Чи варто розмовляти з клоуном?

—Агов, хлопче, вставай, тут тобі не готель п’ять зірок.

Прокинувся Тимофій від того, що його хтось позвав. Юнак, хмурячись, піджав губи, піднявши голову. Навпроти студента сидів ніхто інший, як граф Святослав, що невдоволено роздивлявся хлопця, піднявши одну бров догори, через що його вираз обличчя виглядав доволі комічно. В цілому нічого страшного в зовнішності блондина не було, хіба що його бліда, майже мертвяцька шкіра, а також тваринні ікла, що було видно лише тоді, коли чоловік відкривав рота або розмовляв. Потираючи шию Варченко насилу прийняв сидяче положення, позіхнувши. Граф, що увесь цей час спостерігав за хлопцем, лише незадоволенно зітхнув, відводячи погляд до вікна.

—Ти тут пролежав години три, якщо не більше. І як таких кволих до нас на роботу беруть?—чоловік криво посміхнувся, закинувши ногу на ногу.

—А хто знав, що ви усі тут буквально зібрання нечисті, яка ганяється за іншою нечістю? Так можна і зупинку серця схопити.

—Можеш не виправдовуватись—все і так ясно.—Свічин махнув долонею, позіхнувши.—до речі, знаєш, де твоє нове помешкання, чи тебе ще під ручку вести?

—Дякую, але я сам розберусь. Адреса в мене є, так що не пропаду. Та і в телефоні навігатор працює.—Варченко здавалось, що Святослав міг його не зрозуміти, так як виглядав він досить далеким від нинішніх реалій, а тому хлопець почав шукати по карманах свій телефон під тихий смішок графа.

—Ти можеш і не шукати, я знаю що таке навігатор. Я вдягаюсь так, бо мені личить і плюс нинішня людська мода виглядає дуже, як би то мовити, по-бідному і однотипно, тому я віддаю перевагу чомусь більш класичному.

—Вибачте, я думав, що ото як в фільмах буде, що ви нічогісінько не знаєте і лише про минуле і говорите.—здавалось, от-от і Тимофій провалиться крізь підлогу від сорому.

—Тю, скажеш таке! У фільмах одна брехня. Взяти хіба що те, що у вампірів алергія на сонячне світло—дурниці та і тільки! Або ж те, що ми через хрести та часник почуваємо себе паршиво. Теж, до речі, брехня, хоча часник я не люблю через його сморід.

Так, слухаючи свого напарника, Варченко знову усівся на диван, трохи роззявивши рота. Не сказати, що чоловік його не дратував, але і не сказати, що відштовхував. Щось у ньому було таке незбагненне та далеке але водночас таке рідне, що тягнуло до себе. Юнак оглянувся, дивлячись у вікно. Сонце потихеньку сідає, а це значить, що вже майже сьома година вечора. Судмедексперт лише покачав головою, дивлячись на блондина.

—Мені все ж краще піти оглянути квартиру. Може, хоч там буде спокійніше.

—В місцях пов’язаних з нашим агентством ніколи не буває спокійно, Тимофій. Хоча можу побажати удачі, бо тобі пощастило більше ніж мені. Я в останній час по готелям вештаюсь, бо мене, от невдача, коханка вигнала з квартири.

Юнак на це ніяково посміхнувся, відводячи погляд.

—А ви дарма часу не втрачаєте, як я бачу…

—О, так, я був з багатьма: жінки, чоловіки, інші істоти, не важливо. Можу сказати лише те, що усі ці відносини, хоч і відбирають моральні сили і ресурси, але того коштують, бо це доволі цікаво—спостерігати за різними живими істотами і щось для себе підмічати. Але ось моя порада, хлопче: ніколи не зустрічайся з відьмами. Мало того, що ці панянки до біса капризні, так ще й на тобі—захочуть експерименти ставити, бо більше ні на кому, а фамільярів шкода.

—Та я й наче не збирався з жінками зустрічатись. Ну, гм, поки що, не знаю.

—Ну і ну, шкода. Я в твоєму віці таке виробляв, то страх! І взагалі, чого це ти так різко відвів тему від того, що ти з жінками не будеш зустрічатись? Ти що, гей?

—А якщо і так?—Варченко скрестив руки на грудях, неохоче буркнувши Свічину.

—Нічого, просто так живеться нецікаво, коли вибір лише один, але не мені судити. Я ж не ти.

З цим Тимофій не міг не погодитись. Вже через хвилин двадцять оба чоловіка стояли на порозі будівлі, щурячись через сонце, яке все ще світило прямо в очі.

—Ну, мені в ту сторону. Дякую вам за розмову і допомогу. А то так і валявся би на підлозі в кабінеті.

—Ага, і тобі теж дякую, Тимофіє. Ти цікавий хлопець, коли не втрачаєш свідомість і не панікуєш.

