Червоний шарф

24 грудня, 1978 рік

Реґулус Блек підняв комір пальта, сунув закоцюблі руки в кишені та шморгнув носом. Скільки себе пам’ятав, він завжди хворів на застуду під Різдво, і цей рік не став винятком. Йому навіть було приємно думати, що є ще в його житті речі незмінні, тому що всі останні зміни були далеко на краще, і звична застуда з його щастям теж могла обернутися якоюсь епохальною неміччю. Ну от, чергова дурнувата думка.

Реґулус марно спробував підняти комір ще вище, ступив на тротуар і послизнувся на льоду, що підступно вигулькнув з-під снігу. Дівчата, які проходили повз, захихикали, коли він розпростерся на снігу.

— Лайно, — пробурмотів Реґулус, обтрушуючи сколоті холодом руки.

— Невже воно? — поцікавився статечного вигляду гоблін, стукаючи ціпком по бруківці.

Реґулус сердито зиркнув спочатку на нього, потім на перехожих дівчат, але ті поспішили сховатися у найближчій крамничці — тільки майнув червоний шалик; зрештою повернувся до хористів, які, забувши про свої різдвяні гімни, реготали, схопившись за животи.

— Що смішного? — крижаним тоном поцікавився Реґулус, вп’явшись у них фірмовим Блеківським поглядом.

Хористи підхопили хорал з того самого місця, де почали реготати. Так значно краще. Реґулус звівся на ноги, обтрусив сніг з пальта і перейшов на інший бік вулиці.

Алеєю Діаґон з завиванням пронісся вітер — здавалося, крива вуличка ось-ось зіщулиться від холоду, а люди нічого не помічали, всіх охопило нав’язливе прагнення скупити все, що продається на алеї.

Манія на покупки просякла все, навіть передноворічну рекламу. Реґулусу впав в око рекламний щит, підсвічений тьмяними світловими кулями: хлопець, який сидів на лавці з яскравими пакетами по боках. У руках намальований покупець тримав фірмове горня «Чаркави» і по-ідіотськи шкірився. «Твоя перерва з «Чаркавою», — проголошував напис.

Реґулус різко зупинився навпроти плакату, наче налетів на стіну. Йому на думку спала бешкетна ідея, з тих, яким він просто не міг опиратися: варто тільки чомусь дурнуватому визріти в його голові, і він не в змозі думати про щось інше, поки не втілить свій план у життя. Він витягнув з внутрішньої кишені пальта чарівну паличку і примружився, оцінюючи якості свого майбутнього полотна. Що ж, це не пензлик і фарби, звісно, але дещо зробити йому вдасться.

Він кілька разів натхненно змахнув чарівною паличкою, насвистуючи різдвяний гімн, потім зняв перед плакатом уявного капелюха і злорадно мовив:

— Веселого Різдва!

***

Лілі Еванс крутилася перед дзеркалом, зосереджено розглядаючи своє відображення. Бузкова сукня з пишною спідницею шурхотіла якось по-особливому: якби свіжість весняних квітів перетворилася на звук, вона б звучала приблизно так. Так спочатку подумала Аліса Стоун, але вона була не з тих людей, які здатні довго тримати серйозну ноту.

— У тебе було таке ж обличчя, коли ти складала НОЧІ, — захихотіла Аліса.

Лілі пропустила її репліку повз вуха, продовжуючи шукати якісь неіснуючі недоліки у своєму образі. Це розсмішило Алісу ще більше.

— Яка ж ти ще дитина, — розчулено і дещо поблажливо промовила Марлін Маккінон.

Вона полюбляла повторювати цю фразу, неймовірно дратуючи Алісу. Ні, цим двом не поясниш, що життя дорослої дівчини не обов’язково складається з нескінченного вибирання вбрання, мрій про заміжжя і якогось майже материнського потягу піклуватися про оточуючих і постійно повчати їх. Аліса сперлася спиною на стіну — вона так і не позбулася шкільної звички сидіти прямо на підлозі, — і скорчила Марлін гримаску. Що з нею поробиш? Аліса ж знала, що намагатися виправити іншу людину — заняття абсолютно беззмістовне і дуже невдячне.

— На твоєму місці, Алісо, я все ж купила б подарунок Френку, — раптом бовкнула Марлін тоном священника, який намагається повернути в лоно церкви нетямущого відступника.

