Чому Тод Кембел убив себе?

Чому Тод Кембел убив себе?

Цокіт високих підборів по старому затхлому паркету було чутно по всій будівлі. Висока цеглова споруда червоного кольору нагадувала часи, коли ще на території Америки діяв сухий закон. Ліфт з решіткою, який не працював. Червона кнопка виклику давно вже впала у стіну. Довилося підійматися по сходах.

Бильця прилипали до атласних рукавичок, а сходи де-інде мали залатані дірки. Жіночий скрик роздався по всьому вестибюлю. Каблук чорних лабутенів провалився як раз в одну із залатаних дірок. Трохи посмикавши ногою, жінка витягнула нарешті свої туфлі із раптової пастки.

Довге завите волосся змахнули назад та попрямували до віддаленої кімнати біля самого вікна. Вона поглянула у забруднене вікно та побачила лише провулок, де була купа неприбраного сміття. Розчарований видих вийшов з її грудей. Чому після стількох років її занесло сюди?

Без особливих почестей, жінка відчинила двері. Вона кинула останній погляд на прибиту табличку біля входу «Тод Кембел. Ваш правозахисник» та увійшла до вестибюля. Вже його наявність була великим плюсом.

Тонка рука вдарила декілька разів по дзвонику на столі, за котрим повинна була сидіти секретарка. Жінка сердито пихнула та вдарила сильніше по дзвонику. Вона почула як за сусідньою стіною зашаруділи папери. Адвокат все ж таки був на місці, а ось його асистентку варто було б звільнити.

Нарешті зі свого кабінету вийшов сам Тод, адвокат котрого вона так довго чекала. Жінка протягнула до нього свою долоню і той без явного бажання у очах поцілував її.
– Марта Лей. Поки що дружина бізнесмена Роберта Лея. Приємно познайомитися, – вона ввічливо посміхнулася та поправила русяве волосся ззаду.

Адвокат не викликав у неї великого захвату. Не розчесане біляве волосся, котре напевно вже не мили другий тиждень. Сорочка не попрасована, а кросівки у брудові та в чомусь ще. Просте непримітне обличчя засіяне чорним дрібним волоссям. Схоже Тод не сильно старався призвести на жінку захват.

Марта поправила свою довгу класичну сукню, яка була більше схожою на шкільну форму. Її телефон задзвонив і вона закотила зелені очі, коли побачила на екрані «Роберт». Тод щось хотів сказати, але жінка виставила палець вперед прямо йому перед носом та відповіла на дзвінок, набираючи більше повітря у груди.

– Алло, – її голос тремтів та Марта контролювала кожну звукову хвилю, що виходила з її вуст. На іншому кінці слухавки жінка почула як чоловік чавкав та щось прожовував у роті. Знову жер свої помідори.

– Люба, – відповів зі звички нарешті доївши овоч.

Марта читала, що за статистикою один із десяти мільйонів кожного року помирає, від того, що шматок їжі застряг у них між дихальними та стравохідними шляхами. Людина звичайно страждає перед смертю. Кашляє. Корчиться від болю та намагається ухопитися хоч за маленьку ниточку надії як от стукання по лопатках та витягуванням рук угору. «Роберте, зроби послугу заради нашого минулого кохання. Подавись. Не порти статистику світові».

– Ти мене чуєш, Марто? Кажу тобі потрібно підписати документи, що ти не маєш ніяких претензій щодо спільно нажитого майна. Бо ми обидва з тобою розуміємо, що все майно належить мені та нажито мною. Ги-ги-ги, – жінка закусила нижню губу. Тональна основа біля рота потріскалася.

– Роберте, а тепер послухай мене сюди, – почала розсерджено Марта.

– Вибачте, – ніяково перервав її Тод, який ще досі стояв біля неї.

– Що?! – крикнула жінка та прикрила звуковий динамік її телефону. – Що, Тоде?

