Частина 6

Повітря ставало дедалі менше, наче величезний коридор звузився до маленької комори. Поки Маркус спостерігав за моїм сталевим поглядом та кам’яним виразом обличчя, я намагалася не видавати паніки, яка вже з голою накрила мене.

За його спиною миготіли настінні лампи.

– Тож, про що ти хотів поговорити? – Він посміхнувся.

– Про те, як ти поводишся в присутності інших. Зокрема, твоє ставлення до мене. – Я чекала. – Не варто боятися мене, Брі.

– З чого ти взяв, що мені страшно? – Зухвало відказала я.

– Тремтіння твоїх ніг видає тебе. Зазвичай вони тремтять не від страху, правда ж? – Спогади про спільні ночі сплили в голові. – Пропоную вдати, що тієї неприємної ситуації не було та продовжити наші стосунки.

– Маркусе, мене не цікавлять будь-які стосунки з тобою. Пропоную вдати, що між нами ніколи нічого не було, – віддзеркалила я його слова. Йому вони не сподобалися, судячи з того як скривилася його посмішка.

Зараз перед собою я не бачила того хлопця, який сподобався мені при першій зустрічі.

Раніше все було інакше! Приємні слова, ввічливі жести, повага до моїх бажань… Але зараз то був не він. Хтось інший.

Я не ризикувала сприймати його як можливий романтичний інтерес, бо ми обидва завжди знали, що до серйозних стосунків не дійде. Що їх просто ніколи не буде. Обидві сторони були задоволені.

В нашій домовленості головною умовою була свобода. Абсолютна свобода. Повага до одне одного теж мала не менше значення. Таке відчуття, наче весь цей час Маркус показував лише хорошу сторону, але крапля алкоголю трохи вивела його з рівноваги… І, коли у мене з’явилася огида до нього, він забажав усе виправити. Можливо, мені слід бути м’якшою до нього, але…

– Брі, годі тобі. То було маленьке непорозуміння… Трохи випили, пожартували…

– Через твою балакучість, твої так звані друзі натякали на те, щоб я провела з ними ніч. І це я ще мовчу про плітки, які вони пускали про мене, – не давши йому закінчити, сказала я.

– Можна подумати, ти колись зважала на них, – він зробив два кроки вперед, а я два кроки назад. Стій, де стоїш, падла.

– Не важливо реагую я на них чи ні. Питання лише в тому, чому ти ні разу не зробив їм зауваження? А я скажу чому. Бо в їхніх очах ти не хотів бути підкаблучником, – сказала я, розуміючи, наскільки це смішно звучить. Але, здається, я влучила в ціль. Поки він думав, що сказати далі, я зробила ще два кроки назад, вдаючи, наче дивлюся навколо. Це не сховалося від його погляду.

– Ти скоріше на них ображена, а не на мене. – Він засміявся. – Але замість того, щоб провчити їх, ти караєш мене. Міс Справедливість з тебе ніяка… – Маркус зробив ще крок, перш ніж продовжити. – Якщо світ такий несправедливий, то покарати повинні не мене…

– Пф, а кого ж? – Пирхнула я.

– Тебе, любонько, – сказав він.

А потім стрімко наблизився до мене, щоб схопити за шию. Під його натиском я боляче вдарилася спиною об тумбу, яка стояла в кінці коридору.

Страх. Той страх, який я вже пережила. Вдруге я не дозволю собі так облажатися.

– П-пусти… мене… – я схопилася за його руки, щоб відтягти їх, але марно.

– Забагато хочеш. Тепер говоритиму я, – Маркус стиснув руки сильніше.

Чомусь саме зараз, коли я ледве можу дихати, мені згадалися слова Філа: «Чому Святі ніколи не допомагали мені?» Зараз це питання собі ставлю я.

– Ти навіть уявити не можеш, як мене бісили твої фрази на кшталт: «Я втомилась», «Я не хочу», – почав він.

– Т-тоді.. чому т-терпів? – З великими зусиллями мовила я.

– Гадаєш, знайти дівчину з гарним тілом, яка погодиться спати з тобою – легко? Ти була єдиним варіантом, тож доводилося гратися у вихованого принца.

