Пролог

Автоматичні двері м’яко закрилися за їхніми спинами. В обличчя вдарив різкий січневий вітер. Хлопці мимоволі закутались щільніше у курточки. Чан обернувся до друзів:

– Який план?

– Ну, теоретично, – Чанбін робив наголос на цьому слові, – можна десь випити чогось гарячого.

– Та ні… – скривився Фелікс у відповідь. – Я не знаю як ви, але Я особисто хочу додому. Спати, – додав він і широко позіхнув.

– Я теж, – підтакнув сонно Мінхо.

Чан задумано поморщив носа.

– А ви що скажете? – він обернувся до інших.

Хьонжин затягнув тугіше капюшон:

– Та все-одно, якщо чесно…. Проте кудись де тепліше, однозначно.

Інші просто кивнули у відповідь. Фелікс обвів поглядом компанію.

– Ладно, тоді до зустрічі? – узяв він свій чемодан за ручку. – Розкажете, як було.

– Ми можемо тебе підкинути, – запропонував Кріс, проте хлопець відмовився:

– Та ні, я таксі зловлю.

– Ну, добре, – погодився лідер, обіймаючи друга на прощання. Фелікс поплескав його по плечу. Тоді обійняв інших.

– Хьонжин?

Хлопець підняв очі.

– Оу, сорі, – вибачився він, ховаючи телефон у кишеню. Обіймаючи друга мимоволі сильніше, аніж зазвичай, ледь чутно шепнув:

– Тримайся там.

– Добре, – погодився так само тихо Фелікс, а тоді додав уже голосніше, – Гарного дня!

– Бувай!

Машину таксі довго шукати не довелося. За якихось сто метрів хлопець запримітив авто. Поклавши речі з допомогою водія до багажника, він назвав адресу. М’яко загурчав мотор. Вони виїхали на широку вулицю.

Фелікс прокрутив у пам’яті останню розмову. “Тримайся”…. Що ж, я спробую…. Проте нічого не обіцяю….