Частина 45: Твоя гра

Мейлі став ображено прибирати руку хлопця зі своєї ноги і з надутими щоками схилився над своїм листком, поспіхом дописуючи останні кілька запитань. Рей, задоволений своєю витівкою, теж продовжив писати. Ось уже сеньйор Серхіо хлопнув у долоні та попросив усіх відкласти ручки. Після цього він звернувся до старости:

– Саманта, люба, збери всі листочки і розділи їх на перший, та другий варіант, будь ласка.

– Добре, професоре. – та в чорній сорочці і спідниці слухняно піднялася і взялася за справу. Саманта забрала листок Мейлі, але коли взяла лист Рея, то підглянула в нього і, повернувшись до чоловіка за столом, доповіла:

– Професоре, Рей знову не написав усіх завдань.

– Ех… от вже мимра. – зітхнув Рей і підвівся з місця, готуючись вислуховувати нарікання з боку вчителя.

Мейлі, як би сильно не хотів, але допомогти тому зараз нічим не міг. Він попереджав Рея про наслідки його безвідповідальності, але той просто знехтував цим. Все, що він зараз міг, — це тримати за нього кулачки.

– Ану, ану, – професор узяв у руки всі підписані папери і впізнавши серед них почерк юного Крайтона, почав перевіряти його. – На диво все правильно, але чому написано лише двадцять запитань? А де інші тридцять три ви мені не підкажете, Рею?

Рей, знизавши плечима, зневажливо відповів:

– Двадцять хвилин – двадцять запитань.

Помітивши сердитий вираз обличчя у сеньйора Серхіо, Мейлі прикрив долонею обличчя і зітхнув.

“Рей…”

– Не дивно… – зітхнув вчитель. – Що в мене на батьківщині “Рей”, значить король. Але у вас, пане, немає належної до цього звання гідності.

Хлопець не погодився із його зауваженням. Поклавши руки на свої стегна, Рей, з глузуванням відповів:

– Ну що ви, все в мене при собі.

Клас почав сміятися. Тим часом, Рей кинув іскристо лукавий погляд на свого сусіда по парті, але Мейлі відразу відвернув голову, і зніяковіло прикрив локонами волосся обличчя.

– Тихо! Вгамуйтесь! – постукаючи довгою вказівкою по дубовому столі, гукнув класу сеньйор Мартінес, і несподівано для всіх пішов на поступки:

– Що ж, ви ще можете врятувати свої і так уже знижені оцінки зі штрафними, якщо виконаєте для молодших класів одну з композицій Бенджаміна Бріттена на старому фортепіано у прихованій музичній кімнаті. Впевнений, усім буде цікаво послухати ваше виконання.

– Відмовляюся. – опустившись за парту, без вагань відрізав парубок.

– Дуже шкода. – мовив вчитель.

Мейлі підсунувся до нього і з захопленням у погляді спитав:

– Рею, тобі нарешті випав шанс зіграти на фортепіано! Чого ж ти чекаєш?

– Я погано пам’ятаю цю композицію і тільки більше все зіпсую, якщо сяду грати.

– Але, Рей… хіба ти не пам’ятаєш, що мені обіцяв? – звернувся до нього Мейлі. – Ти казав, що як тільки з’явиться нагода, ти зіграєш для мене. Я ж пообіцяв станцювати для тебе. В Новорічний вечір я, можна сказати, виконав свою обіцянку і станцював з тобою в парі. Зіграй же для мене, Рей.

Хлопець, не витримавши благання з боку іншого, ліниво простяг:

– Добре… але тільки цю композицію.

– Сеньйор! – покликав Мейлі. – Пан Рей передумав і зараз не проти зіграти!

– Чудово, – посміхнувся чоловік. – У такому разі попрошу вас пройти зі мною в музичний клас.