— Чого б це? — сторопіла Аліса.

— Він точно подарує тобі щось грандіозне, — Марлін дивилась на неї так, наче Аліса видала геть нецензурну репліку. — Ти про це знаєш не гірше за мене. З ввічливості варто було б і для нього щось підготувати.

— Справді, Алісо, — Лілі нарешті відірвала погляд від свого сліпучо прекрасного відображення. — Френк такий милий хлопець. Ви були б чудовою парою.

— Терпіти не можу «милих», — прохолодно заявила Аліса і поправила свій червоний в’язаний шалик.

Цим шаликом вона дуже пишалася: він був не тільки улюбленого кольору, а й зв’язаний власними руками, а ще мав один маленький теплий секрет, про який не знав ніхто.

— Повір, — з виглядом вельми досвідченої дами промовила Марлін, — милі хлопці значно краще за когось «крутого», але абсолютно нечуйного. Повір, я знаю.

— Ех, — єдине, що змогла вичавити Аліса, стримуючи напад злої іронії, що охопив її.

Звісно, Марлін мала на увазі Сіріуса: свої стосунки з ним вона описувала як надлюдське випробування, витримане з нечуваною гідністю, що давало їй привід вважати себе тією самою вельми досвідченою дамою.

— По-моєму, непогано, — винесла вердикт Лілі, востаннє поглянувши в дзеркало.

«Непогано» з вуст Еванс — те саме, що «розкішно» в будь-якої іншої дівчини, тому можна було зітхнути з полегшенням… і понестися за рештою покупок. Зазвичай Лілі не допускала всіх цих закупок останньої миті, але цей рік був особливим: у вільний від навчання в Академії цілителів час вона працювала санітаркою у лікарні Святого Мунґо, і на неї припали передріздвяні чергування. Аліса ж з Марлін без її пильного контролю продемонстрували повну нездатність організувати свято як слід.

— Я ж казала, треба було доручити це Ремусу, — невинним тоном зауважила Аліса, коли вони вийшли з ательє мадам Малкін. — І Френку. Вони ж милі, чудово б впорались.

Так, іноді вона не могла вчасно прикусити язика.

— Ти така злюка, Алісо, — з докором відповіла Марлін. — Просто вражає, чим ти так подобаєшся Френкові?

Алісі в глибині душі дуже подобалося, коли її називали «злюкою»: злюки в неї стояли в одному ряду з femme fatale, і можна було уявити, наче вона одна з них.

— Вона не злюка, — жорстоко повернула її на землю Лілі. — Просто прикидається. Вважає злість однією з якостей сильних людей.

— Може, годі сьогодні мене повчати? — не витримала Аліса. — І аналізувати, наче мене тут немає, теж!

— Ми просто турбуємося про тебе, — в голосі Марлін знов промайнула поблажливість.

Алісі захотілося врізати їй. Вона відвернулася, надувшись, і різко завмерла.

— Що таке? — розгубилась Лілі.

Вона простежила за поглядом Аліси і здивовано вигукнула:

— О Боже!

Перед ними був плакат «Чаркави». Намальований хлопчина відчайдушно намагався втримати яскраві пакети, що розліталися геть. Лютий вітер завивав зовсім як справжній, а небо затягнули хмари, нещадно осипаючи хлопця снігом. Він мав нещасний вигляд.

— Неподобство, — похитала головою Лілі. — Куди тільки дивляться батьки цих маленьких шибайголів?

Аліса підійшла ближче до плаката, уважно вивчаючи хмари. Від них віяло магією. Та ні, щоб змайструвати таку композицію чарами, слід багато років вчитися малювати.

— Це зробив якийсь дорослий пацан, — підтвердив її здогадку один з хористів, які стояли неподалік.

— Справді? — здивувалась Лілі і повернулася до плаката. — Напевно, у нього був дуже поганий настрій.

— Може, через те, що він впав посеред вулиці і всі реготали з нього, — зловтішно повідомив інший хорист.

Аліса насупилась. Впав? Вони сьогодні бачили одного такого нещасливця, і Алісі на мить здалося, наче це був Реґулус Блек власною персоною, але вона вирішила, що це просто ностальгійний спалах її шкільної закоханості. О так, вона цілих три роки була таємно закохана у Блека-молодшого, і навіть зараз, через півроку після закінчення школи, вона іноді не без хвилювання згадувала про нього, своєрідно втішаючись думкою, що більше ніколи не побачить його, і згодом її почуттю нарешті доведеться зникнути.

