Чи це справді мій кінець?

Марк стояв посеред лісу і дивився на зруйноване коло з кристалів, коли почув собачий гавкіт. Слідом почувся стукіт дверей і бадьорий голос сусіда, який захоплено кричав про те, як Віллі півгодини ганявся за білкою в парку. Звуки лісу повільно затихали, а голос Фелікса ставав дедалі голоснішим. За мить його білява маківка показалася в дверному отворі кімнати. Видіння закінчилося – реальне життя повернулося. 

-Земля викликає Марковича! – крикнув Лікс, мабуть, не з першої спроби достукавшись до Марка

-А! Що ти казав? 

-Я піцу купив. Будеш? – хлопець перебував у замішанні, адже Марк зблідлий стояв посеред кімнати, дивлячись у порожній простір перед собою. 

Фелікс завжди знав, що у Марка проблеми з кошмарами. Але поведінка друга останнім часом стала його лякати. Марк менше їв, майже не спав і постійно ходив якийсь нервовий. 

-Ні, я не голодний, – Лікс на таку відповідь закотив очі.

-Ні, ти йдеш їсти зараз же. Померти з голоду я тобі не дозволю, навіть не сподівайся, – Фелікс загрозливо ткнув пальцем і пішов на кухню, кваплячи Марка 

За невеликою вечерею Лікс розповів про свою прогулянку, як зазвичай, показуючи десятки ескізів і фото. На одному фото Віллі з палицею в зубах біжить назустріч камері, на іншому парочка в парку танцюють вальс під музику з колонок. Ескізи зображую різні дрібниці: від провулків і гарно виставленої ялинки зі старих книжок на вітрині книгарні до замальовок квітів і ліхтарів. Були й малюнки з сюжетами. Наприклад, як за дівчиною-феєю гнався привид, і як пара ангелів із крилами пили в барі. А на запитання, чи буде щось із цього намальовано на форматі, художник знизує плечима, мовляв, якщо буде час. І справді, роботи для університету забирають надто багато сил, щоб малювати для душі, а не тільки для оцінки. У Фелікса в кімнаті багато полотен стоять незавершеними, на які він тільки з болем дивитися й може. Але хлопець пообіцяв самому собі, що закінчить кожне з них, і одне подарує Марку на день народження.

Тієї ночі Марк спав без сновидінь і кошмарів. Сон був міцним і солодким. А вранці хлопець піднявся з небувалою легкістю, та ще й раніше будильника на цілу годину. День обіцяв бути не те, що хорошим, а пречудовим. А вечірній концерт – успіхом. Ніщо не могло зіпсувати настрій студента.

-Вау, у кого гарний настрій? – щиро дивувався Фелікс, бачачи сяючого хлопця так рано.

-Він прекрасний, друже мій. Просто прекрасний, – із широкою посмішкою відповів Марк, – жодного кошмару за ніч.

-Що ж, це чудові новини, друже! – з тією ж щирістю каже Лікс, залпом допиваючи каву. – Значить ти зі мною йдеш дивитися фотовиставку в центрі.

Прозвучало не запитанням, а твердженням. Марк не сперечався і тільки радий був провести час зі своїм другом. Виставка під назвою “Диявол у нашій голові” являла собою зібрання фотографій людей у різних сюжетах. Об’єднувало їх усіх, що на них були присутні намальовані частини сюжету. Або ж це були монстри в дзеркалі, на які з жахом дивиться дівчина. Або людиноподібне створіння з крилами і рогами сиділо в кріслі перед чоловіком, який йому поклоняється. Були й намальовані частини кімнати: обриси клітки, зроблені олівцем, або чорною фарбою залитий провулок, а з нього визирають два яскраво червоних котячих ока.

Сенсом виставки був посил, що всі наші страхи перебувають тільки в нашій голові і більшу частину ми самі додумуємо, боячись зіткнутися з ними в реальності. Придумуємо собі страшних монстрів, аби втекти подалі від проблем. Чи то темна вулиця, що була найкоротшим шляхом додому, але без жодного ліхтаря, чи то начальник, який викликав на розмову. Реальність завжди простіша, ніж ми уявляємо.