Рей неквапливо підвівся з місця і під оплески інших учнів, попрямував слідом за професором – у невелике тісне приміщення. Сеньйор Серхіо відсунув ширму, що прикривала клас, запрошуючи того у середину, і як же Мейлі здивувався, коли побачив… що там справді стояло справжнє фортепіано!

“А казав, що його немає у цирку…”

Професор з хвилину шукав у журналі з нотами потрібну композицію, за цей час Рей, як завжди, почав хитатися на м’якому стільчику туди-сюди, поки вчитель Мартінес не схопив за спинку стільця і ​​не зупинив, вказуючи пальцем у партитуру з нотами. Парубок з байдужістю кивав йому, не відриваючи очей від журналу, після чого професор відкрив кришку інструменту і вийшов із музичної кімнати, оголосивши іншим:

– На час, що залишився, пропоную послухати композицію геніального піаніста Бенджаміна Бріттена – “Сон у літню ніч”, яку виконає нам Рей. Прошу. Починайте.

Рей глибоко зітхнув, і перш ніж почати, провів пальцями по поверхні клавіш, ніби згадуючи їхню послідовність.
Мейлі притис кулачки до грудей, переживаючи і водночас з нетерпінням чекаючи почути його гру.

Хлопець ще трохи повозився, тоді, плавно наступив на педальку фортепіано і затиснув клавіші. Клас завмер, нагостривши вуха до симфонії, що прозвучала довкола.
Мейлі зауважив: ця композиція досить весела. Початок йому нагадав мелодію з якоїсь казки. Він підклав руку під підборіддя, слухаючи незвичайну для нього музику та милуючись зосередженістю та зібраністю свого любого піаніста.

Раз, два, три,  і той ривком прибирає свої довгі пальці з клавіш, як і носочок з педальки і плавно опускає назад і так знову і знову. Пісня здавалася досить простою, але було помітно наскільки напружено юний піаніст намагається в точності відтворити кожну ноту і зберегти звук ясним і чистим.
Не минуло й трьох хвилин, як музика закінчилась. Мейлі це засмутило. Йому хотілося б слухати звук фортепіано постійно. Вранці і навіть перед сном, але він розумів, що ці мрії повинні залишатися мріями, а все прекрасне подають малими порціями.

– Браво! – заплескав у долоні сеньйор Серхіо, повертаючи клас зі світу симфонії та музики назад у реальність. – Досить непогано, але на середині куплета ви не дограли.

– Он як? – закриваючи кришку старого фортепіано, скептично промовив Рей. – Тоді, може ви, професоре, покажете мені як треба?

– Ох, я б з радістю, – зітхнувши посміхнувся вчитель. – Але з усього нашого класу тільки ви, юний пане, вмієте грати на клавішних інструментах.

– Візьміть до уваги, що я сфальшивив, бо вже давно не грав. А іще ваш інструмент потрібно налаштувати. Він жахливо звучить, професоре. – чесно висловився тому Рей, повертаючись до місця

– Хм, обов’язково прийму до уваги, – незворушно відповів сеньйор Мартінес, після чого глянув на наручний годинник. – Що ж, часу ще достатньо, щоб я зачитав вам ще про деяких відомих британських виконавців.

Рей повалився обличчям у парту, явно не бажаючи слухати до болю нудну розповідь професора. Раптом він підняв руку, запитавши:

– Можна вийти в туалет?

Мейлі вловив тихі смішки з парт позаду них. Весь клас почав перешіптуватися з усмішками розповідаючи щось один одному.

– Професоре! – випалив один із старшокласників, підвівшись із місця. – А давайте, закінчення уроку проведе нам наш юний пан? Мені дуже цікаво навчитися в нього втечам. Пф!

Весь клас вибухнув гучним сміхом.

Рей не стерпів і огризнувся:

– Закрий ротяку, Лукасе. Ти й сам раніше збігав з уроків, невже забув?

