Фанфіки українською мовою

    Пройшов тиждень поки Масумі “хворів”. За цей час Нацукі нічого не могла згадати. Хоче це очевидно, адже вони сиділи вдома, дивилися фільми та про щось нейтральне розмовляли. Детектив навіть навчив її готувати і тепер вона сама могла вранці зробити йому місо-суп або тамаґоякі. Проте скільки б він не намагався підняти бодай якийсь архів з її минулого дівчина нічого не могла відповісти, а через своєрідну параною вона боялася виходити на вулицю. Іно пішов їй на зустріч та усіма силами намагався заслужити її довіру. Та схоже у нього вийшло – Нацукі тепер могла не називати його “Масумі-саном”, могла залізти на його спину, просячи покатати, а могла ледве не посеред ночі розбудити бо “під ліжком живуть монстри”. Така дитяча поведінка ніяк не дратувала Масумі, а навпаки – йому було весело. Хоч він і намагався хоча б якось дізнатися про минуле дівчини, але залишатися самим собою теж варто було. З Нацукі дійсно було весело…було весело настільки, що інколи Масумі забував що йому майже 30, а він поводить себе як дитина. Проте дівчина переконала його, що бути дитиною може будь хто, головне – захотіти бачити себе таким. І Масумі піддався цьому. Окрім фільмів, кулінарії та розмов, вони любили гратися в різні настільні ігри, а перед сном він ніжно її обіймав. Їй було приємно, але все ж таки причину таких ніжностей вона до кінця не розуміла.
    – Масумі, – мовила вона, коли настав час лягати в ліжко, а детектив зайшов їй побажати солодких снів, – ти останнім часом все частіше й частіше мене обіймаєш та навіть можеш і поцілувати…чому ти це робиш?
    Такого детектив точно не очікував. Його руки затремтіли, а в горлі стало неймовірно сухо.
    – Нацукі, – мовив він сівши на край ліжка, – я просто показую тобі що ти багато для мене значиш. Ти мила та грайлива, як маленька дитина і я відношусь до тебе трохи як до дитини.
    – А це нормально для тебе чи мені стати більш серйознішою для тебе?
    Ці слова розмішили детектива.
    – Будь самою собою, – реготнув він, – а я прийму тебе такою яка ти є, – Масумі ніжно посміхнувся.
    Дівчина сама цьому посміхнулася та обійняла його. Детектив обійняв її у відповідь, гладячи по спині. “Ну все…дожили…”
    – Надобраніч, Нацукі, – мовив він та вимкнувши світло, вийшов з кімнати.
    – Навзаєм, – дзвінко мовила вона та навіть трохи помахала йому рукою.
    “Невже я дійсно…” – пронеслося в голові детектива, коли він повернувся у вітальню. Сівши на диван він схопився за голову, пірнаючи пальцями в густе чорне волосся. “Невже я дійсно….закохався в неї?” – ця думка не давала Іно спокою. А ось дійсно, невже Нацукі дійсно для нього за цей тиждень настільки значить, що це сміливо можна назвати коханням? Вона мила, добра, дружня, завжди посміхається та намагається допомогти. Разом з нею Масумі став більш розслабленим та й сам почав частіше посміхатися. Так ще й ці обійми та поцілунки…навряд чи їх можна було назвати дружніми. Йому хотілося, аби вона була щасливою та щоб їй нічого не загрожувало, адже подробиці її минулого були все ще повною загадкою для детектива.
    З важким серцем він ліг на диван. Думки не покидали його ще довго, проте невдовзі він нарешті таки заснув.