Попри те, що виставка відкрилася майже тиждень тому, людей тут так багато, як у день відкриття. Зал був повний, глядачі юрмилися біля кожного фото, розглядаючи їх і спекулюючи про сюжет.

Фелікс перебував у цілковитому захваті. Оформлення виставки і самі роботи захоплювали дух і змушували мурашки бігати. Зал освітлювали декоративні лампи приглушеного червоного кольору, крім них над кожним фото висіли звичайні для кращої видимості робіт. По залу тут і там стояли чорні гіпсокартонні фігури Диявола в різних його проявах на сторінках історії.

-Марку, ти бачиш те саме, що і я? – заворожено шепоче друг.

-Рай для сатаністів? – послідувала похмура відповідь.

-Та ні ж! Найнезвичайнішу виставку в місті! – захоплювався Фелікс

-Ну, як скажеш.

Безперечно, обстановка в залі дуже гарна, і Марк не стане заперечувати. Але через останні події, щось йому не подобається, як кількість дияволів у його житті різко збільшилася.

Фелікс же почувався, як дитина в магазині іграшок. Бігав від однієї статуї до іншої, фотографував кожен кут і тягнув Марка до всіх фотографій по черзі.

Біля однієї роботи Марк затримався, довго вдивляючись у неї: худий чоловік років тридцяти в сорочці та штанах кавового кольору бився з великим червоним демоном із крилами, як у кажана. Навколо них кільцем стояли статуї людей зі складеними спереду руками й опущеними головами. Ця картина нагадала хлопцеві видіння з минулого. Від Фелікса не сховався інтерес друга і він пообіцяв купити її сувенірну мінікопію.

Інша картина, біля якої хлопці затрималися, загіпнотизувала Фелікса. Її сюжет розповідав про молоду дівчину, яка виступає перед групою людей, а позаду неї чоловік з червоними очима і рогами шепотів їй на вухо. Картина уособлювала страх людей перед виступами на публіці. Тема була близька Феліксу, адже він і сам часом ледь не непритомніє перед публікою.

-Та бути не може. Маркус Фрезер, – почувся з-за спини знайомий глузливий голос.

Хлопці обернулися і перед ними опинився Сем в оточенні його компанії з трьох осіб.

-Що ти тут робиш, Семюелю. – похмурий Марк насупився ще сильніше.

-Заробляю бали для лекції з культури. А ти, мабуть, на побачення прийшов? – Сем побіжно оглянув Фелікса з ніг до голови.

-Не твоя це справа. Іди куди йшов… – Марк повів друга за руку далі залом, уникаючи розмови з недругом.

-Сподіваюся, ти не думаєш, що Стеллпул сьогодні оберуть тебе. – навздогін прокричав Сем, Марка ж зацікавили сказані слова і він обернувся.

-Про що ти?

-Вони сьогодні прийдуть на концерт. І оберуть нових танцюристів у свою групу.

-Їх око паде на найкращого.

-Ми обидва знаємо, хто тут найкращий, – гордовито закінчив Сем і залишив виставку.

Марк не звернув явної уваги на останню фразу недруга і продовжував іти далі, доки Лікс його не пригальмував, пославшись на занадто швидкий крок. Все таки він був нижчим за танцюриста на півголови. Але одне в словах Сема змушувало викликати широку посмішку на обличчі – новина про зіркових гостей концерту. А може вони виступлять на ньому? Марк дочекатися не міг того моменту, коли побачить їх своїми очима і так близько.

-Хто такі старлуп? – запитав він, після невеликої задишки.

-Стеллпул. Це найзнаменитіша танцювальна команда у всій країні. – захоплено почав Марк, його очі заповнила радість. – Її творець випускник Мейзерхаус і всіх новачків відбирає виключно з лав студентів університету. Потрапити до них, це як зловити золоту зірку з неба.

-Як круто. І вони сьогодні прийдуть на ваш концерт. Ти радий? 

-Ще питаєш! 

Хлопці обійшли всю виставку за годину. Але за цей час присутніх на ній стало більше, ніж коли хлопці прийшли. Задоволений Фелікс витратив усі гроші, які з собою взяв, щоб купити в сувенірному кіоску кілька міні-копій картин, щоб повісити їх удома на стіні або поставити на столі в мольберт, не забувши про картину, яка сподобалася Марку, на думку Фелікса.

