Чи випадкові зустрічі?

Як тільки вона відчула, що тепер кисті не в її владі, перша думка – кричати. Кричати так, щоб весь світ почув та й прийшов на допомогу! Та от біда, бо з горла, на її ж великий шок, не вирвалося жодного звука, навіть піку. Тоді Батьківна оговталась, вирішила згадати прийомчики самооборони, хоч вони і не були такі вдалі, як хотілося б.

Отож наша героїня не гаяла часу і першою

спробою було вислизнути з його хватки, як черв’як. Але Віка не із сімейства повзучих (нажаль?), тому спроба увінчалась прахом… Паніка наростала, в голові пусто і гудить, наче в поламаному телевізорі: що вона робила на тренуваннях ніяк не згадувалось. Вона напружено старалась придумати, що їй робити…

Ось, що відбувалось у неї в думках усі ці мізерні секунди та мілісекунди. Довго, усе таки, бездійно вона не простояла, і, вирішивши, що якщо оборона їй не вдалась, то напад на напад – мав спрацювати.

Для неї ця ситуація здавалася нескінченним кошмаром, хоч насправді минуло тільки декілька секунд. Зі сторони це виглядало б так: дівчину схопили, десь з секундочку вона не ворушилась, аж ось різко постаралась вислизнути і… вкусила за руку невідомого. Буквально впилась зубами в шершаву шкіру і “невідомий” не попустив хватки, а попросту відпустив. Дивно. Віка хотіла уже тікати, як почула доволі знайомий голос і не менш знайому інтонацію:

– Ауч! Мої прийомчики, мої прийомчики!

На мить вона зупинилась і почула інший голос:

– Йоу, Віка!

“Ні, помилкою це не може бути. Не може ж бути двоє злодіїв з голосами і жаргоном як у її друзів, так?” – пронеслись думки в її туманній голові.

Тут-таки й роз’яснилась ситуація, в прямому сенсі (хоч і не одразу), бо той невідомий увімкнув ліхтарик. Виглядало це спочатку жахливо, так, що можна було ще раз відкрити цегляний завод: ліхтарик освітлював обличчя знизу, тому страшні тіні в переміш з гарною фантазією робили своє діло. Налякана вкотре, за ці хвилини, дівчина позадкувала до воріт, не відриваючи погляду від цього видовища, аж тут вона відчула, як ззаду наткнулась на щось, а точніше, на когось. Очі ледве не повилітали з орбіт, страх ще більше охопив її і наче тримав за горло.

На її плече лягла знайома рука (я б сказала, лопата або лапа, але мене б не зрозуміли). Вікуся ледь не підстрибнула, але тремтіння пішло хвилею по тілу.

– Вікааа! – сказав знайомий голос за спиною. – Ти чєго?

Знайомий суржик і зріст… Нікіта? А то тоді…

– Даніель, братуха! – з цим вигуком статура близько 2-х метрів зростом оминула Віку і подала руку “зловмиснику”.

– Здоров! – відповів той. Обмінявшись розмашистим рукостисканням і вдарившись правими плечима, вони нарешті обернулися до досі мовчазної Віки. У світлі двох ліхтарів з телефонів можна було побачити двох високих хлопців: Нікіту і Даніеля.

Нікіта – це здоровезний бугай, майже під 2 метри ростом, худорлявий, хоча, можливо, так тільки здавалося. На ньому його улюблена червона худі, з якимось незрозумілим надписом, з якою він не розлучався ні влітку, ні взимку, ні в жодну іншу пору року. Під нею звисали потерті джинси, скоріш за все з дірками (а от задумані вони чи ні, це вже загадка Жака Фреско). Що у нього на ногах видно не було, зате його характерною ознакою були русяві кудрі на голові, за що його, жартома, називали барашком. Ну цілий амерікан бой, правда ж? Був би, якщо б біля родимки біля верхньої губи не виглядали б маленькі, ледь помітні вусики, і, якби б в голові вітер не гуляв.