Насправді мені було начхати, що він там каже. Я намагалася виграти трохи часу, щоб вигадати якийсь план. В голові починало паморочитися.

– Але більше я гратися не буду. – З кожною фразою його руки стискалися ще сильніше. – Тож отримай те, на що заслуговуєш.

Він відпустив одну руку, яка потім лягла мені на стегно та почала задирати нічну сорочку доверху. Інша досі тримала за шию, проте дихати стало трохи легше. Я скористалася цим, щоб відштовхнути його ногою. Він трохи відсунувся, але моя геніальна ідея провалилася з тріском.

Раптом чиясь рука схопила Маркуса за плече, а інша, стиснута в кулак, врізалася йому в щелепу. Звільнившись, я одразу ж відстрибнула в сторону, хапаючись за груди. Втамувати дихання. Ось моє завдання. Але мій погляд зачепився за знайому фігуру.

Філ?

Тільки-но Маркусс замахнувся, щоб вдарити у відповідь, Філ перехопив його руку зі словами:

– Бити каліку нечесно, – він опустив погляд донизу.

– Нащо лізеш куди не просять!? – Гиркнув Маркус.

Він не відповів. Лише оглянув перелякану мене з голови до ніг. В його очах читалася стурбованість, що ховалася за серйозним виразом обличчя.

– Серйозно? Вона? – Повернувшись до Маркуса, спитав Філ.

Серце колотилося як навіжене, адже тепер їх двоє. Здоровий глузд підказував, що Філ не може так вчинити, а глузливий внутрішній голос казав: «Кожен здатен на подібне. Достатньо лише дати можливість».

– Ти глянь яка вона худорлява, одні кістки! Нічого особливого в ній немає, – тепер вже дивлячись на мене, сказав він. Я кинула на нього гнівний погляд, готова у будь-який момент зірватися з місця.

– Ще раз кажу тобі: не лізь. Вона винна мені, – повторив Маркус. Мені хотілося кричати. Ще місяць тому я уявити не могла, що він буде аж настільки бісити.

– Скажу інакше: відчепися від неї. Якщо не розумієш, чому тобі варто так вчинити – я поясню, – грубим тоном відказав Філ. Рука стиснулася в кулак.

Усі мовчали. Єдине, що було чутно – гуркіт мого серця, яке от-от вистрибне з грудей. Здавалося, що я від страху втиснулася в тумбу об яку спиралась.

Хлопці свердлили одне одного гнівними поглядами.

Зрештою Маркус вирівнявся та сплюнув Філу під ноги, а потім пішов по коридору та завернув у сторону чоловічих душових.

Філ обернувся до мене. Я не ворушилася.

– Худорлява з одними лиш кістками? – В решті решт спитала я, коли дихання стало рівномірним.

– Дивна в тебе подяка. – Він сховав руки в кишені. – Але за «компліменти» вибач, звісно я так не думаю.

Я трохи знітилася, проте подякувала. Навіть уявляти не хочу, що було б якби…

Досить, Брі. Вже все гаразд.

Ми знову замовкли.

Я намагалася зрозуміти про що він думав. Але жоден варіант не збігся з реальністю.

– Ти скоро тумбу зламаєш. – Філ опустив погляд на мої руки. Я відскочила від неї, наче вона враз стала гарячою. – Чи варто запитувати що сталося?

– Нічого не сталося. Ти вчасно прийшов. Ще раз дякую і на добраніч, – протараторила я та швидкою ходою пішла вперед.

Пройшовши половину шляху, я зрозуміла, що Філ йде позаду, на відстані в декілька метрів. На диво, це не дратувало. І навіть не лякало, як зазвичай.

– Навіщо ти йдеш за мною? – запитала я, різко зупинившись.

– Хочу впевнитися, що той йолоп не вискочить знову, – з усмішкою відповів він.

Нічого не відповівши, я пішла далі, проте посмішка з’явилася сама по собі.

З однієї сторони – добре, що він поряд, але з другої… Зрештою, Філ міг просто піти, але вирішив зробити інакше. Гадаю, я повинна бути вдячною за це.