І тут раптом такий збіг: Сіріус не раз казав, що його молодший брат чудово малює. А що як вона справді бачила його? Адже Реґулус ніколи не лишався на Різдво в Гоґвортсі, навряд чи він зрадив своєї звичці у випускний рік.

— Сумно, коли хтось такий злий у різдвяну ніч, — співчутливо зітхнула Лілі.

Аліса ще кілька митей дивилась на плакат, потім витягнула чарівну паличку. Що ж, вона теж непогано малює. А на Різдво ніхто не має бути нещасним — навіть рекламний плакат.

***

Реґулус дивився на два розкішні діамантові кольє і намагався зрозуміти, яке з них краще: батько, як завжди, забув придбати для мами подарунок і відправив його виправляти ситуацію. Іноді Реґулусу здавалося, що він єдиний у цій родині, хто намагається зберегти міфічне «домашнє вогнище».

Він безглуздо дивився на одну з прикрас. Діаманти виблискували у світлі яскравих світлових куль — незабаром вони стануть черговим символічним відшкодуванням «моральних збитків», які доводиться терпіти Вальбурзі через нескінченні любовні походеньки чоловіка. Цікаво, на її думку, це багато чи мало? Реґулус струснув головою. Йому не хотілося думати, що маму цілком влаштовують діаманти як компенсація: це означало б, що Сіріус був абсолютно правий, драпаючи з дому, а він справді такий дурень — трясеться над збереженням уламків того, чого ніколи й не існувало. Ах, як же полум’яно він доводив братові, що сім’я — понад усе, і за неї треба лягти кістками!

Майже з таким же пафосом Реґулус переконував брата у правильності поглядів Темного Лорда — ось велика людина, неоцінений геній, а генії, вони завжди вищі за простих смертних, вищі за закони моралі та права. Тьху ти! Згадувати бридко. Але змиритися з тим, що Сіріус виявився проникливішим у питаннях ідеології, значно простіше, ніж визнати його правоту щодо їхньої родини. Адже сім’я для Реґулуса мала вагу значно більшу, ніж вся ця суспільно-політична мішура, і він вкладав у це поняття сентиментально-старомодний сенс. Помилки щодо Темного Лорда здавалися йому й наполовину не такими наївними, як безпідставна віра у сімейні цінності.

— Я візьму це, — нарешті мляво промовив Реґулус, тицьнувши пальцем у те витонченіше кольє.

А може, він вибрав його через ціну: воно було дорожче, нехай батько як слід заплатить за свою безсовісність.

— Як завжди, чудовий вибір, пане Блек, — натягнув стандартну посмішку продавець.

Реґулус заплатив і стукнув чарівною паличкою по оксамитовому футляру, відправивши кольє до кабінету батька. Він раптом подумав, що вдома не помітили б, якби він не з’явився ночувати: Блеки не збиралися святкувати Різдво. Вальбурга нездужала, тому навіть традиційна різдвяна вечеря на трьох цього року скасовувалась. Насправді скидалося на те, що їй набридло приховувати свою байдужість. Вона сиділа у своїй кімнаті, слухаючи джазові платівки, і курила сигарету за сигаретою в довгому мундштуку, навіть не обтяжуючи себе спускатися до столу.

Реґулус вийшов із ювелірної крамниці і розгублено зупинився посеред вулиці. Хористи зникли, і алея Діаґон потроху порожніла. Незабаром закриються всі крамнички, залишаться лише «Дірявий казан» та генделики неподалік алеї Ноктерн, де будуть гуляти до світанку.

Реґулус не знав, куди йому податися. Він не хотів повертатись у темний холодний особняк на площі Ґримо і сидіти у своїй кімнаті, безтямно витріщаючись в одну точку, як він робив останні дні. Всі його друзі святкували Різдво у родинному колі, та й не було серед них когось настільки близького, щоб заявитися до нього без запрошення.

Реґулус обвів вулицю зажуреним поглядом… і своїм очам не повірив. Він повільно наблизився до плакату «Чаркави». Намальований хлопчина розвалився на лавці, знову нахабно потягуючи напій. Над головою в нього сяяло сонце, а геніальні хмари Реґулуса, присоромлено зіщулившись, чимчикували за край малюнка. На шиї у хлопця був пов’язаний червоний шалик, і йому точно було тепло і затишно.

