Чорна троянда – відчай

Весна, холодна та дощова.
Знову листи, з часом все більш сухі та короткі. Герміона весь час була заклопотана, то підготовкою до СОВ, то допомогою своїм дурним друзям, то підпільною війною з Амбридж.
Для Белатрікс це було навіть добре, бо емоції не зносили хвилями та вона могла трохи прийти до тями. А з іншого боку та дівчинка з Ґрифіндору була для неї єдиною деліцією у цьому сірому, серйозному світі, та наче промінчик огортала її своїм теплом.
Знову купа справ, щастя, що Лорд Воландемор вирішив все ж не чіпати Менор і поки, час від часу змінював свої укриття.
Белла ж була поруч з Лордом, допомагаючи йому.
Вони дізнались дещо цікаве та й тільки й чекали моменту аби заманити хлопчиська Поттера.
***
Який був шок, коли вони побачили одна одну, там де не мали й мали одночасно. Карі, сповнені болю очі, дивились на Беллу розчаровано, відбиваючи легке мерехтливе світло сфер з пророцтвами.
У відділі таємниць, було занадто шумно. Перестрілки то тут то там, непрощенні закляття, хто б міг подумати, що ці діти так добре натреновані.
Вони були по різні боки тихої війни.
Темний Лорд своїми зміїними очима слідкував за Беллою, криво усміхаючись, наче читаючи її душу як на долоні.
Вона схибила, не змозі ранити Герміону, вступити з нею в герць тим більше. А та нажахано, у цьому жахливому маґлівському одязі, тримала паличку готова у будь-який момент вступити у бій. В ній було значно більше сміливості ніж у смертежерки, що стояла неподалік.
Ця дівчина й на правду дуже смілива, її очі з кожною секундою все більше наповнюються рішучістю.
Герміона все вирішила.
В середині Белатрикс щось надтріснуло.
Лише кілька годин тому, вона уявляла як голосно буде сміятися під час битви, але тепер було зовсім не до сміху.
Доводиться тікати.
***
– Драко, що ти знаєш про Герміону Ґрейнджер? – буденно питає Белатрікс, по поверненню до Менору.
– Про цю бруднокровку? Навіщо вам це, шановна тітко? – Драко й справді здивований. Навіть страх за батька не затуманює подив.
– Бруднокровку? – вона вигинає брову.
***

Волондемор провів з нею болючу бесіду, натякаючи на її слабкості.
Скільки ж потуги знадобилось їй, аби спокійно дійти до власної кімнати.
Белатрикс кричала, здирала фіранки, скидала все зі столу, чорнильниця разом з перами полетіла у стіну, заляпуючи усе включно з ніжно-рожевими трояндами, фарбуючи їх у чорний. Ті падають на підлогу разом з порцеляновою вазою, розбиваючи її.
– Вона збрехала мені! – губи тремтіли.
Волала наче поранений звір, притулившись спиною до стіни повільно з неї сповзла, зариваючись тонкими пальцями у волосся. Стихійна магія, вивільнювалась все більше здираючи шпалери, розбиваючись об стіни, майже розтрощивши вікна. Наприкінці врешті решт впавши в істерику, вона сміялась і плакала, шепочучи прокляття.
– Я була прийняла її як напівкровку, але… – замовкла не змозі продовжити. У горлі сухо, а ті карі очі наповнені розчаруванням все ніяк не полишали.
У серці розпалюється ватра гніву та зради. Біль, що спалює, розтікається по крові.
Настає тиша.
Страшні слова, коли вони мовчать…