришталева ємність вибухнула в польоті прямо над головою зникаючого гостя. Відьма відчула сильний удар у сонячне сплетіння і з її носа пішла кров. Вона повільно сповзла по найближчому стелажі й осіла на підлогу. До неї одразу кинулися учениці:

– У чому річ, леді?

– Карнольф, – прохрипіла вона, – це він. Підвал. Сховище артефактів у підвалі. Він зняв останню пастку. Цей дурник тільки відволікав нас!

…

Плетіння піддавалося погано. Зачепи Алоїз зайву енергетичну нитку – і ще одне каліцтво неминуче. Нарешті чуже заклинання піддалося. Тепер лишилося тільки виламати двері.

Десь у коридорі спрацювала сенсорна міна.

«Мінус один», – подумав Алоїз і навалився на двері в сховище. Варто було поквапитися.

Удар ліктя силової броні зламав дверне полотно поряд із замком. Карнольф увійшов до підземелля. Тут було темно і висів важкий підвальний дух. Внутрішній погляд бачив аури предметів, що зберігалися там. І він безпомилково визначив фон того, за чим сюди прийшов. Дзеркало, як і належить будь-якому нормальному дзеркалу, висіло на стіні, накрите оксамитовою накидкою. Стягнувши її, Алоїз побачив чорну глянцеву поверхню. З першого погляду важко було визначити, чи це емаль, скло, метал, кераміка чи камінь. Овальна рама була вирощена з ельдарської психокістки, тому в ролі самого дзеркала міг виступати будь-який невідомий людській расі матеріал. Алоїз зняв його зі стіни, загорнув у оксамит, яким воно було накрите, підняв посох і вже збирався відкривати варп-портал додому, коли зі стелі майже на нього звалився Сільвіо. Увішаний артефактами учень був трохи пошарпаний, а голову і плечі його вкривали сліди паралізуючого заклинання.

– Варп забирай, Сільвіо, ти чого це?

– Я… прийшов на допомогу… – спробував виправдатися учень, підводячись і обтрушуючись, – здається, мене трохи контузило. Вухо Лимана відмовило.

– Оригінально ти приходиш на допомогу, – з холодною насмішкою у голосі відповів Карнольф, – тебе шарахнули тимчасовим паралічем, це минеться. Змиваймося звідси.

Вони не встигли відкрити портал: у двері скочили двоє найманців Аманди – космодесантники у чорно-жовтій броні Чорного Легіону.

– Стояти! – крикнув один із них, направивши на злодіїв мельта-гармату, – Клади дзеркало на підлогу і підніми руки вгору!

Збоку здавалося, що Алоїз розщепив супротивника на варп і дим одним поглядом, просто повернувши до нього голову. Другий космодесантник виявився менш нахабним і обережнішим, і стрибнув за масивний стіл з мореного дуба, на якому лежав набір кришталевих куль. Виглянувши з-за столу, він активував і покотив по підлозі крак-гранату – просто під ноги Сільвіо, що стояв ближче. Учень відреагував блискавично: граната злетіла в повітря і приземлилася за спиною невдахи.

– Лягай! – Алоїз скочив за тумбу з чашею, що стояла на ній, і заслонився від вибуху силовим куполом. Те саме зробив і Сільвіо.

Пролунав вибух, зі стелі посипалася цегла. У коридорі вже тупотіли сабатони охоронців.

…

– Морне, ти певен, що цьому твоєму ковалю можна довіряти?

Тайкус видихнув хмару диму і неприязно смикнув плечима, ворушачи кулеметами. Стрічки патронів, що тяглися з додаткових пащ на лопатках облітератора, погрозливо задзвеніли.

– Майстер Адріано – чудовий фахівець з демонічних машин, – холодно відповів Морн, розглядаючи свої наполіровані силові кігті, – мені його рекомендували найшанованіші лорди Хаосу. Я поспілкувався з ним лише три години, але на мене він справив вельми позитивне враження.

– Гракс вирішив поселити його у сусідній підвал. Особисто я не хочу, щоб у моє підземелля лазили всякі пратівні варп-ковалі, – пирхнув Ґаччі, влаштовуючись зручніше на складеній із ящиків з боєзапасом лежанці, – у мене там стільки дефіцитних деталей…

– Та кому потрібні твої пластекові прутні? – зневажливо відповів Тайкус, – У нас і без них добра достатньо. Якщо цей самий Адріано і вирішить щось у нас вкрасти, йому ніяких серворук не вистачить, щоби це все винести з фортеці. Його придавить деталями раніше, ніж він дістанеться підземель!

– Не наклепуй на шановного майстра Адріано! – рикнув Морн, – Запросити його сюди було моєю ініціативою, і я не дозволю жодному з вас ставити її під сумнів.

Квадрумвірат як завжди засідав на складі зброї, переробленому в якусь подобу кімнати відпочинку і схожому на спальню збройового маніяка. Піраміда з болтерами сусідувала зі звичайним обіднім столом, який оточували складені з ящиків та цинків або зварені з ресор старої техніки стільці та лежанки.

Тайкус за звичкою курив якийсь віник на кшталт харчових водоростей, пускаючи пророслою в шоломі ікластою пащею кільця смердючого диму. Ґаччі ліниво потягував прометій прямо з каністри, періодично оглядаючи себе і всі свої великі і маленькі ракетниці. Тільки Морн був зайнятий ділом: облітератор сидів на цинку патронів і точив свої силові кігті.

– Гракс щиро сподівається отримати користь з присутності варп-коваля на Октані, – сказав Морн, – я можу сказати тільки те, що Адріано чудово заклинає демонів, підкоряє будь-яких машинних духів і збирає машини будь-якої складності: від сервочерпів до хелбрутів.

– Хелбрути хелбрутами, а до зброярень я його самого не пущу. Хай тільки спробує сам тут господарювати, – Тайкус знову брязкав стрічками патронів, – я його розстріляю к хрінам угрулячим.

– Моя позиція така: цей напівмеханічний вискочка із залізними щупальцями не становить для мене майже жодного інтересу, поки особисто він особисто мені нічого не запропонував, – Ґаччі склав лапи на найбільшу свою ракетницю і постукав по ній нафарбованими кігтями, – ось коли запропонує – тоді особисто я особисто з ним домовлятимуся на моїх умовах і без посередників. Так, я жадібний егоїст. Проте чесний.

– Ми всі знаємо, що ти покидьок, Ґаччі, – Тайкус затягнувся і видав струмінь диму в стелю.

– Ще й який, – усміхнувся Морн.

– Який? Вельми підступний, – оголив позолочені зуби Ґаччі.

…

– Руки вгору! Поклади артефакт!

Дуло ракетниці дивилося на Алоїза з даху альтанки в іншому кінці саду, але чарівник відчував погляд стрільця, що бігав по ньому. Це лякало сильніше, ніж трійця з болтерами, яка не наважувалася стріляти впритул у фігуру, прикриту цінним артефактом. Карнольф стояв на димлячому даху іншої заваленої альтанки.

Прориватися з підвалу в сад секретними підземними ходами довелося з боєм. Сільвіо йшов першим – так Алоїз мав менше шансів потрапити в якусь пастку. Якщо чарівник настільки необережний і неуважний, що вступив у магічну пастку і загинув… що ж, так йому й треба. В одну з них контужений Плакальник таки вліз. Однак і він, і Карнольф відбулися посіченими обладунками: заклинання було розраховане на людину без броні. В одному з тісних коридорів вони зіткнулися з величезним мутантом-звіролюдом, невідомо де і в кого купленим Амандою і охороняючим вихід. Або вхід ще кудись. Далі йшов коридор з незліченною кількістю самострілів, на захист від яких довелося витратити пристойно внутрішнього резерву.

І ось тепер…

– Поклади артефакт на землю, – прогарчало з вокс-решітки одного з найманців.

– Зараз, – посміхнувся під шоломом Алоїз, – Тільки сувої відпрасую.

Наступної секунди за спиною чорнокнижника розкрилися примарні перетинчасті крила світло-бірюзового кольору, і одним помахом відкинули трійцю супротивників метрів на десять. А наступним Карнольфа відірвало від землі. Маг злітав, розсипаючи довкола себе блакитні іскри.

– Не стріляти! Не стріляти, кому сказано! – надривався в вокс-мережі голос леді Аманди, – У нього в руках унікальна річ! Тільки-но спробуйте її пошкодити!

Алоїз на секунду завис у повітрі і зосередився на даху, де стояв легіонер із ракетницею.

«У мене буде півтори-три секунди, поки він обернеться і дістане пістолет. Треба поквапитися».

– Вчителю, я на місці! – бадьоро гикнув голосом Сільвіо вокс-передавач.

– Сільвіо, лови!

І Карнольф кинув дзеркало вниз.

Час сповільнився. Дзеркало падало повільно, як сухий осінній листок, наче зовсім не мало ваги. Розкинута Сільвіо зелена ментальна сітка запобігла падінню безцінного артефакту на землю, і ось чорна плита в рамі з психокістки в руках учня. Спалахнула зелена пляма: Сільвіо із дзеркалом стрибнув у портал. Внизу бігали та кричали. Хтось спробував злетіти за чарівником на реактивному ранці. Кинувши свою неймовірно дорогу ношу, він став легкою мішенню для всіх, хто в нього цілився. Алоїз відчував, бачив, чув, що як тільки загорнутий у оксамит предмет вислизнув з його рук, по ньому був випущений смертоносний снаряд, який гарантовано перетворить злощасного чарівника на хмарку кривавих бризок і керамітових шматків. Він уже нічого не встигав вдіяти. Тобто майже нічого.

