Частина 48: Розлука стане нестерпною

Добігав кінця другий тиждень. За цей час їх цирк об’їздив безліч міст Англії та дав шість номерів. Навички Мейлі покращились. Публіка почала його впізнавати і шанувальників, які бажали сфотографуватися з ним після виступу, ставало дедалі більше. Він навчився сам наносити собі грим, але час від часу ніби “забував” як це робити, дозволяючи наносити його напарнику, адже у того виходило це набагато краще, та й Мейлі так більше подобалося.
Не забував він і про вивчення іспанської мови і був уважним учнем. Ось тільки, про любителя поспати на уроках того ж самого сказати ніхто не міг. Мейлі вирішив навчитися не тільки іноземної мови, а й готування, з чим йому частенько допомагала місіс Міллер. Сказати, що в нього все добре виходило поки що не можна… але він вчився, як і вчився користуватися смартфоном. Після турне Англією, вони взяли курс на Париж. Але поїде до міста кохання він уже без своєї половинки.

Рей збирав речі у рюкзак. Три тижні обіцяли бути довгими і не було ясно, чи за тягнеться його від’їзд на довше. Мейлі підбіг і обійняв його ззаду, притискаючись обличчям до теплої спини. Він не заплаче. Ні. Сльози не допоможуть йому, це він ясно розумів. Серце у грудях кольнуло, коли інший обернувся і з лагідною посмішкою обійняв його у відповідь. Найбільше на світі Мейлі не любив самотність, яка зі смертю матері переслідувала його по п’ятах.

– Не залишай мене…

– Ти зібрався знову плакати?

– Ні. І близько не думав.

Рей заправив його волосся за плече, відповівши:

– Я дзвонитиму тобі. Ти й скучити не встигнеш як я повернуся.

– Приїзджай як найшвидше…

– Постараюся, сонце. – Рей поцілував його і схопивши свій рюкзак, вийшов із трейлера. Мейлі провів його до автомобіля містера Крайтона. Рей помахав йому рукою, що зробив у відповідь і Мейлі. Парубок хотів уже сідати, але його гукнули:

– Рею!

– Так?

– Я…
Віконце машини опустилося, і містер Джеймс допитливо глянув на молодшого. Кинувши на того схвильований погляд, Мейлі посміхнувся хлопцеві перед собою, побажавши:

– Щасливої ​​дороги…

Рей, усміхнувшись, кивнув йому і сів у машину. З хлопком дверцят “Rolls Royce” зробив розворот і виїхав у лівий ряд ланцюжка інших автомобілів, на перехрестя.
Насправді Мейлі хотів міцно обійняти його на прощання і сказати: “я тебе люблю”, але в останній момент передумав.

– Юхуу! – пролунав веселий голосок звідкись з боку наметів. – Нарешті він злиняв!

Мейлі повернувся на голос і побачив дівчат, що йшли йому на зустріч.

– Ну що? – звернулася до подруги Ніколь. – Ідемо святкувати нашу помсту, яка, нарешті, здійснилась?

– Раз тата немає, думаю, можна, – сказала та. – У тебе чи в мене?

– У тебе звичайно! І з тебе випивка, зрозуміло?

– Ото вже хитра лисиця… добре, вважай це вибаченням за той раз, коли я тебе звинувачувала.

– Прекрасно! – помітивши, що хтось дивиться в їхній бік, Ніколь радісно помахала:

– Агов, гномику, пішли з нами! Обіцяємо тебе надто сильно не споювати! Хах!

Мейлі опустив голову та обхопив себе руками.

– Ідіть без мене. Я погано почуваюся сьогодні.

“Не можу повірити, що вони й справді зібралися святкувати його від’їзд…”

– Ох-х, – протяжно зітхнула Ніколь. – Як же так? Я так сподівалася, що ти підеш з нами і хотіла тобі вже косички заплести.

– Якщо йому погано, не змушуй його, – застережила її Саманта. – Добре, Мейлі, тоді наступного разу зберемося. Якщо тобі стане гірше одразу ж йди до медпункту, гаразд?