Синьоокий хлопець обурено зиркнув на нього, прошипівши як кіт:

– Не закривай мені рота, ти…

– Лукасе, не зривай урок професору, прошу тебе,  – за дві парти від нього відгукнулася Саманта, спокійним,  але застережливим тоном. – Не хотілося б, щоб ви з ним знову влізли в бійку як поза минулої весни.

Помітивши хто до нього звернувся, Лукас цієї ж хвилини посміхнувся і слухняно сів на місце.

– Якщо вже ви просите, моя пані. – видав той, підморгнувши дівчині.

Саманта з байдужістю відвернулася, тоді як Ніколь стала пробирати Лукаса злісним поглядом.

– Дякую, Саманто. – промовив професор і глянув у бік Рея, поцікавившись у нього:

– Ви хочете втекти через віконце у туалетній кабінці як минулого року це зробили, пане?

Учні не змогли стриматись і знову засміялися. Саманта почала вигукувати їм, щоб ті поводилися тихо, але на цей раз її ніхто вже не слухав.

Несподівано, Ніколь спохватилася з місця, крикнувши всім:

– Позакривайте вже свої роти!!!

Варто було класу заспокоїтися, як вона усвідомила, що викрикнула щось, неналежне дівчині. З винуватою усмішкою вона сіла назад за парту промовивши:

– Прошу пробачення! Мене просто охопила злість через шум…

– …дякую, Ніколь, – стримано відповів професор. – Кхм, ви ж не придумаєте нову витівку, як тоді, Рей?

Хлопець заперечливо похитав головою і з усмішкою відповів:

– Що ви, професоре, цього разу справді дуже треба.

Недовірливо дивлячись на того, вчитель сказав:

– Потерпіть до закінчення уроку, тоді вже можете сходити до себе.

Рей невдоволено опустив голову на парту, знову закриваючись книжкою – як капелюхом від сонця.

Мейлі був здивований способами його прогулів… він присунувся до нього і підняв край книжки, заглядаючи під неї.

– Ти справді збігав з уроків?

Рей зітхнув, відповівши:

– Тоді була чергова лекція про письменників і композиторів, у мене боліла голова, але професор не дозволяв йти, тому я вирішив піти сам.

Мейлі навіть не знав як це прокоментувати, тому погладив його по спині, підбадьорюючи:

– Ще п’ятнадцять хвилин, і ми підемо відпочивати. Потерпи трохи.

Той не відповів, лише продовжував нерухомо лежати на парті. Несподівано, у бік Мейлі прилетів паперовий літачок і уткнувся йому в лікоть. Він узяв його в руки і спантеличено подивився на рядок сусідніх парт. Мабуть, не одному Рею не було що робити… Джастін звідкись взяв папір і сконструював з нього літачки. Його сестра в цей час розфарбовувала їх трьома різнокольоровими олівцями, які теж не зрозумій звідки з’явилися. Рижий близнюк махнув йому рукою, показуючи на літачок у того в руці. Мейлі посміхнувся йому і розклав складений папірець, на якому було написано:

“Давай зустрінемося після уроків та погуляємо? Варіанти відповідей: “так, ні”.

Біля кожної відповіді Мейлі помітив квадратик і в недорозумінні глянув у бік близнюків. Джастін постукав по парті і вказав пальцем під неї, і тут Мейлі усвідомив, що потрібно зробити. Він нахилився під свою парту і побачив старі уривки паперів з тестами не зрозуміло якого року видання і купу зламаних старих олівців із ручками. Він узяв простий олівець і, піднявши голову, вирівнявся. Ось тільки коли він глянув на парту, та була вже порожня. Мейлі повернув голову, помітивши, як Рей складає з папірця акуратний, невеликий літачок, і з самовдоволеною усмішкою передає свою роботу йому в руки, зі словами:

– Вперед. Запусти його назад.г

Юнак загублено закліпав очима.

– Але ж я…

– Запускай його назад. – наполегливо повторив той, твердішим тоном.