«Три, два, один, вдих…»

Ракета залишила за собою димний слід і врізалася в чарівника. У темному передсвітанковому небі розквітла яскрава жовто-зелена куля, а за нею ще одна жовтогаряча: вибухнув ранець. На землю посипалися уламки броні Карнольфа. Вони спалахували зеленими вогниками та згорали в польоті.

 

Частина 2, у якій падають з даху, бігають голі та будують плани з захоплення світу

 

– Мадам, я збив чорнокнижника, – доповів у вокс найманець.

– А ось і ні, – пролунав з темряви ззаду м’який баритон Алоїза.

Витягти пістолет боєць не встиг. Палаюче тіло в броні впало з краю даху альтанки вниз.

«Це було боляче, варп візьми», – Карнольф мотнув головою, скидаючи примарні залишки фантомного болю магдубліки, – «не знав, що це настільки боляче».

Чарівнику на мить здалося, що під обладунками горить вся шкіра, легені стиснуло з шаленою силою, а решту корпусу страшно деформувало. У роті з’явився присмак крові: у момент стрибка в магдубліку Карнольф прикусив губу.

Внизу пролунало ще кілька вибухів. Там горіло тіло ракетоносця, і в його ранці, що палахкотів синім полум’ям почали один за іншим детонувати снаряди. Одна з ракет вилетіла з ранця і врізалася в колону, що підпирала дах мармурової альтанки. Карнольф відчув, як дах йде з-під ніг, і побіг по ньому у протилежну до напрямку падіння сторону. Він застрибнув на падаючу колону, і збирався побігти по ній, але сабатони ковзали по полірованому мармуру, і ноги чорнокнижника тут же роз’їхалися в сторони. Алоїз упав верхи на колону, а потім звалився за неї. Лайку чарівника при падінні, здавалося, чули навіть усередині особняка.

Небо розчеркали траси ракет, лазерні промені та інша смертельно небезпечна погань, що летіла в бік підірваної альтанки. Поруч все ще вибухав чужий боєкомплект. Карнольф спробував підвестися. Було дуже боляче, і він навіть подумав про те, що зламав куприк чи щось важливіше. Задня бронеплита прийняла на себе майже весь удар ваги космодесантника, погнулась і тепер заважала навіть ходити, не те що бігати. Все-ж Алоїз зміг підвестися і навіть підібрав короткий жезл, що випав при падінні з магнітного замка на стегні. Занадто маленький, людського розміру, в руці космодесантника жезл більше нагадував металеву чарівну паличку, вкриту рунами і увінчану червоним кристалом-провідником. Створивши бляклий ментальний щит, він спробував вибратися з руїн альтанки раніше, ніж його застрелить набігаюча охорона або вб’є шалена ракета.

«Я сильно витратився, зліпити ще одну магдубліку навряд чи вийде. Бігти не можу. Злетіти – тільки на ранці. Та й то зіб’ють відразу ж, «Магнус» сказати не встигну», – думки голодними крикунами роїлися в голові чарівника, – «І смикнув мене Тзінч влаштовувати все це фаєр-шоу! Хоча… а чого, власне, Тзінч смикнув? Інакше б не вийшло, ця курка замкнула останню пастку на себе та свій резерв. Влізь ми в дім по-тихому – нас відловили б на виході».

Тим не менш Алоїз підвівся, щоб вчинити відчайдушну спробу втечі. Шанс виживання був невеликий, але… не віддавати ж здобуте такими зусиллями магічне дзеркало епістолярію-недоучці, який тільки стрибки по порталах ближньої дії освоїв на пристойному рівні?

Портал ближньої дії!

Загули турбіни реактивного ранця. Чорнокнижник злетів і розмахнувся навколо себе жезлом, створюючи викривлюючі завихрення варпа. Частину болтів, що летіли у нього, вони відвели, але пара все ж влучили у ціль. Підбитий ранець почав чхати.

«Хорус забирай, тільки не це!» – перевернувшись у польоті, Алоїз заглушив ранець і в падінні рубанув повітря перед собою жезлом.

Зеленкувато-блакитний портал відкрився над самою землею на півсекунди, поглинув падаючого чарівника, і тут же схлопнувся.

…

Над лісом світало. Сільвіо сидів на землі і чекав. Для відкриття порталу дальньої дії він вибрав галявину в лісі, накреслив на землі всі необхідні символи у суворій відповідності з врученим учителем сувоєм і виклав стабілізаційні артефакти. Залишалося лише дочекатися самого вчителя. А того не було якось підозріло довго.

Загорнуте в оксамитове покривало чарівне дзеркало лежало поряд. Сільвіо здавалося, що він чує голос артефакту. Дзеркало кликало молодого псайкера, просило його звільнити, зняти накриття, обіцяло показати минуле, майбутнє, все, що може статися і чого не станеться ніколи. Він стоїчно ігнорував поклик, пам’ятаючи про те, що Карнольф розповідав про артефакти, які мають свою волю або населені демонами. Плакальник тверезо усвідомлював свою неготовність мати справу з такими штуками без супроводу вчителя і про всяк випадок відклав згорток подалі від себе.

Простір розчеркнув зелений сполох, і на галявину з криком і лайками стрімголов вивалився сам Алоїз Карнольф. Пошарпана броня димилася, але вчитель був живий і відносно неушкоджений.

– Метре, ​​Ви в порядку? – спитав Сільвіо, підбігши до вчителя, що лежав на землі і намагався підвестися.

– Так, мамку твою Ішу, я в порядку! У повному! В повнісінькому порядку! – вибухнув обуренням Карнольф, – Мене підірвали ракетою, намагалися скинути з даху, підірвати мій ранець… я відбив собі дупу, падаючи з тієї самої альтанки, і ледве забрався звідти! Мій резерв вичерпано, і ми зараз нікуди не телепортуємось! А загалом так, я в повному порядку!

Алоїз продовжив поганословити, перевернувшись (наскільки це дозволяли ранець і пом’ята бронеплита) на спину і потрясаючи жезлом, від якого в момент стрибка крізь варп і падіння відламалося навершя.

– Вчителю, прошу вас, не треба так лаятись, слово чарівника матеріальніше за всі інші слова. Особливо нецензурне, – незважаючи на деяке охаосіння, із Сільвіо все ще перли залишки орденського виховання, – Ви успішно пограбували будинок недоброзичливиці, помстилися за всі зроблені Вам підлості та капості. Вставайте, я все передбачив і взяв із собою накопичувачі. І флакон енергетичного еліксиру. Долетимо до Октана, а там Бартоломео миттю поставить Вас на ноги.

Учень витяг з підсумку товстостінний флакончик, що дивом уцілів у всіх нічних перипетіях, відкрив і простяг Алоїзу.

– Завбачливе лоялістське чортеня, – Алоїз перекинувся на бік і взяв флакон тремтячими пальцями, – з тебе буде толк. Але наступного разу бери залізну флягу, що не б’ється.

…

Вони вийшли з порталу в ангарі Фортеці Квадрумвірату. І одразу ж побачили обвішаний гарматами і усіяний шипами гострий ніс чорного картера. Хижий силует маячив у дальньому кутку ангара, але внутрішній погляд чарівників засік підозрілу демонічну активність на борту. Підійшовши ближче, вони побачили, що це не демони, замкнені на борту корабля. Демони жили всередині корабельних систем, гармат та інших механізмів. За великим рахунком, весь катер був скоріше демонічним організмом, ніж машиною. Якщо демонів можна було порівняти із клітинним життям.

– Гей, ізбушко, тебе тут не стояло! – обурився Алоїз.

– Здається, у лордів гості, – зауважив Сільвіо, – підійдемо ближче?

Навколо корабля метушилися раби і моторошного вигляду демонізовані сервітори. Вони щось розвантажували і цілою низкою тяглися у бік виходу, що вів до підземель. Сільвіо відловив одного зі знайомих уже рабів лорда Гракса, які керували розвантаженням.

– То що взагалі за явлення Слаанеш ельдарському народові? – поцікавився він, – Чия чортопхайка?

– Лорди запросили до фортеці варп-коваля, – незворушно відповів раб, – Адріано Гібідуріо. Це його корабель. Кажуть, майстер Адріано з нами надовго. І з тим, скільки обладнання він привіз із собою, у це охоче віриться.

– Чому нас до відома не поставили? – скрипнувши ліктем підклинюючої броні, обурився Алоїз.

– Лорди ухвалили це рішення спонтанно, за Вашої відсутності, метр Алоїз.

– Зрозуміло, – Сільвіо відпустив раба, – з нами навіть не порадилися.

– Мені одному здається, що на Октані завівся шкідник? – запитав Карнольф, коли вони відійшли на пристойну відстань.

– Боюся, метре, то Вам не здається.

…

– Прошу, майстре Адріа-ано, – Гракс штовхнув ручищем двері в один із підвалів під фортецею, – влаштовуйся як вдома. Втім я сподіваюся, Фортеця Квадрумвірату стане твоїм домом надо-овго.

– Квадрумвірат не пошкодує про те, що запросив мене до співпраці, – червоне аугментичне око на блідому обличчі варп-коваля Адріано самовпевнено блиснуло, – тут буде моя кузня. Це гарне місце.