Той з невтішною усмішкою кивнув їм, після чого попрямував до себе.
Занурившись у свої думки, Мейлі й не помітив, як швидко пролетів день. На годиннику вже було: 23:25. Настав час лягати спати, ось тільки, очі не хотіли закриватися, продовжуючи дивитися через вікно на освітлену тьмяним світлом ліхтарів, стежину.
Він не міг позбавити себе відчуття, що Рей десь затримується і зараз має повернутися. Мейлі пам’ятав, що хлопець готував йому щось учора, але апетиту не було. Він вирішив, що обійдеться чаєм з бутербродом. Шукаючи по поличках кухлик, Мейлі помітив уже не повний чайний сервіз Рея. З нього залишилися лише дві чашки із блюдечками та чайничок.
Він присів і акуратно взяв у руки одну чашечку. Поки він розглядав своє відображення в чорному фарфорі, в його голові пролунав обурливий голос Рея:

“Ти хоч уявляєш, наскільки мені були дорогі ці чашки!? А тепер їх залишилося всього дві! Ти до кінця життя не загладиш свою провину за них ні за які гроші. Цей чайний сервіз – був усім, що залишилося у мене після смерті батьків”.

Несподівано він помітив дещо цікаве, що не помічав чомусь раніше: на чорному фарфорі був ледь помітний чорно-коричневий слід сажі.

“Ці чашки… дістали з вогню?..” – Мейлі кинув погляд на чайничок і взявши його, почав крутити в руках, поки не помітив на його підставці і вушці такий самий вугільний слід. – “Так ось що сталося з його батьками…”

Мейлі, покусуючи нижню губу, поставив тендітний сервіз назад на місце. Чайник, закипівши, вимкнувся. Але йому вже зовсім не хотілося чаю. Він з хвилину дивився на двері, сидячи на підлозі і підібравши до себе зігнуті коліна.

“З ним же все буде добре? У мене, чомусь, погане передчуття… Коли він повернеться я спитаю яким чином мені заплатити за розбиті чашечки”. – з цим рішенням він попрямував до ліжка і через десять хвилин, таки, зміг заснути.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

– Господи, скільки літ, скільки зим! Проходь, Джеймсе, друже. – посміхнувся до того високой чоловік зі щетиною і чорними вусами. Але його усмішка моментально впала з обличчя, коли він помітив хлопця, який увійшов за Джеймсом. Чоловік дивився на того, ніби на привида, але через кілька секунд прийшов до тями, і натягнувши посмішку, запросив рукою пройти:

– Рей. Як ти виріс… Я бачив тебе ще зовсім малюком і то мигцем.

– Добрий день… – привітався з тим парубок.

– Привіт старий, можна потурбувати? – запитав містер Крайтон.

– Проходьте, проходьте! – посміхнувшись гостям, він провів тих у свою вітальню до дивана. – Джеймсе, пам’ятаю, що ти любиш міцну каву, а ти, Рей?

– Чай без цукру, якщо можна. – попросив він.

– Чудово. Зачекайте на мене хвилинку. – той
поспішив у кухню.

Дивлячись йому в слід, Джеймс суворо звернувся до племінника:

– Його звуть Вілл Беррімор. Він мій найкращий друг з університетських часів. Буть з ним ввічливий і чітко відповідай на його запитання, зрозумів?

– Авжеж. – Рей з нудьгою опустився на велике крісло, взяв у руки телефон і став щось у ньому друкувати, але несподівано дядько вихопив його прямо з рук і поклав на стіл біля себе, зі словами:

– Сидіти у телефоні в гостях, – ознака поганого виховання. Якщо поводитимешся не культурно, то я залишу тебе без нього на місяць.

– Поверніть мені мій телефон.

– Отримаєш його пізніше.

За хвилину повернувся містер Беррімор з підносом, на якому були дві чашки кави і червоний чай із блюдечками та закусками. Поставивши все на невеликий скляний столик, чоловік сів поряд зі своїм давнім другом на шкіряний диван і з усмішкою звернувся:

– Розповідай, як ти живеш. Я тебе не бачив цілу вічність. Ти так змінився.