– Дозвольте від вас відлучитися. Мені потрібно закінчити деякі справи, а ви тут договорите зі своїм колишнім чоловіком, а потім я вас покличу, – втомлено пояснив Тод та відразу без дозволу клієнта пішов до себе в кабінет, зачинивши двері.

Жінка відчула як телефон завібрував у неї на плечі та швидко підняла слухавку. Майже криком вона заговорила:

– Ти! Я нічого підписувати не буду, трясця твоєї матері. Мені все одно, що ти там хочеш і просиш у мене. – Вона сіла на поголений зелений диван та дістала з сумочки стік з тонкими цигарками. Динамік телефону знову закрили та прокурений голос крикнув: – Тоде, можна я запалю?

Відповіді так і не прозвучала. Марта лише на це невдоволено хмикнула та не цураючись наслідків закурила прямо у вестибюлі. Вона знову підняла слухавку і приставила мобільник до свого вуха прикрашений золотою сережкою, яку Роберт подарував її на п’яту річницю їх весілля. Уже знайшовся і покупець який їх купить.

– Марто, сонечко, ти не розумієш які наслідки ти на себе накликаєш. Гайда залишимо хочу краплю тієї прихильності, що залишилися у мене до тебе, – знову цей поблажливий тон татусика. Ніби її вища освіта з червоним дипломом нічого не значила. Він завжди реготав, коли вона її згадала на зустрічах з друзями та світських вечорах.

– Наслідки… Наслідки… Я вже їх відчула, Роберте, – холодно відповіла жінка. – Я сиджу на поголеному дивані. Буквально поголеному у забутому районі Нью-Йорка в надії, що коли я вийду з будівлі мене не пограбують якісь бомжі. Так що, мені немає нічого втрачати. Хоч нерви тобі попсую на останок.

– Так ти в адвоката. А як же твоя юридична освіта? Спустила в унітаз?
Посмішка. Він знову сміявся з неї та знущався. Скільки це все буде тривати? Скільки він ще буде зачіпати цю тему? Роберт клявся в безмежному коханні. Роберт кликав заміж та обіцяв безтурботне життя. Роберт знищив її життя. Тонка долоня стиснула до хрусту у кістках телефон.

– Слухай сюди. Мій адвокат можливо не такий дорогий як твій, але він найкращий у своїй справі. Моє діло поверне його на п’єдестал найкращих, бо розгромимо тебе і твого пузатого сосунця. Тод Кембел відбере у тебе…

Занадто гучний постріл пролунав у голові жінки. Стріляли десь у провулку. У вухах дзвеніло і Марта не могла зорієнтуватися на місці. Все плило перед очима, а серце калатало від раптового грому. Тремтяча рука підняла з підлоги телефона. Дзвінок з Робертом ще йшов.

– Марто, що там трапилося? – схвильований голос колишнього чоловіка нагадав їй про момент, коли вона отруїлася чимось. Жінка пересилала себе та спокійно відповіла:

– Я передзвоню.

І поклала слухавку. Вона чула постріл не на вулиці. Він був занадто близько та гучним. Жінка з жахом поглянула на зачинені двері кабінету. Можливо цей їй просто приснилося. Стрес. Розлучення. Поділ майна та дітей. Все це давило на неї, тому її мозок вирішив просто над нею так невдало пожартувати, створивши реалістичний постріл прямо у неї в голові.

Більше шарудіння паперів вона не чула. Марта милим голосом покликала Тода та ніхто їй не відповів. Було чутно гомін стада автомобілів. Як кричали сирени. Цокіт її підбор та як барабанило серце в грудях. Все це вона чудово чула, а ось хоч якогось звуку з кабінету просто не існувало. Ніби там не повинно бути когось. Або когось хто там мав бути просто не стало.

Стукіт у зачинені двері нічого не дав. Ніхто не відповідав. Її рот затремтів у розумінні того, що трапилося. Але мозок просто відмовлявся вірити у це. Що могло трапитися за тими зачиненими дубовими дверима? Легкий поштовх руки, і тоді вони розмахнулися повністю.