– А ти, майстер, точно не шкодуватимеш, що розігнав залишки своєї банди, – посміхнувся Вогнепальний, – я сподіваюся, надвечір повернуться мій довірений чаклун і його учень. Познайомлю вас за вечерею. Я впевнений, ви з Алоїзом знайдете багато спільних тем для розмо-ов.

Гракс наказав рабам, які його супроводжували, відкрити масивні двері на всю їх ширину. У підземелля закотилися сервітори, що тягли величезні важкі ящики та платформи з інструментом та напіврозібраними верстатами – кузня. Слідом в’їхала граві-платформа з моторошного вигляду авторелікварієм, схожим на чорну шипасту труну, в якому зберігалася зброя варп-коваля. Адріано продовжував оглядати надане йому приміщення.

– Хто у сусідніх підвалах? – запитав нарешті він.

– Зліва від тебе – цехи наших єретехів. Якщо знадобиться допомога, звертайся до них, вони тобі допоможуть з облаштуванням, – пояснив Гракс, – праворуч – підвал лорда Ґаччі. Я вже казав, що в нього… дивний погляд на машини, рабів, і те, як ці речі поєднуються.

– Я впевнений, що знайду спільну мову з усіма своїми сусідами, – Адріано склав на грудях титанові, покриті золотистим гібідуром руки і підняв усі шість своїх механодендритів.

Кліщі, щипці, мельта-різак, зварка, свердло та величезні зубасті кусачки повисли на рівні голови варп-коваля. Гракс уважно подивився на свого нового колегу. Адріано Гібідуріо був порівняно молодим і дуже самовпевненим, як для свого віку. Чорні з синьо-фіолетовим відливом обладунки з’єднувалися з тілом коваля нейрокабелями, що входили у його череп. Єдиною рослинністю на його голові була вузька смужка синювато-чорного волосся від чола до потилиці, що росла між двома рядами роз’ємів. Неймовірно жорстке волосся стояло дибки на всю довжину, як голки дикобраза. Праве око замінював імплант із червоною лінзою, а живе ліве мало темно-зелену зіницю. Морн стверджував, що Адріано – напівкровка, виродок із химеричного геносім’я Дорна та Пертурабо. І Гракс відчував у ньому щось родинне, щось потужне, шалене, нестримне та дуже небезпечне.

– Тоді облаштовуйся, майстре Адріа-ано, – Гракс попрямував до дверей, – коли закінчиш розпаковувати речі, повідом мене-е.

– Звичайно, – кивнув варп-коваль.

Сервітори зачинили за облітератором величезні двері, і Адріано залишився у підземеллі один. Роздавши накази машинам, він пройшовся по самому підземеллю, уважно оглядаючи стіни і труби вентиляції, де слід було облаштувати витяжки.

Майже вся банда його загинула під час зіткнення з Сірими Лицарями. Залишилися тільки перший і другий помічники, та з десяток пошарпаних бойових братів, напівбожевільних і потроху мутуючих. Намагатися набрати нових і продовжувати борсатися у варпі вже з ними Адріано не бачив сенсу. Раціональний розум Залізного Воїна вимагав припинити непродуктивні войовничі поневіряння світами, відхопити собі якийсь один, правити їм і змушувати інших грабувати імперські кораблі, шукати ксенотех і лазити в інші небезпечні та важкодоступні місця цієї галактики.

Прибувши на планетку Октан на запрошення лорда Морна, він відразу ж поклав око на майже неприступну Фортецю Квадрумвірату. Рано чи пізно він підкорить собі всіх машинних духів у ній, викине геть її господарів і стане єдиним паном тут. Або змусить облітераторів воювати на його боці, перебуваючи в підкореному становищі. Як би їх не боялися в Оці Жаху, в Мальстрьомі та в інших хаоситських місцях, облітератори – лише гібрид машини та людини. І те, й інше можна зламати та підкорити.

Адріано поглядав, як його сервітори збирають верстати, тягнуть дроти та короби від витяжок. Переконавшись, що машини успішно справляються без його участі, варп-коваль вирішив вийти та прогулятися фортецею. Але тільки-но опинився в коридорі, що веде в житлове крило, він побачив дивну картину.

Коридором у бік казарм йшов космодесантник. Правильніше було б сказати, не йшов, а крався, рухаючись дрібними перебіжками від однієї неосвітленої ділянки коридору до іншої. Зі спини він виглядав молодим і струнким, з дуже невеликою кількістю бойових шрамів, але точного віку в приглушеному світлі ламп, імітуючому вечірню напівтемряву, вгадати було складно. Обладунків на ньому не було, як не було і одягу – на незнайомцеві бовтався один лише намотаний на стегна рушник. Він намагався крокувати швидко, але робив це трохи в перевалку і припадав на ліву ногу.

«Один у коридорі житлового крила, без супроводу сервіторів чи рабів, зовсім голий, крадеться, ще й в перевалку. І вочевидь не хотів би, щоб його хтось бачив. Хоча якби я опинився голим там, де мене пів-фортеці побачити може, я б теж цього не хотів. Очевидно, хтось із особливо відчайдушних рабів лорда Ґаччі від нього втік!» – подумав варп-коваль і вирішив втрутитись.

…

Здавалося, що цей вкрай лайняний день не закінчиться ніколи. Після того, як Сільвіо зі скрипом і лайкою стягнув з Алоїза понівечені обладунки, з’ясувалося, що падіння дійсно не пройшло безрезультатно. Чарівник заробив забій м’якого (насправді не такого вже й м’якого) місця, через що хода його стала схожою на ходу недавніх жертв факмашини Ґаччі. Учень спробував пригадати своєму вчителеві його висловлювання щодо ходи кавалериста, за що отримав уламком жезла впоперек хребта і вирушив у підземелля – здавати вчительські обладунки в ремонт єретехам.

«Та щоб ти там Ґаччі зустрів та весь фекальний фільтр обісрав!» – подумав Алоїз, збираючись у душ.

Але на відбитих куприку і лівому тазовому суглобі неприємності не закінчилися. Перед візитом до Бартоломео слід було прийняти душ, але вода в особистому душі Алоїза зникла як даність. Перший раб лорда Морна відповів у вокс, що зламався генератор насосної станції, і ніде вище другого поверху води немає, і поки інші раби його не полагодять, і не буде. Побажавши ще й їм зустрітися з Ґаччі десь у темному коридорі, Карнольф смикнув з шафи перший-ліпший згорток, схожий на рушник і сорочку і попрямував у громадську душову на другий поверх.

На щастя у душовій нікого не було. Вручивши брудну білизну банному сервітору, що чекав тут же, чарівник приступив до гігієнічних процедур. А закінчивши їх, виявив, що взятий з шафи згорток – це рушник, а сорочка так і залишилася на полиці. А не в міру спритний сервітор із брудними сорочкою та підштанниками вже змотався у бік пралень.

«Ах, х… хвіст Фулгріма! Доведеться пертись в одному рушнику через весь поверх! Шановний Алоїз Карнольф розсікає по житловому поверсі голий! Якщо мене хтось побачить, реготати з мене буде вся Фортеця Квадрумвірату ще років двадцять! – подумав чарівник.

Покликати Сільвіо ментально сил уже не було. Та й учень напевно дуже зайнятий, пояснюючи єретехам, яким чином пом’ялася та сама бронеплита. Прикривши сором намотаним на стегна рушником (ну справді, він же не Медлор, щоб хвалитися своїми розмірами і класти їх же на власну репутацію), Алоїз накинув на себе заклинання для відводу очей і вискочив у напівтемний коридор. Варто було йому пройти повз поворот на сходи в підземелля, як ззаду пролунали кроки і шерех силової броні.

«Не дивись на мене», — подумав Алоїз, вклавши ще краплю сили у відвід очей.

– Стояти, – сказав за його спиною незнайомий голос, – руки за голову.

 

Частина 3: Унось готовенького!

 

– Ти хто такий борзий, щоб мені наказувати? – не підвищуючи голосу, спитав Карнольф і обернувся.

Перед ним стояло оточене металевими щупальцями дещо у силових обладунках, під верхнім шаром фарби яких проглядалися розсіюючі письмена. Морок не спрацював через їхню фонову дію. Гостре адамантієве свердло і не менш гострі кліщі були спрямовані чарівнику в голову. Обличчя незнайомця ховалося в тіні приглушених ламп коридору, але яскраво-червоний візор був добре помітний. Занадто добре.

– Я двічі не повторюю, – рикнув гість, – руки за голову і на коліна до мене спиною, черв.

– Хто тебе сюди пустив із такими манерами? – Алоїз зміряв противника зневажливим поглядом і запалив над долонею невелику вогняну кулю.

Незнайомець вирішив напасти першим, але схибив. Без броні Алоїз навіть з усіма своїми травмами був швидший і рухливіший, і миттю ухилившись від двох механодендритів відразу, зняв тонкий ментальний щит противника кидком вогняної кулі майже в упор, після чого обдав нападника яскраво-блакитним полум’ям. Запахло нагрітим металом і паленим волоссям. Раптом з клубів вогню та диму вилетів механодендрит з мельта-пальником на кінці і хльоснув Алоїза впоперек тулуба, залишивши садно і перекинувши чарівника на підлогу.

– Шо, вирішив, що ти тут найрозумніший, ніхто тебе не зловить і не поверне лорду, га? – з диму з’явилася закіптюжена броня супротивника та його вкрита плямами сажі фізіономія.

