Чортів маньяк

Минув тиждень після другої записки.

Спочатку Софі дратувалась. Але це як з проблемами які ти не можеш вирішити. Якщо нічого не можеш вдіяти, щоб вони зникли, ти врешті на них забиваєш.

Тут система працювала так само. Спочатку гнів, заперечення, торг (може б то їй взяти і виходити на роботу щодня, так вона зможе його вистежити, та все ж таки Софі вирішила не бути безсмертним поні), та врешті прийняття. Звичайно, в ті рідкісні моменти коли життя сповільнювалось, повертались думки про те, що ж означають ті слова. Чи є в них сенс чи це просто красива фраза? Та вона одразу їх відганяла, бо чим більше в них поринати — тим заплутанішим все ставало.

Софі крокувала на свою підробітку, за яку Кіра платила їй більше ніж вона отримувала за весь день в кав‘ярні. Тому її ниття все зменшувалось. Це був передостанній раз. Вона виробила ідеальну для себе систему пересування тією гігантською квартирою, щоб підлити всі 60! вазонів, які там були. На щастя, не всі з них потребували частого поливу. Тож, вся робота займала приблизно пів години її часу. Сьогодні Софі впоралася за рекордні 28 хвилин. Закрила квартиру ключем-картою, вона як раз клала його в сумку і крокувала до ліфта. Почувши звук натискання кнопки, Софі підняла голову та застигла на місці. Ліфт як раз зачинявся, а в ньому стояв він та посміхався. Вона не вірила своїм очам. Пройшло 5 хвилин, поки вона змогла оговтатися та спуститись.

— Софі. Софі.

Хтось гукав її позаду. Вона повільно обернулась, думаючи чи це він, чекав її тут унизу.

— А, Коліне це ти, – вона навіть не старалась приховати розчарування у голосі.

— Бачу ти як завжди рада мене бачити. Що ти тут робиш? Я не повірю, що хтось такий як ти, зміг би купити собі квартиру у цьому будинку.

— Слухай, в мене немає часу на балачки з тобою, мені потрібно на роботу.

Софі попрямувала до виходу. Та Колін схопив її за руку.

— Зажди, Кіра тут живе чи не так? Це єдине логічне пояснення чому ти можеш бути тут, скажи мені де вона!

— Відпусти мене, – вона намагалась вирватись, та в нього була міцна хватка, і з кожною спробою він все більше стискав її руку.

— Ти досі не зрозуміла, я не пущу тебе поки не дізнаюсь те, що мене цікавить, – його голос переходив на крик, – я ще раз запитуюсь, де вона? Не заставляй мене робити тобі боляче.

Вот же ж хворий придурок, їй вже було боляче, тоді наскільки може стати гірше після його погрози? Вона думала що сказати, щоб Колін її відпустив, і в той час не видати ніякої інформації про Кіру.

— Тобі краще її відпустити.

Вони рефлекторно обернулись на звук, хлопець який їй щойно посміхався в ліфті, перетнув вхід у будівлю.

— Ти ще хто в біса такий?, – Колін виглядав розгублено.

Та він так і не отримав відповідь, за долю секунди, кулак влучив йому в праву вилицю. Колін похитнувся та механічно відпустив її руку.

— Ходімо, – незнайомець схопив Софі за долоню та потягнув за собою.

Спершу вона не могла й сказати слова, та зрештою після 5 хвилин ходьби та двох поворотів в невідомому напрямку, все ж таки вирішила спитати.

— Куди ми йдемо?

— Тобі потрібно на роботу.

І справді, Софі не зразу зоорієнтувалась тому що вони йшли набагато коротшим шляхом, поміж місцевих складів. Вона не любила ці вулиці тому завжди обирала для себе інший маршрут.

— Як тебе звати?, – це перше про що Софі подумала, навіть не про записки, навіть не про те, що йому від неї потрібно.

— Влас.

— І що це все, ти більше нічого мені не розповісиш?

