Чужі таємниці

Море шуміло у вухах, Еліс захлиналася від солоної води та ефемерних надій на щасливий вихід із ситуації. Мокре руде волосся обліплювало обличчя, тонуло в бурхливих лазурових хвилях, як і вона сама. Очі пекли й боліли, ніби їх посипали перцем, як страву до столу. Певно, так безславно їй і доведеться померти…

Раптом щось змінилося і вона вивільнилася із стихії. Перед нею літало біле й пухнасте створіння, схоже на лисичку, але набагато менше. Повітря навколо нього мерехтіло сріблястим туманом.

— Ти хто-о? — зойкнула Еліс, відступаючи на крок назад.

Створіння здригнулося, облетіло дівчину з усіх боків і невдоволено фиркнуло.

— Чужи-и-инка, — протягнула дивна істота. — Ох, і розвелося ж вас тут, лише поминай, як звали! Ти потрапила в іншу реальність, дівчинко, і в мене немає часу на твої “охи” та “ахи”! А тепер хутко-хутко, дівчинко, ходімо!

— Це ще куди? — голос Еліс прозвучав задумливо: або вона втратила здоровий глузд, або світ навколо став навіженим. — І… І як тебе звати?

Її новий товариш чхнув, ніби вона сказала якусь нісенітницю, і відповів:

— Рятувати світ, звичайно! А я — Керрі, твій домашній дух-охоронець. Ну, не твій, а власниці цього тіла, — Керрі вказав лапкою на дівчину й хитро всміхнувся, але враз посмішка зникла, а сам дух принюхався. — О, а от і наш давній друг, дівчинко! Падай на землю, бо Ліана мені ще потрібна! Щоб його демони забрали!

Еліс вирішила, що не час для сварок, і впала на брудний і вологий пісок. Над її головою пролетів кинжал, а перед очима промайнули чиїсь чорні грубі чоботи із застібками та голками, прив’язаними до шкіряного матеріалу. Тіло Еліс автоматично — так, ніби вона завжди це вміла — прокотилося по землі, швидко підвелося на ноги та прийняло бойову стійку. По її шкірі й одягу все ще стікала вода, а волосся липло до щок і смарагдових, із жовтими цяточками очей. Тільки тепер Еліс помітила, що вона одягнута в якусь військову форму, а перед нею стоїть юнак із тонким відблискуючим на сонці клинком.

У яку ще халепу вона потрапила!?

Вона важко дихала від боротьби із морем, а на язиці все ще був відчутним солоно-гіркий присмак. Парубок теж виглядав трохи втомленим. Дівчина використала цю хвилинку відпочинку, щоб роздивитися свого мимовільного супротивника. У нього було чорне розпатлане волосся, яке падало на такі ж чорні, повні люті очі, світла шкіра вкрилася рум’янцем і потом, а повністю чорний одяг довершував цю темну картину. Риси його обличчя були приємні на вигляд, але нестерпні у тій злобі, котру вони виражали.

— Ліана… От ми і зустрілися з тобою…

— Юначе, це не… — почав було десь поруч Керрі, але хлопець його ніби не чув.

Еліот!..

Чийсь тонкий тужливий голос оглушив Еліс. Вона побачила цього юнака із таким безмежним болем у виразі обличчя, у всій його позі, що від розпачу й жалю прикусила губу. Дівчина відчула чужі, однозначно не свої емоції: горе, тяжкість усередині та провина, але разом з тим і якась справедливість. Потім його очі запалали темним вогнем — і все зникло.