Напевно, це справа рук тих хористів! Реґулус ще раз озирнувся, щоб переконатися у їхній відсутності. Вчасно змилися, негідники. Ні, він цього так просто не залишить. Життя — несправедлива штука, це має знати кожен малюнок!

***

— Алісо, годі поводитися як дитина! — випалила Марлін, коли сніжок поцілив прямо їй у спину.

Аліса перестала посміхатися і зручніше перехопила свої пакети.

— Дівчатка, припиніть, я намагаюся збагнути, чи не забули ми чогось купити, — Лілі притиснула долоню до чола.

— Можемо купити нагадайку, — ледь чутно пробубоніла Аліса, перекочуючись з носків на п’яти і назад.

Все-таки немає нічого нуднішого за організовування вечірки. Ось бути на них зовсім інша справа, а ті, хто їх влаштовує, більше схожі на обслуговуючий персонал.

— Це все Аліса! — заявила недосяжно доросла Марлін.

Аліса підстрибом поскакала тротуаром, заходившись волати на все горло:

— Dashing through the snow! In a one-horse open sleigh! Over the fields we go! Laughing all the way! Ля-ля-ля-ля-ля… мммм… не пам’ятаю, як там співається!Jingle bells, jingle bells, jingle all the way! Oh what fun it is to ride in a one-horse open sleigh! Мерлінові підштанки!

Вона завмерла навпроти того самого плаката. Злий художник імовірно-об’єкт-її-дівочих мрій знову побував тут і не полінувався ще раз спотворити плакат.

— Ким би не був автор, він ненормальний, — похмуро мовила Марлін.

Намальований хлопчина пакетами відбивався від маленького собачки, що зло гарчав, рішучо налаштований подерти йому штани. Зверху палали обуренням знаки питання і оклику. Аліса хихикнула. Було смішно уявляти, ніби цього песика намалював завжди похмурий і серйозний Реґулус Блек.

Вона змахнула чарівною паличкою, домалювавши знаку питання дзеркальне відображення. Її задум повинен особливо роздратувати невідомого хулігана, ким би він не був.

***

Реґулус із філософським виглядом розглядав вітрину магазину іграшок, коли жіночий голос позаду нього заволав:

— Dashing through the snow! In a one-horse open sleigh!

Реґулус озирнувся на ідіотку, яка підстрибом мчала протилежним боком вулиці, розмахуючи пакетами. На шиї у неї розвивався червоний шалик, а волосся було підстрижене по-чоловічому коротко: значно коротше, ніж у самого Реґулуса. Йому навіть на мить здалося, ніби це одна з гарненьких однокурсниць його брата: була у ґрифіндорців одна дівчина на ім’я Аліса, яка вічно влипала в історії разом із сумнозвісними Мародерами, та ще й — який жах! — підстриглася зовсім неналежним для чистокровної чарівниці чином.

— … in a one-horse open sleigh! Мерлінові підштанки!

Вона завмерла навпроти плаката. Реґулус тріумфально посміхнувся — реакція публіки припала йому до смаку.

— Ким би не був автор, він ненормальний, — осудливо сказала друга дівчина, і Реґулус із подивом впізнав у ній колишню пасію свого брата, Мерилін, здається.

Так і є. Це були однокурсниці Сіріуса. Третю, руду, він би ні з ким не переплутав: багаторічні публічні «домагання» Поттера зробили цю бруднокровку чи не найвідомішою ученицею школи. Ось так несподіванка. А Реґулус чомусь вирішив, що більше ніколи не побачить друзів свого брата, хоча вони лише школу закінчили, а не виїхали за кордон. Ці дівчата сьогодні, найпевніше, зустрінуться із Сіріусом — адже Аліса була з Мародерами на короткій нозі. Було дивно думати про це: ось якісь чужі незнайомі дівчата, і в них набагато більше шансів відсвяткувати Різдво в товаристві Сіріуса Блека, ніж у його рідного брата. «Ненавиджу свою сім’ю», — підсумував Реґулус і хотів було піти далі, але тут Аліса змахнула паличкою, перетворивши намальований ним обурений знак питання на… серденько!

