Частина 42: Відвертість під дощем

Новий сон одразу показався Мейлі дивним… Ні. Море у цьому сні не було чорним чи покритим кригою і в ньому нікого не було, але… Сон був… дуже світлим. У ньому сяяло сонечко та й вода набула приємних, теплих відтінків такого ж світлого блакитного неба. Милуючись навколишньою, непривично “гарною” атмосферою, він, раптово, відскочив назад, бо до його ніг, нізвідки, приплив довгий, жовтий  човник, а точніше — каное. Мейлі це насторожило. Деякий час він крутився навколо човна, розглядаючи з усіх боків його вид і вміст. Упевневшись, що те пусте і не диряве… Він сів. Наче за велінням магії каное зрушило, відштовхнувшись від берега та повільно попливло. Мейлі пірнув пальцями у чисту, спокійну воду відчувши комфорт від тиші та теплого сонечка, но раптом, відсмикнув долоню з води наче від вогню.

“Це, безперечно, мій самий найприємніший сон… От би подібні мені снилися і на далі.”

На жаль, цей сон, таки, скінчився, і Мейлі повернувся з квітучого моря у прохолодну реальність.

В цей ранок дощ лив як з відра.
Він прокинувся і обвів кімнату сонним поглядом. Рея не було. Ігноруючи вже звичний запах тютюнового диму в трейлері, він підвівся і попрямував вмиватися.

“Як добре, що сьогодні немає вистав…” – перевдягаючись і складаючи піжаму в шафу, подумав він. Потім, увімкнув чайник і сів за столик, задумливо дивлячись на краплинки дощу, що стікали по вікні. Тяжкі краплі нещадно тарабанили гучним “бам-бам” по даху металевого трейлера, і на душі було не спокійно, ніби ті били прямо по серцю. Через завісу сильного дощу, Мейлі, несподівано, помітив знайомий силует на гойдалці і підірвався з місця, вдивляючись у вікно.

“Рей? Ото вже божевільний… чому він сидить під такою зливою!?” – з цією думкою він взувся, накинув куртку з капюшоном і, схопивши парасольку, вибіг надвір.

– Пане! – крикнув він, підбігаючи до геть промоклого хлопця.

Рей, не звертаючи уваги, повільно погойдувався, опустивши голову і дивлячись собі під ноги.

Мейлі розкрив парасольку і почав тримати її над ним. Через кілька хвилин інший, раптом, прошепотів:

– Вони плачуть через мене?

Мейлі здивовано дивився на нього.

– Хто?

– Мама… тато та брат. Вони ж бачать якою я став жалюгідною подобою людини і зараз дуже засмучені цим?

Мейлі мовчки, не відводячи очі, спостерігав за ним. Піднявши голову, Рей глянув на похмуре небо і напівпошепки вимовив:

– Я ніколи не хотів бути посміховиськом у чиїхось очах. Тим більше засмучувати їх. Тато сподівався… що я піду його стопами і стану поліцейським, але я… підвів його. Напевно, він би зараз і глянути на свого жалюгідного сина не схотів. Брат… знаєш, про що він мріяв? Він хотів стати космонавтом і полетіти на місяць, але натомість… потрапив на небеса.

Мейлі взяв його за руку, якою той стискав мотузку гойдалки. Серце боліло від його слів, але він не знав, як того втішити.
Рей почав кусати губи, через силу промовляючи:

– З першого дня, як я сюди прийшов, мене почали шкодувати. “Бідний”, “як мені його шкода”, вони тільки й вміли, що шептатися про втрату моїх батьків і обговорювати те, яка я нещасна дитина! – Рей, раптово зіскочив з гойдалки, і зі злості вдарив кулаком об кору дерева.

Мейлі остовпіло вирячився на те, як із зігнутої руки стікав струмінь свіжої крові.

– Пане…

– Я ненавиджу їх усіх! Ненавиджу!! – з хрипом зірвався на крик Рей. – Що толку зближуватися з кимось, якщо вони дізнаються про тебе все, а потім почнуть обговорювати тебе з іншими за спиною!? Як вони сміють сміятися з мене, а потім, як ні в чому не бувало, привітно посміхатися!?