За всі наші зустрічі я зробила для себе деяку характеристику Філа (кляті звички), яка звучить… неідеально. І мені це подобається.

Запальний. Це стало зрозуміло після першого конфлікту, щодо відчуття провини за смерть знайомого та віри у Святих.

Впертий. Перша зустріч, коли він відмовився від перев’язки.

Дружній. (Принаймні з тими, кого знає). Його стосунки з Міріаном – прямий доказ.

Чуттєвий. Наша розмова на сходинках…

Спонтанний або ж знає, коли з’явитися. Підтвердження – сьогоднішня неприємна ситуація з Маркусом.

І це лише маленька частина того, який він є.

Ми були майже біля кімнати. Раптом мені захотілося розповісти про все, що сталося. Починаючи з самого початку.

– Мене зґвалтували в день нападу на Ліар. Мені було п’ятнадцять, – зупиняючись, сказала я. Щось всередині стримувало бажання розвернутися до нього.

– Але як ти…

– Якась дівчина врятувала, – одразу ж пояснила я.

Він не відповідав. Я не рушила вперед. Ноги наче приросли до підлоги.

– Ти не мусиш розповідати про це, якщо не хочеш, – обережно сказав Філ.

– Я знаю. І я б не стала говорити цього, якби не хотіла. – Зрештою я розвернулася до нього. Руками я обіймала себе за плечі, ніби заспокоюючи. – Те, що сталося сьогодні з Маркусом лише нагадало про пережите.

– Він знав?

– Ні… Але завжди дослухався до моїх прохань. – пошепки відповіла я. – Секс із Маркусом – спосіб вгамувати біль, що з’являється після важких днів. Я хотіла відволіктися, – на останньому слові голос зірвався. Філ смикнувся вперед, але вчасно зупинився.

Я не знала, чого очікувала почути від нього. Можливо, найкраща відповідь то мовчання, адже єдине, чого я прагнула – це нарешті розказати комусь про те, що трапилося. Але Філ не «хтось», він мій друг. Тож, думаю, будь-яка відповідь мене влаштує.

– Мені шкода, що тобі довелося пережити це. – Почав він. – Але ти пережила. Здолала те, що всі ці роки тебе мучило. Ти дуже сильна, лікарко, – підійнявши кулачок вгору, закінчив він.

Чи варто казати, що мене ніколи не називали сильною? Думаю, не треба. Усі мої емоції були на обличчі. Починаючи від подиву, і закінчуючи тихою радістю.

– Пропозиція навчити мене битися ще в силі? – Раптом згадала я.

– Бажаєш йому помститися? – Запитав Філ, сміючись.

– Ні-і… але звучить привабливо, – так само сміючись, відповіла я.

Якийсь час ми витріщалися на одне одного, але незнайоме почуття всередині змусило відвести погляд. Хоча, визнаю, мені подобалося дивитися йому в очі.

– Тут недалеко, тож… – невпевнено почала я.

– Гаразд, – одразу ж сказав він.

На сьогодні мені вистачить пригод, тому я лише усміхнулася та пішла далі. Його погляд супроводжував мене до тих пір поки я не зайшла за ріг коридору.

Цієї ночі кошмари не докучали.

 

Ранок почався з не дуже приємної новини. Після сніданку я попрощалася з Кіралією, яка пішла до госпіталю, а потім мене зустріла Каміла та Аґнес.

– Уяви собі, Брі, ми втрьох ідемо перебирати медичні картки в архіві, – з неприхованою печаллю сказала Каміла. Аґнес втомлено зітхнула.

– Чудовий початок дня, – відповіла я.

– Ходімо краще, а то лише час гаємо, – запропонувала Аґнес та пішла вперед. Ми з Камілою за нею.

Робота в архіві асоціювалася з пилом, павуками та задухою. Зазвичай для цієї роботи треба одна людина, але зараз нас троє. Гадаю, справ там по голову. І це зовсім не тішило.

– Дивно, що після нападу нас відправляють в архів, замість того, щоб допомагати іншим у лазареті, – сказала Аґнес.

– Згодна. Я б краще бігала їжу розносила їм, ніж поралася з папірцями, – підтримала Каміла.

