Чорне вдень, біле вночі

Йшли назад мовчки. Було про що подумати, насправді. Ще й Пірей попереджав… Вірно виховати Кіра, інакше всі поплатяться… І, чорт забирай, Ештон точно знав, розумів і усвідомлював, що: перше, Пірей правий; друге, Кір небезпечний і проблема не зовсім в його таланті, хоча вірніше – не тільки в ньому, а в тому – що варто дати йому час і ресурс – Кір стане достатньо розумним, впливовим, сильним, аби нашкодити чорт зна скільком людям; третє, Кір далеко не доброта душевна, Кір схожий на Ештона більше, аніж всі оточуючі разом взяті, навіть більше аніж Мерін, але де гарантія, що Кір обере “правильний” шлях… Ну, і останнє. Ештон точно відчуває – от зараз момент в зростанні особистості Кіра добіса важливий. І поки що Ештон робить все вірно. Але… Що як він помилиться? Хееееххх…

《Рікон, Кір повернувся. Ми поки не підемо в маєток.》- Аби не хвилювався.

《Гаразд.》- Незмінно озвався Рікон.

《Я радий, що він повернувся.》- Додав він після паузи. Ештон усміхнувся подумки Рікону.

《Я його покликав. Покликом вожака.》- Вирішив поділитися Ештон.

《Я ж казав, що варто лише захотіти.》- Ештон точно знав, що Рікон усміхався.

《Потренуюсь на тобі, і, сподіваюсь, зможу звати і без відчуття, ніби душа на шмаття розривається.》- Саркастично відповів Ештон, зовсім скептично ставлячись до твердження “варто тільки захотіти”.

《Надалі зможеш. В твоєму випадку біль – це був твій провідник і каталізатор. Але ти вже зрозумів як це. Тепер зможеш в будь-який момент. Не зви тільки, якщо член зграї не може прийти, або не потрібен в той момент. Важко, коли звуть, а потім відштовхують.》- Поділився Рікон.

《Гаразд. Дякую за пораду.》- От же зараза, а одразу порадити хоч щось? Хоча, можливо, Рікон боявся нашкодити порадою. Деякі речі не можна пояснити. Але можна заплутати поясненнями. Хм…

《До завтра, Ештон.》

《До завтра.》

– Про що говорили?- Раптом озвався Кір. Ештон на нього здивовано поглянув. Кір усміхнувся і пояснив:- Коли ти говориш з Ріконом, то твої біохвилі завжди по-особливому відчуваються.

– Це якось… Дивно звучить…- Засумнівався Ештон в тому як він повинен сприймати таку інформацію.

– А що дивного?- Стенув плечима Кір.- Ніби ти й без того не знав, що він для тебе особливий.

Ештон йому іронічно посміхнувся. Знав.

– Я повідомив, що ти повернувся, і щоб до завтра не чекали. Ходімо, повечеряємо.- Перевів тему Ештон.

– Пішли.- Взагалі жодних заперечень. Ештон уважно поглянув на Кіра. Можна дати йому можливість самому розібратися з тією схемою з дитбудинком? Можна організувати йому щось типу випробування. Але чи правильно це – відгороджувати його від того, що точно чекає його в майбутньому? Не зможе він прожити досить довге життя в ролі його князя, не замастивши руки в крові. Не реальна задача. Можливо варто дати йому таки того директора в руки? Щоб зрозумів що це за лайно- ламати комусь життя? Щоб зміг обрати як чинити? Ештон спробував пригадати, якісь переломні моменти у власному житті… Їх багато було, але не сказати, що його хтось вчив. Він сам обрав: вбивати якщо потрібно, не вбивати, якщо без цього можна обійтись, за своїх стояти до останнього, чужих – не катувати, які б це паскуди не були, не для них, а для себе. Якось так приблизно. Внутрішній кодекс. І Ештон його притримувався, можливо не прямо завжди, але… Намагався. І це дуже допомагало. Сформувати чіткі правила і їх не порушувати. Тому що бувають ситуації… Коли ти не можеш зрозуміти – що правильно, а що ні. Що можна, а що не допустимо. Що виправдано, а що – непростимо. І… Ештон не знав. Як допомогти Кіру… Залишитись… Не скотитись до рівня паскуди. Якщо вже на те пішло, то багато хто є небезпечним. Але це не значить, що всі вони шкодять комусь, чи наносять більшу шкоду, аніж необхідно. Але… от як визначити цей “необхідний” рівень? А от і трейлер. Ештон зайшов всередину і побачив прямо біля входу кинутий рюкзак. Влетів – лишив, і побіг до Ештона. Ештону стало приємно. Трохи підкупило. Поспішав до нього. Ештон підняв рюкзак і простягнув його Кіру, й потопав по-хазяйськи на кухню.