– Пане, будь ласка…

– Хто їм дав право обговорювати моє життя!? Вони всі тут лицеміри! Як вони сміють судити мене!? Я кожного тут ненавиджу і радий, що це взаємно! – хлопець закрив обличчя руками і, спершись на кору дерева, повільно зісковзнув з нього на траву.

Мейлі опустив тому на мокру маківку руку.

– Пам’ятаєте, ви казали, що мені вас не зрозуміти, адже я не пережив того, що ви? Але…мені відомо це почуття.

Парубок мовчки опустив руки та підняв очі на нього.

– Який біль зрівняється з болем втрати близької людини? – Мейлі прикусив губу. – Самому не так страшно померти, ніж відчути, як відривають шматок серця. Я втратив матір, но ви…. Втратили аж три людини, а може, навіть більше. Ви втратили і себе, чи не так?

Той не відповідав, лише пильно дивився на нього.

– Ніколи більше не говоріть слова: “тобі не зрозуміти”, тому що я розумію вас, а от ви мене…

Рей з тяжкістю, і смутком на обличчі кивнув. Після недовгого мовчання він також вирішив пригадати йому деякі слова:

– Пам’ятаєш, ти питав якось про мої порізи на зап’ястях? Вони не від кинджалів, а від леза. За день до того… як я тебе зустрів у тому парку, я намагався накласти на себе руки, тому що не бачив сенсу жити далі, але моя любляча сестричка знайшла мене і не дала цьому статися.

Мейлі в потрясінні поглянув на нього.

– Все життя я, як клоун, намагаюся розвеселити інших, але ніхто не думав втішити мене. Кому яке до мене діло? В мою сторону долинають лише крики та засуджуючі погляди. Мейлі, я ж і тобі став огидний, правда?

Мейлі не міг більше цього винести. Чорна парасолька відлетіла і впала у калюжу. Рей несподівано відчув приплив тепла від тендітного тіла, що обіймало його. Його очі спантеличено опустилися на юнака, що притиснувся до нього. Мейлі, впавши на коліна, міцно обійняв його, вигукнувши:

– Ви мені не противні! І я вас не ненавиджу! Впевнений, і ваші батьки щасливі бачити вас живим та здоровим, адже це — найголовніше! Ви не підвели їх! У вас просто не було вибору, ви ж були дитиною. Але в майбутньому, я вірю, що ви станете поліцейським і ваш брат із батьками будуть пишатися вами. – він, втішаючи, погладив того по плечах. – Знаєте, як то кажуть: “Квіти не ростуть на рівному асфальті, вони розквітають на пагорбах та у зарослях.”

Рей не відривав погляду від жвавих зеленкуватих очей, що благали вірити у себе.

– Вас ніхто тут не ненавидить. Ми ж ваша сім’я: я, місіс Кейсі, Саманта, Ніколь, і містер Крайтон. Ви важливі всім нам. – Мейлі помітив його розгублений погляд, і ніжно посміхнувся.

Рей опустив очі і тихо промовив:

– Будь ласка… пообіцяй, що не залишиш мене. Прошу тебе, Мейлі.

Той з пів хвилини вдивлявся в його обличчя, а потім, відповів:

– Я тебе не залишу, Рею. – відразу після цих слів, його язик почав заплітатися і він негайно вигукнув:

– Тобто!.. я хотів сказати пане!.. Вас, пане Рею…

Хлопець усміхнувся і міцно обіймаючи його, сказав:

– Можеш знати мене на “ти…”

Но, як тільки до нього прийшло усвідомлення сказаних тільки що слів, Рей негайно відсторонився і ніяково додав:

– Якщо хочеш! Але якщо тобі не зручно… я не змушую…

Мейлі здивовано закліпав віями і, закопавшись носом у промоклу толстовку партнера, дзвінко розсміявся:

– Пх-ха-хах! Добре!

Рей притиснув того до себе, самовдоволено посміхаючись сам собі:

– Чудово. Не забувай про свою обіцянку, чуєш?

Вони просиділи під гілками старого дерева ще хвилин п’ять, не помічаючи, що злива посилилася. Від сміху і світлої усмішки юнака душу Рея охопило незрозуміле тепло, і на серці відлягло.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Після тієї розмови минуло три дні. Погода значно покращилася. Сонце гріло так, ніби зараз не квітень, а липень. У повітрі витали аромати квітів. Весняний вітерець був як ковток свіжої води у спекотний день травня.

