Чужі очі

Написано за мотивами пісні «Me and the Devil – Soap&Skin» та серіалу «Ганнібал»

AU в якому Спартак – маньяк, що намагається стати митцем через вбивства, повторюючи роботи великих художників та скульпторів. Через те що його роботи всього лише криваві копії, без смаку і краси, він вирішує знайти людину, яка б навчила його відчувати мистецтво. Цією людиною став Євген – викладач театрального мистецтва.

Мертва тиша. За дверима чути цокіт підборів помічниці. Вона заходить в кабінет несучи з собою планшет, де розписаний графік сеансів на завтра. Методичний звук тепер увірвався в кімнату, заполонивши весь простір, відбиваючись від стін. Її бос сидів непорушно, лише сильні руки швидко щось записували в блокнот. Іра-Марго поклала планшет на край столу і тихо відзвітувала про те, що дзвонили з університету, просили Спартака Олександровича провести курс лекцій з соціальної психології для студентів кафедри театрального мистецтва. Дует з спокійних голосів обговорював деталі організації.

З одного боку, це не вписувалося в плани психіатра, а з іншого – прекрасна можливість. «Для чого?», спитає читач, але відповідь не буде такою очевидною, як хотілось би та і хто розкриває карти на початку гри. Після того, як жіночі руки закрили за собою двері, Спартак встав, повільно підійшов до картини, яка висіла біля його стола. Він знав про неї все: історію, творця, сюжет, потаємний сенс. Єдине що йому було не доступне – почуття. Він наче сліпа людина, якій пояснюють що небо синє. Він проводить рукою по сухим мазкам дорогої олійної фарби, відчуваючи приємну ніжність пальцями. Він знає, що ця жінка, огорнута в червону скатертину, стоїть біля темно-зелених кущів, а зверху лози винограду торкаються її чорного волосся. Знає, але не бачить. Для нього воно все чорно-біле, сіре, в усіх варіаціях. Це його прокляття, вічне бажання стати мистецтвом, будучи до нього сліпим.

За тиждень до початку курсу Суббота ретельно підбирав матеріал, робив презентацію та на пряму зв’язався з ректором, який його запросив. Подібні виступи чоловікові подобались, але саме в цей раз в повітрі тхнуло чимсь новеньким. Ця кафедра достобіса наповнена людьми, які бачать і відчувають те, до чого він тягнувся. Було б дивно не скористатися моментом, знайти ту особливу людину, яка подарує йому свої, так би мовити, очі.

Ось вже й настав день першої лекції. Суббота приїхав до корпусу університету завчасно, для того щоб розвідати обстановку. Стара будівля огортала запахом пилу та столітніх книжок, стертого графіту і свіжої олійної фарби. Чомусь цей запах уявлявся саме так, не беручи до уваги що це корпус театрального мистецтва. Заходячи у кабінет для педагогів чоловік трохи напружився. Ні, це була не тривога, просто інколи викладачі похилого віку любили виїдати його мозок чайною ложкою своїми запитаннями, що було важко терпіти довгий час. Попри очікування, відкривши двері, він побачив в кімнаті лише одиноку постать біля вікна. Молодий педагог, в білому светрі і чорних класичних брюках, задумливо перебирав пальцями темний шарф. Примітивши Субботу він озирнувся назад і широко посміхнувся:

– Добрий ранок! Ви Спартак Суббота, так?

– Так, а ви? – З легкою ввічливою посмішко відповів блондин.

– Євген Янович, радий познайомитись. – Чоловік енергійно оминав столи колег, підійшов до нового знайомого та простягнув руку, щоб потиснути.

Звісно, Спартак був ввічливий, багато мовчав задаючи правильні запитання, щоб зрозуміти, хто ж ця людина навпроти. Виглядало зі сторони це напевно дивно, але органічно: двоє чоловіків, обпершись на парту, розмовляли про університет, один з яких розмахує руками та вміло керує мімікою, зображуючи настрій кожної деталі, а другий, наче величезна брила льоду, непорушно сидів, дивлячись на співрозмовника, інколи тихим голосом доповнюючи свої репліки в цей діалог.