Він ще після обіду не прибрав, так що якраз час. Плюс вечерю зготує. Та що там готувати? Залити кип”ятком кашу? Ну, хоч так… Може заїхати купити справжніх продуктів?

Кір тим часом розклав рюкзак, повернув на місце документи і гроші, взяв телефон і ментальний перекладач. Переодягнувся.

Якраз і їжа готова. П”ять хвилин – і ву-а-ля! Ештон просто дістав їм ложки, і вони сиділи їли прямо з пакетів (вони були досить жорсткі, було не так щоб зручно, але нормально). Хех… Хто б йому інструкцію видав – як виховати князя, аби він потім не перебив половину його народу, або просто не став покидьком відбірним? Ні, якби Ештон в Кіра не вірив – і мови взагалі б ніякої не було. Кір… Не хороший, ні. Не добрий. І аж ніяк, не велелюбний. Але… У нього стержень всередині – залізний, він гордий, цілеспрямований, з волею такою великою… Якщо він обере правильний шлях… То зможе йти ним не звертаючи, і буде притримуватись його надійніше за добреньких дядечок “що й мухи не образили”, тому що йому на це сили вистачить.

– Ештон…- Вирвав Кір Ештона з думок.

– Що?- Ештон спробував зосередитись на малому. Сидить і дивиться на Ештона не впевнено, з сумнівом, насторожено.

– Караєш мене так?- Запитав він напружено. Ештон підняв брову, бажаючи показати, що не розуміє, про що той, і бажає обійтись без коментарів з приводу дибільних звинувачень.- Ну, якщо ні, то…- Кір стиснув губи, намагаючись видобути з себе щось:- Поговори зі мною.- Тоді стомлено зітхнув і опустив плечі:- Будь ласка.

Знайоме “будь ласка”. Рідкісне в мові Кіра, як і сніг в Африці. Ештон йому усміхнувся.

– Що ти мучишся?- Поблажливо усміхнувся йому Ештон.

– Хочу знати що далі.- Зітхнув він.- Я думав, ми для цього сюди пішли – обговорити все.

– А що далі?- Продовжував усміхатися Ештон, досліджуючи хід думок малого.

– Ну… Що там? Покарання?- Скривився він трохи.- Може… Режим там поміняти…

– В плані – режим поміняти?- Зацікавився Ештон.

– Не знаю. Коменданська година там…- Кір дивився десь в стелю, намагаючись ігнорувати реакцію Ештона. На це все Ештон ще ширше посміхнувся.

– Мені здається, ти мене з кимось плутаєш.- Засміявся він.

Кір зітхнув і подивився на Ештона.

– Я тобі… Не вихователь в дитячому садку. Чи де там під домашній арешт дітей садять.- Іронічно посміхався він.

– Ну, але ж в зграї є покарання. От я і намагаюсь…

– Кір, достатньо.- Зупинив Ештон його долонею з посмішкою.- По- перше. Що це в тебе за ідея нав”язлива з покараннями? І якесь уявлення в тебе дивне про це все. Таке складається враження, що це в тебе валюта така. Що за те щоб зробити щось, ти повинен заплатити покаранням. Якийсь абсурд. Та і за що мені тебе карати?

– Ну, я ж втік… Порушив обіцянку.- Зітхнув Кір.

– Яку?- Не зрозумів Ештон.

