Чудеса

Присвячую Глєбу Самойлову, який своєю музикою допомагає розібратися в собі, дарує зневіру, спокій, натхнення та божевільні думки, і Богдану Стаценку, моїй опорі та хранителю, моєму щастю та горю, надії та музі. Це творіння для тебе!
P.S. от 21.05.2020. Все ще Богдану, але уже без регалій. Дякую за 2 прекрасні роки в моєму житті, але нам треба було рухатись вперед. 

На краю ноги свесили

И глядим уже в никуда

Мы плывем сердцу весело

В чудеса в чудеса!

Агата Кристи — Чудеса

На краю ми сиділи, звісивши ноги. Ти, як мале дитя, бовтала своїми прекрасними ніжками в повітрі. Тобі було вже двадцять шість, але в твоїх очах досі сяяло дитинство. Хвилясте, світло-каштанове, майже руде волосся, було зав’язане в хвостик. То тут, то там виривалося неслухняне кучеряве пасмо. Така зачіска надавала тобі ще більшої дитячої чарівності. Ти глянула на мене, і, побачивши мій зачарований погляд, мило посміхнулася, на щічках заграв рум’янець. Як же я скучив за усмішкою моєї дівчинки! Я взяв твою долоню у свої. Така тепла, справжня! Я досі не вірив, що ти не просто плід моєї хворої уяви. Але хіба ці тоненькі ніжні пальчики можуть бути несправжніми?

Тихенько падав дрібненький сніжок, і ти підставила під нього своє личко, замруживши очі. За нами мовчазно спостерігало нічне небо. Порвана бавовна хмар дозволяла  зіркам дарувати нам своє холодне сяйво. Іноді здавалося, ніби вони зовсім близько, варто лише дотягнутися. Але ти маєш рацію. Всесвіт величезний, і ми там лише дрібні істоти, мурахи, доля яких лише спостерігати за прекрасною виставою зіркового театру. “Космос – це вічно” – колись говорила ти. Думаю, зараз, як і тоді, своєю дитячою душею, ти злилася з Всесвітом, таким рідним тобі і далеким…

— Дивись! Супутник! – з дитячою радістю вигукнула ти і вказала пальцем на мерехтливу точку тепер уже непотрібного металу, що швидко перетинала небо над нами. Я посміхнувся. Так, навіть тепер ти була захоплена Космосом. Зірки відбивалися в твоїх карих очах. Підсвідомо в тебе увімкнувся режим астронома-толкініста.

— О-о-н, бачиш, ніби годинник пісочний із зірок. Це сузір’я Оріона. В Арді є сузір’я, яке відповідає цьому. Тільки ось забула, як називається… – ти задумалася, згадуючи хитромудре ім’я. Твої очі загорілися двома маленькими вогниками, це ж твоя стихія!

Ти забула, що вже кілька разів це розповідала. Але я не заперечував. Неначе зачарований, я насолоджувався твоїм гарним голосом.

— Ой, лишенько, якось пізніше знайду. – Усміхнулася ти і притулилася до мене. – Пам’ятаєш: чёрный дом мироздания отрывает нам тормоза… Пам’ятаєш?

— Звісно, ​​пам’ятаю, моя дівчинко! Це ж Агата Крісті!

— Скажи, гарна пісня. Така зворушлива… –  ти ще міцніше пригорнулася до мене. Свій погляд ти звернула в нікуди, так схоже на тебе. Потім ти скажеш, що нічого не думаєш. Може й справді… Хоча… Тепер це неможливо, може, ти просто не можеш все сказати словами? Але я вірю, що ти колись розповіси мені…

Дотик твого прекрасного тіла і твій запах сп’янили мене. Я тільки міцніше обійняв тебе. Як же я скучив за тобою, крихітко!

Десь там, де кінчається вся земля, сиділи тільки ти і я, а зірки були просто німими свідками.

Жаль тільки, що наші руки розділяє шар товстої гуми, твою прекрасну талію приховує захисний костюм, а личко – протигаз.

Три з половиною роки тому наддержави догралися ядерними боєголовками. На вулиці завили сирени. Як молодь, яка виросла в роки холодної війни, ми швидко зібралися, взяли заздалегідь підготовлені речові мішки і вийшли з дому.

Там, надворі, панував хаос. При виході з під’їзду я обійняв і поцілував тебе, наче відчував. Як тільки ми ступили на центральну вулицю, тебе підхопив потік біомаси, для якої порятунок свого жалюгідного життя було найважливішим, вирвав з моїх рук і забрав. Останнє, що я бачив – це радіоактивні гриби, які відображалися у твоїх вологих очах, забарвлюючи їх у криваво-жовтогарячий колір.

Вони загинули наступного дня. Ти ж не могла вмерти. Ти була готова до всього. Я жив цією надією. Я переривав купи списків, мотався з боку на бік – я без перепочинку шукав тебе весь цей час. Сьогодні я знайшов тебе… Але тепер твої очі, тіло, посмішка, волосся залишилося тільки в пам’яті, а мені залишився тільки голос. Але… Зараз ми разом. Вранці, коли сонце осяє руїни колись великого міста під нашими ногами, ми підемо на схід.

Завершувався ще один день  ядерної зими  2176 року.