Рогівка ока затремтіла. Тіло відмовлялося слухати власницю, а крик з її горла так і не міг вирватися. Її голос просто зник разом з хоч якою надією перемогти Роберта в суді. Жінка заволала від відчаю. Тод вистрелив собі у скроню та лежав з простріленою головою у себе на столі. Частина мозку була на столі та скляній шафі, а у кімнаті стояв різкий запах пороху.

Марта впала на коліна та заридала. Вона відповзла рачки назад до дивану та обняла себе за коліна. Чому це все відбувається саме з нею? Чому не Роберт зараз не думає, де йому взяти грошей на подальше життя? Чому не його коханка зараз не сидить і не страждає біля поголеного зеленого дивану? Чому ніхто з її колишніх друзів та навіть дітей не дивиться на розквашену голову свого адвоката?

Зелені очі знову поглянула на труп адвокати і швидко відвернулися. Жінка зачинила двері та встала з підлоги, опершись на диван. Її треба було випити і щось міцніше за звичайну воду. Вона взяла телефон та набрала на панелі цифри дев’ять-один-один. Довгий гудок змусив її прийти до тями. Марті доведеться все зрозуміло пояснити поліції.

– Добрий день. Я вас слухаю. Що за ЧС у вас трапилася? – механічний голос оператора пролунав з телефону.

– Добрий день… Тут трапилося жахіття. Мій адвокат вчинив самогубство, – тремтячим голосом пояснила Марта.

Вона збагнула, що насправді Тод ще не настав її адвокатом і у них повинна лише трапитися перша зустріч. Перенісся зморщилася і жінка потерла, розмазавши залишки тіней та туші по усьому периметрі.

– Мем, з вами все гаразд? – занепокоєне спитала оператор.

– Так-так! Зі мною все гаразд. Просто я в шоці. Я була у сусідній кімнаті, коли він вистрелив собі у голову. Розмовляла з колишнім… І тут бах, – голос жінки зірвався на плач. Вона вже не могла спокійно говорити.

– Я вас зрозуміла, мем. Будь ласка, зробіть глибокий вдих та видихніть. Назвіть своє ім’я та прізвище, і адресу, на яку я відправлю поліцейський патруль та швидку.

– Марта Лей. Адреса п’ята авеню, вулиця Роберта Шварца, будинок сорок три, третій поверх. Двері у самому кінці біля вікна. Там ще табличка про адвокатську контору.

– Добре, Марто. Очікуйте, будь ласка, на місці. Поліцейські прибудуть через пів години та прошу вас нічого не чіпайте на місці злочину.

– Гаразд, звичайно. Дякую вам. До побачення.

Тіло баластом впало на поголений диван. У попільничці лежала недокурена цигарка Марти. Вона схопила її та зробила глибоку затяжку. Бажання випити ще нікуди не ділося. Жінка просто розклалася на дивані та дивилася у стелю, на якій не залишилося сухого місця. Характерний звук краплі, що впала у відро, Марта почула поруч. За журнальним столиком стояло червоне пластикове відро, де назбиралося води до половини.

Марта поглянула зі сторони в сторону, упевнюючись, що поруч нікого не було. Руки покриті шовковою тканиною підняли відро вгору та піднесли його краєчок до пересохлих губ. Ковток за ковтком вона спустошувала воду, що набралося з вологи та дощів. Смак бруду та затхлої води не був схожий на горілку чи коньяк, але також бадьорив її.

Кольє перекрутилося назад і Марта повернула його передом. Вона дістала з сумочки дерев’яне люстерко обмальоване квітами. Колись його її подарувала донька. Її власне зображення налякало її. Розмазана повністю помада, червоний ніс, що шмаркає та чорні сліди від туші по усьому лицю.

В надії що суха серветка все виправить жінка почала нещадно терти сліди зіпсованого макіяжу. Через деякий час косметики вже не було. Вона залишилася на декількох білих серветках, що полетіли назад у сумочку, бо оператор же просила, щоб все залишилося як і було.