– Ну, я ж обіцяв, що більше не тікатиму…- І ось тут Кіра і дійсно трохи накрило – відчув вину. Хм… Ештон згадав, про що це він. Ще там, у лісі, під час відпустки, Кір пообіцяв, що більше не тікатиме. Ештон усміхнувся.

– Ну, що сказати. Пощастило тобі, що я не алубі. Настільки буквально обіцянки не сприймаю.- Засміявся Ештон.

Кір знову зітхнув.

– Ясно.- Ештон перестав усміхатися. Зрозумів. Кір уже хотів про це поговорити на раді. Але не отримав чіткої відповіді від Ештона. А це, очевидно, для малого важливий момент.- Окей. Давай розберемось.

Кір одразу перевів на нього погляд, направлений на сприймання інформації. Режим, в якому Ештон звик уже бачити Кіра. Й міміку натурального страждання з обличчя наче вітром змело.

– Почнемо з того, що наші поняття про покарання абсолютно відрізняються. Якщо вже на те пішло, то я це розглядаю як урок, або що. Якщо хтось щось зробив не так, то його треба навчити так, аби він усвідомив помилку і більше її не повторював. Розумієш? Яку помилку ти зробив? Втік від мене? Так договору ще немає, Кір. Так, по нервам ти мені проїхався, не сперечаюсь. Було боляче і образливо. Але, по суті, вибір же твій. Ти захотів в зграю. І я говорив тобі уже не раз: передумаєш до заключення договору – відпущу, силою не триматиму. За що мені тебе карати, друже, а?- Ештон уже розійшовся. Не злився, просто відчайдушно виговорювався. Може і накраще – виговоритися?- Помститися хотів? Ну, можу зрозуміти. Не кажу, що це добре. Але, ми з тобою не в книжці про лицарство. Це життя. Яке я право маю тебе за це засуджувати? Сам казав – вимагай від інших те, що можеш виконати сам. Я вбивав, Кір.- Ештон зробив паузу, дивлячись в очі Кіру, стиснувши губи, важко дихаючи.- Намагався вбивати лише тоді, коли потрібно. Але інколи… Бувало й інакше.- Кивнув Ештон.- Що ще?- Розвів руками Ештон.- За що ще мені тебе карати? Це твоє життя. Тобі нести цю ношу. Скажу одне. Я ніколи не вбивав через особисті образи. Тобто… Якщо це стосується рідних – на шмаття порву.- І в цей момент Ештон був цілком серйозним. І знав точно, в його погляді зараз є те, що може бути тільки у того, хто свідомо йшов на вбивство не раз. Хто добре знає що таке – смак енергії смерті.- Але… У кожного своє… Уявлення про цей світ.- Ештон потер рукою лоб.- Якщо думаєш, що я скажу тобі як треба, а як не треба – то помиляєшся, я сам не знаю.- І Ештон знову поглянув Кіру в очі. А він сидів. Слухав. І… Йому подобалось. Він отримував задоволення, слухаючи Ештона. Він хотів сидіти і слухати. Вбирав кожне слово.

– То… Давай вирішимо. Як можна, а як ні.- Сказав він.

Ештон сидів якийсь час і дивився на Кіра. А потім усміхнувся на видосі. Закони йому пропонує скласти?

– Нащо тобі ці правила?- Усміхнувся йому Ештон.

– Ну… Щоб знати… Де межа.- Задумався Кір.

– Якщо ти станеш моїм князем, моя воля допоможе тобі зрозуміти де межа.- Усміхався Ештон, дивлячись в очі Кіру.

– Але ж… До того часу…- Спробував донести Кір.

– А до того часу, живи так, аби не нашкодити своїй сім”ї. Цього буде достатньо.- Усміхнувся йому Ештон. І… обоє відчули, що розмова підійшла до кінця. Може і не так все однозначно і визначено, як хотів Кір. Але… це ж життя.