– Рейчик!

Парубок став на місці як укопаний, і криво посміхнувся. Вже кілька днів Мейлі кликав його на “ти” і навіть почав дражнити різними прізвиськами, від чого хлопцю ставало некомфортно.
Він просто не звик до такого, адже багато хто в цирку називав його “молодшим паном”. Він встиг за цей час сотню разів пошкодувати через те, що ляпнув того дощового дня.

Швидке хлоп’я із променистою усмішкою підбіг, і обійнявши його ззаду, запитав:

– Куди ти йдеш?

Рей зітхнув і, натягнувши на обличчя посмішку, обернувся до нього.

– Я ж просив тебе не називати мене так, пам’ятаєш?

– Ахах, вибач. Я забув. – Мейлі винувато почухав вказівним пальцем щоку. – А як тоді мені тебе звати?

– Агх… як хочеш, але не банально і без сюсюкання.

– Хм-м, як щодо “мій янгол?” – з рум’янцем на щоках запропонував він. – Моя мама кликала мене так.

Рей, схиливши голову на бік, спитав:

– Хіба я схожий на янгола?

Мейлі ніяково засміявся:

– Ам-н… ну… обличчям дуже! Аха-ха! Кхм, може, тоді, “сонечком?” або…

– Краще ніяк мене не називай. – з кислим виглядом буркнув Рей і пішов собі далі своєю дорогою.

– Хм, ти ж старший за мене. Може, мені звати тебе старшим братиком? – підбігши до нього, запропонував Мейлі.

Рей зупинився і заціпеніло глянув на нього.

– Ох, я зрозумів… тоді придумаю щось інше… – опустивши голову, прошепотів він.

Рей мовчки дивився на малого, після чого зітхнув і притис до себе.

– Забудь. Друзям не варто давати один одному такі… відверті клички. Просто зви мене по імені. – після цих слів він відсторонився і пішов до трейлера свого дядька.

Мейлі дивився йому вслід, тоді задумливо обернувся, прямуючи до себе.

“Ніколь із Самантою почали дружити, та й ми з Реєм домовилися бути друзями, але… від чого ж на серці так неспокійно?.. Я досі не можу зрозуміти чи хочу залишитися його партнером… або ж… ні.” : він зупинився за кілька кроків від вагончика і перевів погляд на лугове поле.

Йому раптово захотілося повалятися на траві та помилуватися польовими квітами, що він і зробив. Скинувши з себе взуття та взявши те в руку, він побіг у бік полянки, твердо вирішивши насолоджуватися весь день красою весни.

▫️▪️▫️▪️▫️

Чоловік із шумом побовтав у склянці з солідним віскі лід, і метнув погляд на племінника.
Рей сидів навпроти, у шкіряному кріслі. Його вид був невимушений і розслаблений, ніби він не поговорити про справи прийшов, а щоб відпочити. З порога увагу парубчини привернули червоні троянди, що пишним букетом красувалися у старомодній, великій керамічній вазі. Рей грався пелюстками, ковзаючи і торкаючись їх, як і шипів з листям, пальцями, як тут, над ним утворилася величезна тінь, заступивши світло, яке й так ледь пробивалося крізь маленькі вікна з щільними фіранками…

– Скільки квитків тобі вдалося продати за сьогодні в інтернеті? – запитали його.

– Близько тридцяти п’яти. – не зважаючи на дядечка, Рей продовжував милуватися трояндами.
Поруч із вазою стукнули склянкою, різко припечатавши її до столу.

– Тридцять…п’ять? Це що, жарт, Рей? Раніше ти продавав не менше сотні на день. Чому сьогодні так мало?

– Ви звалюєте на мене надто багато роботи. У мене і свої справи є.

– Ха, з якого це часу спати до обіду і читати книжки стало важливою справою? – Джеймс з докором пройшовся поглядом по хлопцю. – У Саманти набагато більше зобов’язань. Я віддав їй половину керівництва цирком, і вона, незважаючи на вік, вже чудово ним керує.