Реґулус сторопів від нечуваного нахабства.

— І ось так! — колишня ґрифіндорка розмахувала паличкою, наче диригент оркестру. — Нехай знає, що я теж уперта!

«Теж»? Виходить, це вона намалювала сонце та шарф? Ну так, у неї на шиї точно такий самий — червоний в’язаний. Реґулус похитав головою. Він навіть на мить не уявив би, що плакат могла розмалювати дівчина. Хоча… вірна бойова подруга Мародерів могла.

Аліса опустила паличку і дзвінко засміялася. Її сміх Реґулус запам’ятав ще зі шкільних років: яскравий і несподіваний, наче на білосніжний пергамент раптово впали краплі червоної акварелі.

Тепер поряд із намальованим хлопчиськом сиділа дівчина, сяючи сліпучо-білою усмішкою, і годувала песика собачими ласощами. Вона зіщулилася, хлопець обійняв її за плечі, і її щоки запалали рум’янцем. Підкуплений ласощами собачка заметляв хвостом, дівчина взяла його на руки і закутала краєм шарфа хлопця. На додачу до всього серце над ними засвітилося, як лампочка. Аліса начарувала напис «Закоханого Різдва» і гордо підняла підборіддя.

— О, Алісо, це так по-різдвяному, — зворушилася руда.

Аліса зробила незграбний реверанс, і вони пішли геть, наспівуючи різдвяні гімни. Реґулус скривився, дивлячись на малюнок, але не став нічого змінювати. Потупцявши на місці, він ковзнув у найближчу крамничку, щоб відігріти носа.

***

Вони вже стояли біля камінної мережі, коли Аліса нарешті вигадала привід повернутися.

— Знаєте, я все-таки куплю подарунок Френкові, — рішуче оголосила вона і вручила свої пакети Марлін.

— Хвала Мерліну! — прокректала та з-під купи пакетів.

— Ви йдіть, я потім приєднаюся, — махнула рукою Аліса.

— Ну, добре, — посміхнулася Лілі, поцілувала її в щоку, і подруги зникли у зеленому полум’ї.

Аліса повернулася на алею Діаґон. Насправді вона не збиралася нічого дарувати Френку — їй було цікаво, чи не з’явиться на плакаті ще якась капость. Вона просто не могла покинути алею Діаґон, не перевіривши. Підходячи до плаката, Аліса схрестила пальці і зашепотіла «Ось би з’явилося, ось би з’явилося».

Але плакат залишився таким, яким його зробила вона.

Аліса розчаровано видихнула. Гей, ну де ж її власне різдвяне диво? Їй дуже хотілося хоч крадькома побачити того, хто намалював снігову бурю та собаку. Може, він уже подався додому? А може, просто ще не проходив повз? Відчайдушно сподіваючись на другий варіант, вона вирішила влаштувати засідку у найближчій крамничці. Вона мусить побачити цього художника!

У дверях крамнички Аліса несподівано тицьнулася носом комусь у підборіддя.

— Вибачте, — вона підвела очі, і серце пропустило удар. — Реґ… ем… Блек?

НЕ МОЖЕ БУТИ!!!

Він на мить завмер, очевидно, здивований тим, що якась незнайома дівчина знає його ім’я. Аліса була готова згоріти від сорому. Мабуть, варто було б пояснити, хто вона така, але вона геть-чисто втратила дар мови, як бувало щоразу, коли Реґулус опинявся поруч.

— Вітаю, — поважно промовив він.

Аліса зробила крок убік, щоб пропустити його — хоча все всередині вимагало загородити прохід навіки. Блек відсторонився одночасно з нею, ступивши в той самий бік. Аліса була готова провалитися крізь землю, коли вони ще раз дружно зробили крок убік. І ще. Вона тяжко зітхнула — Блек робив це не навмисне. Що це за кошмар? Їй треба пройти, доки у неї не стався розрив серця від хвилювання.

Реґулус пирснув зі сміху.

— Стій вже на місці, гаразд? — попросив він.

Аліса мовчки кивнула.

— АГА! — власник крамнички раптом тицьнув у їхній бік скрюченим пальцем.

Реґулус та Аліса спантеличено глянули на втішеного старого.