Кір ковтнув, широко відкривши очі, він теж відчував що розмова завершена. І сказати більше нічого. І напруга між ними спала. І зрозумів уже, що ніхто його не пресуватиме. Та внутрішня напруга не зникла повністю. Ештон бачив, що він ще чогось хоче. Якогось логічного завершення. В Кіра немає відчуття завершеності справи. І Ештон бачив його таке яскраве бажання… І Ештон вже знав чого він так хоче.

– Що обнятися хочеш? Що ж мовчиш тоді?- Ештон відкрив для нього обійми. Кір моментально почервонів, але обійшов стіл, Ештон встав, і вони обнялися. Міцно. Як сім”я. І ниюче серце Кіра, яке він не ховав: чи то забув, чи то не хотів, чи то не міг уже… Заспокоїлось його серце. І страх зник. От же пацан… Дісталося йому за життя. Що таке покарання – знає, а як попросити підтримки і людського тепла – ні.

*

Ближче до ночі Кір пішов в маєток. А Ештон лишився сам. Лежав в трейлері. І… Було не погано. Тут було не погано. Мабуть, не вистачає зірок. Ештон піднявся і вийшов надвір. Ооохх… Небо чисте. Зірок – незмірена кількість. Краса. Космічна. Як на замовлення – хмар немає. Ештон сидів так якийсь час, а потім і зовсім видерся на дах трейлера і лежав – дивився. Зябко тільки. А за речами не хочеться іти в трейлер. Ештон зосереджено облизався. Це буде складно. Він зосередився і потягнувся потоком енергії наосліп, без сприйняття та медитації до дверей трейлера. Відчинив. Хруснуло. Чорт. Ледь не зламав. Треба обережніше. Якби він бачив, було б легше контролювати… Але Ештон вперто лежав на даху і тягнувся потоком енергії на досить велику для цього діла відстань. Промучавшись і намерзнувшись на даху вдосталь, Ештон видобув таки собі дві ковдри. На одну ліг, іншою накрився, і подушку. Лежав дивився – і сон не йшов. Зате прийшла Шона. Він її наближення ще біля виходу з маєтку засік. Коли вона підійшла поближче до трейлера, Ештон ввійшов в сприйняття й потягнувся до неї потоком. Огладив ніжно – привітався, сказав, що тут. Шона не очікувала, але за секундочку розслабилась, відгукнулась на привітання. Тоді Ештон огорнув її делікатно бар”єром і підняв до себе на дах. Яка ж вона легенька. Коли Шона в бар”єрі опинилася поруч, Ештон підсунувся, звільняючи їй місце, а тоді випустив з бар”єру, по сантиметру вивіряючи траекторію міні-падіння Шони на ковдру, аби не вдарилась. Ештон поглянув на неї – Шона не очікувала нічого, швидше вирішувала наскільки дивно те, що вони вдвох на даху трейлера і наскільки це не вписується в її царські стандарти. Але. Чомусь же вона прийшла сюди, в трейлер, з маєтку. Можливо не думала, що Ештон буде тут. Та Шона роздумала не довго, мабуть, не побачила в простому погляді Ештона нічого, просто забралася до нього під ковдру. Ештон і справді нічого не хотів: ані вмовляти її, ані переконувати, що все гаразд, просто запросив до себе. Якби відмовилась – Ештон спустив би її назад. Вона була в махровому гостьовому халаті і нічній сорочці, але взута. Не спиться? Чи не комфортно в тих стінах? Шона теж думала про щось. Але з кожною хвилиною їхнього спільного мовчання розслаблялася і занурювалась в споглядання зоряного неба з Ештоном. Їм обом було комфортно і затишно. Повітря було холодне, але ковдри і людське тепло поруч – гріли.

– Мені виділили мою колишню кімнату.- Тихо сказала Шона.

– Важко там?- Так само тихо запитав Ештон.

– Вона більше не моя. Чужа. Емоції в ній… Тутешні. Я несвідомо залишила там надто багато своїх переживань. Не дивно, що там ніхто не може жити.- Хмикнула вона.

– Я теж не можу там спати. Хоча ні. Просто не хочу. Не комфортно. Тут краще. В трейлері теж не погано, але вирішив зловити момент. Зорі тут неймовірні.- Майже шепотів Ештон.