Поки дівчата обговорювали цікаві їм теми, я спостерігала за життям, яке тривало на базі. Біля їдальні стояли солдати щось бурхливо обговорюючи, біля казарми сміялися Лінка з Раєю, а попереду йшов Маркус.

Тільки не до нас. Тільки не до нас.

Не вистачало ще щоб дівчата дізналися про вчорашнє. Я інстинктивно почала оглядати усе навколо себе, вдаючи, що не побачила його.

– Дівчата, тією стороною якщо піти, буде швидше, – мовила я, показуючи рукою вліво. Вони погодилися. Тож ми звернули та пішли далі.

Коли я обернулася подивитися чи не йде Маркус слідом, побачила, що той балакав з Філом. А потім вони потиснули одне одному руки.

Поняття не маю, що то було. Головне – мені не довелося говорити з ним. Інше вже не мало значення.

Тож я з легкістю видихнула та продовжила спостерігати за всім, що потрапляє на очі.

***

 Коли я сказав, що вона сильна – її подив вразив мене. Як на мене, дивуватися тут нічому. Я чув багато історій про те, як дівчата після подібного обривали життя самогубством не в змозі пережити це…

Проте її переляканий вираз обличчя, руки, які спочатку стискали тумбу, а потім обіймали її за плечі – досі у мене в голові. Дивне бажання обійняти її та захистити від усього поганого не давало спокою. Як би мені не хотілося зробити це, я мусив стримати цей порив. Дивне й незвичне почуття. Або ж просто забуте

За її словами, врятуватися вийшло завдяки якійсь дівчині. Можливо саме вона посприяла тому, щоб Брі вдалося знайти у собі сили жити далі.

Але я почуваю себе так, наче не повинен був цього чути. Так, ніби то була занадто відверта розмова. «Вона ж сказала, що хотіла розповісти. В чому проблема, Філе?» – Запитував внутрішній голос.

Якщо бути чесним, це відчуття приємне. Коли твоя подруга розповідає про особисте, довіряючи тобі. А ще приємніше, вдарити дурня, який вважає, що йому всі винні.

Клятий Маркус.

Варто мені було подумати за нього, як він з’явився перед очима. Прослідкувавши за тим, куди він йде, мені дійшло. Він йде до Брі.

Свята Іліанно, він колись заспокоїться чи ні?

Я встав зі сходинок та якомога швидше йшов до нього. Вдавати спокійного при тому дуже поспішаючи – важко.

– Маркусе! – Вигукнув я, коли був майже поряд. – Не хочеш прогулятися перед тренуванням?

Він зупинився й обернувся до мене з таким виглядом, наче я йому гниле яблуко запропонував, а не прогулятися. Звісно ніхто не збирався кудись йти. Я лише вигравав трохи часу для Брі, щоб вона скоріше зникла з його поля зору.

– Знову лізеш, виродку? – Запитав він.

– На рахунок того, хто з нас виродок я б посперечався, але не зараз. – Ми обоє замовкли. – Гаразд, єдине чого я хотів це впевнитися, що лізти ти до неї не збираєшся.

– А ти що, на кшталт її охоронця? – Сміючись, спитав Маркус.

– Тебе не стосується те, хто ми одне одному, – з неочікуваним запалом відповів я. Він мав рацію, але я став свідком вчорашнього інциденту і вліз у це не для того, щоб це повторилося.

– Так само як і тебе не стосуються наші з Брі справи.

– Здається, вона чітко дала зрозуміти, що ніяких «ваших» справ вже немає. – Він гмикнув. – Тож домовимося: ти не чіпаєш її, а я не псую твоє личко. Згода? – Протягнувши руку, запитав я.

Маркус промовчав, але руку потиснув. Якби огида була людиною – то був би Маркус.

Зрештою він пішов у протилежну сторону, розуміючи, що вдруге програв. Я глянув у бік Брієтти. Вже не було. Встигла.

Неймовірна лікарка з неймовірним вмінням потрапляти у неприємності. Внутрішній голос жартував про те, що в цих неприємностях я разом з нею.

Ну і нехай.