– Якщо вона настільки вправна, тоді чому ви досі не посадили її на своє місце?

– О, що я чую. Хіба раніше не ти старався зі всіх сил, щоб догодити мені та досягти успіху?

– Сенс і далі старатися? Бути директором ніколи не було моєю мрією, і ганявся я за званням тільки щоб позлити Саманту. – він усміхнувся, відірвавши почорнілий пелюсток. – Мені подобалося змагатися з вашою неперевершеною дочкою, але я більше не зацікавлений у битві за дурний цирк.

– Он як? – несподівано чоловік схопив і стиснув у кулак троянду, з якої нещодавно Рей зірвав пелюстку і вирвав, відокремивши від стебла. – Сьогодні ти заявляєш мені це, а завтра ти скажеш, що залишаєш посаду та цирк?

– Ви ж не думали, що я працюватиму у сфері розваг все своє життя? Гадаю, я вже достатньо дорослий для самостійного життя.

– Мабуть ти так і не зрозумів, – Джеймс з усмішкою розтиснув кулак: безліч червоних пелюсток посипалися на голову парубка. – Коли я привів тебе за руку в свій цирк, твоє життя вже було вирішено мною. Усі, хто працює на мене, повинні врахувати, що я не потерплю, якщо вони не будуть добре виконувати свої обов’язки артиста. А хто мене підводить — шкодує про це. – він забрав склянку зі столу і відвернувся. – Скільки тобі — не має значення. Навіть якщо стукне за шістдесят, ти не підеш з цирку без моєї або Саманти згоди. Наступного разу постарайся краще. А доти, доки ти не станеш більш відповідальним, я анулюю суму на твоїй картці.

– Що!? – підірвавшись з місця, випалив Рей. – Але ж я працював над продажами до пізна! Ви повинні виплатити мені хоча б нещасних 300 фунтів!

– Я ж сказав, що ти нічого не отримаєш, поки не продаси бісові квитки сотням людей. А тепер забирайся. Нероба.

▪️▫️▪️▫️▪️

– Сподіваюся, він колись подавиться своїми грошима… – Рей повертався до трейлера в зіпсованому настрої і, коли не знайшов у ньому напарника, стривожений вибіг надвір:

– Чорт забирай, де ж він?.. Знову пішов до тих двох?.. – парубок по блукав по окрузі, поки, нарешті, не глянув на поляну і не помітив знайомий силует у густій ​​траві.- Тц, що він там забув? – прицокнувши язиком, Рей попрямував до нього.

На лузі було повно диких рослин: від колючих кущів ожини до заростей ялівцю та кропиви з конюшиною.
Рей відчув, що вітер тут віяв сильніший, адже він уже досить далеко відійшов від наметів, які перекривали його потоки.

Серед диких польових квітів він помітив як русяве скуйовджене волосся розвивалося на всі боки. Мейлі тримав у роті травинку і тихо наспівував під ніс якусь мелодію, спокійно заплітаючи у вінок ромашки з маками, зовсім не помічаючи хлопця, що застиг позаду нього.

Рей з хвилину задумливо спостерігав за ним, а потім, сказав:

– Ти в курсі скільки в полях водиться комах? А ти ще й без взуття…

Мейлі злякано обернувся, але, помітивши хто до нього підкрався, заспокоївся. Забравши з рота колосок, він зітхнув:

– Знаю. Дивись, я навіть потоваришував з деякими з них, – він підняв руку, на якій сиділо маленьке сонечко. – А ще, я чув у траві стрекотіння коників. Хочеш зловлю тобі одного?

– Не треба! Забери від мене цю гидоту! – хлопець зробив крок назад, розмахуючи руками.

– Що з тобою, ти не любиш сонечок? Тільки подивися, яка вона крихітна та миловидна. – Мейлі підвівся з трави і витягнув руку, показуючи жучка. – Будь обережним. Там, де ти встав, здається, сиділа трав’яна жаба…

– Що? Тут і жаби водяться!? – Рей відскочив убік, схопив його руку і струснув її з огидою кривлячись. – Не бери до рук всяке!

Мейлі з сумом глянув у густу траву, куди впала бідолаха.

– Рей, ти… боїшся комах? – піднявши голову, здивувався він.

