Червона хустка

Христина ненавиділа вокзали.

Купа людей, усі кудись спішать, чогось – або когось –  чекають, як манни небесної. Христина не хотіла зізнаватись, що вокзали не любила, бо в ньому її ніхто не чекав після змагань у школі та університеті. Добиратись самій, розбиратись з усім – це доросла справа, і Христі було легко вирішувати це – але дитячий сум залишався десь всередині, з плином часу перетворюючись на якусь глуху, маленьку емоцію, що завжди прослідковувалась у вокзалах. Не любила вокзали – але сьогодні була там.

Механічний голос жіночки глухо оголошував час прибуття та колію, і Христя прислуховувалась до гучних слів, що наче спеціально відбивались від стін так, що і не зрозуміти. Вона відчувала себе, як пес, що чекає свій «фас» – тобто номер того самого потягу, що туркотить колесами з самого Києва.

Людей на пероні було дійсно немало, ходили туди-сюди, хтось губився серед знаків і позначок куди йти. Христя куталась в джинсову куртку, що не гріла взагалі, футболка під нею – була найдурнішим рішенням за сьогодні, але Христина б у тому не зізналась навіть за усі гроші світу. Тож і сиділа, вперта, далі на лавиці, пронизана холодним ранковим вітром. Звична вже вуху музика вкотре пролунала, і Христя схопилась на ноги – номер поїзда був тим самим. Тепер вона стала тим, кого так не любила – почала ходити туди-сюди, ледь не вистрибуючи на колію, щоб побачити нарешті той потяг. Почала так сильно чекати, як не чекали колись її, і та маленька емоція всередині – неприязнь до вокзалів – затихла.

У ранковій імлі гуркіт коліс здавався надто голосним. Повітря стало ще холоднішим, коли повз Христини пролетіли вагони, змушуючи руде коротке волосся розлетітись у всі сторони, залітаючи пасмами  до рота. Вона почала бігти – ірраціональне бажання встигнути до того, як провідниця в синій формі відкриє важкі металеві двері, і люди юрбою висипляться на перон по жахливо-лякаючим металевим східцям, вело її до сьомого вагону, роздуваючи джинсову куртку як рятівний парашут.

Не встигла – загубилась серед людей та сумок. Хтось почав обійматись, хтось відразу покотив свою валізу звичною музикою коліс по бруківці, хтось почав говорити про поїздку. Провідниця з кимось балакала, поправляючи на собі синій піджак, щось говорила про крекери та чай, а Христина очима блукала по юрбі, шукаючи один образ, що в’ївся їй у голову ще кілька років тому. Вона майже проминула її поглядом, але повернулась, коли побачила її усмішку – тонкі вуста, ямочки та ледь помітне ластовиння. Очі вже доросліші, ніж були у Христининого образу, та ті самі – темні, як ніч, теплі, гарячі навіть. Христя ковзнула поглядом далі – волосся, колись довге і темне – стало коротким, по плечі, що гарно закутані хусткою і теплою курткою. В руках телефон – і Христя той телефон любила, бо завдяки ньому могла чути її голос, її сміх. Не наважувалась підійти, та пересилювала свої задубілі ноги і рухалась до неї через людський потік. Вона стояла біля спуску до підземного переходу. Притулила свою червону, як хустка, валізу до стіни та дивилась на неї усміхаючись – і вустами, і очима.

– А я ж казала тобі одягтись тепліше.

У  неї голос не такий як в телефоні, ніжніший, тепліший. Христі перестало бути холодно з перших ж слів.

– А мені і не холодно.

– Брешеш?

– Брешу.

Вона сміється, її очі мружаться, а Христя була впевнена, що саме так звучать зірки, коли падають.

– Зорянко, Зірочко… – Христя тягне до неї руки і та з усміхом її обіймає, зігріваючи. У Зоряни були дуже теплі долоні, що гладили, і дуже смачні парфуми – так пахли усі листи, що Христя з обережністю виймала з поштового ящика, коли вони вирішували не просто переписуватись у Телеграмі, а обмінятись листами. Тоді папір пах квітами і апельсинами, а слова написані – були про університет, про життя – і це все видавалось тепер таким малозначущим.

– Як доїхала? – питає Христина, не випускаючи її з рук, не розриваючи обіймів.

– Добре. Купувала собі купу чаю і бубликів. Уявляєш, у них у потязі не було тих самих підстаканників залізних, що ти так любила, – голос Зоряни трохи приглушений, бо говорить вона Христі у плече, але та все чує, і все розуміє.

