Чому не варто купляти хробачливу черешню

ОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.

Усе почалося з того, що я купила хробачливу черешню.
Мені подобається так думати. Бо коли історія починається з «я серед ночі захотіла в туалет, а потім води попити» — це нікуди не годиться. Хто таку захоче слухати? Вона хіба для п’яних посиденьок підійде — звичайна собі історія. З маленької букви.
Ця ж — інша.
Тому я почну з черешні.
Я лишила її на кухні у гарній білій мисці, поруч з пониклими квітами. Повертіла з боку в бік — виглядає гарно — і вирішила забути про неї на кілька днів, поки мушки не заведуться. Потім — ви вже знаєте. Була ніч, десь між четвертою і п’ятою ранку; я сходила в туалет, вмила обличчя і, сонно потираючи мокрі очі, пішла на кухню — випити трохи води.
Завжди думала, що закричу у такій ситуації, але не закричала. Стояла у розтягнутих трусах і майці і не могла ні зрушитись, ні заговорити.
Істота теж завмерла з мискою у руках, скосила велетенські очі у бік вікна. Я мало що бачила у цій задушливій темряві — гостре голе плече, блискучі короткі кучері, з яких визирали довгі вуха — прозорі й прожилкуваті, наче квіткова пелюстка. Миска закривала ледь не половину її худющого тіла. Можливо, тому я й не злякалась як слід.
Істота позадкувала. Ледь не перечепилась через крісло, але в останню мить оминула його — наче бувала тут не вперше. Її босі крихітні стопи безшумно ковзали по білій плитці.
— Бери, — сказала я дуже тихо. Голос чи то від страху пропав, чи щоб Аріну не розбудити. — Але вона вся червива.
Істота схилила голову над мискою, але її чіпкий погляд не відпускав мене.
— То чому не викинеш? — голос у неї був хрипкий і нездешній — від нього враз стало холодно. Вона недовірливо глянула на черешню, але миску не випустила.
— Інтер’єр прикрашає, — видушила я. Зізнаватися, що шкода викинути — це ж півкілограма, сорок гривень на вітер! — не хотілося.
Я мимоволі зробила крок вперед. Спітнілі від страху стопи ковзнули по плитці з огидним «вжик». Істота відстрибнула, наче кіт, побачивши збоку огірок. Черешня посипалася на підлогу, вслід за нею полетіла миска. Розбилась. Звук був таким гучним, що в мене на мить заклало вуха.
«Дарця, що сталося?» — долинув з кімнати сонний голос Аріни.
Ми з істотою завмерли одна навпроти одної, а між нами — котилася по підлозі черешня і дзвеніли черепки. Це була моя улюблена миска, біла, з синім та золотим обідком.
— Нічого, миска впала. Я зараз прийду, — сказала я. — Спи, зірочко.
Аріна щось невдоволено мугикнула. Було чутно, як вона вовтузиться в ліжку. Я закрила двері на кухню і дістала з-за холодильника віник. Думала, обернуся — а істота втекла давно, наче і не було її. Але ні. Стояла, вся зіщулившись. Позирала то на мене, то на холодильник.
— Дай щось інше, — фиркнула істота, принюхуючись. — без хробаків. Оті залізні банки з рибою були нічого так, — тонкий синій язик облизав безкровні губи. — Але їх більше нема.
Консервований тунець і сардини, сховані на «чорний день». Якщо знову продуктів у магазинах не буде чи гроші закінчаться. Я відкрила шафку, стала навшпиньки, щоб подивитися на верхні полиці. Ні банок з рибою, ні пачок з сухофруктами, ні клятої арахісової пасти, яку б і так ніхто не їв. Але все ж!
— То ти крадеш у мене?! — випалила я голосніше, ніж варто було. Зараз і так ціни на все піднялися, а тут ще й якась іншопланетна фігня пробирається у квартиру серед ночі!
Істота сховалася за кріслом, її гострі вуха опустилися, наче в нашкодившого кошеняти.
— У всіх, хто вікна не закриває. Сьогодні в тебе, — зиркнула на мене голодними очима. Щось було в них, вразливе і вороже водночас. Таке буває у дітей з інтернату чи у дорослих, яким доводиться постійно комусь щось доводити, щоб їх помітили. Щось надто людське було у тих зовсім не людських очах.
— Є кабачки і котлети заморожені, підійде?
Істота кивнула і підійшла ближче. Вона не дивилась під ноги, але дивним чином оминала черепки і черешню.
— А шо, навіть не спитаєш, хто я? — дихнула на мене холодом.
Ситуація була настільки дурноватою, що мені і в голову не прийшло запитати. Років десять тому я би зомліла від захвату: якась позаземна істота, може, магічна, на моїй кухні — чим не зав’язка для пригоди всього мого життя? Але тепер я виросла. Постаріла, як я це називаю. І крадіжка продуктів мене хвилює чи не більше, ніж гострі вуха та синій язик моєї крадійки. Ще й Аріна зараз прийде, невдоволена тим, що мене так довго немає. Розкричиться. Або жбурне в неї тапком. Сусіди прокинуться від шуму, почнуть через стіну стукати. А то й поліцію викличуть. Будуть знову у чаті жителів будинку жалітися.
Я перевела погляд з чудернацького личка моєї візитерки на свої босі ноги — з відчиненого вікна тягнуло холодом, і вони покрилися мурашками. «Ким я стала? — подумалось на мить. — Отою нудною дорослою, яка не може потрапити у магічний світ, бо перестала у нього вірити?»
— А ти розкажеш? — запитала тихо-тихо. Сум прошив мої нутрощі і засів всередині, наче отруйний шипастий уламок. Мені хотілося знати усе, та — водночас — не хотілося знати нічого. «Хай це буде дурним сном, — думалось мені, — зранку прокинусь, а на кухні і миска ціла, і черешня на місці».
Істота знизала плечима. Я опустилася на підлогу, щоб зібрати черепки, але слабке світло убутнього місяця мало в чому мені допомагало. Справа йшла повільно. Я повзала на колінах на кухні, істота — розповідала.
— Я Трака, із королівства Бур. Це не на вашій Землі, але ти то й так поняла. Тут прохід є, — вона махнула тонкою рукою, — там, за будівництвом. От ми сюди й ходимо, десь рік. Раньше добре було, тут майже ніхто не жив. Ми вилазили ночами й лежали під місяцем. А тепер вас тут багато. Людей. Зате їжа є.
Я фиркнула мимоволі. Якби єноти вміли говорити, вони б щось схоже сказали. Я викинула черепки у смітник і взялась за черешню. Вона блискотіла у темряві, наче великі краплі крові.
— То ти, значить, з іншого світу, — я дочекалась, поки вона кивне. — І магія у вас там є?
Трака, здається, мене не зрозуміла. Схилила голову на бік, наче здивована собака.
— Чари? Надприродні здібності? — не вгавала я. — Дракони? Ельфи, чаклуни?
Вона притиснула до тіла кабачок і пачку з котлетами, наче я відберу їх за неправильну відповідь. Пробурмотіла щось собі під ніс на нездешньому.
— Є драккани… Вони літають, великі такі. Є траки, що володіють силою. Бачити майбутнє, відкривати портали і… ще багато всього, що людині знати не треба.
Я думала, що Трака — її ім’я. І що розкаже вона трохи більше. Чи що зніме свою шкіру і вуха, а під ними — звичайна дитина. «Я розіграла вас, тьотю, — скаже. — Завтра відео на ютубі буде».
— Я не хочу красти, — натомість сказала вона. — Але у нас там всюди голод… Вже багато років. Подорожні кажуть, що у вас теж… в деяких місцях. І гримить там часто, і вмирають багато. Зовсім як у нас, — вилізла на вікно, наче нічого не важила. Я-то думала, вона тонка і гостра, як усі траки, але тепер зрозуміла: ні, просто худа від постійного недоїдання. І там, у світі з дракканами і чарами — теж війна. Можливо, більш жорстока, ніж тут. А, можливо, така сама — всі війни однакові.
— Зачекай! — випалила я, коли трака готова була стрибати, наче висота третього поверху — дурниця для неї. — Можна мені з тобою?
Вона зблиснула очима. Перевела погляд на тьму між будинками — там тривало будівництво і там був її портал додому. Які думки вертілися у її кучерявій голівці, я не знала. Не знала навіть, які думки крутилися у моїй. Таке запитати! Наче зможу я кинути свій дім, роботу, дівчину і друзів. Я ж навіть в іншу країну з початком війни не захотіла тікати — надто багато змін. А тут…
— Ти не зможеш вернутися, — відповіла трака. Не сказала «ні», не посміялася з мене. — Люди туди-сюди між світами не ходять, це у нас всі знають.
Я мовчала. Дивилася на неї і намагалася розгадати, які чудеса ховає інший світ. Які небезпеки.
— Мені пора. Але я ще прийду. А ти — подумай, — і стрибнула на асфальт. Секунда, дві — і зникла у світанковій темряві. Я зажмурилась, вдихнула глибоко, видихнула. У холодній тиші моє серце гупало в грудях, наче далекі вибухи, обличчя горіло. «Ти божеволієш, — сказала я собі, — зовсім як таточко. У нього теж з галюцинацій починалося. Тільки він з богом бесідував, а ти — з якоюсь вухатою істотою». Батька немає вже кілька років — вбив себе по велінню Господа. Може, й мене чекає така доля, якщо піду за тою істотою. Або якщо не піду — і жалітиму з дня у день, поки все моє життя не перетвориться на суцільний день жалоби.

