Чи буде щасливий кінець, як у книжках?

Маленька дівчинка стискає руку і питає свого домогосподаря, чи знає він про соулмейтів. Молодий чоловік нічого не відповідає, але вона відчуває, що його історія зустрічі спорідненої душі не така вже й радісна та прекрасна, як її описують книжки, що її мама читає на ніч.

Подорослішав та опинившись у дивному та небезпечному місці, вона починає розуміти це на своєму досвіді.

Чи закінчиться її історія щасливо, як в тих книгах?

Маленька дівчинка, одягнута в тепле пальто, йшла додому зі школи. Рука в рукавичках стискала чужу, а очі кольору фіалок дивилися на молодого чоловіка, що йшов поряд із нею.

Батьки вчора за вечерею сказали, що її забере та відведе додому їх новий домогосподар. Щоб вона точно знала кого чекати, батько намалював портрет чоловіка. Це не дуже полегшило справу, бо він малює гірше аніж Сара в дитячому садочку, але, побачивши людину із чорним волоссям трохи вище плечей, який тримав за спиною сковорідку, дівчинка посміхнулась та побігла йому назустріч. Вона чомусь точно була впевнена, що це він, її домогосподар, і не помилилася.

Хоча молодий чоловік не дуже виглядав привітним. Насправді його лице було абсолютно кам’яне, без жодної емоції. Він безстрасно дивився на Чідоін, що прибігла до нього.

— Міс Саро, я прийшов вас супроводжувати додому.

Більше він не зронив жодного слова з вуст. Учителька запитала, чи знає Сара цього чоловіка і на активні кивки відпустила дівчинку із незнайомцем.

Пройшовши декілька хвилин у тиші, дівчинка повільна підняла свою руку та піднесла до чужої, більшої. Чоловік ніяк не відреагував, окрім швидкого погляду вниз, на неї. Тому Сара взяла його долонь і все ще дивилась на свого домогосподаря запитальним поглядом.

— А як вас звати?

— Каі Сато.

— А ми зайдемо в магазин за продуктами?

— У цьому немає потреби: усе вже куплено і в холодильнику.

— А скільки вам років?

— …

— Ви що, соромитесь свого віку, як якась жіночка?

— Наступне питання.

І так Сара кожну хвилину знаходила нове питання, а Сато неохоче відповідав, чи ігнорував.

— А ви знаєте про соулмейтів?

І це питання залишилося без відповіді.

— Мені мама розповідала, що соулмейт це твоя споріднена душа із якою тебе звела сама доля. І ти одразу ж розумієш, що це вона, коли тільки її зустрінеш. Хоча вона точно не могла розповісти, яке саме це відчуття.

На кілька секунд запала тиша. Сара почула тихий шепіт:

— Його неможливо описати словами…

Очі дівчинки засяяли.

— То ви вже зустріли її? Свою людину? А як це було? А хто вона? Ви друзі, чи у вас любов-морков? Або як в тому фільмі, який я бачила — вона вас не прийняла? Я б її зрозуміла: як можна радіти, коли твоя споріднена душа це якась беземоційна стінка…

Сара замовкла. Через свою рукавичку вона відчула як рука чоловіка тремтить. Подивившись на нього, вона тільки побачила все таке ж кам’яне лице. Але рука казала про інше.

Можливо, він усе ж щось відчуває, подумала дівчинка. Просто чомусь не хоче цього показувати.

Може, його соулмейт дійсно зробив йому щось погане. Але це суперечило представленню споріднених душ у голові Сари: вони повинні в усьому ладнати, розуміти один одного і тому подібне, чи не так?

Дівчинка не хотіла змушувати домогосподаря сумувати, тому, щоб розсіяти смуток навколо них, почала розповідати про свій шкільний день.

***

   — Ми ніколи раніше не зустрічались?

Молода дівчина із внутрішнім острахом дивиться на чоловіка попереду неї: довге темне волосся, червоний фартух та сковорідка за спиною, досить дивний образ, але лякав він її не своїм виглядом.

— Хм? Вибачте, я так не думаю.

Брови підняті вгору і тільки це могло видати хоч якусь емоцію на лиці чоловіка. Очі його завжди залишалися спокійними, крижаними та байдужими до всього, попри те, що він опинився в якомусь незрозумілому місці, оточений незнайомцями. Але це лише на його словах. Сара чомусь відчувала, що десь бачила цього чоловіка і серце стискалось від догадки. Це може бути її переслідувач від якого вона так довго страждала.