— А дружина мені казала, що я даремно повісив омелу над вхідними дверима, — посміхнувся той беззубим ротом. — А воно он як вийшло! — Він висунув голову в двері за прилавком і заволав: — Вандо! Іди сюди, старенька, помилуйся!

Аліса повільно підвела голову, щоб переконатися в існуванні омели — крихітна гілочка справді підступно причаїлася над дверима. Неможливо. Таких збігів не буває! Вона стоїть під омелою з Реґулусом Блеком, і це тоді, коли вона вже не розраховувала на зустріч!

Реґулус підняв голову, перевіривши наявність омели, а потім хитро глянув на Алісу з-під опущених вій і посміхнувся куточками рота.

— Нам не обов’язково цілуватися, — пролопотіла вона.

Мерлін, як же йому пасує ця котяча усмішка!

— Чого кричиш як божевільний? — у двері протиснулася огрядна дама.

— Подивися! — старий урочисто вказав на Алісу та Реґулуса. — А хто казав, що я даремно повісив омелу?

— Сер, — підняла руку Аліса, страшенно ніяковіючи перед Блеком. — Боюся, що ви справді дарма старалися. Дуже незручно… ой…

Блек несподівано обійняв її за плечі, владно притягнув до себе і міцно поцілував; Алісу обвіяло запахом парфуму та ментолу. Світ ніби перестав існувати, і її саму підхопила невидима течія, погрожуючи розчинити в теплих хвилях. Все, що вона могла сприймати, — це холодні м’які губи Блека та його запах.

— Кгм… — тільки й спромоглася вичавити Аліса, коли він її відпустив.

Щоки палали вогнем, а Блек мав неймовірно лукавий вигляд. Він нарешті прослизнув повз неї, вкрадливо сказавши:

— Смачна у тебе помада.

Аліса зніяковіло посміхнулася.

— Веселого Різдва, — він підморгнув на прощання і зник за дверима.

Старий схвально крекнув, а його дружина з награним обуренням вимовила:

— Ото кіт!

Аліса дивилася на них невидющим поглядом. Ось їй і різдвяне диво.

— Знаєш його, чи що? — хитнула бігудями господиня.

— Я… я в школі… — Аліса зітхнула. — Загалом, подобається він мені.

— А я казав!! — ще раз заволав старий.

— Та помовч ти! — шикнула на нього дружина. — Гей, люба, якщо подобається, то хапай, поки інші не встигли. Он він який гарненький. Це тільки вважається, ніби чоловіки роблять перший крок, а насправді вони ті ще боягузи…

Аліса вискочила за двері як ошпарена. Їй раптом здалося, що вона упускає найважливіший момент у своєму житті.

— Гей, Блек… Реґулусе, зажди!

***

Реґулус вийшов з крамнички і почав насвистувати невигадливу пісеньку. Хто добровільно відмовиться поцілувати гарненьку дівчину? Настрій покращує чудово.

Дзвіночок на дверях бренькнув ще раз.

— Гей, Блек… Реґулусе, зажди!

Реґулус здивовано озирнувся. Аліса нерішуче завмерла за кілька кроків від нього.

— Е… так дивно зустріти тебе тут, — після тривалої паузи пробурмотіла вона, відчайдушно червоніючи. — Як справи у Гоґвортсі?

— Ще стоїть, — насторожено відповів Реґулус.

Невже їй так сподобався поцілунок, що вона вискочила за ним?

— Ммм… — Вона озирнулася на всі боки і її обличчя просвітліло. — Це, бува, не ти на плакаті малював?

Вона вказала на плакат «Чаркави». Реґулус повільно повернув голову, розмірковуючи, чи варто говорити правду. Він не міг зрозуміти причину, з якої Аліса пішла за ним.

— Ти, правда? — майже переконано заявила вона і широко посміхнулася.

Реґулус непевно знизав плечима.

— Так, це ти! — вигукнула вона секундою пізніше. — Сіріус розповідав, що ти гарно малюєш.

Реґулус неймовірно здивувався. Було важко повірити, що ця свиня колись згадувала, що має молодшого брата.

— У тебе поганий настрій? — поцікавилася Аліса. — Ну і познущався ти над малюнком!

— Я б сказав, що це ти з нього знущалася, — не витримав Реґулус.

Аліса коротко засміялася і зробила крок ближче.

— Не бійся, я рідко кусаюся, — хитро зауважив Реґулус.