Дорогою додому вони зайшли в кав’ярню перекусити, адже вдома в них уже не буде часу. Вечір наближався, а з ним і початок благодійного концерту. Марк постійно наспівував пісню з виступу, пританцьовував і часто поглядав на годинник, починаючи нервувати. Спочатку це навіть було не помітно, але що ближче був початок концерту, то різкішими і нервовішими ставали повсякденні рухи хлопця. Від друга це не сховалося і він намагався як міг і чим міг розслабляв Марка, відволікав і налаштовував на успіх. А вдома його допомагав відволікати і Віллі, який весь час просився грати.

-А якщо я впаду на сцені? – раптом запитав Марк, гладячи пухнастого собаку.

-Тоді ти зробиш це частиною свого шоу! – негайно знайшовся з відповіддю Фелікс, поки зав’язував краватку на своїй шиї.

-А якщо музика зупиниться?

-Нікому не давай зрозуміти свій наступний крок! – загадково, але з тією ж упевненістю парирував друг.

-І що це означає?

-А значить це наступне, дорогий мій друже – замри на сцені, ніби так і має бути. Як я виглядаю?

-Як на похорон. – Віджартувався Марк, ухиляючись від подушки, що летіла в нього за таку відповідь.

Фелікс уже вбрався в чорний класичний костюм із білою сорочкою, а чорна атласна краватка була завершенням його вечірнього образу. Хлопець ніколи до цього не одягав костюми, він їх просто не любив, адже подібні костюми сковують рухи, а краватки не дають дихати. Але сьогодні ситуація зобов’язує. І суворий голос декана, що кричить про дрес-код на вечір для всіх студентів, доведеться хлопцеві перетерпіти незручності.

Марк же тільки збирався, і на кваплення друга тільки відмахнувся, мовляв, і так у середині концерту його номер, а решта не надто важлива. За що в нього прилетіла друга подушка, адже Лікс хотів бачити друга на виставці студентських картин як моральну підтримку. 

Юнак пообіцяв, що за двадцять хвилин він наздожене Фелікса і підтримає на виставці. І на доказ своїх слів кулею втік у душ. Під теплими струменями води хлопець налаштовувався на виступ, подумки повторюючи кожен елемент, кожен біт у музиці. Проходився по композиції і навіть обмірковував як він вийде на сцену і як вклониться публіці. Чи буде це звичайний уклін, чи Марк додасть у нього танцювальний елемент для унікальності? Студент зупинився на другому варіанті. Він придумував, яким саме буде уклін, поки рушником сушив волосся, коли почув агресивний гавкіт Віллі.

Здивований хлопець накинувши на себе толстовку поспішив перевірити, на що собака так реагує. З огляду на те, що Віллі найдобріше створіння у світі, навряд чи він так гавкає на подушки або іграшки. Вискочивши в коридор, Марк покликав улюбленця, той же голосно гарчав, стоячи у вітальні біля світлого дивана.

-Що Ви тут робите? – здивування на обличчі студента змінилося шоком, собака підбіг ближче до господаря, продовжуючи гарчати на непроханого гостя.

-Я тебе забираю. – Незворушно відповів Веліал, сидячи на дивані у вітальні. 

-Що? Як забираєте? Куди?

-У свій замок, звісно ж.

-Що… Але концерт… Лікс… – Хлопець почав задкувати назад, адже диявол піднявся з дивана і повільно попрямував до хлопця.

-Ти на нього, на жаль, не потрапиш.

Марк не вірив. Він відмовлявся вірити, що перед ним стояв справжній Диявол і що він ось-ось забере хлопця в Пекло. Але фіолетові очі, що світяться, були цілком реальними, і якщо Марк не заснув у ванній, то все, що відбувається, правда. А у ванній точно не засинав. І слухняно підкорятися демону він не збирається. Може в нього немає магії або зачарованих кристалів, але добровільно він не дасться. 

-Ні, ти не зможеш, – ніби читаючи думки студента, твердить Веліал. – Опір ще нікого не врятував.

–Мій предок із тобою не погодиться. Віллі, фас!

