Чуттєвість

Широка тепла долоня гладить шкіру – блискучу і вологу від поту. Рух цей неспішний, легкий. Пальці злегка стискають вигини тіла, що так жадає цих дотиків, ковзають від сонячного сплетіння до живота, до чутливої шкіри на стегнах. Ці пальці піаніста, що грали Верді, Вівальді, Шопена, зараз творили особливу музику для двох. Він був диригентом, а тіло під ним – музичним інструментом – тремтливим, розпашілим, податливим, дотики до якого дарували і йому самому невимовну насолоду.

Нарешті Ганнібал торкався Вілла – в усіх сенсах. Читав, як книгу, вивчав кожен рух, вслухався у стогони, малював його з таким натхненням, наче Боттічеллі славнозвісну Венеру і смакував, як найбажанішу страву. Точні виважені рухи, що раз у раз втрачають гармонію, бо Лектеру самому не вистачає терпіння. Як можна бути спокійним, коли Вілл – напружений, наче струна віолончелі, оголений, наче грецька статуя – тут, із ним. Під ним. Реагує на кожен дотик стриманими стогонами і рваним напівшепотом. Хочеться одним рухом зірвати вуаль стриманості, за яку так чіпляється Ґрем. Хочеться бачити його розкриту душу й розкриватися самому. Та Лектер не квапиться. Він терплячий і ласкавий. Зараз він нічого не хоче контролювати. Хай все відбувається так, як має бути. Хай Вілл розуміє, що зараз вони рівні один перед одним.

Долоня гладить шию і відчутно стискає. Ґрем затамовує подих. Погляд блакитних очей пронизує наскрізь, губиться в темних очах, що з розумінням дивляться зверху. Благословенний Ісус із картин Рафаеля зійшов до Ганнібала, аби той побачив і прийняв його. Темне волосся німбом обрамляє обличчя Вілла, повіки тремтять, а груди здіймаються від важкого дихання. Вуста розкриті. Вони шепочуть, і Ганнібал слухає цей шепіт, як слухав би “Прелюдії” Баха. Тоді накриває губи Вілла своїми, вдихає несказані слова. Ґрем притягує його до себе, відчуває п’янкий смак вина на губах Лектера. Вілл хаотичний, його рухи, його дотики, подих, погляд – це хаос. Наслідок божевілля профайлера.

Ганнібал любить божевілля Вілла. Як і самого Вілла. Він бачить справжнього Ґрема і приймає, тягнеться до нього, пестить і заспокоює. З Ганнібалом Віллу не треба прикидатися кимось іншим.

Ґрем знає це, бо сам любить Ганнібала з його канібальськими нахилами, з жагою до вбивств і крові. Лектер більше не лякає його. Вілл прийняв темну сторону Ганнібала, що так вабила довгий час. Він був як той занепалий янгол, чию моторошну красу важко зрозуміти. Та коли зрозумієш…

– Віддайся мені, Вілле, – шепоче янгол, відгортаючи сплутане волосся з чола. Вілл бере його руку в свою й цілує.

– Я вже твій, – вимовляє Ґрем голосом, що зривається від емоцій. Заплющує очі й чіпляється за плечі Ганнібала. В цій реальності – солодкій, гарячій з присмаком солі й екстазу – хотілося лишитися назавжди. Ні одна фантазія Ґрема не могла з нею зрівнятися. Ні один витвір мистецтва не передасть феєрверку емоцій і спалаху відчуттів. Ніщо не зрівняється з миттю, коли тіла, відкидаючи химерні тіні, зливаються воєдино, а свідомість відпускає всі думки, аби линути в чистому потоці назустріч нічному небу.

І коли світ вибухає перед очима мільярдами зірок, що сиплються з полотна Ван Гога, коли всі відчуття загострюються так, що дотик губ приносить біль і насолоду водночас, Вілл розплющує очі й видихає:

– Я – твій Патрокл.

І Ганнібал каже:

– А я – твій Ахіллес.