– Життя трохи потріпало, – віджартувався Джеймс, взявши з блюдечка за вушко, білу, сервізну філіжанку кави. – За пятнадцать років ти теж змінився. Тільки глянь на себе, ти схожий на мексиканця з цими густими вусами.

– Не правда, – ображено промовив той. – На мою думку, вони мені личать.

– Пх, як скажеш, старенький. Але навряд чи з цими вусами ти знайдеш собі жінку.

– Насправді, я вже як рік зустрічаюся із бельгійкою.

– Тільки подивіться на нього. І чому я дізнаюся про це лише зараз? Як її звати?

– Тересія. Так вже сталося… Я не зміг з тобою зв’язатися всі ці роки, ти ж розумієш.

– Прикро, що після мого арешту ти змінив свій номер телефону та країну.

– Між нами були сварки, але я сподіваюся, ти не тримаєш образ на свого найкращого друга. Насправді я дуже радий, що ти зумів відродити свій цирк після того неприємного випадку.

– До речі, про мій цирк … – відпивши трішки кави, Джеймс продовжив:

– Вільям, друже, ти допоміг мені в молодості з моєю мрією у відкритті цирку і підтримував мене в найважчі часи. Я досі в боргу перед тобою і хотів запитати, чи не хочеш ти знову поєднати наші зусилля і співпрацювати зі мною?

– Відмовлюся, – той стримано крутнув головою. – Ти ж знаєш, Джеймсе, цирку потрібен лише один власник.

– Але ж раніше ми чудово справлялися разом. – понуро мовив він.

– Це було так давно, тепер керівництвом я не займаюся, – відрізав Вілл і відразу ж змінив тему розмови, повернувшись до молодика, що нудьгував, підперши долонею щоку, сидячи у великому м’якому кріслі.

– Як тобі життя в цирку, Рею?

– Не життя, а казка. – з ноткою сарказму сказав хлопець. Вловивши на собі гнівний погляд дядечка, він усміхнувся.

– От як? І ким ти там працюєш? – попиваючи свою каву, поцікавився містер Беррімор.

– Метальником кинджалів.

– Важку ти вибрав спеціалізацію.

– Спочатку було складно навчитися, але дядько натренував мене як слід. – взявши свою чашечку в руки, відповів Рей.

– Твій дядечко такий сміливий, – переводячи примружений погляд на свого друга, сказав Вілл. – Не кожен би взяв на себе відповідальність дбати про чужу дитину.

Містер Крайтон видав смішок:

– Хах, ну що ти, Вілле, Рей став мені сином, якого я завжди хотів. Він мені зовсім не чужий і виховувати його було тільки на радість.

– Аха-хах, – засміявся, раптом, містер Беррімор, поставивши порожню філіжанку назад на блюдце. – Так, ти правий. Мені навіть завидно, я теж завжди мріяв про сина. Щоправда, про свого, а не свого померлого брата.

Джеймс обдарував його холодною посмішкою і повторивши за ним, поставив порожню філіжанку на блюдечко. Тим часом його друг знову змінив тему розмови, поцікавившись у хлопця:

– Ти виступаєш сам чи в парі?

– Я… – не встиг Рей відповісти, як його телефон на обідньому столику завібрував і екран висвітлив вхідний дзвінок від: “Моє сонце”.

Містер Крайтон та містер Беррімор, глянувши на екран, переглянулися між собою. Джеймс, натягнувши посмішку до самих вух, кинув на небіжа лукавий погляд, і багатозначно простяг:

– О-о-о, і коли ти встиг обзавестися дівчиною? Тільки подумай, Вілле, цей юнак міняє дівок, як рукавички. У моєму цирку є красуні на будь-який смак, вік та національність, але він все крутить носом, перебираючи усіма поспіль.

– Схоже, ти його трохи розбалував, Джеймсе, – спокійно відповів чоловік. – Але це нормально, що він ще не визначився. Не вздумай його підганяти з вибором обраниці.