На вигляд варп-коваль був молодший за Алоїза разів в п’ять, а його броня більше нагадувала пересувну фортецю. Здолати суперника у броні без допоміжних артефактів міг лише професіонал рівня Карнольфа, але й йому потрібні були кілька секунд, щоб зосередитись.

– Я не власність, придурок, – пирхнув чарівник, махнувши рукою і розсипавши між собою та суперником райдужне марево.

У Адірано зарябило в очах: ​​супротивник, що щойно лежав на мармурових плитах підлоги, миттю перетворився на безформну хмару чи то газу, чи то пилу. Мельта-різак загудів, розігріваючись… і вибухнув. Варп-коваль навіть не встиг збагнути, що пішло не так, і де в обладунках згорів контролер. Чорний мармур під його ногами спалахнув синьо-зеленим полум’ям, що вмить розжарило його сабатони до пекельної температури. Сталеві протези, що заміняли йому ноги, теж розжарювалися. Нейроінтерфейс броні казився, забиваючи мозок Адріано постійними сигналами про пошкодження.

З повислого у повітрі кольорового марева вилетів пучок отруйно-рожевих променів. Один із них наскрізь пропалив долоню лівої кібернетичної руки варп-коваля і зрізав два пальці. Інші залишили глибокі опіки на нагруднику. Адріано поспіхом відходив назад, кашляючи в диму і намагаючись намацати на поясі кобуру з пістолетом.

Алоїз підвівся, збираючи сили для останнього удару, який мав відправити невихованого хама у варп назавжди. За димовою завісою щось упало: противник вронив розжарений болт-пістолет з прогорілої до дір кобури. І тут варп-коваль виринув з диму та вогню, намагаючись збити чарівника з ніг і зчепитися з ним врукопашну.

«Сільвіо, мені потрібна допомога! Клич когось із лордів! Швидко!» – встиг подумати Алоїз перед тим, як навколо його шиї захлеснувся механодендрит, а в руку вчепилися титанові пальці.

…

Зловивши думку вчителя, Сільвіо кинув броню під опікування єретехів і вирішив нікого не кликати, а сам прийти на допомогу. Він мчав коридорами між підземеллями, кулею пролетів повз відкриті двері в середній підвал, але тут…

БАБАХ!

– Срака Фулгріма, хто це тут гасає? – запитали зверху.

Сільвіо штовхнули і кинули, і він розтягнувся на підлозі обличчям униз. Схоже, він у страху й напівтемряві чогось не помітив і врізався в нього. У щось, чого раніше тут не стояло. Це щось просто огидно смерділо прометієм, нагрітим залізом, машинним мастилом та порохом. А ще амасеком.

– А-а, це ти, маленький мерзотник, – Сільвіо впізнав голос того, хто говорив, зрозумів, у кого він врізався, і йому стало ще страшніше.

Учня чарівника підняли за ранець і струснули. Перед обличчям з’явилася знайома золотозуба посмішка.

– Привіт, лорд Ґаччі, – видавив усмішку Сільвіо, – раз ти тут, то мені дуже потрібна твоя допомога.

– Допомога? – перепитав облітератор, – Яка?

– Метр Алоїз, – голос учня здригнувся, – потрапив у великі неприємності. На нього напав хтось біля казарм і намагається вбити!

– Хм-м-м, хто ж це може бути? – Ґаччі відпустив Сільвіо і склав долоні поверх ракетниці.

– Не час для роздумів, лорде Ґаччі! – промовив учень, – Треба зупинити їх, а потім уже розбиратися, хто це зробив і навіщо! Метр пішов у душову без обладунків, а його противник, судячи з уривку думки, одягнений як «леман расс»!

– Мабуть, хлопче, ти маєш рацію, і треба поспішити. Я хоч подивлюся, як виглядає наш метр голим. Давно про це мріяв.

Ґаччі гидко посміхнувся золотими зубами, після чого заспішив у бік казарм. Сільвіо ледве встигав за ним, попутно викликавши воксом на місце події Бартоломео та його колег.

…

Біль від удару об стіну був такий, що Алоїз вирішив уже, що ребра відірвалися від хребта. Резерву для подальшого серйозного опору не було. Він не закінчив останнього заклинання – своєї улюбленої дезінтеграції. Гібідурові пальці стиснулися ще міцніше, і обидві кістки правої руки чарівника хруснули під ними. Механодендрит на шиї затягувався тугіше. Противник гнівно загарчав і вдарив чаклуна кулаком у живіт, від чого Алоїзу здалося, що його переїхали «згубним лезом». Ліктьові поршні прийшли в рух, щоб завдати наступного удару – такої сили, щоб напевно розмолотити чарівникові всі нутрощі.

Карнольф зробив відчайдушну і гарячкову спробу звільнитися. Вільною лівою рукою він зірвав із себе рушник, і застосував до нього дві формули, які згадав першими: нагрів та адгезію. І тицьнув їм в обличчя варп-ковалю.

Адріано, в обличчя якому прилетіла розпечена ганчірка, різко передумав продовжувати побиття, замотав головою і вчепився в джерело жару обома руками. Рушник, здавалося, прилип намертво, і зняти його можливо тільки разом зі шкірою. Алоїз не марнував часу: схопивши здоровою рукою за основу тримаючого його механодендриту на правому боці варп-коваля, він потягнув, додаючи до фізичної сили залишки варп-енергії. З тріском і іскрами металеве щупальце залишило своє гніздо: чарівник вирвав з обладунків Адріано останню робочу додаткову кінцівку, змусивши противника повалитися від сильного болю, повзучого від нейропорту.

– Знав би, що ти такий гидливий, намотав би рушник на твою пику раніше.

І тут же втратив свідомість поруч.

…

– Хто міг напасти на метра, озброєний сталевими щупальцями, пальниками, і в обладунках розміром із «носоріг»? – обурено випалив Сільвіо.

– Адріано, новий дружок-пиріжок лорда Морна, – без особливого ентузіазму в голосі повідомив Ґаччі, – пратівний варп-коваль, який у мене, наприклад, не викликає жодної краплі довіри. А ще таке сусідство змушує мене нервувати: адже ти був колись у підземеллі…

Облітератор зробив багатозначну паузу.

– Ну, був, – різко відповів Сільвіо.

– Значить, маєш пам’ятати, скільки в мене всякого цінного добра.

– Припустимо, – сухо відповів учень, що зовсім не бажав продовжувати цю неприємну розмову.

– Ось я не хочу, щоб він навіть заходив до мене, – продовжив скаржитись Ґаччі, – адже він обов’язково припхається дивитися на мої машини! Гарантовано припхається! Я ж знаю Гракса, він на аркані цього коваля притягне, навіть якщо тому буде нецікаво!

– Ти цього Адріано вже бачив?

– Звісно бачив. Груда металу, у якої амбіцій більше, ніж мізків, – зневажливо пирхнув Ґаччі, – проте він слизький, пратівний і небезпечний тип. Ти можеш думати про мене що завгодно, маленьке імперське пташеня, але я далеко не дурень, і знаю, яких справ може наробити один варп-коваль, варто лише на хвилину відвернутись.

– Лорде Ґаччі, – Сільвіо випередив облітератора, підняв голову і спробував подивитися йому в обличчя, – ти хочеш спробувати його вижити звідси?

– Я… – Ґаччі пригальмував і задумався, – мабуть… скоріше так, ніж ні. А чому ти питаєш?

– Тому що я – хочу, – твердо відповів учень.

– Ти ж навіть його не бачив, дурнику, – Ґаччі гидко засміявся на високій ноті.

– Я бачив його очима вчителя. І він мені не сподобався.

– Не роби поспішних висновків, Сільвіо. Раптом він запропонує тобі щось, що змусить тебе кинути і Гракса, і мене, і старого Алоїза, га? – монстр похабно усміхнувся і підморгнув.

– Навряд чи. Знань, які мене цікавлять, у нього немає. Я все ще потребую вчителя, лорд Ґаччі, і від метра Алоїза я нікуди не піду. Поки що.

Вони вискочили в коридор житлового крила, затягнутий димом. Там уже нічого не горіло, і стояла лякаюча тиша. Модифіковане вухо Сільвіо вловило звук дихання, і учень чарівника рушив на нього.

– Лорде Ґаччі, вони там. Обидва.

– Майстре Адріано, – з докором у голосі почав облітератор, – що же тебе штовхнуло посваритися з довіреним чаклуном лорда Гракса?

Адріано Гібідуріо сидів під стіною і роздивлявся свою зеленувато-золотисту долоню, прострілену і позбавлену двох пальців. На червоне й опухле обличчя варп-коваля подекуди налипли шматки тканини. Обладунки з чорних з фіолетовим відливом стали темно-сірими. Механодендрити до половини згоріли та відмовили. Одного не вистачало.

– Я переплутав його з одним із твоїх рабів, – хрипко відповів варп-коваль, – покірно перепрошую у лорда Гракса.

– У карбюратор собі засунь свої прохання! – огризнувся Сільвіо, опускаючись на коліна поруч з лежачим нерухомо Алоїзом і розмотуючи механодендрит, що так і залишився на його шиї, – Ти його мало не вбив, жлоб напівмеханічний!

Адріано вже збирався сказати щось їдке, коли ракетниця Ґаччі вперлася йому майже в обличчя.