Пройшло всього три хвилини зі дзвінка з оператором. Час так довго плинув, а їй ще тут стирчати цілих двадцять сім хвилин. Ціла вічність поруч з трупом у сусідній кімнаті. Ось до чого доводить шлюб. Казала їй мати не виходить заміж, щоб тобі там не обіцяла і як не любили, бо це тебе погубить. І вона мала рацію щодо цього. Мама прожила з її батьком у шлюбі сорок років, а потім задушила шнурками від кросівок. Ця жінка завжди мала рацію, а Марта її просто проігнорувала.

У голову почали лізти небажані думки. Роздуми про розлучення, дітей та батьків. Розчарування від усього навколо катували її душу і різали по шматочка, і найжахливіше, що Марта просто не могла втекти кудись, бо треба було охороняти самовбивцю, що лежав та насолоджувався своїм спокоєм у себе на столі. Хотіла б вона опинитися на його місці.

«Чому Тод Кембел убив себе?» – неочікувано запитала сама себе Марта. Через проблеми з роботою чи у нього були якісь сімейні обставини? Була ймовірність того, що зв’язався з мафією та заборгував їм немаленьку суму. Стільки цікавих причин чому Тод Кембел застрелився і всі вони мали місця бути.

З хитрою посмішкою на обличчі Марта поглянула на зачинені двері та відпила ще трохи води з відра. Вона встала з дивану та найгарнішою ходою направилася до дубових дверей. Її ледве не знудило, коли вона побачила знову Тода. Жінка набрала повітря у груди та видохнула, та ще раз поглянула на адвоката. У його руці був стиснутий кольт. Такий був і у Роберта. Зробив би їй такий подарунок як Тод у себе в кабінеті всього цього б не було.

В кімнаті стояв явний сморід пороху. Це їй нагадало, коли дід навчав її стріляти зі гвинтівки. У вухах гуділо, а руки смерділи цим застиглим запахом сірого порошку. Мати на кухні порилася, а батько сидів на дивані та пив улюблений джин, котрий він виміняв на її улюблену ляльку. А дід стояв поруч та допомагав направити мушку на першу знайдену бляшанку.

Кабінет був затісним, заставлений купою непотрібних речей навколо. А цей дивний коричневий колір шпалер вицвів від старості та зеленів у деяких місцях. Марті було дуже некомфортно тут, особливо через труп, але до напруження у тіла додавалась загальна атмосфера навколо. Ніби Тод навіть не намагався тут влаштувати хоч якісь зручності для вдалої роботи, а просто привіз та закинув речі до нового робочого місця.
Вона не розуміла з чого варто почати. Посередині стояв стіл, за яким колись Тод, а вже на ньому лежав. З правого боку від Марти були шафи з книжками переповнений документами та нерозкладеними коробками, а зліва пустий акваріум, вікно та привіконні столи разом з іншими коробками.

Жінка вирішила розібратися з найважчою частиною – трупом. Вона зробила обережний крок вперед та встала поруч з ним. Її руки огорнуті в атласні рукавички потерлись одну об одну та наблизились до маківки чоловіка. Марта відразу ж відринула назад та важко зітхнула. Ця ідея була повною дурістю. Не варто їй було сюди заходити взагалі.

Викладач з кримінології говорив, що рукавички можуть приховати ваші відбитки пальців, але успіх вашого вбивства залежить ще від матеріалу, який ви виберете. Шовкові та вельветові скоріше за все залишать десь свій матеріал, а ось медичні та атласні будуть запорукою вашої свободи. Марта поглянула на свої руки та посміхнулася. Все добре – вони атласні.

Підбори на каблуках повернулись до трупа та елегантно зацокали в напрямку столу. З впевненістю у своїй п’ятірці з кримінології та анатомії жінка була переконана, що це точно було самогубство. Навряд чи вбивця ховався десь ховався у таємній кімнаті та спостерігав за її діями. Бо якщо так… Їй не хотілось розвивати цю версію. Це точно було самогубство.