На запитальний погляд Джо, (вона так рада, що зараз не одна), Сара лише посміхнулася та знизила плечима.

***

  Усе ще молода дівчина захлиналася сльозами. Вона тиснула і тиснула кнопку, щоб врятувати свого друга, але тільки відтягувала неминуче, завдаючи більшого болю та страждання. Своїми руками. Вона це робила своїми власними руками — забирала кров з тіла єдиної рідної людини в цьому божевільному місці.

— Міс Сара…

Заплакані очі поглянули на інші. Уперше чужі очі проявили свій блиск і показали те, що відчуває їх господар. Чорні перлини дивились на Сару із теплом та болем, а вуста прикрашала посмішка. Якби тільки не руки. Руки у власній крові.

— Каю!..

— Я вперше в житті сам вибрав свою долю. І ви… ви повинні самі жити, як хочете. Міс Сара… ви повинні вижити.

Тепле чорне озеро знову стало холодним, тепер уже навічно.

***

  — То ти даєш нам подивитись ноутбук Кая? — дівчина із недовірою дивиться на чоловіка навпроти.

— Звісно, ми ж, врешті решт, союзники, — посміхнувся ласкаво у відповідь він.

— Я звісно йому не довіряю, але такою можливістю не можна не скористатися, так, Саро? — запитально дивиться Реко.

Сара тієї ж думки, тому з іншими починає занурюватися в чужі таємниці.

Не такі вже й чужі.

Дівчина з широко відкритими очима дивиться на лист, який Каі написав для неї й продовжує читати одне й те саме речення.

“Пам’ятаєте, ви мене запитали про соулмейтів?”

— Хм, може на цьому закінчимо? Саро, ти-

— Ні, зі мною все гаразд. Я можу продовжити читати.

“Тоді ми вперше зустрілись. Мені було чотирнадцять (про це ви теж питали. І ні, я не соромлюсь свого віку) і це завдання, яке мені дав батько, було останнім моїм шансом довести свою потрібність. Але, його я також провалив, небезпечно зблизившись із вашою родиною.  

  Про соулмейта… Свого я зустрів коли мені виповнилося десять, як і вам було тоді. На жаль, ми побачились… не в кращих умовах. 

  Це була моя місія — убити сім’ю одного небезпечного для організації міністра. Моєю спорідненою душею був його молодший син, мій ровесник. Хлопчик тремтів від страху, але, побачивши мене, усе одразу зрозумів. І я теж. Як і тоді, як і зараз, я нікого не міг вбити, але власними очима бачив смерть людини, “із якою мене звела сама доля”…”

Усе інше Сара прочитала, не керуючи собою. Їй хотілося лягти на підлогу і заплакати, але не могла це зробити. Заради нього, заради Джо та її соулмейта. Вона згадала. Усе згадала.

Ось чому його рука тремтіла.

***

  Сара ніколи не думала, що зустріне свого соулмейта з запису камери. Запису, де він помирає.

Спустившись на перший поверх разом із Кейджі, дівчина знаходить диски записів відеоспостереження. Вона дивиться, як люди, що опинились у такому ж становищі, що і всі вони, зустрічають свою смерть, не пройшовши першого випробування. На одній з касет вона бачить парубка, на вигляд її ровесника, і перестає дихати. Сара дивиться широко відкритими очима, не відриваючи погляду, не кліпнувши. Здається, що і серце перестає битись, поки грає відео. Поки він притискає свою руку до рани на животі, звідки тече кров.

Вона дивиться на нього, слухає його голос, що скаржиться на несправедливість світу і не розуміє чому досі жива. Як Сара може досі функціонувати, коли серце її душі стоїть на місці, коли його легені перестали наповнюватися повітрям?

— Гей, Саро. Усе гаразд?

Вона розуміє, що дивиться на чорний екран, хоча перед очима назавжди буде закарбований його образ.

— Так. Продовжмо шукати Гіна.

***

  Сара не може думати про свого соулмейта так само як вона не може підняти очі на Реко, яка сидить на підлозі, не в змозі натиснути кнопку, щоб її споріднена душа, Нао, не страждала від болю та швидко померла.