– О, я зовсім забув вас познайомити, – лорд Ґаччі посміхнувся найгидотнішою зі своїх усмішок, – майстер Адріано Гібідуріо, це учень чарівника. Його звуть Сільвіо, і він не в міру нахабний. А самого чарівника, поважного метра Алоїза, ти справді мало не вбив. І я змушений буду повідомити лорда Гракса про твою поведінку.

Обличчя Адріано, здавалося, почервоніло ще дужче.

– Рішення про твоє видворення з Октана прийматиме він, – продовжував Ґаччі, – а не лорд Морн. Судячи з того, що тут сталося, ви билися не менше кількох хвилин. І що ж, дозволь спитати, не дало тобі зупинитися, коли ти зрозумів, що перед тобою не один із моїх рабів? Спадкове пертураб’яче невміння відступати? Природна впертість? Щось ще, про що я не знаю?

Адріано мовчав, тільки зелене око дивилося на облітератора сповненим ненависті поглядом.

– Гармату від мого обличчя забери, – обурено прохрипів варп-коваль.

З другого кінця коридору пролунали кроки, і з диму з’явилися Барт зі ще двома апотекаріями.

– Я дивлюся, у вас тут вечірка зі спецефектами? – спитав він.

– Я пізніше все поясню, – сказав Сільвіо, підводячись, – метра необхідно доправити в апотекаріон.

– Та й варп-коваль виглядає не дуже бадьоро, його б теж непогано оглянути та підлікувати. Адже це важливий гість лордів?

– Можна й так сказати, – байдужим тоном відповів Ґаччі.

– Ми не зможемо забрати обох одразу, – сказав один із супроводжуючих Барта апотекаріїв, – коваль заважкий, тут сервітори потрібні.

– А сам він не може йти? – запитав другий.

– У мене імпланти перегоріли, я не можу ходити, – різко відповів Адріано.

– А ще казали, що плоть слабка!

Апотекарії швидко розгорнули ноші і поклали на них Алоїза.

Однак нахабний Бартоломео швидко знайшов вихід із ситуації:

– Пане Ґаччі, якщо це ваш високопоставлений гість, чи не допоможеш ти…

– Допоможу, – сумно зітхнув облітератор.

Дві величезні сірі з металевим блиском лапищі схопили варп-коваля за наплічники, і через декілька секунд він був перекинутий через ракетницю лорда Ґаччі.

– Ем… а чи є якийсь інший спосіб транспортування мене в апотекаріон? – поцікавився Адріано.

– Не подобається – я можу тягти тебе за ранець. Волоком, – з виглядом ображеної гідності повідомив Ґаччі, – закинути тебе на плече, пробач, не вийде – там теж гармати.

Так вони й рушили у бік апотекаріону. Сільвіо йшов поряд з апотекаріями, що несли Алоїза, постійно поглядаючи на вчителя. Чарівник був живий, але сильно побитий.

«Який же все-таки день лайняний», – думав Сільвіо, – «спочатку дзеркало це, розорювачі, найманці, звіролюди… Потім приїзд цього залізного вилупка, щоб його Ґаччі трахнув…»

Позаду щось загуркотіло. Апотекарії зупинилися і озирнулися. Алоїз, лежачи на ношах, здригнувся і розплющив око.

– Де я?!

– Все добре, Вас несуть до кабінету Бартоломео, – відповів Сільвіо.

– А що це так гуркоче?

Учень підвів погляд. Трохи ззаду по коридору Ґаччі спіткнувся і впустив варп-коваля, який невдало ворухнувся саме цієї миті.

– Та так… лорд Ґаччі Вашого нападника… на ракетниці повертів.

– Правильно зробив, – мовив Алоїз і знову відключився.

Під дверима апотекаріону Сільвіо передав вчителя Барту і збирався вже йти за всім, що той доручив принести, і натрапив на Ґаччі, який якраз вручив свого постраждалого апотекаріям.

– Чому ти не вбив його, поки не прийшов Бартоломео? – спитав учень, коли вони відійшли досить далеко від дверей апотекаріону.

– Не хочу сваритися з Граксом та Морном, – відмахнувся Ґаччі.

– І це все?

– Мабуть так. Я позбудуся його в інший спосіб і не зараз. Неодмінно позбудуся, – тон облітератора був незвично серйозним.

– Який ти злий, Ґаччі.

– І вельми підступний, – усміхнувся він, – так, Сільвіо. Коли метр Алоїз прокинеться… скажи йому, що в нього дуже гарні сідниці, і тепер він мій кумир.

Сільвіо густо почервонів і відчув бажання катапультуватися геть з Октана – наприклад, на інший кінець галактики, кудись у сегментум Пацифікус.

– Вже кого-кого, а його я завжди радий бачити у своєму підземеллі. Тебе, до речі, також.

 

Частина 4, у якій швидкість стуку набагато перевищує швидкість звуку

 

– Він все ще не прийшов до тями?

Сільвіо явився в апотекаріон навідати вчителя, але знайшов того сплячим – схоже, під дією якихось препаратів.

Алоїз Карнольф в одягненій на нього дихальній масці лежав у ліжку заплющивши око, і не відгукувався навіть на ментальний дотик. Зафіксована медичними лубками права рука чарівника сильно набрякла: зібраний хірургічним шляхом осколковий перелом обох кісток зростатиметься довше і важче, ніж зазвичай. Навіть у космодесантника.

– Він втратив багато енергії, йому зламали руку, чотири ребра, і відбили частину нутрощів. Краще йому виспатися як слід, поки його резерви не відновляться повністю, – відповів Бартоломео, – і поки звідси не заберуть Адріано.

Варп-коваля тримали в сусідній палаті, і не пускали до нього нікого, крім його рабів та сервіторів. Адріано почувався ще гірше, але майже весь час був у свідомості, терпів пекельний біль і душевно страждав за бронею, що передчасно спочила. Крім неглибоких опіків на обличчі, які довелося лікувати отриманою з рабів «життєвою есенцією», він отримав опіки навколо нейропортів на нижній частині тіла. Роз’єми для підключення аугментичних ніг довелося видалити і вживити нові, які стресований організм коваля приймав неохоче, раз у раз пориваючись їх відторгнути. Той нейропорт, з якого було вирвано механодендрит, дивом вдалося врятувати від видалення та повернути на місце. Варп-коваль дуже переживав про збереження чутливості та можливості підключати туди додаткові кінцівки надалі. Гібідурові руки теж тимчасово відключили, відрихтували, прикрутили пару нових титанових пальців і повернули їх майстру Адріано.

– Ти збираєшся тримати метра на речовинах, доки звідси не заберуть залізного жлоба? – обурився Сільвіо, – Він же помре від такої їхньої кількості!

– Не помре, я знаю, що роблю, – відповів Бартоломео, – їм справді краще не зустрічатися. Інакше станеться варп-шторм такої потужності, що Фортецю Квадрумвірату просто здує. До речі, майстер Адріано просив, щоб ти зайшов і до нього теж, коли відвідуватимеш Алоїза. Хотів щось сказати тобі. Напевно, вибачитись.

– Я йому в блок циліндрів засуну всі його вибачення за те, що він зробив з метром, – пробурчав Сільвіо, але, проте, попрямував за вказані двері.

Адріано Гібідуріо лежав у ліжку в кутку палати, підключений до системи життєзабезпечення, і являв собою вельми жалюгідне видовище. Опіки на обличчі майже загоїлися, залишивши легке почервоніння, але волосся, брови та вії повністю згоріли. Якби Сільвіо не знав, що бачить варп-коваля, який добровільно відмовився від частини своєї недосконалої плоті, він би вирішив, що перед ним жертва знущань друкхарі. Від кожної ноги в Адріано залишилося по пів-стегна. Крізь простирадло, що накривало нижню половину тіла, проглядали роз’єми для протезів. Аугментичні руки з шарнірними ліктями починалися трохи вище цих самих ліктів. Кількість шрамів на тілі майстра Гібідуріо зашкалювала, проте ці шрами здебільшого були не бойовими, а хірургічними. Зараз по ліжку повзали два схожі на крабів лікарняні сервітори, які проводили діагностику якихось імплантів, схованих усередині тіла коваля.

– Жалюгідно виглядаю, правда? – Адріано не чекав, коли Сільвіо привітається.

– Метр Алоїз має не набагато кращий вигляд, – холодно відповів учень чарівника, зачиняючи за собою двері.

– Хлопчику мій, я саме про метра і хотів з тобою поговорити, – варп-коваль спробував усміхнутися.

– Ну? – Сільвіо склав руки на грудях.

– Він дуже сильний суперник, і безсумнівно досвідчений чарівник, але… світ розвивається, покоління змінюються, галактики тріскаються навпіл, настають нові часи і звичаї, укладаються нові перспективні союзи… А він уже старий і трохи не при собі. Лорди скаржилися мені на надто консервативні погляди метра Алоїза. І на його свавільні вилазки на чужі світи, збирання нікому не потрібних артефактів, одержимість пошуком чиїхось душ…

– Ти до чого хилиш, дупа чугунява? – рикнув Сільвіо, – Викликав мене сюди, щоб безглуздо потеревенити про зміни та вчителю кістки перемити?

– Зміни, – Адріано весело підморгнув учневі живим оком, – саме про них я й хотів поговорити з тобою. Хто, як не чарівник Тзінча, найкраще в них орієнтується? І в Фортеці Квадрумвірату їх найближчим часом станеться достатньо.

– Звичайно, – пирхнув Сільвіо, – лорд Гракс вижене тебе звідси.