Собака зрозумів команду з першого разу і миттєво кинувся на демона з пазурами та іклами, навалившись на нього всією своєю вагою, поки людина вибігає з квартири. Віллі захищає господаря навіть після того, як він залишає будинок. Собака прокушує одяг і разом з ним шкіру демона, залишає глибокі подряпини по всьому тілу, що не гояться і кровоточать, забруднюючи одяг у чорній демонічній крові. Віллі не зупиняється ні на секунду, не даючи демону шансу на перепочинок. Але це його не рятує. Веліал окільцьовує руками шию пса і здавлює її різким рухом, вивертаючи під неприродним кутом і ламаючи кістки. Собака скулить, миттєво обм’якає в руках і більше не ворушиться.

Веліал не без зусиль піднявся на ноги, оглядаючи себе. Чому звичайний собака зміг завдати йому шкоди? Він оглянув тіло вже мертвого Віллі. Не знаходячи нічого незвичайного, матеріалізував у руці ніж і розрізав черево пса. З нього потекла срібляста рідина.

-Ангельський пес, значить. Хто ж тебе так захищає від мене? – Міркував Веліал, поки рідина витікала і бруднила його взуття. 

Демон відкинув ніж убік, той розчинився просто в повітрі, а Веліал пошкутильгав у бік дверей, неспішно слідуючи за людиною.

Марк біжить вулицею, куди очі дивляться. Зараз у нього одна мета: втекти так далеко від дому, як тільки зможе. Він знав, що Віллі на довго не вдасться затримати демона, тому біг щосили. Юнак врізався в перехожих, відштовхував їх зі свого шляху, чуючи лайки у свій бік. Падав, здираючи коліна і знову біг. Як йому здолати безсмертне створіння не маючи при собі нічого, що могло перемогти демона? Але може в церкві він врятується на якийсь час і придумає план дій.

Будівля церкви вже виднілася зовсім поруч, пройти один світлофор і хлопець у безпеці. Марк зупиняється на світлофорі перехрестя, прямо навпроти рятівної мети, але на іншому боці дороги бачить свою погибель: Веліал стояв там цілий і неушкоджений.

Хлопець, чортихнувся і розвернувся в протилежний бік. Але демон, у чиїх очах танцювали недобрі вогники, опинився просто перед носом студента, посміхаючись і простягаючи руки в бажанні схопити хлопця. 

-Попався, людинко!

Але замість рук Марка, Веліал хапає повітря, а хлопець забувши, що позаду нього жвава дорога, потрапляє на неї, намагаючись утекти. Він чує ахання й обурення пішоходів, що стояли поруч і сигнал машини. Останнє, що Марк побачи було білим світлом фар автобуса.

                                                                          ***

Тим часом в університет прибували все більше і більше гостей, вони милувалися картинами, пили шампанське і обговорювали справи, світську хроніку, на забуваючи про плітки.

-Де ж ти, Марку? – тихо шепотів Фелікс, стоячи біля своєї картини і постійно озираючись у пошуках друга.

-Вибачте, юначе, це ваша картина? – до нього підійшов чоловік середніх років, у супроводі зовсім ще молодої дівчини.

-Так, моя. Вона Вам сподобалася?

-Дуже, і я б хотів її придбати.

-Звичайно, пане. Я зараз покличу свого керівника. – Фелікс просяяв на заяву незнайомця і поквапився привести декана.

Але Марка він так і не дочекався. 

                                                                             ***

-Що сталося? Де я?

-Ти по своїй дурості потрапив під колеса і тепер опинився в моїй владі, Маркусе. – Переможно розвів руками демон, зловтішаючись і звертаючи увагу людини на обстановку навколо. Вони були в замку диявола. 

-Я помер? – зі страхом шепоче людина.

-Але я забрав тебе раніше пані Смерті. І з цього замку ти більше ніколи не втечеш. 

Марк підвівся з кам’яної підлоги й озирнувся сам: він був у коридорі з картиною. Поруч стояв Веліал, а позаду нього двоє вартових, що стежили за кожним кроком смертного. Очі студента горіли злістю упереміш зі страхом. Але він не показав, що боїться своєї долі, впевнено заявляючи:

-Я знайду той зачарований меч і знищу тебе. 

-Чекаю з нетерпінням.