Хотілося оглянути речі на столі, але деякі були придавлені тілом Тода, а Марта знала, що до неї будуть запитання якщо труп буди двигати туди-сюди. До того ж вона не хотіла заважати слідству. Навпаки як свідок вона може їм допомогти, а як розумна та спостережлива жінка підказати та направити у потрібному напрямку. Все вона робить заради справедливості у справі Тода Кембела. Так, саме заради неї.

Мила фоторамка привернула увагу «детектива». У ній було фото Тода з двома жінками. Одна була приблизно її віку. Більш миловидна та добріша на лиці, біляве волосся і блакитні очі. На ній була одягнута проста блуза у квітах. Штанів вона не бачила, бо квіткова жінка (як назвала її Марта) стояла позаду жінки у колясці. Остання була набагато старша, з катетером в руці, а поруч крапельниця. Тод сидів наприсідки біля її крісла та ніжно посміхався, тримавши її за зморщену та пігментовану руку.

Щось в середині заболіло. Марта уявила на місці старої себе, але люблячих дітей поруч не було. В її зелених очах був смуток, самотність та нудьга. Жахлива думка про те, що біля неї ніколи не будуть сидіти діти, душила її нутрощі. У неї ніколи не буде таких вже дітей як Тод та квіткова жінка і від цього ставало дурно. Марта поставила назад фотографії на стіл.

Вона вирішила відкласти дослідження робочого столу та повернулася до вікна, де був акваріум та гори коробок. Марта хмикнула та закотила очі:

– Боже мій, Тоде… Можна було хоч трохи речі розібрати… – Жінка обережно підняла одну коробку та поставила її на підлогу. На перший погляд, там не було нічого цікавого. Та все ж внутрішня інтуїція підказала, що краще передивитися її.

Диплом з юриспруденції, інші адвокатські нагороди, премії та медалі. Стільки відзнак гарного та дорогого адвоката Марта навіть не бачила в особистого юриста її чоловіка. Якби Тод повішав всі ці рамочки собі у вестибюль, клієнти лилися б до нього рікою та платили за його послуги мільйони.

Чому Тод цього не цінував? Він просто все скинув в одну коробку як якесь непотрібне барахло. Марта ще раз поглянула на безжиттєве тіло чоловіка. Здається, йому вже було все одно на ці всі нагороди, похвали та відзнаки. Можливо він просто втомився і вирішив закінчити все так.

В іншій коробці містились фото, багато фото з дуже різними людьми. Жінка просто роззявила рота, побачивши на них стільки відомих людей. Її зелені оченята уважно передивлялися кожне фото. Всі ці знаменитості чи просто доволі багаті люди в Нью-Йорку – вони жахливі. Напруживши мозок вона пригадала, що майже з усіма була пов’язана якась мерзенна темна історія покарання за котру цим людям вдавалося уникнути. І схоже завдяки Тоду.

Вона взяла одну з фотографій до рук. На ній Тод обнімався за плечі з відомим музикантом. Марта точно не пам’ятала імені співака, але вона бачила його обличчя на одному з плакатів в кімнаті її доньки. Десь рік чи два назад його звинуватили у зґвалтуванні фанатки. Напоїв наркотиками, а потім скористався. Тоді його виправдали, а на бідну дівчинку накинулися тисячі тупих людей.

Марта відклала фото та взяла до рук інше. Віцепрезидент одного банку, який викрав грошей у власних клієнтів. Вона тоді сама слідкувала за всієї ситуацією, бо у Роберта в той момент теж були заощадження не на маленьку суму в тому ж самому банку. Справа знову вийшла на користь Тода Кембела, і ніхто з постраждалих не зміг повернути собі свої гроші назад. А той віцепрезидент досі займає ту посаду в тому самому банку.

– О господи… – Марта з жахом подивилася на фото яке було добре сховано за іншими.
Ніби кістка застрягла у горлі, а по шкірі пробігли мурашки. Страшні спогади промайнули перед очима.