– Пх, коли я був ще юний, то бігав тільки за одним дівчиськом і ту не заполучив, – сказав Джеймс. – А за ним бігає купа дівчат, але я жодного разу не бачив, щоб він хоч комусь із них подарував квіти.

– Аха-хах, але, схоже, в нього ще все попереду, – кивнувши на телефон, посміхнувся йому Вілл. – Рей, обов’язково порадуй її букетом найрозкішніших квітів. Дівчата люблять подарунки без причини.

Рей всміхнувся йому, відклавши не допиту чашку чаю на столик:

– Думаю, ви маєте рацію, містере Беррімор. Я що-небудь придумаю. Дядечко, можна вийти передзвонити?

– Звісно. Іди, поговори. – стримано кивнув той.

Хлопець забрав зі столика свій телефон та поспішив вийти з вітальні. Розблокувавши його, він помітив купу повідомлень, на кшталт:

“Як доїхав? Ви вже у Бельгії?”

“Ти не дзвонив, тому я сам вирішив зателефонувати першим”.

“Я хвилююся за тебе”.

“Ми вже давно у Парижі”.

“Ти казав, що я не встигну скучити, але я вже сумую, Рей”.

“Зателефонуй мені як буде час”.

Посміхнувшись, він набрав його. За два гудки взяли слухавку:

– Скучив, кажеш? Мабуть, усі очі вже виплакав. – з глузуванням промовив він, ходячи величезним коридором і слухаючи бурмотіння коханого:

– Пф, не дуйся, я просто хотів підняти тобі трохи настрій. Хіба ти не радий мене чути? І я теж. Так, я вже в друга свого дядька. Все добре, не хвилюйся. Ти вже сходив за обідом? Смачного тобі. Ще ні, тільки чай пив. Добре, я трохи згодом по обідаю. Так, обіцяю. Ти вечеряв учора? Чому? Скуштуй будь ласка, я старався, готуючи тобі крем-суп.

З вітальні почулися крики містера Вілла. Рей перевів у той бік погляд і сказав:

– Я потім ще подзвоню. Мені потрібно йти. – не дочекавшись відповіді, він скинув трубку і тихими кроками попрямував до дверей вітальні, підслуховуючи розмову чоловіків.

– Якого біса ви приїхали!? – у гніві вигукував на всю кімнату Вілл.

– Хіба ти не радий побачитися зі своїм найкращим другом через стільки років? – спокійним тоном спитав його Джеймс. – Чи ти злякався мене?

– Крайтон… Зізнавайся, навіщо ти завітав до мене?

– Відплатити по заслугам.

– Що?..

Цієї ж миті зайшов Рей і з непроникним поглядом подивився спочатку на одного, потім на іншого і як ні в чому не бувало, сів на своє місце, зімкнувши руки замочком.

Містер Беррімор пропалював його важким поглядом, поки, раптом, не промовив:

– Як же ти на нього схожий…

– Прям яблуко від яблуні, правда? – посміхнувся Джеймс.

Несподівано Вілл повернувся до давнього друга і з нахабною усмішкою пригадав:

– Наскільки я пам’ятаю, в університеті ти бігав лише за одним дівчиськом і це була не Керрі.

Містер Крайтон промовчав і чоловік почав самовдоволено либитися:

– Друже мій, ти впевнений, що не встиг покувиркатися з Грейс? Може, Рей і не син Крістофера зовсім.

– Аха-ха-ха! – Джеймс вибухнув потішним сміхом, коли Рей, стиснувши щелепу, пробирав тих злісним поглядом.

Містер Беррімор теж, слідом за другом, зірвався гучним сміхом. Але через кілька хвилин він зітхнув, звернувшись до Рея:

– Не сприймай мене всерйоз. У свої роки я говорю усіляку нісенітницю. Це був просто жарт, не хвилюйся. Я знаю твого дядька, як облупленого. Йому завжди не щастило у стосунках.

– Це тому, що я кинув око на найкрасивішу і найнепідступну дівчину університету. – намагався виправдатися Джеймс.