— Ти більше нічого не запитувала, та й тобі не здається, що спершу варто подякувати за те що я тебе врятував від того покидька?

— Дякую, але я могла б впоратись і сама.

Влас посміхнувся та не сказав нічого в відповідь. Софі почала його розглядати, вона розуміла чому Меган назвала його красунчиком. Але те, що вона відчувала йдучи з ним поруч — це владність, впевненість. Раптом, збагнула що йде далі з ним за руку, яке ж кліше. Софі повільно забрала її, він навіть не глянув в її бік. Вони вже доходили до кав‘ярні. Софі розуміла що якщо вона хоче отримати відповіді — потрібно ставити запитання.

— Що тобі від мене потрібно?

— Ти занадто себе переоцінюєш, це я тобі буду потрібен.

— Для чого?

— Для того щоб ти збагнула певні речі, а потім щоб допомогти тобі.

— Ти говориш загадками, мені потрібні чіткі відповіді.

— Ще не час, сьогодні я мусив втрутитись, але цього не мало бути. Скоро ти все зрозумієш.

Вони як раз дійшли до кав‘ярні, раптом він просто розвернувся і пішов, навіть не попрощавшись. Софі вирішила що не буде кричати нічого йому вслід, все ж таки, вона мала почуття власної гідності. Тепер вона хоча би знала як його звати.

Софі так і стояла не заходячи, поки не вийшла Меган. Вона як раз виносила столики на літню терасу. Не було часу тонути в своїх думках, пора допомагати дівчатам відкривати заклад.

Здавалось, через цей ранок в неї з‘явиться ще більше думок, ще більше питань, але насправді в неї на душі був лише спокій. Ніби знала, що все йде так як повинно.

В обід до кав‘ярні влетіла Кіра. Вона одразу взяла її за руки та почала розглядати.

— Він подзвонив мені з якогось нового номера, казав що ще б трохи і ти була без руки, – Кіра стримувала себе щоб не заплакати, але Софі бачила як її очі наливались слізьми.

І як тільки вона почала заспокоювати подругу і казати що все гаразд, Кіра вже не стримувалась і ридала на весь заклад. Вона вибачалась раз за разом, так ніби це вона її скривдила. Софі взяла перерву, посадила Кіру в дальньому, майже невидимому кутку. Зробила їй улюблене какао, як завжди не додавши маршмелоу, бо воно геть псувало смак. Коли вона підходила з напоями, собі як завжди зробила капучино для настрою, Кіра вже заспокоїлась та дивилась на неї щенячо-винним поглядом.

— А що то був за хлопець? – раптово спитала вона.

— Хлопець…

Софі вперше не хотіла одразу всім ділитись, так ніби ховала щось заборонене.

— Він просто незнайомець, який допоміг мені.

— Хай там хто він, та я рада, що опинився де потрібно в правильний момент та допоміг тобі.

Вона теж була рада, хоча не дозволяла визнати це, навіть перед собою.

Кірин телефон продовжував вібрувати на столі. Вона глибоко вдихнула і видихнула, допила своє какао, обійняла собі. Ще сотню раз вибачилась, сказала що має бігти та зателефонує ввечері.

Софі ще мала пару хвили до закінчення своєї перерви. Пила вже остиглу каву і думала про те, як її звичне життя, тепер має у собі якусь інтригу. Чи подобалось їй це? Важко було сказати. Цікавість гралася з її розумом. Та страх того, що ця історія порушить звичний режим життя, лоскотав нерви. Вона допила каву та погрузла далі в роботу.

Пізніше того вечора, коли Софі стояла в себе на балконі та споглядала за життям що вирувало на вулиці, їй прийшло повідомлення. Спершу вона подумала що це Кіра пише про завал на роботі, і що їй не вдасться зателефонувати. Та повідомлення було з невідомого номера. Текст був наступним:

«Бережи свою руку, якщо будеш знову йти до того будинку, зателефонуй на цей номер. Це Влас»

— В нього і номер є, вот же ж чортів маньяк.