– Нічого я не боюся, – заперечив той, схрещуючи на грудях руки. – Просто вони мені огидні…

– Міс жаба! Ось ти де! – несподівано скрикнув Мейлі, схилившись до трави, де підскакувала велика коричнева красуня.

– Аргх! Забери її! – у тривозі скрикнув чорнявий, мало не спіткнувшись об якийсь горбок.

Мейлі тихенько підкрався і, зловивши жабку, з мерехтливим поглядом підніс її до неба.

– Ого… ти тільки подивися які у неї очі! – він із захопленням обернувся до хлопця. – Цікаво, якщо її поцілувати, то вона перетвориться на принцесу? Чи на принца?

Інший занервував, вигукуючи:

– Не цілуй її! Викинь цю гидоту, негайно!

– Ти впевнений, що не хочеш її разочок поцілувати? – з глузуванням спитав Мейлі, показуючи жабу.

– Ні! Трясця, викинь її! – відступаючи від нього по далі, вигукнув Рей.

– Гаразд, – він знизав плечима. – Десь неподалік був ставок. Зараз я віднесу її до сім’ї. Підеш зі мною?

– Ні! Я тут тебе почекаю…

– Добре! – Мейлі попрямував у сторону де бачив невеликий ставок.

Він блукав лугом і тільки через десять хвилин почулося гучне квакання. Мейлі дістався улюбленого місця проживання усіх жаб. Він опустив малечу на великий камінь і відступив, ховаючи руки за спину, щоб вона могла спокійно стрибнути у воду. За одну мить жаба високо підскочила і з тихим “бульк”, сховалась у темну гладь ставка. Мейлі з усмішкою обернувся і несподівано з радістю вигукнув:

– Трояндовий кущ! – він підбіг до великого кущика і швиденько зірвав одну гілочку.

“Здається, він казав раніше, що любить троянди… Зроблю йому сюрприз!”

Довольний, він вже збирався йти, як тут, недалеко від його ноги, почулося невдоволене шипіння.
Коли він опустив очі в густую траву і подивився на проповзаючу поряд, чорну змію, то відчув, як сердце падає в п’ятки…

– А-а-а!! Рей!!! – він відскочив, та чимдуж побіг назад. – Рею! Де ти!? – Мейлі зупинився біля зім’ятої трави. Але хлопця тут не було.

– Тс-с! Йди сюди. Там джміль літав!

Мейлі розвернувся до невеликої яблуні за якою ховався схвильований молодик.

– Пх, боїшся, щоб він тебе не вжалив у носик? – з глузуванням спитав молодший, наближаючись до дерева.

– Тобі смішно? – невдоволено спохмурнів Рей. – Ти хоч знаєш, що тут можуть повзати вужі та польові миші бігати до того ж!

– Що? Тут є миші!? – він у тривозі почав розглядати щось у траві і піднімати то одну, то другу ногу.

Ця картина потішила Рея. Він пирснув зі сміху і поспішив заспокоїти його:

– Пха-х, не бійся. Вони вилазять із нір тільки ночами.

Мейлі з полегшенням зітхнув, але від слова “вилазять” у нього перед очима знову з’явилася та, нещодавня змія!

– Я бачив чорну змію біля ставка! Вона була отруйна, правда!?

– Чорна змія? Біля ставка? – здивувавшись, перепитав його парубок. – Ти, швидше за все, бачив вужа. Можеш заспокоїтись. Вони не отруйні та безневинні.

– Безневинні!? – голосно повторив він. – Після змій Саманти я боюся будь-яких повзучих… неважливо з отрутою вони чи без.

– Пха-хах, правда? Тоді наступного разу, коли сюди прийдеш, не гуляй біля ставка, добре?

– А-ага…

– Укуси він тебе, тобі загрожує лише інфекція. До речі, жаб це теж стосується, тож не цілуйся з ними, – скривився Рей. – Ходити з опухлим обличчям через бджоли та шершня куди неприємніше. У деяких комах також є отрута, тільки в жалі.

– Але мене ще ніхто не вжалив…

Рей оглянув його і тільки зараз помітив, що той стискає щось в руці.

– Гей, чому в тебе… пальці в крові?

