Чи можу я поцілувати тебе?

Ґурен як завжди сидить за останньою партою, підперши голову рукою, і з сумним лицем дивиться у вікно на те, як неквапливо рухаються хмари, та іноді роздивляється обличчя школярів молодших класів, які вже йдуть додому. Він не відкрив зошит, не записав нову тему, та й навіть зараз не слухає те, що розповідає вчителька з біології, ба більше, він навіть не знає як її звати, хоч вона й навідується до його класу з цими нудними монологами про усілякі молекули і тварин вже шостий рік поспіль. Йому вже все так набридло: кожен день він бачить одні й ті ж самі ландшафти, одних й тих самих людей. Кожен день від нього хочуть тільки одне – гарних оцінок. Його вже нудить від людей, навчання і життя в цілому.
Єдина радість в його житті зараз – Шинья. Хлопець зі світлим волоссям, з яким він знайомий з самого дитинства. Хлопці були знайомі настільки довго, що здавалося, знали один про одного все. Вони могли спілкуватися про все, що відбувається в їхньому житті, не соромлячись ніяких подробиць, розказуючи всі свої думки і переживання. Шинья постійно щось розповідає про себе, про сварки в сім’ї, про свої нові хобі, а також усілякі чутки про однокласників. Тоді як сам Ґурен був більш стриманим, так, він теж розповідав про свої проблеми, часто шуткував про дівчат, які зізнавалися йому в коханні, але більшу частину часу, яку вони проводили разом, він полюбляв слухати свого однокласника. Слухати його голос, його думки і вирази.
Урок добіг кінця, дзвоник продзвенів. Вчителька збирала свої речі, щоб покинуть цей клас. Ґурен сховав свої речі до рюкзака ще на уроці, тому зараз підійшов до свого друга, який сидів на протилежній стороні класу.
— Ну що, йдемо до мене як і домовлялися? — сказав брюнет, простягаючі Шиньї його речі, які залишилися на парті.
— Так, звичайно, — відповів той, посміхаючись.
Коли вони вийшли зі школи і попрямували до квартири Ґурена, було вже доволі темно. Вони обрали короткий шлях — найулюбленіший у хлопців. Вуличне освітлення вже потроху вмикалося, і тепле жовте світло почало освітлювати навколишні будівлі, парки, магазини та кафе. Шлях проходив через невеликий парк зі старовинною церквою, яка була зроблена з червоного каменю, навколо неї простягалися зелені газони, де вдень любили гратися діти; через двори різних невеликих домів, які налічували чотири-п’ять поверхів і були обкладені помаранчевою цеглою, з яких потім можна було вийти на дорогу з гарною, охайною, червоною бруківкою, де з одного боку були різні кафе, освітлені невеликими гірляндами, які світилися тим самим жовтим світлом, а з іншої – невеликі столики для відвідувачів. І нарешті, маленький міст через струмок. Це місце Ічіносе любив найбільше. Кожен раз, коли хлопець через нього проходив, він зупинявся посеред нього та дивився на небо, на зорі, на місяць. Цей раз не був винятком. І Шинья знав про цю його звичку, тому зупинився разом з ним і теж роздивлявся вечірнє небо. Воно було чисте, без жодної хмаринки. На цьому безкрайньому темному полотні почали з’являтися ледве помітні цяточки — зірки, але головним гостем неосяжного неба, заради якого хлопець зупинявся тут, був місяць. Вони обоє дивилися на нього в повній тиші, як раптом блондин тихо вимовив:
— Місяць сьогодні гарний, чи не так?
— Ти такий набридливий, Шинья, — теж ледь чутно сказав брюнет. Але через секунду він зрозумів, що йому сказав друг, і запитав, глянувши на нього:
— Стривай-но, що ти сказав?
— Нічого, — дивлячись на нього і трохи посміхаючись сказав Шинья. — Давай вже йти, а то дійдемо до твоєї хати, коли вже зовсім темно буде, — і зробив крок уперед. Ґурен ще трохи дивився на його силует, який по троху віддалявся. Він бачив, що Хіраґі трохи заметушився, коли він задав йому те питання, але зробив вигляд, що не помітив цього. Через кілька хвилин він підбіг до хлопця і зрівнявся з ним, після чого блондин знов почав про щось розповідати.
Була вже пізня ніч. Хлопці сиділи в кімнаті Ічіносе та дивилися улюблений серіал Шиньї, назву якого, якщо чесно, Ґурен навіть не запам’ятав. Він думав про слова, які той сказав йому: «Місяць сьогодні гарний, чи не так?». Думки про цей вислів ніяк не покидали його голову: «Невже це саме те, про що я думаю? Чи ця фраза не мала ніякого підтексту?..». Він і справді не знав відповіді на ці запитання.
Шинья. Хіраґі Шинья – людина, яку він знає з самого народження, людина, якій він довіряє мабуть більше, ніж самому собі, людина, з якою йому завжди було комфортно проводити час, людина, думки якої йому було цікаво слухати, людина з гарними блакитними очима та світлим волоссям і прекрасною статурою. І тут Ґурен зрозумів, що його думки понесли його кудись не в той бік. Як раз в той момент блондин повернувся, щоб прокоментувати момент з серіалу, але побачив червоного хлопця, який сидів поруч і дивився на нього. На питання, що його так збентежило, і чому на його щоках з’явився рум’янець, він почув невпевнене і тихе: «Чи можу я поцілувати тебе?». Що йому робити? Це якийсь жарт? Що з ним сталося? Звідки у нього це бажання? Ці питання заповнили мозок Шиньї.
— Звичайно, — сказав хлопець посміхаючись, але в той же самий момент Ґурен вимовив:
— Ні, ні, ні вибач, щось на мене не те на…. — але коли він зрозумів, що той відповів йому, він продовжив. — Стривай, що ти сказав? Ти справді не проти? Але ми ж обидва хлопці це якось дивно…
— Ну і що, що хлопці, якщо Ґурен хоче навчитися цілуватися, то я йому з радістю допоможу з цим, — сміючись, сказав блондин.
— Я вже не так і погано цілуюся взагалі-то, — з невеликим роздратуванням сказав брюнет. — Махіру сказала, що нормально.
— Ну, якщо Махіру сказала, що нормально, то тоді це точно так, але я б хотів це перевірити.
— Ну тоді перевір, — з усмішкою чекав Ґурен і розмістився так, щоб вони сиділи навпроти.
— Ну давай перевірю, — сказав блондин і наклонив свою голову до хлопця, але не цілував — це була перевірка: якщо він справді не проти і хоче цього, то наступний крок буде за ним, якщо ні — значить ні. Але через кілька секунд він відчув на своїх вустах чужі. Це був Ґурен — хлопець, в якого він був закоханий вже не один рік. Хоч Шинья і був шокований тим, що брюнет наважився на це, він швидко опанував себе і почав відповідати на поцілунок. Його вуста були доволі м’якими, чого він насправді не очікував. Поцілунок був ніжним і несерйозним, вони ще підлітки, які бояться зробити щось не так. Ічіносе поклав свою руку на шию хлопцю, пробуючи ще трохи наблизити його до себе і поглибити поцілунок, але в цей момент Шинья віддалився від нього і дивився в його очі.
— Я думаю, цього достатньо. Ти й справді непогано цілуєшся, Ічіносе, — сказав блондин, не відводячи від нього очей.
— Хах, дякую, місяць, до речі, сьогодні такий гарний, що я готовий померти за нього.