Чи здалося студенту, чи Свічин щиро посміхнувся замість його звичайного надмірного виразу обличчя—хто знає? Проте над цим Варченко найменше за все хотів замислюватися, адже зараз його головною метою було дістатись до нового помешкання і просто завалитись спати. Байдуже хлопцю: чи на брудну канапу, чи на пильне ліжко. Просто хотілось відпочинку від усіх потрясінь. Єдиною радістю було те, що хлопець зміг замовити таксі, яке швидко довезло його по необхідній адресі. Дім, в якому буде мешкати віднині судмедексперт, розташований так, що друга його частина повернута прямо навпроти, подвір’я було спільним, а етажів було всього чотири. Багатоповерхівка була старенькою, що просліджувалось в невеликих тріщинах на домі а також іржавих металевих балконах, які, здавалось, впадуть в будь який момент. Зітхнувши юнак взяв свою валізу, прямуючи прямо до під’їзду під номером три. На папері написано, що його квартира має 13 номер. Щасливе число, чи не так?

Зайшовши до під’їзду, що, здавалось, пережив кілька десятків років, хлопець озирнувся, стримуючи кашель. Запах цигарок і котячої сечі змішався воєдино, через що неможливо було нормально зайти. Дихаючи ротом, щоб послабити неприємні відчуття, Тимофій прийнявся підійматись по сходам, аж раптом він помітив фігуру на другому етажі, що курила собі, вдивляючись у вікно. Постать була доволі великою, навіть можна сказати об’ємною за рахунок курчавої зачіски, що смішно стирчала у різні сторони. На голові людини був чорний кашкет, трохи приплюснутий згори, а одяг був максимально звичайний для людини, яка просто вирішила вийти в коридор або викинути сміття: майка в полоску а також спортивні штани з невеликими плямами на них. Юнак, трішки зам’явшись, промовив:

—Перепрошую, пане, чи не підкажете ви, де тринадцята квартира?

—Чом би і ні? Он, на другому поверсі. Як йшов хлопче, так і йди, не прогадаєш. Я тут усі місця знаю.—постать тихо гмикнула, затягуючись їдким димом.

—То ви тут досить довго живете? Напевне, декілька років.

—Сторіччя.

—Вибачте?—Варченко мотнув головою, думаючи, що то йому почулося.

—Я тут ціле сторіччя живу, юначе, навіть, все своє життя. Звичайно я знаю місцевість, бо і загинув я тут. Прямо на цих східцях.—чоловік махнув рукою, показуючи на сходинки, на яких зараз стояв Варченко. На обличчі чоловіка було видно сліди клоунського гриму, який ніби з часом зійшов. Судмедексперт вигнув брови.

—От тільки не кажіть, що і ви нечисть. Не вистачило ще жити поряд зі всякими духами..

—Взагалі-то образливо, хоча я тебе трішки розумію. А ти що, вже багато таких бачив?

—Ну, гм…Я буквально буду працювати з ними.

—Тебе з агентства сюди направили, чи не так? Знаю, бо тут мешкає декілька працівників. Час від часу приходять поговорити, поскаржитись на життя. Я такий собі місцевий психолог, можеш звати мене дядько Роман.—чоловік простягнув руку юнакові, яка миттєво пройшла крізь нього.—Упс, вибачте.

Варченко втомлено посміхнувся, а після обережно всівся на підвіконня, опершись спиною о скло. Все, чого хотілось студенту, це добряче відпочити і приготуватись до наступного дня. Здригнувшись хлопець обернувся до духа, ляснувши себе по лобі.

—Зовсім забувся представитись, я—Тимофій Варченко, новий судмедексперт детективного агенства.

—Бачу, що хлопак ти непростий, та і майбутнє в тебе теж буде цікаве. Я трішки віщую, зовсім трішечки.

—Ну, не знаю, як карта ляже.—замислившись юнак зітхнув, поправляючи волосся.—вибачте за таке питання, але як ви, ну, загинули?

—Історія не варта уваги.—відмахуючись, Роман відвернувся.—Йшов п’яний, гепнувся та й розбив голову—ніхто і не глянув, бо всім було байдуже на п’яницю-клоуна, який працював у цирку.

—Шкода вас трохи.

—Та якби ж то, я сам себе до такого довів, так що якось і байдуже. Так треба було.

Тимофій, роздивляючись під’їзд, посміхнувся: зате не буде нудно. Так він би і просидів ще в тиші, якби чоловік, що стояв поруч, не покликав його:

—Запам’ятай важливу річ, тебе може зрадити людина, або і не людина зовсім, яка, здавалось-би, була твоїм товаришем, так що дивись уважно. Особливо не довіряй чоловіку з темним волоссям, погубить тебе.

На це сіроокий лише кивнув, знизаючи плечима. І що то за чоловік такий? Вирішивши, що наразі відпочинок важніше за все, хлопець, зістрибуючи з підвіконня отряхнувся, беручи валізу знову.

—Ну, я пішов, треба ще речі розкласти, дякую за пораду, дядку!

—Нема за що, тільки пам’ятай мою настанову.

А Варченко і не думав про це, спокійнісінько підіймаючись по сходах. Якщо чоловік був п’яницею, значить, і мізки всі пропив при житті, бо всі ж знають, що в більшості випадків такі провидці шарлатани…