– А? – Мейлі опустив очі на свою долоню з гілочкою троянди. – Ох, я й не помітив у неї шипів…

– Дурень! – Рей відібрав у нього троянду, але сам же й уколовся. – Аф! Яка ж вона колюча…

Мейлі з хвилюванням почав бігати очима по траві, поки не знайшов те, що шукав:

– Подорожник! – він вирвав кілька листків і простяг Рею, але той затиснув ними його пальці, відповівши:

– У мене невелика подряпина, а в тебе всі пальці поранені. Приклади до них листки. – він затиснув у своїх долонях його. Мейлі опустив очі в траву, де впала його трояндочка, і з сумом сказав:

– Троянди такі гарні…

Рей посміхнувся:

– Але боляче ранять.

“Як і ти..”

Він попрямував за своїм взуттям із вінком, а тоді, мовчки повернувся і сів на траву. Ховаючись від яскравого сонця в приємному тіньку яблуні, Мейлі почав з’єднувати кінці свого вінка і прив’язувати його стеблом волошок. Після чого одягнув і, повернувшись обличчям до іншого, спитав:

– Як на вигляд? Не завеликий?

Рей мовчки дивився на безтурботно усміхненого йому юнака, як раптом, той спитав:

– Які квіти тобі ще подобаються?

– А?.. що подобається?

– Квіти.

– Квіти… ніякі. У багатьох неприємний запах і всі руки і ніс потім сверблять. Інша річ троянди… Я до них звик. У батьківському домі постійно стояв свіжий букет троянд для матері.

– Хм, ти не вмієш збирати правильні квіти, ось у тебе і руки сверблять. – з цими словами Мейлі вирушив збирати букет. Повернувшись назад під дерево, він почав заплітати по одній квітці роблячи новий вінок.

Рей, спостерігаючи за ним, зітхнув і, опустившись на траву поряд, приліг.

– Ти не боїшся, що на тебе залізе якийсь жук?

– Боюся. Але я стомився стояти. – закривши очі, відповів Рей.

– Тоді чому не повернешся до трейлера?

– Без тебе там нудно.

Мейлі на секунду задивився на розслаблене обличчя іншого, але відразу відвів погляд, доплітаючи свій вінок. Рей розплющив одне око і глянув на нього, а затім, посміхнувшись, поклав голову тому на коліна.

– Ти… якщо ти так стомився, то чи не краще піти додому? – схвильовано спитав Мейлі. Але хлопець не відповів. Натомість, Рей повернувся на бік, обхопив руками його талію і уткнувся обличчям у футболку.

Мейлі стиснув губи і зігнувся в спині. Живіт був одним із його найчутливіших місць і саме зараз у нього уткнувся носом цей хлопець!
Він спробував заспокоїти себе і вже доплітав вінок, але від теплого дихання іншого по його спині до кінчиків пальців бігли лоскотливі мурашки, заважаючи зосередитися.

Він опустив на Рея погляд і як би не намагався відірватися, але, все ж таки, замилувався його обличчям, що виражало блаженство. Мейлі посміхнувся краєм губ і, вийнявши зі свого вінка на голові стирчавшу ромашку, вставив її тому за вухо.
Рей розплющив очі і зосереджено глянув на нього. Мейлі відчув як серце пропустило кілька ударів від цього погляду.

– Ти закінчив плести? – несподівано спитав молодик, опускаючи зімкнуті за його спиною руки.

– Ах, так… вже закінчив. – Мейлі відволікся, показуючи йому свою роботу і коли Рей підвівся з його колін, він надів йому на голову вінок, і з яскравою усмішкою вигукнув:

– Ти такий гарний у ньому!

Щоки парубка порозовіли, коли він невідривно дивився на його радісну посмішку.
Раптом полянкою пройшовся сильний вітер. Вінок з голови Рея злетів, але Мейлі встиг нахилитися і зловити його. Тільки коли він одягнув тому його назад, то помітив, що приобняв однією рукою Рея за плечі. Мейлі хотів відразу ж прибрати її, але застиг на місці, відчувши, як талію обвиває чужа рука. Він подивився йому в очі і почув найнесподіваніші для нього слова:

– Давай зустрічатися?