Виявилось, що пройшла лише секунда, тому Еліс вчасно заблокувала удар хлопця, якого, певно, звуть Еліот, прослизнула під його рукою, штовхнула в спину і відчула, що під шкірою пройшов якийсь імпульс, ніби кров закипіла вогнем. Тіло юнака здригнулося й відлетіло на кілька метрів, клинок впав, але він сам втримався, проїхавши ногами по піску, жбурнув долонею ніщо, яке перетворилося на електричний струмінь. Від подиву Еліс ледь встигла трохи увернутися, тому її рука задрижала, шкіру запекло, ніби від опіку, а в горлі народився пронизливий крик. З-за спини дівчина дістала метальні ножі й кинула їх в Еліота. Оминувши у стрибку зброю, він накинувся на неї ззаду. Еліс зробила кувирок і дихнула на хлопця вогнем. Він відсахнувся, а дівчина підвелася, сперлася на коліна й відчула металічний присмак крові. Вона задихалася, її нудило, а з губ стікала багряна кров.

“Це — кінець”, — подумала Еліс, коли світ окинувся темрявою ночі.

***

Розплющувати очі було складно й боляче. Навкруги було вже не море, а якийсь ліс, поруч палахкотіло вогнище, вона сама лежала на чомусь м’якшому, ніж звичайна земля, і чула знайомі голоси.

— Ти ледь не вбив її, Еліоте! — Керрі шипів, ніби справжня кішка.

— І мав на це повне право! Але я зроблю це в чесному поєдинку, запам’ятай мої слова! Я вб’ю саме Ліану! — юнак був не менш злим, ніж Керрі.

“То виходить, що цей Еліот точить зуб на власницю цього тіла”, — подумала дівчина. Вона заплющила очі й зробила вигляд, що ще спить, аби почути більше про Ліану.

— Дівчинко, не викидай коники! Я — твій дух, тому одразу відчуваю твій стан, — Керрі підлетів до неї і пухнастим білим хвостиком боляче вдарив її ніс, а потім приклав лапку до щоки, здавалося, щоб виміряти температуру. — Яке в тебе ім’я, до речі? Я якось про це забув.

— Еліс… Я — Еліс… — дівчина насупилася: вона ніколи не любила своє ім’я, особливо повну його версію. Воно пробуджувало неприємні спогади. Елісон. Порожнє й бездушне слово, яке ніколи не відображало її душу. Його дали їй батьки. Сама вона ніколи не обирала це ім’я, але чомусь вимушена з ним жити.

— А як ти сама б хотіла, щоб тебе називали? — запитав дух, ніби міг чути кожну її найпотаємнішу думку.

Вона задумалася. Повисла тиша.

— Лілі. Ми будемо звати її Лілі.

Як набат, прозвучав суворий голос Еліота. Він спирався спиною на якесь дерево, склавши руки на грудях, і похмуро зиркав на ней з-під лоба через вогнище, чорний чуб закрив одне око, але погляд залишався пронизливим, як у яструба.

Дівчина пошепки промовила нове ім’я, ніби куштуючи його на смак, і задоволено кивнула.

— Згода, — голос її був спокійним і врівноваженим.

Нове ім’я відчувалося правильно, так, ніби було істинним і вже колись їй належало. Це втамувало якусь її невисловлену потребу. Звичайно, треба ще звикнути, але це не настільки складно, аніж жити із тим ненависним ім’ям.

Вона спробувала підвестися, але тут же знову впала на імпровізоване ліжко.

— Лежи, дурепо! Я тебе ще не повністю вилікував! — Керрі махнув хвостом, і Лілі знову накрило коврою аж до підборіддя.

Еліот підійшов ближче й простягнув їй кухоль з водою.

— Тримай, Лілі.

Його голос не змінив інтонації, так, наче він завжди звучав тільки так. Холодно, відсторонено, суворо. І очі його все ще палали, хоча вже не так люто й темно. Він дивився на Лілі уважно й прискіпливо, ніби хотів відрізнити її міміку, жести, погляд і вираз обличчя від Ліаниних. Це було лячно, але Лілі рішуче не відводила свої очі від його. Потім Еліот кивнув якійсь своїй думці, а дівчина взяла кухоль і стала потроху пити. Вода була така прозора й чиста, що відображала яскраві великі очі, ластовиння і рожеві губи.

На душі їй чомусь стало тепліше.