Не може, бо про це попросила сама Нао. Кожен раз, як вона підносить палець, дівчина їй хрипіла із відчаєм у голосі “Ні! Реко, ні. Ще трошки, будь ласка…” і так, поки вона не зробила останній вдих, поки її не затиснуло.

Жінка, не зронивши жодного звука, притискалася до тіла своєї коханої, поки К’ю-таро та Кейджі її не віднесли нагору, до наступного поверху.

 ***

  На наступному поверсі вона бачить його.

З кожної домовини вилізають люди, яких вона раніше бачила. Бачила на записах відео, бачила їх смерті. І з одного виходить хлопець із білим пухнастим волоссям.

Вона дивиться на нього, вухами слухаючи справжнього Соу Хійорі, якого тепер звати Мідорі.

Вони не справжні. Вони ляльки. І його ляльку їй дають у напарники.

Здається, світ дійсно несправедливий.

***

Усі зайшли до кімнати із багатьма екранами та кнопками. На одному з панелей управління їх зустрічає іще один Соу, який Шин. Він був дуже привітний та милий — не те що оригінал. А справжній як тільки побачив самого себе напружився всім тілом, виглядаючи, ніби побачив привида. Він побачив привида минулого, думаючи, що він уже давно мертвий.

Поблизу нього був екран, на якому зображене управління ляльками. І тоді Сара вперше побачила відчай на лиці Ранмару. Навіть після того відео власної смерті він плекав надію, що справжня людина, що він живий. І тоді Сара вперше дійсно відчула їх спорідненість та єдність, бо так само зберігала глибоко в собі таку думку.

***

  Вони ходять разом досліджувати поверх, розділившись з іншими.

Взявши його за руку, щоб зайти до загадкової кімнати, Сара відчуває лише холод шкіри, яка здається такою людяною, і бажання заплакати.

— Н-не роби це так раптово! Як ти здогадалась?

На неї дивляться сірі очі зі зніяковілістю та цікавістю. Як живі.

Дивна дівчина-лялька робить тільки гірше.

— Ах, насправді ви можете перемогти разом і втекти вдвох, чи це не чудово, міс Саро?

Чідоін стискає руки на чашці із чаєм, нічого не відповідаючи.

— Я думаю, навіть якщо я не людина, то все одно відчуваю, що Хійорі моя споріднена душа… Чи ляльки їх не заслуговують? Може, тільки коли вони раніше були людьми, як думаєш, Ранмару?

Хлопець, що до цього нервово озирався навколо, шукаючи якихось підказок, здригнувся та нерозуміюче дивиться на дівчину-ляльку. Він спохмурнів.

— Звідки я це маю знати? Я помер до того як зустрів свого соулмейта.

Лялька лише посміхнулася на це.

— Подумай трохи над цим, як буде нагода.

Сара різко встала, дякуючи за чай, та пішла в сторону виходу.

— З-зажди Саро, я–

Але подивившись в очі дівчини, Ранмару замовк.

— Ні, нічого. Це почекає.

***

  Рішуче лице та його рука, що взяла її.

— Саро, усе добре. Ти не повинна одна страждати.

— Ох, здається містера поліцейського випередили…

Насмішкувата посмішка чоловіка зникає, коли на нього подивився Ранмару.

— Кейджі, ти ж детектив? Чого стоїш — мені теж не хочеться помирати!

— Так-так, тільки спокійно, пане рятівнику.

Сара лише зараз змогла вдихнути повні легені повітря і все ще дивилась на їх переплетені руки.

— Е-ем, поспішімо знайти Мідорі, добре? — хлопець поспіхом забирає руку та нервово дивиться по сторонах.

Навіть при такому жахливому становищі дівчина не може стримати посмішку і лякається сама себе: вона на мить уявила, ніби він не помирав, ніби це звичайне життя. Що вони не в цьому дивному місці, що вони просто на своєму першому побаченні й хлопець занадто сильно нервується через це. Вона ненавидить себе.

***

  Кожен раз, коли вона сумнівалась у своїх силах, коли хотіла все залишити та здатися, вона згадувала всіх. Усіх цих людей, які від неї чекали дій та рішень, які віддали своє життя в її руки.

Чому вона повинна тягти на своїх плечах чужі долі, не ставити своє на перше місце? Чому вона просто не може скористатися ними всіма для своїх цілей, щоб виграти?  