Мейлі повозився перш ніж узяв літачок і, глянувши на усміхненого йому парубка, зі зітханням запустив його до парти близнюків. Джастін був зайнятий новими літачками, які кидав на парту до Емілі. Але, помітивши прилетівший папірець, зрадів, і кинувши кілька коротких поглядів у бік сусідніх парт, почав розкладати записку.
На превеликий подив він побачив зафарбований червоним олівцем квадратик з “ні”, а під відповіддю – великий смайлик з висунутим язиком.

Він спантеличено перевів погляд до задумливого друга поруч із яким, розпластавшись на всю парту, лежав парубок. Несподівано, Рей обернув до нього голову і з глузуванням помахав рукою, висунувши язик.

Джастін надувся і зім’яв записку ховаючи її під парту. Мейлі, штовхаючи усміхненого хлопця в плече, сказав:

– Рей, годі вже лежати, професор може помітити.

– І що? – повернувши до нього голову, спитав він.

– І тоді тобі знову знизять оцінки.

– О, не турбуйся про це, навіть якщо я тебе зараз поцілую, ніхто цього не помітить.

Мейлі, розчервонівшись, відвернувся від того і більше не розмовляв.
Урок літератури закінчився. Усім надали пів години відпочинку. Цього цілком вистачило б щоб сходити до себе поїсти та навіть подрімати. Останнє якраз і зробив Рей. Як тільки вони прийшли додому, той, повалившись на своє ліжко, повторював лише одне:

– Я не повернуся назад…

– Але професор буде злитися…

– Начхати. Там гірше ніж в пеклі.

– Це всього лише 40 хвилин уроку… – Мейлі теж опустився на його ліжко і зітхнув.

Парубок підвівся і обійнявши його, повалився у двох на ліжко.

– Рятуєш від смертної нудьги лише ти. – заглядаючи йому в очі, Рей спитав:

– Тобі сподобалася моя гра?

– Дуже, – з усмішкою відповів Мейлі, пригорнувшись до його грудей. – Але було мало…

– Пх, ось як? – переплітаючи свої пальці з його, посміхнувся він. – Тоді наступного разу зіграю ще.

Мейлі підняв голову і з мерехтливим поглядом запитав:

– Що, правда?

– Угум, – Рей уткнувся носом у його м’яке волосся. – Лягай. Давай відпочинемо.

– А ми не проспимо урок?

– Не хвилюйся, я поставив будильник.

– Тоді добре.

Вони спали в обіймах і Мейлі міг присягнутися, що це був найтепліший і найприємніший сон з усіх до цього, хоч і тривав він лише пів годинки. Як тільки будильник продзвенів, вони попрямували до вантажівки сеньйора Серхіо на урок іноземної мови.

– Наш новий учень нащебетав мені якось, що хотів би вивчити іспанську, – звернувся до класу вчитель. – І я подумав, що це хороша можливість і вашу іспанську перевірити. Хтось проти? Ні? От і добре.

Поки той писав щось на дошці, Мейлі нервово дивився в одну точку, почуваючись незручно.

– Може досить на мене вирячитися? – не дивлячись на сусіда по парті, буркнув він.

– А на кого мені ще вирячитися? – посміхнувся йому Рей, підперши долонею підборіддя.

– Н-не знаю… але перестань вже свердлити в мені дірку.

– Гараазд, тоді буду дивитися на дівчат із класу. – з цими словами, Рей обернув голову до парт старшокласниць, але не встиг він і поглянути на тих, як йому стиснули рукою щоки, обертаючи назад.

Парубок довольно усміхнувся, дивлячись на сусіда по парті, який насупив брови.

– Добре, якщо хочеш, то дивись на мене… але більше ні на кого. – наполегливо промовив той.

Рей з хвилину спостерігав за ним, але потім, позіхнувши, опустився спиною вниз, під парту, поклавши голову тому на коліна.

– Що ти робиш?..

– Відпочиваю.