Поряд з ним стояв і сам “невідомий”, якого насправді звали Даніель. Той одягнений досить літньо: парадна біла футболка з коміром, в ледь помітну чорну крапку і сірі штани. Цей парубок, хоч і був трохи нижчий за Нікіту та йому повною протилежністю, але гіршим за того не був (радше, навіть, навпаки). У цього був орлиний ніс і чітко виражені скули. Волосся чорне, як вугілля (не активоване, просте вугілля для топки) пряме і достатньо коротко стрижене, але не під одиничку, не хвилюйтесь, чубчик майже досягав брів. Саме такі альфа-самці предстали б у місячному світлі, але погода вирішила, що було б їм забагато пафосу, тож освітлювало цих мачо лише пара ліхтарів на телефоні.

-Ти чєго злякалася? – першим заговорив Нікіта. – Бачила б ти твоє ліцо!

– На свою рожу спочатку подивись. – огризнулась Віка. Страх її не те що відпустив, а й зник безслідно і його місце зайняв праведний гнів Вікторії Батьківни.

– Ах ти! – люто покрокувала вона, нагнувшись вперед. Випрямлені руки грозилися кулаками, обличчя перекосило б від гніву, але вона просто стиснула червоні губи в ниточку.

– Ой, ой, ой – чи то жартома, чи ні, відчув небезпеку Даніель, але втекти від справедливої кари не встиг: вона боляче вдарила зловмисника по біцепсу.

– Ауч, вибач-вибач, Віко!

Вона зупинилась і склала руки в боки. Насправді, її швидко попустило, бо вона розуміла, що він не зі зла це зробив, але робила все ще насуплений вигляд, щоб знав, як дівчат за руки в темряві хапати!

Почулися шаркання десь за парочкою дурбеликів. Усі стали мовчки, а по тілу хлопців пішов мороз.

– Гав! – на Нікіту з Даніелем повис достатньо цікавий персонаж, та не надовго, бо найвищий з хлопців упустив телефон на землю і заверещав, точно як актриса в опері (чи не задумувався він про таку кар’єру?). Хлопця налякало не на жарт, тому той активно старався зняти з себе зайвий груз, та нападаючий чіпко вчепився в обох мачо, наче п’явка.

– Кірюха! – спочатку весело вигукнув своїм достатньо низьким, трохи гундосим голосом. – Так алло, злізь з мене!

Тут уже посміялась з них Віка, чистим, лунким сміхом, та щодалі вона сміялась, тим важче було тримати себе в руках, тому її хитало туди-сюди. Так, це був Кірюха – заводний (не апельсин) хлоп’яха, зростом з неї. Його світло-карі очі небезпечно поблискували від світла ліхтарів. Обличчя усе обсипане веснянками, худощаві щоки. На ньому біла футболка з “Найк”, джинсові бріджі яскраво-синього кольору і його улюблена чорна “барсетка”, у якій завжди були цінні речі. На ньому червона кепка, яку Нікіта зняв з Кирила, за отриману “травму дитинства”. Звичайно ж, розпочалась бійка між цими двома, але Даніель вирішив, що вище всього цього і ніяково прилаштувався поряд з Вікторією.

Нарешті вони вдвох помітили, що вже не самі, адже Христя у всю зустрічала пару Дениса з Альбіною. Вона щось активно їм розповідала, що дівчинка тихенько хихотіла в кулачок. Її каре активно рухалося за головою, а чубчик ледве не закривав очі. У Альбіни гарний грецький ніс і великі карі очі, а на шиї іменна підвіска. Одягнена вона, начебто в блакитний костюм, що складався з топу, який мав рукава три чверті і спідниця, що облягала її пишну фігуру. Зростом вона десь 155 (плюс мінус).