*

Я повернулася до кімнати. За вікнами сіріло небо, Аріна спала, обійнявши мою подушку. Її лице невдоволено морщилося, як завжди, коли їй було вночі холодно. Я накрила її ковдрою і обережно лягла поруч. Дивилася на її обличчя, дихала якомога тихіше, а всередині все вирувало і пінилось, наче грозове море. Та я не була морем, ні. Швидше човном, який відірвало від берега і кинуло на чорні голодні хвилі.
Хіба це не моя мрія? Хіба не я хотіла потрапити ледь не у кожен книжковий світ і плакала ночами, бо це неможливо? Я не хотіла бути менеджеркою з продажу, не хотіла ходити в університет, не хотіла платити комуналку і сваритися в черзі у поліклініці. Я хотіла літати на драконі, варити магічні зілля і фехтувати, то чому ж тепер вагаюсь?
Аріна щось пробурмотіла уві сні, і любов прошила мене, гостра і нестерпна. Ось вона, моя причина залишитися. Мій якір, який не дасть збожеволіти. «Мені така чортівня привиділась, — розповім їй завтра, — ти не повіриш». Але Аріна повірить. Вона завжди мені вірила.
Я вдивлялася в кохане обличчя, її довгі біляві вії, насуплені брови, пушок над верхньою губою, поки перед очима не поплило. Її образ настільки чітко відбився на моїх повіках, що ніщо інше цієї ночі не могло мені приснитися — тільки вона. Але снились мені очі траки — з сяйливими синіми райдужками і чорними склерами. У них відбивався світ, сповнений дикої, химерної краси. І вогню, що от-от його знищить.