– Так. Я теж сумую за цим.- Теж притишила голос Шона. І взяла Ештона за руку під ковдрою. Їй стало трішки страшно. Ештон легенько стис її руку. Підтримав біохвилями, запевнив, що все гаразд.

– Знаю.- Просто відгукнулась Шона, насмішкувато хмикнувши. Та Ештон зовсім не відреагував на насмішку. Йому було добре, затишно. Шона трішечки непокоїлась.

– Що, Шона?- Лагідно звернувся він до неї.

– Мені страшно.- Прошепотіла вона. І показала Ештону свою тривогу, що легко замішувалась поміж вихорів її біохвиль, які й справді важко було читати. Його загадкова дівчинка. Глушитель зняла? Справді не очікувала, що хтось тут буде? Чи очікувала, що тут буде Ештон? Ні… Вона розумна і спостережлива. Точно знала, що Ештон не ночуватиме в маєтку. Шукала його тут. І… Це все аж надто нагадує той вечір, що був не так давно, коли Шона вперше попросила про допомогу в Ештона. Тільки тепер вона без картини, натомість показує Ештону що на душі в звичний для їхнього оточення спосіб: не словами – біохвилями. Вона… Просить про допомогу по-своєму…

– Чому ти боїшся?- Тихенько запитав він.

– Мій тато завтра прибуває.- І її рука інстинктивно стиснулась. Ештон змінив хватку, заховавши її кулачок у своїй руці. Ображав її? Чому вона боїться його? І бажання натовкти йому пику нав”язливо замелькотіло в Ештона перед свідомістю. Але Шона тихенько засміялася.

– Він не зробив мені нічого поганого. Я боюсь не його, а зустрічі з ним.- Пояснила Шона пошепки. Вона замовкла, вирішуючи казати далі чи ні. Але зважилась:- Я… Намагаюсь згадати що ж такого він зробив мені. Та не приходить нічого конкретного на згадку. Зараз усі мої тодішні проблеми здаються… Натягнутими. Ніби надумані проблеми дівчинки-підлітка. Він і справді не зробив мені нічого такого, за що б я мала право ненавидіти його.- У Шони серце боліло, а душу скували сумніви.- Я не пам”ятаю, аби він бив чи принижував мене. І він любив мене. По-своєму.- І зітхання застрягло десь в її грудях. Не дозволила собі. Тамуючи біль десь глибоко в собі.- І дбав про мене. Шукав лікарів для мене. Моя кімната оснащена аби захистити мене від ультрафіолету. А в моєму арсеналі завжди були і фарби, і олівці, і найкращі матеріали для творчості. Він вигриз прямісінько з горла директора школи вільний графік відвідувань для мене, хоч і не було явного медичного підґрунтя для цього.- Шона говорила це, відчуваючи вину, а серце металося від образ до сумнівів, від переживань і болю до жалю. Шона, насправді, така добра і чуттєва дівчинка, світла. Вона розумна й наділена інтелектом. І медитації їй даються чудово. От тільки у власному серці розібратись сама не може. І прийшла за допомогою до Ештона, хоч і просити про допомогу зовсім не вміє. Не цьому вчили в маєтку Макнармерів.- От тільки… Чому ж мені так боляче було, Ештон?- Шона повільно і тихо вдихнула, тримаючи в собі раптові сльози, що підступили до очей, що здушили груди і серце. І… серце Ештона теж стислося.

– Чому ти стримуєшся, Шона?- Ештон не розумів чому вона не дозволяє собі ані зітхнути, ані заплакати. Взагалі дивно від неї чути щирі розмови не приправлені царським гонором, але раз вона уже скинула з себе цю браваду, то чому не відпустити своє серце? Чому не дозволити собі вилити усе це?

– Стримуюсь?- Відволіклась вона від проблем про які говорила.

– Серце плаче, а сльозам не дозволяєш пролитися. Чому Шона?- Тихо запитав Ештон, все стискаючи її кулачок, і його серце стискалося в унісон.