Очі Мейлі шоковано розширилися, а слова застрягли комом у горлі. Він відкрив рота випустивши коротке:

– Що?

– Ти мені подобаєшся. Зустрічатимешся зі мною? – повторив Рей, пильно дивлячись йому у очі.

До Мейлі прийшло усвідомлення того, що ці слова йому аж ніяк не почулися. Він збентежився, перепитуючи:

– Ти зараз… пропонуєш мені зустрічатися з тобою?

– Саме так, – посміхнувся той йому. – Ти згоден? Чи ні?

– Стій… зажди… – Мейлі розгублено відсторонився, все ще не вірячи в те, що відбувається зараз з ним. – Але ж я… хлопець.

– Я знаю, – той безтурботно знизав плечима. – Це не має значення.

– Але ж ти… відмовив мені…

– Це було тоді, зараз я хочу з тобою зустрічатися.

– Але ж ти по дівчатах… що на це скажуть інші?..

– Мейлі… – Рей узяв його руки у свої і наполегливо глянув у вічі. – Дай мені відповідь. Так чи ні?

Мейлі був приголомшений від такої раптової пропозиції. Він настільки звик до думки, що Рей ніколи не прийме його почуття, що просто не міг повірити в те, що відбувається. Він також не міг і двох слів зв’язати. Його язик онімів, але через зусилля, він, таки, відповів:

– Я… мені потрібен час подумати.

Рей опустив очі і розуміючи кивнув:

– Добре. Можеш не поспішати з відповіддю. Я почекаю.

Після його слів Мейлі підвівся, квапливо взувся і поспішив якнайшвидше втекти з цього місця, адже з його очей несподівано почали литися сльози. Вони були не від радості, а скоріше від шоку та повної розгубленості.

Проводжаючи його поглядом, Рей зняв із себе сплетений ним віночок і задумливо оглядаючи його, направив до носа, вдихаючи запах польових квітів, але як він нюхнув його, так відразу почав чхати і терти ніс.

– Ненавиджу квіти…

▪️▫️▪️▫️▪️

Мейлі обводив лінії, малюючи сірим олівцем пасма волосся, що спадало на заплющені очі, і ніжні, делікатні пелюстки ромашки. Але, відразу після, опустив зігнуті коліна і відклав альбом із листком на стіл.

“Що я роблю?.. замість того, щоб забути його я постійно про нього думаю…” – з цією думкою він обвів понурим поглядом порожній трейлер і глянув на настінний годинник.

“Половина дев’ятої, а його досі немає… де він? З ним усе добре? Він же не остався на полянці?” – Мейлі мотнув головою, позбавляючи себе від цих нав’язливих думок. – “Чого це я хвилююся? Він, напевно, засидівся у містера Крайтона. З ним точно все гаразд”.

Він задумливо повернув голову до вікна. Блідий місяць ховався за хмари, а тьмяні вогні від ліхтарів, що звисали з наметів, освітлювали стежину дуже погано. Вся місцевість тонула в нічних сутінках.

“Він ж не вплутався з кимось у бійку?”

Мейлі схвильовано підвівся з ліжка і почав шукати під ліжком своє взуття.

“Я лише вийду і озирнуся. Якщо його не буде, я одразу піду спати.”

Але його план одразу провалився. Як тільки він відчинив двері, так одразу зіткнувся з хлопцем.                             Інший здивувався, але відразу після, посміхнувся йому.

Мейлі відвів очі, роблячи крок назад, щоб пропустити його, і запитав:

– Де ти був?

– У дядечка. А що, хвилювався, що не прийду?

– Ще чого!.. ніби інших справ немає… – пирхнув Мейлі, відвертаючись до столика і складаючи втричі свій малюнок.

Рей підійшов до нього з цікавістю підглядаючи що той робить.

– Знову мене малюєш?

– Н-ні! – ховаючи за спину листок, вигукнув Мейлі.

Рей з усмішкою схилив голову на бочок і потягнувся руками тому за спину, намагаючись вихопити папірець, але Мейлі всіляко вивертався і вислизав, як той вуж. Врешті Мейлі не витримав і крикнув:

– Досить! Припини вже пхати свій ніс у мої малюнки!

– Я припиню одразу, як ти покажеш мені цей малюнок. – заявив Рей.