– Як не було?

– А так, вони замінити вирішили на більш сучасні, паперові.

– Підстаканники?

– Стаканчики, дурненька, – Зоряна посміхається і стискає руки на чужій джинсовій куртці.

– Та кому та сучасність треба, якщо є атмосфера! Смак! Той чай в паперових стаканчиках і близько не такий смачний! – Христина обурюється так властиво їй – голосно, беззаперечно.

– А ти його куштувала?

– Ну.. Ти ж пробувала?

– А що як мені дуже сподобалось?

У Христини очі округлились з недовіри і вона трохи відступилась від Зоряни.

– Не вірю у цю зраду.

– А ще я вважаю, що виходити на Львівській зупинці на перон просто, щоб постояти – дурість, – у Зоряни очі примружуються з хитринками в них, а Христина з жахом стискає футболку на грудях.

– Як ти могла! Я довіряла тобі! А ти таке говориш, і про що  – про святе!!

Зоряна сміється знову, і десь у ранковій імлі точно впало кілька зірок.

– Але якщо серйозно, все добре. Ніхто нічого не вкрав, в купе були нормальні люди – якась бабця півночі молилась, але то не заважало спати.

– Можливо, вона відьма і накаладала на тебе прокляття.

– Точно, я ж тебе зустріла…  – Христина легенько стукає Зоряну по чолі, а та винувато знизує плечима.

– А діти були у купе? – продовжує Христя. Їй хотілось знати більше подробиць, хотілось подовше поговорити, щоб можна було і далі стояти та обійматись.

– Не в моєму, але так. Та я була в берушах.

– Ти занадто розумна людина для цього світу, – сміється Христина і заправляє пасмо темного волосся за вухо Зоряни. Та мовчки дивиться на неї, усміхаючись своєю дурною посмішкою, і Христині хочеться розцілувати її обличчя. Та на пероні це робити було страшно, та і не бачились вони давно. Відчуття було двояким – ніби ти знаєш людину, усі її потаємні думки та почуття, і дихати важко і хочеться зробити щось, а ніби і – чи маю я право? Чи можу я? В який момент – можна? Христина вирішила почати з щирості.

– Я дуже сумувала за тобою.

Зоряна дивиться на неї і говорить тихо-тихо:

– А я за тобою. Я до останнього не вірила, що ми зустрінемось.

– Думала, я злиняю?

– Думала, ти несправжня.

Христина нерозуміюче дивиться:

– У сенсі несправжня, ми ж у таборі познайомились…

Зоряна кусає губу і трохи нахиляє голову.

– Не знаю, у мене було відчуття ніби усе те несправжнє і я тебе просто вигадала. Ніби не буває – тебе.

– Але я є.

– Ти є, – Зоряна всміхається і торкається теплими пальцями щоки Христини. Здається, вона почала рахувати її ластовиння.

– І що ти відчуваєш з цього приводу?

– Що я ніколи не була так рада помилятись.

– … Ти звучиш, як героїня всяких романтичних книжечок.

– А що, якісь проблеми, панно любовний інтерес головної героїні?

– Блін, я думала, що я коханка головної героїні, і потім нас застає твій чоловік і вбиває.

– … І хто з нас романтичних книжечок перечитався?:

– Опустимо цей момент, – Христя шкіриться, широко-широко всміхається. Стискає у руках Зоряну і не вірить, теж не вірить, що цей день настав. Тепер вона буде показувати їй місто, університет, свою квартиру. Зоряна познайомиться з її котами і буде розповідати про Київ, про місця, де вона відпочиває і вчиться, і Христя покаже їй кожен закуток свого улюбленого міста.

Зоряна тягнеться до її вуха і шепоче:

– Хочу тебе поцілувати.

І у Христі з кожною літерою червоніли щоки. Така вперта і впевнена – допоки справа не доходить до Зірочки.

– На пероні?

– А от і на пероні.

– Люди бачитимуть.

– А ми – отак, – каже Зоряна, стягуючи червону хустку з плечей, таку червону – що увагу привертала не гірше неонового знаку. Хусткою вона прикрила своє обличчя збоку.

Христина сміється, бо ця конспірація – взагалі не працює. Але на кілька хвилин їй стає все рівно.

– Можна тебе поцілувати? –  питає Зоряна, і її темні очі з рефлексами хустки –  гарячі, пекучі.

– Можна, – дозволяє Христина, ховається за хусткою і торкається тонких вуст своїми.

Христина ненавиділа вокзали. Але сьогодні – любила.