– Ні, – заперечив його товариш, вискаливши зуби в широкій усмішці, затім, відповів:

– Це тому, що ти нічим особо не вирізнявся з-поміж інших хлопців, на відміну від твого брата. Сам подумай, ти бігав за нею два роки, дарував не дешеві подарунки, а твій брат, подарувавши один букет троянд, так просто заполучив її всю. Напевно, тобі зараз лестить, що син коханої жінки став твоїм. Я правий, друже?

Містер Крайтон змінився в обличчі. В кімнаті нависла напружена тиша, поки чоловіки не почули смішок навпроти себе:

– Пха-х, – Рей не зміг утриматися, щоб не посміятися з невдачі свого дядечка. – Мабуть, ви хотіли проковтнути шматок, що вам не по зубах, ось тільки, у вас перед носом забрали все до крихти.

Джеймс пронизував його гнітючим душу поглядом, поки той, продовжував потішатися:

– Як же шкода, що я не ваш син, аж плакати хочеться. Але не хвилюйтеся. Упевнений, ваша хвора дружина ще народить вам сина. Ось тільки, буде шкода Саманту, ви її відразу ж розлюбите.

Джеймс, намагаючись надати обличчю незворушного вигляду, абсолютно спокійно відповів:

– Ох, Рею, Рею… нехай ти мені не рідний, але, все ж таки, син. – з цими словами він нахилився до свого шкіряного портфоліо. Вийнявши звідти кілька документів, він із самовдоволеною посмішкою подивився в очі парубка, що спохмурнів, розмахуючи перед ним паперами в повітрі.

– Що це? – здивувався Вілл.

– Документи на усиновлення. – він передав товаришеві папери, не відриваючи усміхнених очей від обуреного обличчя Рея.

– О, ти навіть отримав дозвіл від суду. Вражає… – сказав чоловік, розглядаючи стос паперів у руках. – Що ж, вітаю тебе, друже. І тебе теж, Рей Джеймсон.

Парубок стиснув зуби від злості, зустрівшись з гордовитим поглядом дядька, що так і засяяв від останніх, сказаних його колегою, слів. Джеймс, з пихою глянувши на хлопця, відповів:

– Керрі не має потреби народжувати мені сина. Він уже переді мною. Чи не так, синку?

– Мені треба вийти….. – ривком підірвавшись з крісла, процідив крізь зуби Рей.

– Щось сталося? – спитав Вілл.

– Блювати хочеться. Мабуть, у листях вашого чаю були шматочки ягід. Мені від ягідного чаю живіт скручує.

– Рей, сядь на місце. – скоріше наказав чим попросив містер Крайтон.

– Прошу мене вибачити. – хлопець вибіг з кімнати на терасу будинку, і глибоко вдихнув свіже повітря, розглядаючи красу домів і вуличок Бельгійського містечка. Він сперся на перила балкона і опустивши обличчя в долоні, почав смикати волосся в гніві промовляючи:

– Крістофферсон… чорт забирай, я Крістофферсон, стара ти сволото! Дідько, дідько! – він став штовхати ногою перила балкона доти, поки, врешті, не зумів себе заспокоїти. Розглядаючи пейзажі, Рей глибоко видихнув, поправив розпатлану зачіску, і вийнявши з кишені пачку цигарок, запалив одну.

– Схоже, пачки не вистачить… – роблячи глибоку затяжку і випускаючи величезний клубок диму, пробурмотів він собі під ніс. – Сподіваюся, у Бельгії не відстійні сигарети, інакше я не витримаю тут і тижня.

– Тобі варто припинити курити на видних місцях, – застеріг чоловік, який вийшов на терасу. – Якщо не хочеш заплатити штраф у розмірі 150 євро.

– Хах, той, хто написав закон про заборону куріння, впевнений, теж курив. – не дивлячись у бік дядечка, сказав Рей, знову роблячи нервову затяжку.

– Пішли до машини. Треба навідатися ще до одного друга.

Рей, повернувшись до нього обличчям, спитав:

– Уже закінчили свою дружню розмову з містером Беррімором?

– Так, але вона виявилась надто короткою.

– Чому ж?