– Помиляєшся, мій хлопчику. У конфліктній ситуації вижити має лише один із нас. І обираючи між мною та Алоїзом Карнольфом, лорди вибрали мене, як молодшого та перспективнішого фахівця. І вони ухвалили це рішення вже дуже давно. Ще до твоєї появи тут. Мені розповіли, як Алоїза мало не прикінчило Дитя Імператора. Врукопашну. Уявляєш, яка це ганьба? Загалом, лорд Гракс ще тоді вирішив, що Алоїз – відпрацьований матеріал, проте ще придатний для виховання когось на зразок тебе. Ти повинен був замінити свого вчителя, якщо ти сам про це ще не здогадався. А я тут на випадок, якщо Алоїзу не вдасться швидко навчити гідну заміну.

Сільвіо не вірив, намагався не вірити словам варп-коваля. Але вони звучали надто правдоподібно.

– Я хочу зробити тобі пропозицію, хлопче, – несподівано Адріано став дуже серйозним, – на вартість цього світця разом із стоячою на ньому фортецею і доками на орбіті. Ти молодий, прогресивний, швидко вчишся. Навіщо тобі твій старий немічний учитель, коли ти можеш піти в учні до мене? Я пропоную знання про будь-яких демонів, реалізацію твоїх чаклунських амбіцій, весь інструмент і бібліотеку твого вчителя після його… ліквідації, і як фінальну контргайку в цій конструкції – владу над Октаном та його лордами.

– Що? – Сільвіо захихотів, не вірячи своїм вухам, – Здається, у тебе жар і горять плати. Я покличу Бартоломео.

– Я не жартую, імперський жовторотику. І жару в мене немає, можеш підійти і доторкнутися. Я вирішив захопити владу на Октані, і я це зроблю, навіть якщо мені доведеться убити тебе, підірвати лабораторію твого старого вчителя і назавжди закрити лордів у підземеллі, – Адріано скорчив загрозливу гримасу, але у Сільвіо це викликало тільки сміх, – до речі, лорди. Я чув про твою… неприязнь до Ґаччі. Хочеш жорстоко помститися йому – приєднуйся до мене.

– Дивлюся, метр так тебе віддухопелив, що ти двинувся, поршнерукий, – Сільвіо продовжував сміятися.

– Аж ні, – Адріано насилу втримав спокійну міну, – коли я поневолю лордів, у тебе буде тільки два шляхи: звалити з Октана в чому Тзінч з варпа виплюнув або встати на мій бік. Подумай про це, поки я прохолоджуюсь тут, а твій метр лежить у комі і не забиває твою голову старечим буркотінням.

…

Вже майже добігши до складу зброї, на якому мали звичку засідати лорди, Сільвіо зупинився і замислився. Якесь незрозуміле, не шосте, та вже й не сьоме чуття говорило пригальмувати, не поспішати, не бігти до лордів зараз.

Вчитель багато говорив про голос інтуїції, який має незабаром з’явитися у Сільвіо. І колишній Плакальник вирішив дослухатися. Накинувши на себе викривлюючий морок, він став майже невидимим у напівтемряві коридору, і підкрався до прочиненої двері у зброярню.

– Його час прибирати, – гарчав голос Морна, – мені здається, старий зовсім розумом заслаб.

– Це твій гість на нього накинувся, – заперечив голос Тайкуса, – і опинись поруч я, а не Ґаччі…

– Я зробив усе, що міг і встиг, – відповів Ґаччі, – і я, здається, вже казав вам, що варп-коваль – це найнебезпечніша з тварюк, а ви що?

Сільвіо різко передумав входити і залишився зовні, ще сильніше притулившись під стінкою і накладаючи на себе ще густіший і щільніший морок.

– У Алоїза дах їде, – з натиском промовив Морн, – І варп-коваль тут ні до чого. Він виперся в коридор голим. Чи це не старече недоумство?

– Щоб ти знав, Морне, чарівники на нього не страждають, – спробував захистити метра Ґаччі.

– Стражда-ають, ще й я-ак, – гудів голос Гракса, – попереднього нашого чаклуна пам’ята-аєте?

– Ой, не нагадуй, – пирхнув Тайкус.

– Порівняно з ним Алоїз ще геть нічого собі: бадьорий і активний, – зауважив Ґаччі.

– У того починалося так са-амо, – говорив Гракс, – Ало-оїза пора списувати. Шкода-а.

– Ми не можемо просто так взяти і списати на смітник нашого єдиного чаклуна, – спробував звернутися до розсудливості побратимів Ґаччі, – його учень хлопчисько ще, як він впорається із заклинанням демонів? Він навіть більш-менш гідно пророкувати ще не навчився! Адже йому належить успадкувати цілий склад небезпечних артефактів, з якими він поводитися не вміє.

– З появою майстра Адріано нам не потрібні ані Алоїз, ані його малий недоучка, – з невдоволенням у голосі парирував Морн, – він досить молодий, щоб його надовго вистачило, при цьому обережніший і не лазить у всілякі діри в варпі в пошуках невідомих артефактів…

– Це тільки поки що, – не вгавав Ґаччі, – ось подивишся, мине півроку-рік, і твій Адріано почне перепрошивати сервіторів, підселяти в них демонів, хазяйнувати в підземеллях. Через кілька років він усім тут керувати від твого імені почне, оком кліпнути не встигнеш! А ще років через десять вся фортеця належатиме йому, а вас, недалекоглядні мої лорди, він використовуватиме як їздову худобу!

«А я думав, Ґаччі з них усіх найтупіший», – подумав Сільвіо, – «здається, якщо тут щось станеться, нам тільки він і допоможе».

– Що ти несеш, збоченець? Ти хоч сам себе чуєш? – скипів Морн, – Майстер Адріано ніколи так не вчинить. Хоча б тому, що в нього немає достатніх сил, щоб вигнати нас із нашої ж фортеці. Для ведення війни всередині неї – тим більше немає!

– Та не буде він з нами воювати! – загарчав у відповідь Ґаччі, – Він зробить все у магічний спосіб, йому навіть відкривати зброярню не доведеться. І Алоїз – єдиний, хто може допомогти нам його позбутися. Або поставити залізного вискочку на місце та показати, що Люцій там плавав, і нашої влади він не отримає.

– Майстер Адріа-ано – шанований варп-коваль, за ним такого помічено не було, – втрутився в розмову Гракс, – він за-авжди трима-ав своє слово.

– Ага, і він нікому не пообіцяв, що не виганятиме нас із фортеці й не захоплюватиме владу на Октані, – зневажливо пирхнув Ґаччі.

– Ой, іди вже до себе в підвал, поганий збоченець! – рикнув Тайкус, якому ця перепалка сильно набридла, – Мучай там своїх шкіряних, а до нас з порадами не чіпляйся. Я вважаю, що Адріано нам нічим не загрожує. Нехай сидить у підвалі, робить свої саморобки, якщо Морну так хочеться. Але позбавлятися старого метра рано – нехай підростить і підучить цього свого Сільвіо. Старий маразматик і шмаркач-недоучка всіляко краще, ніж взагалі ніякого чарівника.

– Я не згоден, – заперечив Морн, – Алоїза треба позбутися, а учня передати в навчання до Адріано.

– Мою думку ви вже чули, – тут Сільвіо прямо побачив крізь стіну, як Ґаччі ображено піджав губи.

– Отже, Квадрумвірат вважа-ає, що старий чарівник нам не потрібен, – резюмував Гракс, – вислухавши всіх, я ви-ирішив…

– Які ж ви йолопи, – слідом за голосом Ґаччі пролунав звук відсунутого ящика, – не кажіть потім, що я вас не попереджав!

Сільвіо ледве встиг відскочити в тінь, як з дверей з усією можливою для його габаритів спритністю вилетіла туша лорда Ґаччі, супроводжувана обуреними криками інших лордів. Учень чаклуна стояв у коридорі, все ще прикритий мороком, і не знав, що йому тепер робити. Повз нього, брязкаючи стрічками патронів і прирослою до обладунків зброєю, пройшла четвірка розорювачів.

«Я навіть не знаю, гадки не маю, що мені робити. Лорди мають рацію, я всього лише недоучка. Чому метр лежить непритомний, коли він так потрібен?!» – думав Сільвіо.

У голові сумбурно миготіли варіанти того, що він міг зробити зараз.

Він міг піти до лордів і сказати, що Ґаччі мав рацію, і передбачені їм події відбудуться набагато раніше названих залізним збоченцем термінів. У найліпшому випадку йому просто не повірять і засміють. У гіршому – вирішать, що він намагається оббрехати любого друга лорда Морна. І тоді його знов віддадуть на втіху Ґаччі.

Він міг не казати нікому й нічого. Дочекатися пробудження вчителя та розповісти все йому. Але коли справа набула таких обертів, Бартоломео явно в курсі рішень лордів. І скоріш за все, поважний метр просто не прокинеться. Думати про це було дуже страшно. Живий і діяльний розум молодого мага вимагав руху й не міг всидіти на місці.

Він міг зібрати свої лахи й дременути один світ за очі, подалі від цього клятого Октана, від цих облітераторів, лорда Ґаччі, варп-коваля, будь він неладний…

Він міг прийняти самогубне рішення і спуститися в підвал до Ґаччі сам.

Сільвіо міг багато чого, і губився у варіантах. Не скидаючи з себе мороку, він попрямував у бік сходів до підземелля.

