чи наважусь я?

море буває спокійним. хвилі тихо хлюпочуть, вдаряючись своїми тонкими зап’ястками о гострі скелі, змиваючи химерні візерунки з піщаних берегів, а потім відцокують моменти в вічність. а ще море буває буйним. воно поглинає всю чорну порожнечу неба, витанцьовує танго на його устах, показує норов, мріє, сміється, лякає. але щоб побачити його справжнє нутро мало споглядати швидкі хвилі – слід зануритись на саме дно і поховати свою душу в піску, щоб потім переродитись прекрасною вічністю.

***

між Спартаком і Женею було все… дивно. так, звісно вони були друзями. можливо навіть найкращими – таку дружбу не описують в книгах. вони довіряли, цінували, піклувались, любили усмішками і ревнували жартами. і між ними була майже ідеальна дружня атмосфера – аж поки один не задивляється на іншого _більше ніж треба_. аж поки один не біжить під час зливи до покинутого вокзалу _бо хвилюється_. аж поки один не готує млинці, бо _хоче, щоб інший не був голодним_. і ні один не розуміє, що відбувається. ні один не розуміє, що їх чекає і куди це призведе. і це лякає.

камера. мотор. поїхали. і вони безсоромно жартують. граються почуттями, виставляють на показ, ніби гарненьку сукенку на вітрину, протираючи кожен раз від пилу і тикаюче пальцями в ніжне скло: он дивіться це ми – два закоханих бовдура робимо вигляд, ніби кращі друзі. але звісно, ніхто не сприймав їх серйозно. це ж всього навсього жарти. подумаєш.

зйомка закінчувалась і два стривожених погляда пересікались в німій тиші. знято. розходимось. в одних очах питання, в інших нема відповіді. вони побавились такими потрібними словами, ніби ляльковими машинками. і ти собі ніби обіцяєш,  що от-от, ще трохи і ти подорослішаєш і кинеш іграшки в смітник, але проходить час, а відв’язатись ти ніяк не можеш. тобі воно павутиною вплелось в кору головного мозку, з’їдаючи останні шматки здорового глузду.

it’s called freefall. freefall.

***

рівномірне стукотіння клавіш. цокання годиннику. дев’ята вечора. квартира спартака. вихідний.

спартак зосереджено  вдивляється в екран ноутбуку. у виразі його лиця немає тривожності чи то гніву. лиш знайомий йому холодний спокій. байдужість. спартак майже весь світ сприймає сірим. з доброю усмішкою чи то насупленим обличчям – за цим всим ховається байдужий до всього старий добрий Спартак. тільки Женьку він сприймає кольорово. в його сірому спектрі проблискують зелені розписи, що тягнуться ген з ліктів до маківки, а ноги розписані фіолетовими стрічками. там, де серце, можна побачити червону троянду з ніжними тонкими пелюстками, що майже непомітно тремтять так, ніби на них подмухав літній ранній вітерець.

отакий був Женя в очах Спартака.

Женя розгляда воду в стакані. і та йому нічого не каже у відповідь. вона просто існує, хлюпоче собі на дні посудини і чекає свого вирішального моменту. так само і Спартак. він не говорить з Женею про таке потрібне. про погляди, дотики, застигші сльози на очах, розпач, ревнощі, злам голосу на чужому імені. на ранок вони роблять вигляд, ніби всього цього нічого не було. і ні, вони ні разу не виявляли, чогось більшого, ніж цього дозволяють дружні відносини.

– що робиш? – порушує тишу Женя, звертаючи очі на друга.

– ти вже втретє питаєш, –  ні один мускул не повурухнувся на лиці співбесідника, – пишу статтю про психічні розлади.

– так, питав, – похнюпившись каже Женя, повертаючись до стакану, – я подумав, що можливо щось інше вже.

як жалюгідно Женя намагається звести їхню розмову хоч до чогось, що призведе їх до серйозного діалогу про них. про почуття. хоч щось, що або розіб’є Жені серце або ж заставить те калатити в два рази швидше.

– процитуй те, про що пишеш, –  просить Женя.

– нащо тобі це? – Спартак не відовертається від екрану, але хмурить брову.

– та просто так. вилови три слова із тексту, – Женя хапає снек з тарілки і смачно хрумкає.

– “ригідність може виявлятись” – зачитує Спартак і знову пускає свої пальці по клавішам. рівно три слова. Спартак певно зрозумів це прохання буквально.

– цікаво. тепер поясни що таке ригідність, – Женя задумується, пусто дивлячись в стінку.

– ригідність – це складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань,  якщо цього потребують обставини, – чорт би побрав енцеплопедичну пам’ять спартака. Женя почуває себе розчавленим.

– о, тепер буду знати. от бачиш, з тобою хоча б порозумнішаю, – заграє очима Женя, намагаючись звеселити товариша.

– Женя, не видумуй, ти і так розумний, – голос Спартака мякшає і Женя вважає це майже перемогою, – ще пару хвилин і закінчу. хочеш подивимось якийсь фільм разом?