– Отрута подіяла швидше, ніж я думав, – невимушено відповів Джеймс. Вийнявши свій телефон, він подзвонив комусь. – Алло, Брендоне, піднімися і прибери тут. На терасу теж вийди, мій недолугий син і тут примудрився залишити відбитки.

Несподівано, одразу за його словами Рей плюнув тому під ноги, за що дядько нагородив його злісним поглядом.

Рей запитав його:

– Знаєте, що зробив би мій батько якби він зараз жив і дізнався, що ви виробляєте?

– Припускаю, заарештував би? – з простодушною усмішкою припустив той.

Парубок, розглядаючи суміш будинків, вулиць та ресторанів Бельгійського міста – Брюгге, відповів тому не відразу. Містер Крайтон теж милувався визначною пам’яткою міста, а особливо: великим портом – Зебрюгге, поки інший, не відповів йому:

– Він би вас зненавидів ще більше.

Джеймс з посмішкою відповів:

– Після мого арешту я був дуже на нього ображений. Мені навіть шкода, що він помер. Я дуже хотів виговоритись йому після того, як вийду з в’язниці. Але, хто б міг подумати, що я потраплю відразу на три похорони: мого брата, першого кохання та молодшого племінника. – він задумливо підняв очі на хлопця і розправивши руки в сторони, зробив до нього крок, відповівши:

– Я радий, що ти вижив. – він обдарував того поцілунком у лоб.

Коли Рея обійняли, він посміхнувся, зітхнувши:

– Ну треба ж… на відміну від моєї любові, ваші обійми такі холодні. Мене аж тремтіння пробирає. – він викинув недопалок і прибравши його руки зі своїх плечей, дістав пачку цигарок. Не спускаючи байдужих очей з гнівного погляду дядька в свою сторону, він підпалив сигарету і випустивши дим, сказав:

– Я не син вам. Як і не брат вашій дочці. Будь ласка, не вихваляйте мене більше перед іншими, а то аж не зручно. Добре, дядечко Джеймс? – Рей мовчки обійшов стороною застиглого на місці чоловіка, прямуючи всередину, як раптом, йому в спину долинув сміх:

– Ха-ха-ха-ха! А ти розвеселив мене. Від кого перейняв цю впертість? Пх, Рею, ти вже не зазнавайся. Як би ти не впирався, все одно по твоєму ніяк не буде.

Хлопець різко обернувся до нього з похмурим обличчям, заявивши:

– Ви ж знаєте, що коли вас зловить поліція, я не стану вас прикривати і з радістю розповім про всі ваші брудні справи.

Джеймс посміхнувся куточками губ, відповівши:

– Знаю, Рею. Знаю.

Той відвернувся, йдучи всередину. Чоловік продовжив милуватися крайовидами, і лише через хвилину, сказав сам собі:

– Хто зна, може, ти потрапиш у в’язницю зі мною, щоб я не сумував.

Рей увійшов до вітальні де вони не так давно пили всі разом чай та каву.

Чорноволосий чоловік, що сидів на дивані, тепер відкинувся головою назад, зі скляними очима дивлячись у стелю власного будинку. У руках він тримав непогану пачку грошей у євро. З його носа стікала струменем свіжа кров, краплею за краплею, падаючи на білий, шкіряний диван.

Рей, спостерігаючи за цією картиною, випустив ще одну хмарку диму, потім, з байдужістю загасив сигарету, кинувши її в чашку з не допитим чаєм і промовив до бездиханого тіла:

– Насправді, від вашого чаю мені в за правду стало погано, містере Вілл.

У кімнаті вже метушився водій. Натягнувши гумові рукавички, він вийняв з двох великих валіз дезінфікуючі засоби і почав відтирати їх чашки, стіл, крісла з диваном.

Постоявши ще трохи, Рей вийшов на вулицю і сів в автомобіль до дядька, спитавши його:

– І скільки ж у вас цих друзів?

– Близько пятьдесят чотири. – відповів той.

– Сподіваюся, це не займе більше сказаного вами часу. – невдоволено пробурчав Рей, тримаючи між губ нову цигарку, і шукаючи по кишенях запальничку.