– Але чому на мені то?

– Мейлі.

Він квапливо підвів очі на професора.

– Що ти робиш?

– Н-нічого професоре…

– Де це пан Рей? – сеньйор Серхіо запитливо підняв брову.

Мейлі ніяково відвів очі.

– Ну… він… цей во…

– Цей ледар знову байдикує! – з невдоволенням вигукнула Ніколь, показуючи пальцем у їхній бік. – Дивіться, професоре, він улігся подрімати під парту.

– Рей, підніміться, будь ласка. – стримано попросив чоловік.

Підвівшись, Рей з роздратуванням зиркнув на світловолосе дівчисько, що самовдоволено підняло підборіддя.

– Що таке? Вирішив як завжди проспати весь урок? – хмикнула вона. – Цього разу не вийде, розумнику.

– От причепа…

– Так, давайте продовжимо, – поправляючи окуляри, вимовив професор і опустив очі у книгу. – Хто пам’ятає, що означає слово “Ramo de flores?”

– О, це просто професор, – підняв руку якийсь юнак із задніх парт. – Це означає: “букет квітів”.

– Добре Ліам. Прошу, встань і представся іспанською.

Ліам підвівся з місця і промовив:

– Mi nom es Liam Payne. Tengo dieciseis años. Yo soy de New York. Hago cabalgatas.

– Мейлі, – покликав того чоловік. – Ти зрозумів ким працює Ліам?

– Ем… ні, професоре… я лише зрозумів його ім’я, прізвище, і що він із Нью-Йорка.

– Це правда, але я питав про його спеціальність у цирку, – він обвів поглядом задні парти. – Та-ак, Вайолетт, дай відповідь, чим займається Ліам?

– Ну… він ніби то казав про коней… – пошепки промовила дівчина.

– Правильно. Ліам сказав, що займається верховою їздою. Простими словами — він вершник, – посміхнувся їй вчитель. – Давайте усі дружно поплескаємо Вайолетт.

Весь клас почав плескати, але Рей вирішив знову подрімати на парті, не звертаючи уваги на розмови інших.

– Професоре! – обізвалась Ніколь, підводячи руку. – Рей знову байдики б’є!

Сеньйор Мартінес зітхнув і подивившись на того, попросив:

– Пане Рею… у вас був час відпочити на перерві, будь ласка, підніміться і слухайте уважно.

– Я не хочу, – не підводячи голови, кинув той. – Що толку слухати? Нічого нового все одно не дізнаюсь.

– Он як? Попрошу вас піднятися, вийти до дошки та написати для нас усі двадцять дев’ять міст Іспанії. – попросив того професор.

Рею нічого не залишалося як послухатись і вийти до дошки. Вигляд у нього був як у ведмедя після сплячки. Протерши очі, хлопець узяв у руки крейду,  і зітхнувши, почав виписувати цифру один:

– Перший – це Мадрид. Тому що це столиця Іспанії. Друге місце: Барселона – столиця Каталонії. Відома своїм великим середземноморським портом і найулюбленішим містом туристів. – з кожним словом він виписував у стовпчик акуратну колоночку міст Іспанії.

Мейлі міг тільки мовчки дивуватися з того, як багато він знає про цю країну. Можливо, склалося би все інакше, то тві теж міг би всьому цьому навчитися і навіть жити з бабусею та дідусем, та він навіть не знав міста, де вони живуть. Знав він лише те, що його мати навчалася і жила в Іспанії, хоча народилася у Англії. Але після вісімнадцятиліття почала їздити країнами і давати концерти та уроки по бальним танцям.

– Алькала-де-Енарес… Начебто так, точно не пам’ятаю вже. – дивлячись на написане, сказав Рей і відклав крейду на місце.

– Все вірно. Прошу, сідайте. – сеньйор Мартінес сів за свій стіл і відкрив класний журнал, шукаючи у списку прізвище хлопця.