“От же настирливий…”

Мейлі страшенно не хотів вестись на його слова… Якби їхній трейлер зараз був кораблем, то він, не довго думаючи, вистрибнув би з нього і втопився, аби не віддавати цей листочок… Поки юнак, кусаючи губи, роздумував, як себе повести, Рей довго церемонитися не став: він зробив крок до нього і вихопив з-за спини згорток.

Меж у його нахабства явно не було.

Мейлі заціпеніло дивився як він розглядає малюнок.

– Хм, ти надто гарно намалював ромашку, – прокоментував той. – А домалювати моє обличчя забув. – Рей підняв на нього пронизливий погляд.

Щоки Мейлі залились фарбою. Він витяг руку, щоб забрати у нього малюнок, але не встиг: хлопець відвернувся до свого столу, відсунув першу шухлядку і вийняв звідти кілька листочків з тонкою мотузкою та скотчем. Мейлі в недорозумінні застиг на місці, спостерігаючи як той приклеює його малюнки до мотузочки, а кінці заклеює скотчем до стіни над довгим столом.

– Все, готово, – Рей відійшов назад, розглядаючи свою роботу. – Тут висітимуть усі твої малюнки: починаючи від найпершого до останнього.

Мейлі задумливо дивився на його усміхнене обличчя. Йому зараз найбільше хотілося зрозуміти, що коїться в голові цього хлопця. Чому він раптом запропонував зустрічатися? Хіба люди так роблять після того, як відмовили в зізнанні? Мейлі інакше як здійсненим пророцтвом це назвати не міг.

“Я не можу пробачити тебе за все, що ти зробив… але і як тепер жити без тебе не знаю.”

Увесь цей час він сподівався, що зміг втихомирити свої почуття, але серце продовжувало неспокійно стукати, коли той просто знаходився поряд.

– О, ти бачив, як розквітла наша яблунька? – несподівано спитав його Рей, кивнувши на стіл перед ними.

Мейлі повернув голову до зеленого горщика.

– Ах… я зовсім забув про неї! – він кинувся до столу, розглядаючи її біле цвітіння.

– Не хвилюйся, – до нього підійшов Рей з усмішкою поглядаючи на деревце. – Я не забував весь час поливати її. Незабаром виростуть перші соковиті яблука.

Мейлі був у захваті від такої краси і зараз нюхав білі квіточки, забувши про своє недавнє обурення.

– Але якщо цвітіння розпилиться по всьому трейлеру мені доведеться її кудись заховати. – невдоволено пробурчав Рей.

– Ні! Не ховай деревце! – Мейлі нахилився, обхопивши руками горщик із яблунею. – Нехай залишиться на видному місці, будь ласка!

Дивлячись на хлопчину, що прилип до горщика, Рей тихо зітхнув:

– Гаразд. Але тобі доведеться доглядати її.

– Добре!

Вони повечеряли і одразу вклалися спати. Але Мейлі ще кілька хвилин милувався красунею-яблунею, поки сонливість не взяла над ним гору. Йому снилися квіти… серед яких сидів молодик у вінку з ромашок.
Уві сні Мейлі повільно підійшов до нього. Той обернувся. На обличчі парубка грала щаслива посмішка, коли він запитав:

“Давай зустрічатися?”

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Наступного дня, по обіді, місіс Міллер якраз поверталася з покупками до себе додому, як раптом, зупинилася.

– Мейлі?

На залізних сходах біля її будиночка сидів хлопчина. Почувши, як його гукнули, він підняв голову і з тяжкістю в очах глянув на неї.

– Щось трапилося? Чому ти прийшов? – занепокоїлася жінка, підходячи до нього. – Не сиди так. Застудишся ще…

Мейлі, перебуваючи у своїх думках, пропустив її застереження повз вуха і тихо прошепотів:

– Він мені зізнався…

Місіс Міллер здивувалася від такої новини, а потім, із захопленням вигукнула:

– Я знала! Домінік казав, що це обов’язково станеться весною!! І? Який був твій-..!

– Я хочу вас дещо попросити. – перебив він тріумфування жінки.

– Говори. Я зроблю все для мого милого хлопчика!

– Знайдіть мені іншого партнера.