Дощ, холод, діти на другому поверсі все позасинали, а вона вірно чекала на Роберта, який занадто довго не повертався з роботи. Марта вже хотіла йому дзвонити, але раптом у двері постукали. Вона не довго думаючи відкрила вхідні двері в надії, що це її чоловік і він просто забув ключі від їх дому.

Побитий, весь в крові, з носом з якого так і хлинула вона, Роберт лежав у них у коридорі та важко стогнав. А біля скроні жінки був міцно приставлений дуло пістолета. Вона не могла нічого вдіяти: не заплакати, не закричати чи впасти на коліна, благаючи помилувати її родину. Марта просто замерла на місці та дивилася на свого дурного та ризикового чоловіка заляпаного всього у крові, поки невисокий пузатий чоловік проходив до їх вітальні і як король цього світу зручно вмостився на їх дивану.

– Кицю, іди сюди, – поманив він її до себе своїм жирним пальцем. Марта слухняно обійшла чоловіка та підійшла до нього. – Ти знаєш, що твій чоловік вчинив?

– Не знаю, – ледве відповіла вона. Вона кинула швидкий погляд на сходи. «Хоч би діти не прокинулися», – подумала вона.

– Твій чоловік кинув мене на бабки, курво. Цей поц галімий вирішив, що може надурити золотого Джонні, за що отримав по горіхах.

– Мені дуже шкода….

– А мені як шкода псувати таке личко як твоє. Але треба підтримувати репутацію та статус, – він доторкнувся до її обличчя та облизнувся. – Через три дні сто тисяч баксів принесеш мені у бар «Єлка», або ти й твоя донечка, – він дістав фотографію з їх родиною, що завжди лежала у Роберта в гаманці та тикнув пальцем на Марту молодшу, – будете відпрацьовувати своїм ротом.

Марта струснула головою. Тоді вона чудом зібрала потрібну суму, котрої в неї не було. І врятувала Роберта та дітей від товстих рук золотого Джонні. Вона не знала, що він міг з ними зробити й не хотіла знати, але може Тод знав і тому прийняв рішення, що краще буде застрелитися, ніж зіткнутися з пузатим коротуном.
Але що міг вчинити такого Тод? Джонні навпаки був вдячним йому. Чорт забирай, це він порекомендував Марті цього адвоката. Він говорив про нього як свого рятівника, бо у ФБР було все на нього, щоб нарешті посадити за ґрати. Це не через нього, щось інше трапилося. Точно щось інше.

Всі коробки були повернені на своє місце, а Марта перейшла до акваріума.

Раніше в дитинстві у неї теж були рибки. Дорі і Стен. Вони були її улюбленими. Прожили з нею до самого коледжу, поки вона не вирішила, що з неї досить батькових домагань. Їх пес який завжди був прив’язаний до буди із великим задоволенням хрумтім Дорі та Стеном, поки батько одними пальцями тримав пусту банку, що була колись домівкою для її улюблених рибок.

Більш Марта не бачилася з батьком аж до самої його смерті. Мати так і не сказала з якою причини вбила батька. Просто вбила та і все? Вона пригадала старе втомлене обличчя своєї матері. Впалі худі щоки, обвисла шкіра на шиї, чий колір став більш сіруватим, і ці сумні очі, який дивилися на неї за склом в кімнаті для побачень в’язниці за містом. Вона зізналася в скоєному відразу та не покаялася в суді. Прийняла вирок таким яким він був – двадцять років.

«Марто, я була жахливою матір’ю для тебе. Мені немає прощення і я його не прошу. Просто знай, що я шкодую, що не бачила нічого. Я шкодую, що була сліпою сукою, котра не змогла захистити власну дитину. Це єдине про що я шкодую у своєму житті».

А про що шкодував Тод?

– Він виправдовував покидьків. Різних мастей та якості, але головне це не моральний компас твого клієнта, а перемога у справі та гроші, – озвучила свої думки в голос Марта.