    Вранці Масумі розбудив дзвінок в двері. Ледве розплющивши очі він піднявся з ліжка та підійшов до дверей. Подивившись в дверне вічко детектив побачив свого колегу та друга – Моґаму Соту.
    – Трясця! – дратівливо мовив він та побіг в спальню. Нацукі вже не спала та трохи злякалася, коли детектив кулею влетів до кімнати.
    – Масумі? – здивовано мовила вона, – що…
    Жестом він наказав їй мовчати. Тихо підійшовши до неї він прошепотів їй на вушко:
    – Вибач мене, але зараз до мене прийде той самий Сота, про котрого я розповідав. Я не знаю чому він тут, але я постараюся швидко впоратися. Благаю тебе – нічого не бійся та залишайся тут. В спальню сюди він не зайде, але й ти сиди тихо. Зрозуміла?
    Схопивши її за плечі, детектив нервово подивився на неї. Дівчина трохи розгубилася, проте кивнула. Адже Масумі вона довіряла.
    – Ти чого так довго? – “образливо” запитав Сота, коли Масумі нарешті пустив його.
    – Можу також запитати, чого ти тут в такий час? – господар квартири усміхнувся та зачинив за “раптовим гостем” двері.
    – І я тебе радий бачити, – вже з посмішкою мовив напарник плюхаючись в крісло у вітальні, – ти як? Я чув що ти захворів. Я ось тобі приніс.
    Моґамі поставив пакет на журнальний столик.
    – Та ти сама ненька, друже, – засміявся Масумі, взявши пакета до рук. Всередині були різноманітні ліки та трохи якихось солодощів.
    – Нема за що, – підморгнув Сота, – до речі, поки ти тут “відпочиваєш” у нас нова справа з’явилася.
    – Що за справа? – досить таки серйозно мовив Масумі, зручніше сівши на дивані.
    – Вибач, але я не можу сприймати тебе серйозно в піжамі з динозаврами, – реготнув Сота.
    – Хто б казав, – підморгнув тому детектив, – нумо розповідай, що за справа!
    Сота поліз у свій синій рюкзак та дістав папку. Поклавши її на стіл, він взяв один батончик з пакета та безцеремонно став його їсти.
    Іно взяв папку та відкрив її. Як тільки-но він подивився на першу сторінку в нього…його волосся дибом ледве не стало. На першій сторінці було досьє…Нацукі? Нацукі, твою мать! На фото вона виглядала трохи молодшою аніж зараз, проте по очам було видно, що щось не так. Очі були сумними та наляканими. Проглянувши трохи інформації про неї, він дізнався що її справжнє ім’я було – Ріріна Накамура. Масумі ледве дихав над цією папкою. Подібне цьому здавалося чимось нереальним…проте “Нацукі” знайшлася, а значит залишилося її лише передати в руки колезі та справу вважати закритою.
    – Що це означає? – мовив Масумі, подивившись в очі напарника. Зараз варто було грати роль, наче нічого не знаєш.
    – У середу до нас звернувся пан Отака Ґаджа з проханням відшукати свою падчірку – 18-річну Ріріну. Він сказав, що на звичайну поліцію він не полягається, тому звернувся в наше бюро, – пояснив Сота, доївши батончика.
    – І кому Сатору передав справу?
    – Енджі, бо ти ж на “лікарняному”, – Моґамі зробив пальцями щось на кшталт лапок та посміхнувся.
    “Трясця”
    – Я вийду на наступному тижні, – мовив Іно, – Еджі вже почав розслідування?
    – Почав, – зітхнув Сота, – проте розслідування стоїть на місці, адже ніяких підказок немає. Якщо Еджі нічого не знайде та не натрапить на слід, то Сатору передасть справу іншому детективу.
    “Думай Масумі, думай! Не можна дати Еджі знайти її!”
    – Добре, справа досить таки цікава, – Масумі відклав папку, – а про цього Отака-сана хоч щось відомо?
    – Знаємо лише що він дуже успішна людина в Японії. У нього є своя студія звукозапису та агентство.
    – Нічого собі, – здивовано мовив детектив, – проте все одно важливо, чому саме Отака-сан прийшов в бюро? Ти сказав, що ця На….Ріріна тобто йому “падчірка”…виходить що батьків у неї немає?
    – Це так, – кивнув Сота, – наскільки я особисто дізнався батько її помер коли їй було 10 років. А мати – коли їй було 15.
    – Причина смерті відома? – запитав Масумі, знову взявши папку до рук, відкривши її.
    – Ну стосовно батька ми не знаємо, – знизав плечима напарник, – а стосовно матері в лікарських звітах записано – грип.
    Масумі трохи побігав очима по тексту заяви котру написав пан Отака. Щось було тут точно не так. Текст його листа був якимось занадто тривожним. Адже в ньому детектив зміг зрозуміти, що дуже сильно хвилюється за загублену падчірку та благає бюро допомоги. Проте озвучувати свої підозри не став…друг же не знає що ця Ріріна вже знайдена та тихо сидить в його ж спальні.
    – Скажеш Акаші, що я теж зацікавлений в цій справі? – мовив Іно, відкласти папку, – якщо Еджі не впорається, то я можу взяти.
    – Одужай спочатку, – посміхнувся Сота, піднявшись, – а потім і поговоримо вже.
    – Добре, турботлива мамця, – засміявся Масумі теж піднімаючись, – радий був тебе бачити, бро!
    – Навзаєм, – підморгнув Моґамі взявшись за дверну ручку, – Побачимося!
    – Так, бувай!
    Сота вийшов з квартири друга, а господар закрив за ним двері на ключ. Нацукі, як тільки-но почула звук закритої двері, то тихо виглянула в коридор.
    – Масумі? – прошепотіла вона, побачивши його спину.
    – Нацукі, – він повернувся та підійшов до неї, – можеш виходити, Сота вже пішов.
    – Все добре? Ти виглядаєш якимось засмученим? – трохи посміхнулася дівчина, поклавши тонку долоню на його плече.
    – Все в порядку…- зітхнув той, – друг просто приніс нову справу, а з тобою я вже дуже розслабився, – гигикнув він.
    – Не сумуй, – посміхнулася ще ширше вона, – я думаю що тобі варто вже повертатися на роботу.
    – Але як же ти?
    – За мене не хвилюйся, – підморгнула дівчина, – я подбаю про себе. Можу навіть готувати і тобі вечерю, коли будеш ввечері повертатися!
    – Це буде чудово, – погодився детектив, – але все ж таки одне прохання у мене до тебе буде!
    – Яке ж?
    – Ти не будеш виходити із квартири та сидіти будеш тихо як миша, аби ніхто не дізнався про те що ти в мене живеш.
    Масумі серйозно на неї подивився та обома руками взяв за плечі. Посмішка зникла з обличчя Нацукі. Тепер її погляд був стурбований та навіть наляканим.
    – Чому? Що сталося? – голос її тремтів.
    – Справа в тому, що Сота приніс мені справу про одного божевільного маніяка котрий втік з психіатричної лікарні. Я боюся що він тобі щось погане зробить! Тому й благаю тебе сидіти вдома. Ти можеш малювати, дивитися телевізор, готувати, але не виходити. Благаю тебе, Нацукі!
    Масумі відверто брехав їй, але в душі йому було огидно від самого себе. Як же хотілося сказати їй правду, але зараз не час. Довіра ледве побудувалася і не можна зараз її ж і зруйнувати.
    – Добре, – зітхнула вона, – я буду сидіти вдома…раз так небезпечно.
    – Тоді, ходімо, – Масумі протягнув їй руку, – я приготую сніданок.
    Нацукі лише тихо його взяла за руку…

     

    0 Коментарів