Читання Біблії

Євген Янович. Дивний хлопець. Навчається майже на відмінно, хоча по ньому і не скажеш, що в цій голові може затриматися бодай щось. Сорочка завжди трохи пом’ята, іноді застібнута, з’їхавши на один ґудзик, постійно її край виправляється зі штанів. Носки лакованих туфель перманентно подряпані, а волосся, якби було довгим, було б завжди скуйовдженим. Проте ця проблема його, на щастя, не турбувала.

І Спартак Суббота. Хлопець, який завжди, попри всі шкільні правила, в темно-сірих джинсах та спортивній кофті на сорочку. Вчителям це ой як не подобалося, але висказати йому щось ніхто не наважувався, бо оцінки в нього були найкращі з усього класу.

Та от він, доївши всі бутерброди, які були з собою, занудився і вирішив піти додому. Сказав, що треба читати Біблію та й покрокував собі на вихід.

Женька в цей момент вже мало не засинав від нудьги. Він перестав розуміти вчительку після фрази “Так, почнемо. Зараз в нас математика. Сьогоднішня тема уроку…”.

“Чорт, та все одно прийдеться дома розбирати…”

І тут цей йолоп. Спокійненько валить з уроку. Женя не витримав і відпросився в туалет.

Наздогнавши Субботу, він поклав руку йому на плече.

– Ей, стій. Куди зібрався? Думаю, явно ж не Біблію читати підеш.

– Не твоє собаче діло, – сердито обернувся той, скидаючи руку назойливого однокласника.

– Ну, раз сам розповідати не хочеш, то я сам це побачу.

– Що ти маєш на увазі? – Спартак не вдупляв, до чого той веде.

– Я піду з тобою і сам з’ясую.

– Що? Ні, нікуди ти не підеш. Повертайся на урок.

– А от і піду, – тут Женя згадав, що йти далеко не збирався, тож і портфель, звісно, залишив в класі.

“Та чорт з ним, хтось з товаришів обов’язково захватить, як будуть йти додому…”

Прослизнувши через чорний хід, який чомусь ніхто не зачиняв ніколи (а варто було б), вони пішли через невелику алею, яка простягалася одразу за школою.

Надворі був місяць жовтень. Осінь забарвила листя в золотий. Багряні шапки наче світилися зсередини від сліплячих променів сонця. Під ногами розкинувся м’якесенький килим з листя, яке містило в собі спогади своїх кращих часів, коли то висіло на дереві та спостерігало зі своїх позицій на гілках за бешкетливими школярами, які тут гралися.

Але цей спокій було вмить порушено. В купи листя стрибнули дві фігури і тільки дві голови стирчали — каштанова з коротесенькими кучерями та ще одна з довгими блондинистими пасмами. Тишу розвіяли два дзвінких сміхи.

– Хах, це було весело… – першим оговтавшись, видихнув Спартак. Він лежав на спині і роздивлявся яскраво-блакитне небо, яке то тут, то там закривали багряні осередки листя на гілках дерев зверху.

– Нумо ще разок? – перевівши подих, запитав Женя.

– Нумо!

Здавалося, що прислухавшись, можна було почути серед шелесту листя тихе невдоволене бурчання, яке за змістом нагадувало б щось на кшталт: “От виродки, ви то листя збирали, що розкидуєте зараз?! Ніякої пошани до праці двірника, ніякої! Лежали тут спокійно, поки ці двоє не прийшли, щоб їм під землю провалилися, хай не бачить світ ані більше такої нахабності!!”

Проте хлопці, звісно ж, нічого не чули. Не було їм ніякого діла до втомленого листя, адже сміх стояв занадто голосний. Словом, їм було добре.

***

Повертаючись додому, макітру Яновича осяяла ідея.

– Слухай, давай напишемо листи в майбутнє, заховаємо і прочитаємо, коли станемо дорослими?

– Що за дурня? Де ти їх ховати збираєшся? – скептично віднісся до пропозиції Спартак.

– Ходімо, побачиш.

Суббота не став сперечатися і мовчки спостерігав за діями товариша.

А той тим часом знайшов кілька досить великих жолудів. Узяв два, на його погляд, найкрасивіших та зняв з них шапочки. Тут він зупинився і задумався.

– Блін, а чим би їх розпиляти…

Спартак мовчки дістав з рюкзака розкладний ніж і простягнув Жені.

– Звідки він у тебе? Ай, та байдуже. В кожному Спартаку повинна бути якась загадка, – перебивши сам себе, він завзято відпиляв верхні частини у жолудів, аби туди можна було щось покласти всередину.

З портфеля Суббота дістав також зошит і вирвав листочки, а з пеналу — ручку та олівець, й поклав між ними на лавочці.

– Пиши, – коротко сказав-наказав Женя своєму товаришу, простягуючи ручку та криво відірваний аркуш в клітинку.

– Що писати?

– Та що завгодно. Що б ти хотів передати майбутньому собі.

– Угу, – замислено мигикнув у відповідь Суббота.

Він написав тільки одну коротку фразу: “Я не знаю цей світ, а він — ні чорта про мене”.

– Доволі по-стартаковськи, – виніс вердикт Янович, підгледівши.

Сам він натомість щось дуже довго і старанно виписував. Навіть язика висунув (так писалося напевно краще).

– Ей, а в тебе там що? – Спартаку теж було цікаво.

– А от не скажу! – з цими словами він підняв руку з листочком так, щоб Спартак не дістав.

– Ой, ну й не треба, містер-загадковість! – з удаваною образою промовив той. – Що далі з цим робити? – запитав він, помахавши аркушем.

– Тепер треба скрутити у щільну тру-у-убочку… – протягнув він, демонструючи на своїй записці. – Ось та-ак… тепер треба запихнути це в жолудь…

Суббота повторив за Яновичем. Потім вони знайшли невелику шпарину в бетонному паркані на території двору Жені та сховали їх там.

– Готово! Дістанемо їх через кілька років.

– Якщо втримаємося і не відкриємо раніше, – з деякою зневірою у їхню власну витривалість пробурчав Спартак.

– Тепер треба про них не думати. Все, забули. Нічого ми тут не ховали! – не слухаючи песимістичного товариша, тягнув своє Женя. – Забуваємо і згадаємо лише тоді, коли вже буде час відкривати.

– До речі про час. Котра година?

– Йой. В нас вже майже закінчуються уроки. Треба йти додому, щоб батьки не здогадалися, що ми прогулювали.

– Все одно дізнаються. Придумай краще собі алібі надійніше.

– Алі-чого?! – з виразом нерозуміння на обличчі перепитав той незнайоме слово.

– Алібі. Виправдовування, простіше кажучи.

– А, відмазка. Це я запросто. Ти де живеш, далеко?

Спартак у відповідь показав пальцем на свій під’їзд.

– О, то ми в одному домі, виявляється, живемо? Навіть в сусідніх під’їздах!

– Угу.

– Ну, тоді я пішов. Бувай!

– Ага, па-па.