Той, проходячи між парт, усміхнувся Ніколь, що невдоволено косилася на нього і сів на місце, торкнувшись білим від крейди пальцем кінчика носа свого сусіда по парті.

Мейлі, прикривши долонею ніс, посміхнувся.

– Я думав, ти не цікавишся навчанням.

– У молодших класах я був відмінником, – заклавши руки за голову і опустившись на спинку стільця, повідомив Рей. – Але, після того як мої… – він замовк, і помовчавши, поправив:

– Але після того, як я приєднався до цирку, у мене зник інтерес до всього.

Слухаючи того, Мейлі помітив дівчину, яка обернулася до них. Ніколь все ще не втрачала шансу підловити Рея і не відриваючи очей, стежила за тим, коли той знову вирішить подрімати.

– Мабуть, вона все ще сердиться через той випадок… – дивлячись на неї, підмітив молодший.

– Пф, та хай злиться скільки влізе. – прикривши очі, хмикнув Рей.

Весь урок Ніколь продовжувала стежити за ним, але нічого, про що можна було б доповісти професору, так і не помітила. Рей, постійно помічаючи на собі її злі погляди, почав дратуватися. Озирнувшись на всі боки, він прикрив долонею очі Мейлі,  і кивнув головою дівчині. Та в нерозумінні подивилася на нього. Несподівано, Рей, із підступною помішкою показав їй середній палець. Ніколь ривком підірвалася з місця і погрозливо попрямувала до їхньої парти, вигукуючи:

– Знаєш, куди я тобі його зараз засуну!? Нахабний ти слимак!! Я зараз переламаю всі твої бридкі пальці!!!

– Ніколь, стій! Що ти робиш!? – Саманта кинулася зупиняти подругу. За нею піднялися і кілька інших учениць, що були ближчими до парти Рея.

Учні влаштували справжній балаган. Деякі, особливо дівчата, намагалися зупинити Ніколь, інші кричали і підбадьорювали її, щоб вона навішала стусанів нахабі Рею. Серед таких був і Лукас, який, підвівшись зі своєї парти, побіг до блондинки, вигукнувши:

– Ахах! Крутяк! Я теж приєднуюсь!

Але не встиг він підбігти, як Рей підставив йому підніжку. Хлопчина упав на сусідні парти, боляче вдарившись носом, з якого одразу ж хлинула фонтаном кров.

У професора здали нерви. Він схопив указку і голосно ляснув нею по столу, крикнувши:

– Що за цирк ви тут влаштували!!?

Мейлі злякано прибрав з очей руку Рея і побачив, як розгнівану дівчину намагається зупинити мало не половина класу, але та продовжує тягтися до Рея, що безтурботно всміхався їй.

– Ніколь Льюїс! Вийдіть із класу, негайно!! – сеньйор Серхіо зловив її за руку і одним ривком повів до виходу. За ними побігла стривожена Саманта, постукуючи маленькими каблучками. Слідом за нею з вантажівки вискочив Лукас – його обличчя було по підборіддя у крові.

Мейлі знаходився у німому шоці. І як за три секунди здійнявся такий галас у класі? У цьому, мабуть, і вся Ніколь, зі своїм запальним характером… Але вона явно не просто так розлютилася. Винуватець всього шуму спокійно качався туди-сюди на стільчику, всім своїм виглядом демонструючи невинність.

– Рей… через що Ніколь так розгнівалася? Це через тебе? – спитав він.

– Звідки я знаю? Цьому дівчиськові вічно все не так. Я нічого їй не встиг зробити як вона розлютилася. – простодушно махнув рукою той.

Хвилин через три, професор повернувся з двома дівчатами, і вказавши їм на парти, попросив сісти. Після, звернувся:

– Рею, треба поговорити. Ходімо за мною.