Його трохи смішило її збентеження. Аліса ніяково усміхнулася, подивившись на нього майже винувато.

— Так, я… здогадуюсь… Може, прогуляємось, якщо ти не дуже поспішаєш? — запропонувала вона з награною безпосередністю. — Охоронятимеш мене, а то ходити самій нині небезпечно.

Реґулус криво посміхнувся. Звісно, зі Смертежером їй буде значно безпечніше.

— Я не найкращий кандидат у особисті охоронці, — багатозначно сказав він.

Судячи з тіні, що прослизнула в її очах, Аліса зрозуміла натяк і відразу похнюпилась. Реґулус здався собі якимось стариганем поряд із нею. Треба ж, їй навіть на думку не спало, що перед нею один зі Смертежерів. Вона як маленька дитина — обеззброює своєю довірливістю.

— До того ж, холодно, — додав він, щоб якось розрядити атмосферу.

Аліса задумливо посміхнулася. У світлі вуличних ліхтарів її очі блищали майже так само, як сніг. Реґулус подумав, що їй дуже пасує «маґлівська» стрижка: підкреслює сяйливі очі і надає елегантності.

— Часто мерзнеш? — співчутливо спитала вона.

— Є таке, — посміхнувся Реґулус.

Вона деякий час мовчала, закусивши нижню губу, потім зняла свій шарф і зав’язала у нього на шиї.

— Не думаю, що мене це врятує, — скептично зазначив Реґулус, відчувши раптову незручність.

Аліса відступила, прискіпливо розглядаючи результат.

— Цей шарф особливий, — повчально заявила вона. — Мене мама навчила одному старовинному замовлянню, щоб усі зв’язані мною речі неодмінно зігрівали тих, з ким хочу поділитися теплом.

— Мабуть, треба мати багато тепла, — розгублено пробурмотів Реґулус.

— Ну що ти, я жадібна, — посміхнулася Аліса. — І рідко дарую комусь зв’язані мною речі. Але гадаю, тобі без мого шарфа не обійтися.

— Що? — кліпнув він.

— Дарую, — ще ширше посміхнулася вона.

— Чому? — обережно поцікавився Реґулус.

Аліса зніяковіла і невпевнено пересмикнула плечима.

— Сьогодні Різдво, — пробурмотіла вона.

Реґулус спантеличено мовчав. «Треба ж, ніколи не бачив, щоб у когось так іскрилися очі», — подумав він. Шарф справді вже за кілька секунд зігрів його.

***

Аліса крадькома поглядала на Реґулуса. Ніс у нього смішно почервонів — у тон її шалика. Чомусь саме ця обставина додала Алісі рішучості, і вона сказала те, на що не наважилася б у жоден інший день при всій своїй ґрифіндорській хоробрості:

— На Різдво трапляються дива… і навіть якщо не трапляються, то треба взяти і створити таке диво. Тому я подарувала тобі шарф… — вона зітхнула, збираючись із духом. — Ти мені подобаєшся вже років зо три, і раз ми зустрілися на Різдво, може, відзначимо його разом? У мене?

Гаразд. Останню фразу вона говорити не збиралася.

Блек… закляк, інакше не скажеш. Він досить довго мовчки дивився на неї, і Алісі з кожною секундою сильніше хотілося провалитися крізь землю. Нарешті Реґулус скривився і сказав:

— Не думаю, що хочу бачити твоїх друзів.

— Тоді ми їх не покличемо, — ляпнула Аліса несподівано для себе.

Вона під Імперіусом у Санта Клауса, не інакше!

— А, — розгублено брякнув Реґулус.

Він постояв, задумливо покусуючи нижню губу, потім зробив крок убік, маючи намір піти. Аліса вже почала подумки називати себе найбільшою дурепою на світі, але Блек раптом завмер.

— Що ж, давай відзначимо разом, — знизав плечима він.

***

Описувати найкращу ніч у своєму житті можна скільки завгодно найбільш вигадливими чи найбанальнішими фразами, але ви все одно не зможете передати того, що відчували насправді.

Про Різдво 1978 року ні Реґулус Блек, ні Аліса Стоун так нікому й не розповіли.

…Проте, прокинувшись вранці у порожній квартирі, Аліса знайшла на стільці акуратно складений червоний в’язаний шарф.

Почніть писати…