Чорне сонце

Холодний метал медальйона відніс Марфу назад у перші дні листопада. Холодна мокра осінь ніколи не надихала дівчину, цей період депресії і набору ваги вона ненавиділа всім серцем. У рейтингу найпаскудніших речей цій порі року складали конкуренцію хіба що письмові семінари зі світової літератури. А ще вона зненавиділа осінь за свої дурні вчинки, як ось стягувати з Макса футболку в пориві пристрасті на третій день знайомства.
Це було схоже на танець. Гарячі тіла переплелись, що роз’єднати їх не змогли б і найсильніші чари. Губи до губ. Він водив руками по всьому тілу, зжимав талію, опускався все нижче і нижче, торкаючись одночасно ніжно і впевнено, цілував шию, лоскотячи своїм подихом. Від кожного руху хлопця, тіло Марфи ніби пробивало електричним струмом, ще один дотик, і з розпашілих губ зривається тихий стогін. Контроль давно втрачено, зараз ними керують інстинкти і щось, чого не може пояснити жодна наука.
«Будь ласка, не зупиняйся», — розум дівчини затуманений, і ці прості слова були єдиним, про що вона могла думати. Світ навколо перестав існувати, були тільки вони вдвох на всій Землі, хотілось, щоб годинники зупинились, залишивши їх назавжди в тому моменті.
Тепле світло ніжно лягало на їх оголені тіла, вона ніяк не могла насититись його запахом, очима, блідою шкірою, такою чуттєвою під ніжними дотиками. Цілувати його високі вилиці, кутики губ, вигин довгої шиї, було чи не найкращим в її житті. І ці руки, такі сильні, але водночас лагідні, блукаючи кінчиками пальців, виводили візерунки на стегнах Марфи. І чим глибше ці самі пальці входили в неї, тим сильніше вона вигиналась, солодко стогнучи на вухо хлопцеві, щоб тільки він міг чути, яку насолоду їй приносить.
***
А на ранок Макс пішов, залишивши тільки самотнє чорне сонце на стільці біля ліжка, яке він обачливо зняв ввечері.
— Носи з гордістю.