Парубок спокійно підвівся і попрямував за професором на вулицю. Ніколь проводжала його злісним поглядом, а Саманта шепотіла їй щось,  заспокійливо погладжувала по плечу. Мейлі й самому хотілося б з ними поговорити і в усьому розібратися, але він вирішив розпитати їх уже на перерві. Хвилин за п’ять сеньйор Мартінес повернувся сам і Мейлі кинув стурбований погляд на двері вантажівки, чекаючи, що за ним прийде і Рей, но ні.

– Наш юний містер Крайтон пішов до себе. – пояснив професор. – Він завинив перед Ніколь, тому я його усунув від уроку. А містера Конорса я провів до медпункту. Що ж, давайте продовжимо. Повторіть як іспанською буде…

Мейлі засмутила ця новина, але він розумів, що через поведінку Рея він міг ще раніше бути усунений. Урок тривав ще двадцять хвилин, після чого він поспішив взяти домашнє завдання у вигляді невеликого тесту для себе і Рея. Попрощавшись із професором, він вибіг надвір, намагаючись роздивитися серед натовпу однокласників двох дівчат. Раптом його взяли за руку, від чого Мейлі ривком обернувся.

– Ох! Привіт! Я тебе налякав? – посміхнувся йому Джастін. До нього підбігла Емілі, розмахуючи своїм листком і лагідно посміхаючись:

– Мейлі! Як тобі заняття?

– Ах… було дуже цікаво. – сказав він, все ще бігаючи очима по юрбі, що виходила з вантажівки.

– Рей зіпсував увесь урок! – обурився раптом Джастін. – Через нього ти не зміг зосередитись, правда ж?

– Що?.. ну, це…

– У такому разі пересідай наступного разу до мене! – потягнувши його за руку, запропонувала Емілі. – Я не заважатиму тобі вчитися, обіцяю!

– От, от, навіть не роздумуючи сідай до неї! – закивав головою Джастін. – З паном ти не зможеш зосередитись! Чому ти одразу не сказав професору, що він тобі заважає?

Мейлі задумливо посміхнувся їм:

– Ну… я не хотів турбувати його…

– Ти б не потурбував! – випалив Джастін. – Наступного разу я сам доповім професору, якщо він знову почне до тебе чіплятися!

– До нього ніхто не чіплятиметься, адже наступного разу він сидітиме зі мною! Правда, Мейлі? – запиталася Емілі, притискаючись до його руки.

Джастін на секунду надувся дивлячись на них, але затім теж припав до іншої руки друга. Мейлі відчув, як ті повністю знерухомили його руки, обвиваючи їх як вужі… Він зітхнув і продовжив оглядатися на всі біч, поки, врешті, не помітив неподалік медпункту двох знайомих дівчат, які сперечалися між собою.

– Мені вже час, друзі! – прибираючи свої руки від прилиплих, вигукнув Мейлі, і негайно побіг в сторону медпункту.

– А!? Зажди, не йди, Мейлі! – покликав його Джастін,  і відразу засмутився. – Я хотів покликати його прогулятися після занять…

– Який збіг, – зітхнула молодша. – А я хотіла покликати його до нас у гості, на чай із печивом. І що я тепер скажу мамі?.. Вона була така рада тому, що я його приведу…

Вони потопталися на місці, пониклі і засмучені, поки Гібсон не запропонував:

– Давай тоді разом погуляємо? Наприкінці цирку я бачив таке круте дерево! Я повинен на нього залісти і оглянути з висоти околицю!

– Ахах, ти знову за своє? Що потім мамі скажеш, якщо впадеш? – засміялася в долоні Емілі.

– А вона і не знатиме! І я не впаду!

– Гаразд, тоді я буду твоєю підстраховкою. Добре, рижик?

– Ура! Ідемо! Давай потім ще на якесь дерево заліземо?

– Ні, давай краще після цього підемо до мене за печивом!

– Тітка Аманда не буде проти?

– Зрозуміло що ні! Вона рада будь-яким гостям. Ти який чай любиш?..