– Я не маю таких вмінь.- І її тихий голос змішався з болем, що приглушеною ватою огортав всю душу, ніби біль не випускають назовні, ніби вона закривається, варячись у своїх болючих почуттях. А тоді Шона хмикнула, ніби намагаючись кольнути, так знайомо Ештону:- Може тому я і ображаюсь на нього? Мені було боляче, я була самотня, а плакати так і не навчилась.- От тільки знущається Шона зараз не з Ештона, а з себе. І бажання набити виродку пику повернулося.- От тільки… Чи маю я право ображатися на нього за це? Та й за що? За те, що я не була схожа на інших? За те, що він не зміг зрозуміти мене? За мій талант?… От тільки… Чомусь аж надто явно пам’ятаю, якою рішучою я була, коли відмовлялась і від нього, і від цього місця, що звала колись домом, коли приносила себе Вам в жертву…

– Шона, ти була просто дитиною. Ти і зараз дитина. Можливо, я не справедливий до тебе. Ти працюєш і вчишся, тренуєшся на рівні з дорослими…- Ештон зітхнув тяжко. От же… Замість того, аби допомогти Шоні з її минулим з теми з”їхав… Чорт, він випадково… Треба виправитись…

– Ні, мені подобається. Все гаразд. Я Вам потрібна, Ви мене цінуєте. І це справжнє, не підробне. І це хороше відчуття. Краще, аніж ховатися по маєтку, аби зі мною ніхто не контактував. І ходити в школу через раз. Не треба нічого змінювати. Я… почуваюсь… Значимою.- І вихорі біохвиль Шони вляглися. Вона дозволила Ештону відчути свої справжні емоції, тільки іншу їх сторону – світлу і позитивну, до якої Ештон звик, відкрилася йому не на довго – показала, що каже щиру правду, що їй дійсно добре поруч з ним. Що все гаразд. От тільки окрім світлого є й рани, що ще не встигли зажити…

– Гаразд.- З полегшенням зітхнув Ештон, хоч тут все окей.- Ти ж знаєш, що завжди можеш сказати, якщо щось не так.

– Я і кажу.- Запевнила Шона.

– От і молодець.- Щиро похвалив її Ештон.- А щодо батька.- Ештон тяжко зітхнув. Обдумав.- Мені важко тобі щось порадити. Свій власний досвід не багатий на таку тематику. Ще й… Віддали вони тебе. Мені важко оцінити… нормальність цієй ситуації, і що ти мала б відчувати. А ті проблеми, про які ти розповідаєш, Шона… Почуття це складна річ, та вони не менш важливі, аніж якісь базові потреби життя чи… Якісь інші штуки, скажімо більш матеріальні. Просто не всі здатні на емпатію, розумієш? Дехто і зовсім не здатен зрозуміти інших, дослухатись до їхніх почутів і душевних потреб. Думаю, ти сама можеш обирати: вважати його батьком, чи поставити на ньому хрест. Любити його чи ненавидіти. Ображатись чи пробачити. Обійняти при зустрічі і запевнити, що з тобою все гаразд, похвастатись досягненнями, чи пику набити. А хочеш – я наб”ю.- Серйозно запропонував Ештон, вперше за розмову обернувшись до Шони. Вона задоволено усміхнулась, трохи злорадно.

– Я подумаю.

– Гаразд.- Серйозно кивнув Ештон.- Тільки скажи – я залюбки.- Шона кивнула. Ештон прижмурив очі і завершив думку:- Штука в тому, що ти можеш робити, що хочеш. Слухай сердечко своє. Ти йому нічого не винна. І нікому нічого не винна. Роби, що хочеш. І відчувай, що хочеш. І не звинувачуй себе ні в чому.

Шона кивнула двічі. І знову поглянула на зорі. І їй стало спокійніше.

– Я буду поряд, коли він прийде.- Сказав Ештон і стиснув легенько її кулачок. Шона відгукнулась якимись легенькими хвильками. Важко було ловити посил. Але вони були світлі, позитивні. І Ештон теж став дивитися на небо.