Але головоломка ніяк не складувалася у голові. Совість так раптово не прокидалася у людей. Точно такого не було у досвіді Марти. Як пояснити таку випадкову метаморфозу адвоката диявола? Янгол спустився з небес чи демон виліз з підлоги? Марті було смішно від того, що Тод самостійно зрозумів, що допомагати уникнути в’язниці покидькам це погано і не по-християнськи. Чорт забирай, він же адвокат. Того була його постійна робота.

Марта просто не могла збагнути. «Чому?», – проговорювала вона скрізь себе. Вона ходила з однієї частини кімнати до іншої, туди-сюди. Голова вже боліла від цих думок, але цікавість брала вище. Нарешті вона зупинилася біля великої дубової шафи заповненою до біса великою кількістю документів. Всі не вдасться переглянути за такий короткий проміжок часу, але вона сподівалася знайти серед них хоч якусь зачіпку.

Проглядаючи все уважно на полицях, вона помітила величезний грамофон. Він вже був підключений до мережі. Пластинок ніде Марта не бачила. Це здалось дивним, що він тут стояв. Вона вирішила залишити його огляд на потім, якщо встигне.

Листи до суддів, від прокурорів, безмірна кількість судових справ. Від стількох літер у неї вже в очах плило, але вона продовжувала дещо конкретно. Записник опинився на підлозі прямо біля її підборів. Коричнева обкладинка була пошкрябана в деяких місцях, а листки ледве не випадали з нього. Схоже цей красень довго прослужив Тоду.

Жінка відкрила записник на першій трапившись сторінці:

«14 лютого, 2006 року, 12:03

Сьогодні до мене навідався неабихто, а сам конгресмен парламенту. Маленька справа з розкраденням бюджету. Дурість одним словом. І не з таким справлялися».

Марта закотила очі. А він ще був тою самовпевненою вискочкою як і її любий Роберт вважав себе спроможним до усього. Жінка розсміялася, прочитавши наступні сторінки:

«26 лютого, 2006 року, після засідання

СУКА! СУКА! СУКА! Ці суки всі зговорились між собою! Що за несправедливість?! Ці жирні знахабніли суддя та прокурор змовились між собою, щоб посадити мого клієнта, чорт забирай. Я їх всіх ненавиджу там. Падли, через них втратив такого клієнта, така рибка зіскочила. СУКИ! НЕНАВИДЖУ! ПОВБИВАВ!»

Сторінки почали швидко перегортатися до потрібних дат. Марта вирішила, що якщо зараз дві тисячі дев’ятий рік, серпень, то треба шукати причину занепаду Тода з дві тисячі восьмого року. Її різко перетрусило, побачивши останні сторінки. Всі вони були пошматовані на шматки та розписані чорними чорнилами. Якого біса відбувалося?

Вона почала шукати дату за дві тисячі дев’ятий рік. Нічого ніяких записів не було взагалі. Сторінки були вирвані. Марта закліпала очима від нерозуміння ситуації. Вона стала гортати до дві тисячі восьмого року. Тут точно були записи, багато запасів. Куди Тод їх всіх дів? Нарешті вона побачила один єдиний запис за дві тисячі восьмий рік, зроблений на початку року. Від цього її стало трохи легше дихати.

«6 березня, 2008 року, вечір

Вчора весь день провів за справами клієнтів. До чорта втомився. Думав замовити собі піцу чи може суші й провести весь свій подальший вечір за переглядом «Друзів», але тут мені постукали у двері. Листоноша!

Я просто шокований цією подією. Так старомодно і смішно. Давно мені клієнти не висилали листів та ще з власною печаткою на ньому. Я вже закоханий у цього клієнта. Він явно приємний тип. Такий рівний досконалий педантичний почерк ще треба пошукати. Жіночний. А лист пахнув любистком. Чудернацький тип.

Не в моїх правилах називати у своїх записах імена клієнтів і давати їм якісь прізвиська. Завжди обмежувався їх професіями, але тут неможливо себе стримати. Тому нарікаю свого дуже ввічливого та шляхетного клієнта Квітковим аристократом. Його сад це щось з чимось. Стільки квітів я в житті не бачив.