…

– Лорде, до тебе гості. Він стверджує, що знає щось цікаве особисто тобі.

Величезний здоровило-мутант у яскравих фіолетових зі сріблом обладунках, до яких приріс важкий шестиствольний кулемет, силою втягнув учня чарівника в спальню лорда Ґаччі.

– Лорде Ґаччі, я справді хотів би з тобою поговорити, – видавив Сільвіо, якому комір роби перетис горло.

Ґаччі розвалився у зібраному із старих запчастин від техніки кріслі, закиданому рожевими у плямах мастила подушками. Судячи з лежачих тут же ганчірок зі слідами мастила і каністрі біля крісла, він був зайнятий тим же, чим і зазвичай: прокрастинував, полірував ракетницю і випивав.

– Дякую, Ґеґа. Відпусти мого гостя. І більше не будь з ним такий грубий.

– Так, лорде.

Розорювач відпустив хитаючогося Сильвіо, і зник за дверима, підозріло легко в них просочившись разом з кулеметом, що висів на ранці.

– Ох, вибач його. Лейтенант Флюґеґехаймен завжди з підозрою ставиться до… добровільних відвідувачів, – Ґаччі побарабанив нафарбованими кігтями по підлокітнику, переробленому з гармати від невеликого танка, – навіщо ти до мене прийшов?

– Я прийшов, – Сільвіо поправив комір пом’ятої розорювачем синьої учнівської роби, – поговорити. Про Адріано.

– Сідай, – облітератор вказав на ще одне зібране з металобрухту крісло, що стояло в іншому кінці спальні і свиснув вокс-синтезатором десь під підборіддям.

З-під крісла з’явилися механічні ніжки, і воно жваво, хоч і трохи накульгуючи, побігло до Сільвіо. Учень обережно сів. Меблі зупинилися майже впритул до крісла Ґаччі: за бажання облітератор міг дістати Сильвіо рукою. Або ракетницею.

– Вип’єш? – лорд простягнув гостю десятилітрову каністру.

У лапищі облітератора ємність виглядала як невелика пляшечка. Сільвіо всіма силами намагався не показувати, що йому не хочеться пити прометій, ще й з однієї каністри з Ґаччі, але не досяг успіху.

– Чого кривишся? Це амасек. Дорогий, до речі.

– А можна… можна мені келиха, або ще щось? – спробував врятувати незручну ситуацію Сільвіо, – Будь ласка.

– Гей, шкіряний, принеси і налий гостеві, – ліниво наказав лорд.

З-за спини Сільвіо з’явився раб. Звичайний живий раб – людський чоловік дуже міцної статури та високого зросту, весь обвішаний пірсингом і перетягнутий чорними ременями з незліченною кількістю пряжок та заклепок. Він вручив Сільвіо кубок, після чого без зусиль підняв каністру та наповнив його амасеком. На диво, кубок був чистим, а амасек виявився справді амасеком, навіть не розбавлений прометієм.

– Що дивишся на нього? Пий давай, – і Ґаччі відібрав у раба каністру, одразу з неї сьорбнувши.

Сільвіо відпив із кубка, поглядаючи на раба, що відійшов у куток кімнати.

– Ти теж міг би таке носити, – усміхнувся Ґаччі, – якби не Алоїз. Чорна шкіра тобі б личила.

– Моя нинішня доля подобається мені набагато більше, ніж ремінці та пряжки. Але, безумовно, в цьому є дещо цікаве.

Тільки зараз Сільвіо зміг розгледіти лорда Ґаччі повністю. Щоразу, коли вони бачилися десь у фортеці, туша облітератора наполовину ховалась у тіні. Та й небагато розгледиш, дивлячись знизу вгору – тільки сяючі позолочені зуби. На учня чарівника дивилася пара блакитних очей, що горіли плазмою. Шкіра облітератора нагадувала срібну в мідні розводи мокуме. На відміну від побратимів, у нього були брови та вії – на вигляд ніби зі срібного дроту. Ймовірно, коли Ґаччі вів своє людське життя, він був дуже симпатичний. Залишки спадкової краси Дітей Імператора проглядалися навіть крізь століття експериментів на собі, мутації, відмову від живої плоті та прийняття плоті металевої. Алоїз мав рацію: у кожному, хто здобув благословення Слаанеша, було на що задивитись і чим зачаруватися. Навіть у наймерзеннішому, найнеприємнішому і найогиднішому облітераторові. У Ґаччі це були його очі, які, незважаючи ні на що, зберегли свій людський вигляд майже повністю. Учень спробував відсунутись, але крісло виявилося занадто важким.

– Розповідай, із чим прийшов?

– Ти … – Сільвіо зібрав всю свою мужність і надспроміг огиду до решти лорда Ґаччі, – мав рацію, коли казав, що варп-ковалі дуже небезпечні. Адріано пропонував мені кинути всіх і приєднатися до нього, коли він поневолить вас чотирьох і захопить планету. Говорив багато образливих речей про метра Алоїза. Що він старий, немічний, увесь час ганяється за чиєюсь душею…

– Чому я не здивований? – облітератор знизав плечима, колихнувши всім своїм набором ракетниць.

– Чому інші лорди тебе не слухають? – запитав Сільвіо.

– Бо дурні, ось чому, – буркнув Ґаччі, – ніколи мене не слухають. Скажи мені, синій жовторотику: що ти зробиш у ситуації, що склалася?

Покритий бірюзовим лаком кіготь вперся у груди учня.

– Я… – Сільвіо розгубився.

Рука лорда пахла огидно, сморід заважав зосередитись і виразно відповісти. Що він робитиме? Побіжить до вчителя, звичайно! А як учитель уже помер, а він не знає про це? Пам’ятаючи про заважке крісло, Сільвіо поклав долоню на лапищу облітератора (він тільки зараз звернув увагу на те, що у Ґаччі чотири пальці, а не п’ять) і спробував відсунути її від себе.

– Я піду до вчителя і спитаю, що робитиме він. Якщо метр Алоїз тікатиме, я тікатиму з ним. Залишиться і воюватиме – значить, і я воюватиму, – з натиском відповів Сільвіо.

Цієї миті в очах у нього попливло. Він побачив концертний зал, повний людей. Погляд зачепився за двох неймовірно красивих і дорого одягнених космодесантників у другому ряді. Вони сиділи поруч, щось розповідали один одному, сміялися. Навколишній інтер’єр розпливався, чіткими були лише їхні могутні постаті. Один – платиновий блондин, інший – геть чорний брюнет, обидва світлошкірі, ідеальні, без жодної родимки чи шраму. Обидва були одягнені у довгі рожеві плащі поверх святкових пурпурових із золотом шат.

– Вілле, не сміши мене, – сказав блондин, – плащ, звичайно, розкішний, але твоя доля – машини для вбивства, а не для пошиття одягу. Ім’я Ґуччі більше підходить кулемету чи танку, а не швейному автомотону.

– Мені видніше, на що витрачати свої таланти, Медлоре, – відмахнувся брюнет, – у мене вони хоча б в одній області. А ти все ніяк не вирішиш, бібліарій ти чи фехтувальник.

– Якщо мені раптом заборонять користуватися моїми псі-силами, я не залишуся беззахисним, – відповів той.

– І будеш по-тихому чаклувати в коморі або в туалеті, – підколов його Вілл, – я тебе знаю, тобі не можна нічого заборонити.

– Гей, пташенятко, що з тобою? – гримнуло звідкись зверху.

Видіння перервалось і розпливлося. Сильвіо ледь не розхлюпав амасек собі на робу і вчасно вирівняв кубок, що поривався випасти з пальців. Він зрозумів, що досі не впав лише тому, що Ґаччі міцно тримає його притиснутим до спинки крісла.

– Ох, – Сільвіо мотнув головою, розтріпавши солом’яне волосся, що відросло до плечей, – вибач. Хвилинне помутніння. Напевно, амасек кудись не туди пішов.

– Ти не хочеш мені нічого сказати? – незвично серйозним тоном спитав Ґаччі.

– Хочу, – учень сам не знав, навіщо це говорить, – метр Алоїз часто згадує про когось на ім’я Медлор Орсіні. Він казав, ти був знайомий з ним. Розкажи мені: хто це?

 

Частина 5, у якій підсовують підробки та пропонують пропозиції

 

– І що нам тепер робити? Зволити обісратись?!

Настрій Алоїза був просто жахливим, а обурення не мало меж. Щойно його випустили з апотекаріону, як учень повідомляє настільки «радісні» новини!

– Не гнівіть Нургла такими словами, метре, – без емоцій відповів Сільвіо, – чавунний жлоб не просто залишився з нами, а ми, тобто Ви, його стараннями ще й потрапили в немилість лордів. І незабаром нас спробують позбутися.

– Я вважаю за краще не чекати цього, – Карнольф відкрив шафу і окинув поглядом полиці, прикидаючи, як він вивозитиме своє магічне добро, і скільки його зможе взяти з собою.

– А як ми звідси виберемося? – задав резонне питання Сільвіо, – Не «Вогняний шторм» же нам викрадати!

– Так, ми його ніяк не вкрадемо, – пробурчав Алоїз, – ні його, ні «Проклятого рейдера» нам не вкрасти. А на борт «Вана Чудового» я добровільно не зайду. І космопорту, щоб на попутний корабель сісти, тут немає.

– А коли Ви наймалися до лордів, Ви ж на чомусь прилетіли? У вас був свій корабель?