Кожному це подобалося. Янович шукав людину, яка буде слухати його монологи, а Суббота поглинав кожне слово, з намірами присвоїти собі. Експресія звісно не була жанром останнього, але цей захват манив своєю красою. Чи бачили ви колись, як художник розповідає про улюблену картину, враховуючи всі деталі і підтексти? Чи відчували ви цю силу, це бажання знайти неперевершений ідеал? Очі людини наповнюються в такі моменти чарівним золотом, яке, як пелена, ховає його від того жорстокого світу зовні.

Так непомітно пройшла година і обом потрібно було йти на пару. Євген якось кинув фразу про «Класно поговорили, аж час непомітно пройшов», а Спартак підхопив, ставлячи питання «Може зустрінемось та поговоримо ще, поза роботою?», на що зелені очі приснули радістю і в повітрі почулося «Так, звісно». Таким чином, коли блондин йшов до аудиторії, він вже мав серветку, на якій рівним почерком написаний номер нового знайомого, щоб потім домовитися про зустріч.

Так минали дні: вони в ранці бачились в університеті, а у вечері ходили разом у ресторан, який Спартак називав своїм улюбленим. Діалоги плелись самі, так легко, наче між двома спорідненими душами. Якось Суббота це пояснив тим, що хоч характери в них різні, але цінності та погляди однакові, тому їм так легко один з одним. Женіни друзі, яких було чимало, почали жартувати про «шури-мури» між викладачем та психіатром, на що той відповідав в стилі: «Признайте, ви просто ревнуєте через те, що я з ним часу почав проводити більше, ніж з вами».

Янович щиро вірив, що це початок нової дружби. Корисної для обох, тої яка веде в перед до успіху. Цей взаємообмін знаннями не хотілося переривати нікому з них. Напевно це була нова сторінка в житті Яновича, та нова глава в посібнику про мистецтво Спартака.

Тиха, як смола, чорна ніч, огортала невеличкий будиночок. Він стояв аж біля лісу, бо це крайня хата в селі. В її двері з середини гнівно, чи то перелякано, стукав хлопець. Йому в гортань та язик вкололи анестезію, і не відчуваючи частини тіла, не міг чітко покликати на поміч.

– Знаєш, коли розумній собаці кажуть сидіти на місці, то вона так і робить. А ти що, гірше за собаку? – сильні руки схопили худощаве тіло, не звертаючи уваги на опір, потягли в сусідню кімнату. Попри намагання жертви вирватися, чоловік знерухомив її, прив’язавши до міцно збитого стільця.

– Так, давай я тобі дещо поясню, бо ти ж людина, а не свиня на забиві. Хоча, участь та ж сама. – Від своїх слів садист всміхнувся. – Декілька днів тому я зустрів чудову людину, та от тільки в мене є проблема: все, що мені так сильно подобається, я звик присвоювати та ховати. Знаєш, було б чудово сховати його тут і щоб він, як той птах, щебетав мені приємну мелодію, але я не можу. Коли ловиш гарного метелика, то в полоні він вмирає, втрачає свою вроду. Боюсь, це схожий випадок. Я достатньо розумний щоб не псувати його усміх і тяжіння до своєї персони, але і мої бажання ігнорувати не буду. Тому ти тут, моє кудряве сонечко. Я дістану твої очі, та зроблю з них трофей, щоб присвоїти собі. Це те, що моя суть хоче зробити з ним… Це те, що я не дозволю собі зробити з ним.

Від автора: Як і обіцяла. Це перша вступна глава, тому вона досить маленька. Наступні будуть більш розлогі. Звісно, буду рада почути вашу думку, критику або ж підтримку у вигляді вподобайки.