Мого бідолашного Квіткового аристократа звинуватили у вбивстві. Що за дурість? Він взагалі з тією дівчиною ніяк не був пов’язаний. Ці детективи просто кістка посеред горла. Я обов’язково допоможу моєму Квітковому аристократу».

Марта почала шукати листа від Квіткового аристократа. На ньому повинно бути його ім’я, адреса та все інше. Нічого. Як так? Чому не була листа? Тод беріг повістку за суди двадцятирічної давності. А лист який трохи менший двох років викинув? Так ще такий особливий.

Біля столу вона помітила пакунок та лист з рівним почерком. У пакунку знаходилася пластинка для грамофону, а в листі йшлося:

«Дорогий мій, друже Тоде,

Пишу вам, щоб привітати з переїздом до нового офісу. Ви ж забрали з собою той грамофон, що я вам подарував? Якщо так, то сподіваюсь, ви по вечорах зможете слухати її з превеликим задоволенням, розслабившись у ванній та випивши ароматного чаю з мого саду, який я вам колись дарував.

Ваш Квітковий аристократ».

Лист пахнув любистком. Марта уважно оглянула пластинку. На ній не було написано, що це був автор та пісня. Вона вирішила послухати її на грамофоні та зрозуміти про яке розслаблення йшла мова. У неї ще був час.

Грамофон зашипів, налаштовуючись на правильний лад. В кабінеті заграла до біса знайома пісня. Вони з Робертом танцювали під неї на дискотеці у яскравих вбраннях та підспівували, поки горло не заболить. Майкл Сембелло «Maniac». Цікавий вибір як для побажання розслабитися, але не їй судити.

Марта під пісню почала підтанцювати та шукати інші ниточки справи. Щось точно трапилося з цим Квітковим аристократом. Треба було знайти лише його справу. Вона відчувала, що десь поруч ходить, щоб відповісти на головне своє питання.

Флакончик засушеними пелюстками стояв серед документів. Маленька етикетка на ньому говорила, що то була тоя. Такі квіти просто так не дарують колись сказала їй давня подруга, котра тримала ті фіолетові квіти у себе в руках та плакала. Марта не могла тоді зрозуміти чому вона плакала. І зараз не розуміє, чому сльози накатуються у неї на очах.

Пісня закінчилася, але запис. Марта важко задихала, почувши холодний жіночий голос за своєю спиною. Але це все лише був запис.

– Добрий день, друже. Я вдячна тобі за допомогу з тією справою. Якби не ти, то я б зараз носила помаранчеву форму та їла смердючу кашу. А хто ж тоді б доглядав за моїм любим садом, – це був Квітковий аристократ. Марта продовжувала слухати. – Чула за твоє горе. Мені дуже шкода. Сподіваюсь, мій любий нарцисе, що ти даси мені можливість з тобою зустрітися. Бо я хочу тобі в дечому зізнатися. Напиши згодом. Ти знаєш як зі мною зв’язатися.

Запис закінчився. Марта прикусила губу та замислилася над почутим. Ця пані Квітковий аристократ справді була чудернацький. Цікавий же вона фрукт. Про яке горе вона саме говорила? І в чому мала зізнатися? Питань ставало ще більше і більше, а відповідей так вона і не знаходила. Здавалося, що її ризик марний.

Вона поклала все назад на свої місця. Жінка повернулася до тіла та сумно поглянула на мертве тіло Тода. Треба було просто почекати на поліцейських, без цих всіх ігор у детектива. Марта вже хотіла виходити, як помітила під вже давно холодною рукою шматок паперу. Її цікавість пересилила і вона прочитала те що змогла побачити.

«Висновок про смерть Кембел Лю…»

На вулиці заволали сирени поліцейських машин. Жінка почула як по сходах хтось підіймався і швидко вийшла з кабінету, впевнившись що все було як до того як вона сюди полізла. Жінка сіла на поголений диван, поправила зачіску та сукню. Та важко видихнула через рота.

Марта зрозуміла, чому Тод Кембел убив себе.