Чарівник сумно зітхнув. «Чорна Ісіда», на якій він прибув на Октан, не заводилася надто давно: мабуть, із п’ять століть чи близько того. Він не піднімався на її борт з того часу, як лорд Гракс Вогнепальний прийняв Карнольфа на постійну службу. Катер вимагав капітального ремонту, який Алоїзу та Сільвіо самотужки не провести. А лорди принципово за це не візьмуться, і єретехам заборонять під страхом смерті наближатися до чорного корабля з намальованими на носі очима. Недарма Гракс так наполягав, щоб чарівник завжди був при ньому на «Вогняному штормі» або «Проклятому рейдері». А він, Алоїз, допустив, щоб його корабель став непридатним для польотів.

– «Чорна Ісіда» не в змозі злетіти, – відповів Карнольф, опустивши погляд.

– У мене є пропозиція, – учень плюхнувся в крісло і закинув ногу на ногу, – а що, як ми обманом змусимо Адріано полагодити Ваш корабель?

– І як ти пропонуєш це зробити?

…

– Я дуже радий, що ти вирішив зайти в гості, Сільвіо, – варп-коваль, уже майже здоровий і вельми життєрадісний, відчинив гостю двері підземелля.

– У тебе тут… більш затишно, ніж у Ґаччі.

Сервітори та єретехи щосили пихкали над відновленням обладунків майстра Адріано, розкладених на п’яти верстатах. Відремонтувати броню, що горіла в полум’ї варпа, не здавалося можливим, але він якимось дивом їх змусив. Найменш постраждалі частини броні ремонтували. Ті, що постраждали сильніше або повністю втратили придатність, заміняли або виготовляли нові. Зараз варп-коваль був одягнений у робу, і розсіюючих артефактів або писем при собі не мав. Сільвіо зупинився так, щоб відкидати дві тіні від пари ламп, що світили на нього з різних боків.

– Твій вчитель завдав мені серйозної шкоди, спаливши мою броню, – Адріано недобре посміхнувся, – але я знайду спосіб з ним поквитатися. А ти сам що надумав щодо моєї пропозиції?

– Я хочу залишити Октан, – різко відповів Сільвіо.

– І на чому ж ти його залишиш, синє пташеня? – майстер Гібідуріо хитро підняв брову і склав на грудях руки, що блиснули золотистим карбідом титану, – на тому іржавому відрі, яке тобі залишив твій метр?

– Ти допоможеш мені відремонтувати це відро, – сині очі Сільвіо зустрілися з червоним візором Адріано, – і я полечу з Октану на ньому. Якщо ні, то я тебе тут і закопаю. У цьому самому підземеллі.

Варп-коваль засміявся у відповідь. Він сміявся так голосно, що єретехи відірвалися від своєї роботи і обернулися, щоб подивитися, що так розсмішило їх повелителя.

– Ти? Мене закопаєш? Ти це серйозно, маленький імперський вилупок?

Сільвіо підняв руку, над якою спалахнуло синє полум’я.

– Ой, налякав! – продовжував глумитися з нього Адріано, – хлопці, поясніть йому хтось, що з такими понтами він швидко опиниться у пана за сусідніми дверима!

Єретехи заворушилися, піднімаючи свої інструменти – правда, не надто жваво. Інстинкт самозбереження у них все ж був, і вступати у відкритий бій з чаклуном, хай і з початківцем, вони не поспішали.

– Я тебе не лякаю, Адріано. Просто попереджаю, – Сільвіо обернувся назад, потім знову перевів невдоволений погляд на варп-коваля, – мене тут вважають недорослим і, як ти сказав, пташенятком, але зовнішність благословенних Тзінчем оманлива, і ти це знаєш.

З обох відкинутих учнем тіней миттю здулися два чорні блискучі кокони. Адріано сахнувся назад, інстинктивно виставивши перед собою титанову руку. Ще пара учнів чарівника, що вийшли назовні, мала такий самий незадоволений вигляд, як і їхній господар. Обидва дуже недоброзичливо підняли руку, і над синіми рукавичками силової броні затріщали електричні розряди.

– Закрий хліборізку, чавунна срако, – двійник праворуч, здавалося, зусиллям думки перекинув варп-коваля на лопатки, – ти не геній чаклунства, щоб протистояти мені без своєї могутньої броні та мішка артефактів.

– А заклинач демонів ніколи не поб’є бойового чарівника, – підтакнув двійник зліва.

– Ти навіть не старий дурень Алоїз і не дурненькі лордики, які не знають, кого підібрали, – сказав оригінальний Сільвіо, – я приб’ю тебе тут, якщо ти не допоможеш забрати корабель і речі вчителя і не даси мені піти по-тихому.

– Ти не насмілишся! – гаркнув Адріано, встаючи і витягуючи руку вперед.

З передпліччя золотистої руки випав короткий стволик і пролунав одиночний постріл. Болт повис у повітрі, оточений хмаркою порохового диму, що повільно розсіювалася. А потім упав на підлогу. Сільвіо відчував, що варп-коваль злякався: істинний зір його був не настільки розвиненим, як у чарівників. Без обладунків та артефактів він бачив дві сяючі варп-випромінюванням фігури позаду учня. А те, що за одним із двійників ховається другий чаклун – ні. Залишилось лише трохи дотиснути його.

– Не треба махати своїми протезами. Ми обидва знаємо, що без них і без своїх сервіторів ти лише безпорадний каліка, – учень посміхнувся, – Алоїз не знає, що я збираюся його кинути і викрасти «Чорну Ісіду», і я все ще можу попросити його допомогти розправитися з тобою. А вдвох ми точно тебе розмажемо, разом з усіма твоїми високотехнологічними залізяками. Як позбутися старого, я вже придумав. Лордів не надто засмутить ні твоя загибель, ні його, адже вони мають мене. Від ваших смертей вони багато не втратять. А облітератори, як відомо, тварюки винятково розважливі і позбавлені здатності за кимось тужити.

У повислій тиші тільки посвистували на бінарному коді незворушні сервітори, та човгали залізними ногами по підлозі еретехи.

«Ти молодець, Сільвіо. Тепер запропонуй йому. Нам ця погань все одно не потрібна», – сказав за вухом учня голос Алоїза.

– Щоб ти на мене не ображався, я заплачу тобі за ремонт «Чорної Ісіди», – Сільвіо ступив уперед, показуючи, що не боїться варп-коваля та його іграшок, – у метра в загашнику лежить без діла конденсатор від якоїсь архаїчної колимаги – забирай. І ще мішок рідкісних витратників для призову демонів разом із набором печаток. Це за те, щоб лорди не знали, над чим ти працюєш. А коли я звалю звідси, роби з цим світцем що захочеш – він твій. Але мене в це гроксове лайно не втягуй.

– Д-добре, – видихнув Адріано, – я полагоджу «Чорну Ісіду». Але конденсатор принеси завтра. Він може знадобитися.

– Я знав, що ми зможемо домовитися, майстре, – Сільвіо прихильно посміхнувся, – а тепер випусти нас звідси.

Сервітор, що під’їхав, відкрив одну зі стулок високих дверей, і Сільвіо разом із двійниками вийшли в коридор. Адріано вже й заплутався, хто з них справжній.

– Сільвіо … Ти точно не хочеш залишитися і керувати Окатном разом зі мною?

– Ні, – відповів один.

– У мене інша роль у Великому Плані, – сказав інший.

Двері з важким скрипом зачинилися. Сільвіо крокував коридором у бік виходу нагору. Двійники розвіялися.

– Ти дуже хитрий, мій учень, – за правим плечем учня з’явилася голова вчителя, що ніби висіла у повітрі, – ще жодного разу мені не доводилося використовувати магдубліку з накладеною личиною. І я сподіваюся, Володар Змін гідно винагородить тебе за цю маленьку, але гідну Його уваги вигадку.

З Алоїза на ходу злазив викривлюючий морок. Це виглядало як вода, що стікає по броні, тільки не прозора, а кольорова. Метр труснув рукою, скидаючи з неї бризки мороку.

– Нам треба тільки зібрати речі і дочекатися, коли Гібідуріо та його кібернетичні хлопці полагодять корабель.

– А потім пірнемо в Мальстрьом – і далі в Скарус, на рабські світи.

– Що нам там робити?

– Я вже бачив у дзеркалі нашого клієнта, – відповів Алоїз, – незграбні слуги Тисячоликого примудрилися не просто вронити душу у світ живих. Вона впала у вагітну жінку. До моменту, коли ми дістанемося рабських світів, вона вже народить, і буде зрозуміло, в ній наша здобич чи в дитині.

– А з чого Ви взяли, що ця жінка живе саме на рабських світах? – спитав Сільвіо, якому його спадкова емпатія категорично забороняла вбивати дітей навіть заради порятунку вчителя.

– Мати носить залізний нашийник з іменем, отже вона рабиня. У галактиці є дуже мало місць, де ще за Імперіуму було дозволено рабство, і частина з них у Скарусі. Квентус, рабські світи, в Офідіані ще пара планеток… – говорив Алоїз, – я бачив її господаря – людина як людина.

– Але Скарус майже весь поглинений варп-штормами, там навряд чи зберігся імперський порядок.

– І нехай, нам то що з того?

Сільвіо зосереджено замовк. Інтуїція, що знову прокинулася, говорила, що вчитель помиляється, і жінка знаходиться по цей бік Великого Розлому. В Імперіумі.