Саме це нашіптував їй Мідорі та Сара піддалася. Вона втомилася. Вона занадто втомилася від усього цього. Вона хоче додому, ходити в школу, гуляти із Рьоко та… із ким ще? Дівчина точно пам’ятає, що разом із нею був ще хтось…

— Саро…

Вона подивилась на Ранмару, забувши про що думала секунду тому.

— Пам’ятаєш, що нам казала та лялька в рожевій кімнаті?

Так, звісно пам’ятає. Не було і хвилини, щоб вона про це не думала. Але їй було занадто страшно. Вона не могла цього зробити.

— Ранмару, я не-

— Так, звісно ти не можеш! Просто… я просто хочу, щоб ти виграла, розумієш? Тобі не обов’язково це робити.

— Про що ти говориш?

— Я-… Коли я дивлюсь на тебе то думаю, що зміг би робити все для твоєї перемоги. Навіть вбити людину.

Сара відчула мурах на шкірі.

— Ранмару! Не говори таке, ти не можеш…

Чому він не може? 

  Чому б цим не скористатися?  

  Якщо він так прихильний до тебе — то це тільки на користь. 

— Саро.

Дівчина тільки зараз помітила, як близько до неї підійшов хлопець і відчула його руки на своїх плечах. Сірі очі дивились на неї із покорою та благанням.

— Скажи, що мені робити?

По щоках дівчини почали текти сльози. Голова була занадто важкою на плечах, тому схилилась вниз, до чужої груди. Вона нічого не почула. Ніякого серцебиття.

Сара вперше дозволила собі заридати. Голосно, зі схлипами, не стримуючи себе. Чи може вона собі дозволити так сильно відкритися хоча б перед своїм соулмейтом? Навіть попри те, що це всього-на-всього його лялька?

— Постій так трохи, добре? — між видиханням та новою порцією сліз промовила Сара.

Замість відповіді, руки на її плечах стиснулися сильніше.

***

  — ЦЕ ВІН!

Усі шоковано дивились на Курумаду який хотів, всупереч своїй рані, накинутись на Ранмару.

— Він- Через нього Реко!

— Про що ти? Можеш нормально сказати? — промовив Соу, якого злило, що він не розуміє про що мова.

— Спитайте нього про що він зробив із Реко!

— Точно! А де це Реко?! — схвильовано роззирнулась навколо Анзу. Не побачивши її серед присутніх вона закривала, — Де вона?!

Усі інші так само були не дуже спокійними.

— В останнє, гав, вона була у тій страшній кімнаті, няв…

Прибувши туди, люди та ляльки застигли. Вони підняли голови та побачили звисаючі ноги. Ноги Реко.

— Х-хто це зробив…

— Хто-хто. Я ж кажу — це Ранмару! Що вона тобі зробила, покидьок?!

Усі погляди були направлені на одну фігуру.

— Хм… я…

— Ранмару, скажи, що це неправда, — прохрипіла Сара.

Ні, ні. Це не може бути він. Це зробив Мідорі, для того, щоб їх розсварити. Точно, це логічно. Безглуздо вважати, що це- 

— Вона заважала.

— Чим вона тобі заважала, ти-!

— Вона була тягарем. Перешкодженням для перемоги Сари.

Усмішка засяяла на вустах хлопця, а руки розкинуті в сторони, ніби вихваляючись своєю роботою.

— Не думав, що мене так швидко розкусять, але що поробиш. Що зроблено, то зроблено.

Сірі очі подивились на Сару і вона ніби побачила в них блиск.

Він зробив крок вперед, а вона назад.

— Саро, це все для тебе.

— Я-я ж казала-

— Так, ти занадто добра для цього. Ти занадто ідеальна — вони всі тебе не заслуговують. Ти не повинна мучитися, щоб зберегти їм усім життя. Вони користувалися тобою, Саро. Коли прийшов би момент — вони б віддали тебе на смерть. Ти бачиш тільки добре в цих жахливих людях. Я зроблю все сам і ми зможемо разом перемогти. Ти і я, Саро.

Коли Ранмару закінчив свою промову, дівчина притискалась до стіни, а він тримав її руки у своїх. Він виглядав мов песик, який приніс палку, яку йому не кидали та чекає на похвалу та пестіння по голові.

— Знаєш, якби я був живий, то думаю, ми могли б бути соулмейтами.

Це був кінець.