в женіній голівці якийсь час боряться здоровий глузд і несамовите бажання близькості і врешті-решт друге перемагає.

– можна в тебе дещо спитати? – Женя мружиться від абсурдності ситуації і в голові бахкає неприємно – зараз Женю знову кинуть.

– не ходи кругом та навколо, спитай, – рішучості це не додало, і Женя тихо зітхає.

– тебе це не обтяжить? – ця покірливо- поступлива модель поведінки колись його зведе в могилу.

–  а тобі важко спитати? – Спартак його колись точно розчавить – як не тілом, так своєю особистістю.

– можна в тебе залишитись на ніч? – зривається швидше, ніж Женя встигає сто раз обдумати сказане. в очах яновича застигає страх. він враз хоче підійнятись і убігти настільки далеко, щоб між ними була величезна прірва, куди повільно будуть скочуватись всі коли-небудь сказані женею слова. аж поки Спартак не забуде його. аж поки не видалить його контакт і, як наслідок, вичеркне його із свого життя. легко і безболісно.

– так, – зразу відповідає Спартак. отак просто. таке відчуття, ніби той побував в тисячах і мільйонах різних всесвітів і передбачив питання Жені – знав точно, що задасть його такий хороший товариш.

Женя тихо посміхається в чашку, роблячи вигляд, ніби п’є. в душі тепліє, ніби від травневого сонця. тепло. т-е-п-л-о.

***

Женя, весь вдягнений в піжамний одяг Спартака, пірнає в ліжко, забиваючись в куточок аж до стінки. в голові клубочаться думки – такі важкі і настійливі, ніби зграя металивих мух, що полонили його мозок здається з першої секунди, як Женя познайомився із Субботою. Спартак відсувається на кінець ліжка і вимикає нічник.

між ними велика відстань – ліжка вистачило б на всі теплі обійми світу і вони обрали шлях уникання – знову між ними відстань.

Женя свердлить стелю. так проходить пів години чи навіть година. Женя не знає чи його товариш спить чи можливо дрімає, або навіть лежить так само як і він, намагаючись боротись із бадьорістю. думки вгризаються під шкіру, знаходять слабкі місця і повільно нищать Женю зсередини. і наступне, що злітає в нього з уст, лякає і його самого.

– поцілуємось? – ось так просто. таке легке слово лунає занадто голосно і моторошно в мертвій тиші. воно тане в повітрі – ніби хтось кинув палаючий сірник в калюжу. і Женя потайки сподівається, що Спартак заснув і його запитання тепер, на щастя, залишиться без відповіді.

його зустрічає уже така знайома тиша. тепер вона інша – напружена і некомфортна. Женю пробирають сироти. хіба зараз Спартак залишить його без відповіді чи ба навіть недоречного жарту? самого в обіймах непройнятної темряви.

– я зав’язав, –  лунає глухо з самих глибин кімнати – так, наче вони по різних боках всесвіту. і Женя навіть думає, що це його хвора свідомість підкидає йому ці слова.

– з поцілунками? – боязко питає Женя, повертає голову в сторону, розглядаючи непорушне обличчя товариша.

– з стосунками, Жень, – звучить занадто сумно, щоб не залишити брудний слід в душі Яновича. це нестерпно – знати Спартака –  такого розумного та сильного і такого вразливого

– чо…чому???

– мені багато раз брехали, мені зраджували, мене замінювали і мною користувались. і я до цього випрацював імунітет.

відповіді Спартака – особливо на подкастах – такі розлогі і добре знайомі – зараз відточені і чужі. так, ніби Суббота сто раз подумав, перш, ніж потопити їх зараз в лякаючій тиші.

– але ж я не такий, Спартачку. Я б так ніколи не вчинив.

Женя розглядає рівний профіль Субботи. місячне сяйво ллється крізь тюль і лягає недбалими плямами на його обличчя – виглядає дуже велично. Женя заздрить місяцю – Женя також хоче доторкнутись до душі спартака і загасити нею свою.

чужа долоня накриває його руку. і Женю проймає. чому руки Спартака – чоловіка який холоднокровно розказує про жахливі вбивства і з холодним розумом оцінює кожну ситуацію – такі гарячі? чому вони зараз тремтять, наче маленька пташка в відкритому небі, одинока, налякана і змерзла? чому Спартак каже про зраду, адже Женя ніколи б так не вчинив, особливо з ним? чому два серця зараз б’ються в два рази швидше? чому вони ніколи про таке не говорили? чому Спартак завжди приховував від Жені щось настільки важливе? відповіді немає, лиш одне тихе нестримне “тому” – Спартак наосліп притуляється до чужих губ, ніби мандрівник, що давно загубився в лісах, які кишать його страхами.

і Женя відповідає – таким же тихим нестримним “тому”.  кладе долоню на шию та поглиблює поцілунок.

і вони так лежать – в обіймах ночі в ніким незнайомій квартирі, що схожа на тисячі і мільйони таких же незнайомих квартир.

і ніхто не знає чи була ця історія вигадкою. зрештою життя – це одна суцільна брехня.