Костюм Альбіни гарно компонував до світло-блакитних очей Дениса. Він трохи менше зростом, за Кирила, всього лиш на декілька сантиметрів, блондин, також у кепці, тільки в чорній, на відміну від свого друга. На Денисі чорна футболка з вовком (ауф) і чорні шорти з синтетики, тож тільки Нікітос приперся як на північний полюс.

Нарешті підлітки зібралися і ввалилися в хату, галасно стало, як у вулику. Та навіть така купа тверезих підлітків (а чи на довго?) не здивувала б нікого своїм шумом, бо якби засіли дорослі за стіл, ото була б гулянка (за яку, звичайно, буде соромно усім, окрім самих дорослих).

– Друзі, я поставила воду, хто буде каву? – розпорядилась серйозно Вероніка, бо вона відчувала велику відповідальність за задоволених гостей і за цілу хату. Майже усі попідіймали руки (вчителі б попадали, якби побачили такий ліс рук), окрім Христі, яка п’є воду майже в усіх випадках життя і окрім Даніеля з Вікою.

– О, Вік, а ти чого не будеш?

Вікторія засовалась на місці. Вона не дуже комфортно і достатньо відсторонено почувалась у компаніях, особливо коли вони всі в приміщенні. Їй зовсім не хотілося повідомляти на усю залу причину, адже зовсім не хотіла й згадувати про свій гастрит. Дівчина вже хотіла повідомити, що просто не хоче, та цього й не потрібно було, бо її випередив Даніель:

– А чай є?

– Звичайно, – посміхнулась Ніка. – Тобі заварити?

Даніель поглянув запитально на Віку, що стояла поряд з ним і Христею:

– Будеш, Вікторія Батьківна?

Та лише тихенько кивнула. Цей жест звичайної уваги не вислизнув з під пильного погляду Христини-шипшини (на те вона й ШИПшина) і зелені очі Христі очікувально зблиснули.

– Нам два, дякую. – повідомив Даніель, показавши два пальці.

Поки Вероніка пішла поратись на кухні, на телевізорі увімкнули музичний телеканал M1 і музика родом з 2019 заповнила залу.

Даніель вислизнув із зали, а за ним і зацікавлена Христя. Той направлявся на кухню, декілька разів заглянувши в інші кімнати, напевно, щоб пересвідчитися, що не заблукав.

На кухні Христя почула тільки відривок діалогу:

– … впевнений?

– Не переймайся, я сам.

Далі вже непрохана гостя не чула, бо почула кроки Ніки в напрямку виходу. Серце нишпорки шалено закалатало, але та встигла сховатися за виступом іншої прохідної кімнати. Христя відчувала себе справжнім шпіоном і була більш ніж задоволена собою.

Вероніка напрявлялась до ванни, що була поєднана з вбиральнею. Очі шпигунки небезпечно зблиснули. Вона, як ні в чому не бувало, пролізла назад в залу і відшукала в натовпі свою подругу. Та розмовляла з кимось по телефону і Христя мовчки підійшла до зігнутої Віки. Та якраз закінчила розмову:

– Мама – повідомила дівчина своїй допитливій подружці і всміхнулась. Та розуміюче кивнула і сказала:

– Я думаю, Ніці треба допомога – Христина заглянула своїй співрозмовниці прямо в очі. – Давай я подивлюсь за порядком, а ти підеш на кухню?

Добра Віка не бачила ні в чому проблеми і активно згодилась, покрокувавши впевнено на кухню. Христя залишилась в кінці зали, хитрожопо посміхаючись.

Отож дівчина спішила на кухню допомагати, були б у неї рукава, вона б їх засучила передчасно, така була готовність. Та спокійно зайшла на кухню, пройшла повз холодильник, з’єднаних між собою шкіряних крісел, які утворювали півколо, стіл поряд з півколом і оминула маленький виступ, який розділяв трапезну і саме місце приготування. Яким же був її подив, коли там опинилась зовсім не Вероніка.