– Боїшся, що кохана занудьгує? – вийнявши йому з рота сигарету, Джеймс викинув її через своє прочинене вікно і зімкнув руки замочком. – Не хвилюйся, ми швиденько впораємося, якщо ти припиниш поводитися як тобі заманеться і діяти мені на нерви.

– Це я дію на нерви?

– Май совість не курити у моїй машині, і не піднімати на мене свій голос.

Рей, насупивши брови, замовк, доки до них не повернувся Брендон:

– Все зроблено у кращому виді, бос.

Чоловік підбадьорився і м’яко посміхнувшись до племінника, запитав:

– Як щодо бельгійських вафель? Я пригощаю.

– Ненавиджу їх. – відвернувшись до вікна, фиркнув Рей.

Джеймс, знизавши плечима, звернувся до свого водія:

– У такому разі, наступна зупинка – Брюссель. Поїхали.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Мейлі, пообідавши, попрямував до їхньої спільної шафи, шукати змінний одяг. Але здивувався, помітивши, що його полички були повністю переповнені одягом. Він почав виймати все й розкладати на ліжку, перебуваючи в повній розгубленості.

“Звідки тут весь цей одяг… я точно пам’ятаю кожну річ від Саманти і цього коричневого костюма, наприклад, вона точно не…”

– Рей… Хай тобі грець! – сердито вигукнув він, упавши обличчям у купу одягу. – Я так і думав! Не треба було мені нічого приміряти! – він намацав рукою щось рване і піднявши голову, глянув на джинси з великим розрізом з боків ніг.

– Боже… нехай він тільки повернеться! Я примушу його повернути все! І начхати, що пройшов місяць з дня покупки! Хоча… навіщо чекати? Я сам продам! – з цими словами Мейлі дістав із кишені смартфон і почав фотографувати речі. Після чого скинув фото Рею в приват і підписав:

“Якщо не повернеш це назад, я все розпродам! 😾”

За пів хвилини прийшла відповідь:

“Продавай 😊 Купиш собі за ці гроші солодкого. Добре, сонце?”

Щоки спалахнули рум’янцем.

– Уф! Та ну тебе! – Мейлі запульнув телефон на ліжко і почав напружено думати, як впхнути всі ці манатки в переповнену шафу.

Поглянувши на полиці хлопця, він помітив, що там твориться повний безлад, так ще й на вішалках одяг був не повішений, а кинутий аби як.

Його обурення зростало з кожною секундою дедалі більше. Мейлі почав витягувати і складати спершу одяг Рея. Він якомога акуратніше перебрав і склав всі дрібнички по полицях: светри до светрів, штани разом зі штанами, футболки з футболками. А ось світшоти, худі, піджаки, сорочки і все в цьому роді він розвішав по вішалкам.

Закінчивши, він зачинив шафу і сперся на неї спиною, видихнувши, але, на превелике розчарування помітив, що залишив ще одну річ Рея. Мейлі відчинив і зняв вішалку з шафи. Присівши на ліжко і взявши в руки велику, поношену чорну толстовку, він відчув солодкий запах. Мейлі уткнувся в неї носом. Толстовка просочилася тютюном та солодким, м’ятним запахом у перемішку з терпким одеколоном. Він намацав у її кишенях щось.

Коли він вийняв вміст, то помітив, що це була розпакована пачка м’ятної жуйки і два полуничні чупа-чупси. Посміхнувшись, Мейлі сховав все назад у кишеню, і тільки зараз згадав, що ще в перший вечір бачив Рея в цій толстовці і на деяких тренуваннях той теж постійно ходив у ній. Мейлі знову припав носом у його одяг, вдихаючи такий уже звичний йому аромат.

“Я сумую за тобою…” – подумки засумував він і повалившись на ліжко, притиснув до грудей толстовку. Але одразу по тому, згадав, що лежить на брендових речах, які, ймовірно, вже під ним пом’ялися.

– Ох-х-х… – зітхнувши, він підвівся з ліжка і став складати все, крім толстовки в шафу.