Частина 4

До наступного заняття Азірафаель прочитав книжки, залишені вчителем. Він навіть проводив деякий час за фортепіано, намагаючись засвоїти те, що було описано в них. Долоня боліла, але захоплений хлопець не звертав на це уваги. Його тягнуло до знань, він бажав отримати їх. А ще на наступне заняття Азірафаель привів головного королівського композитора, графа фон Тірхофа, який відбирав нових кандидатів на роль придворних музикантів. Це давало їм можливість отримати гарне місце при дворі, але далеко не всім вдавалось потрапити хоча б на прослуховування до графа. Його голос при відборі був вирішальним, тож Азірафаель дуже хотів, щоб гість особисто оцінив роботи Кроулі.

— Добрий день, містере Кроулі. Знайомтеся, граф Еріх фон Тірхоф. Це містер Кроулі, — представив їх Азірафаель, з надією глянувши на вчителя. — Містер Кроулі, гадаю, ви знаєте, хто такий граф. Я сподіваюся, ви принесли свої ноти, — він зніяковіло посміхнувся. — Граф хотів подивитися їх і послухати вашу гру.

Кроулі закам’янів, коли Азірафаель представив йому графа. Ще б він не знав його — ніхто інший, як фон Тірхоф, п’ять чи шість років тому розбив його мрії стати музикантом в королівському оркестрі. Граф, здається, був затятим поборником чистоти походження і відхилив його прохання, ледь дізнавшись, що у Кроулі немає хоча б найжалюгіднішого високопоставленого родича або якогось копійчаного шляхетського наділу. Кроулі був сиротою і не міг похвалитися походженням. Можливо, зараз доля давала йому другий шанс.

— Містере Фелл, графе Тірхоф, доброго дня, — з усмішкою привітався він.

А взагалі настрій музиканта стрімко псувався. Він захопився милим личком Азірафаеля і забув, що той є представником знаті з усіма супутніми цьому рисами характеру. Знову за його спиною плели інтриги, а його долею гралися. Вкотре він переконувався, що не варто зв’язуватися з вищим світом і його представниками. Але якщо вже так склалися обставини, він зіграє щось зі свого репертуару. На учня дивитися не хотілося, і він, різко розгорнувшись, сів за рояль і почав грати.

Азірафаелю здавалося, що він робить як краще. Він хотів, щоб його вчитель не мав ні в чому потреби, щоб він зміг зробити собі ім’я завдяки своєму таланту, який був помітний з першого ж їх заняття. І його вальс лише зміцнив у цьому переконання. Аристократ частково розумів, що діє не зовсім правильно, але його спонукали найчистіші й найправедніші наміри. От вже чого, а гратися з долею вчителя, чи якось засмучувати його, Азірафаелю точно не хотілося. Але з погляду Кроулі він зрозумів, що припустився помилки та зробив щось зайве й неправильне. Обличчя запалало від сорому, але всі інші емоції вдалось втримати.

Поки Кроулі грав, Азірафаель часто кидав погляд на графа, намагаючись зрозуміти, що той думає і який вердикт винесе. Якби Тірхофу не сподобалось, юнак скоріше б подумав, що колись талановитого композитора торкнувся старечий маразм. З яких ще б причин можна б було вважати виразну музику його вчителя поганою, а те, що грають при дворі — набагато кращім? Молодий аристократ був упевнений, що багато хто з нинішніх придворних композиторів не були варті навіть мізинця Кроулі.

Граф уважно слухав мелодію, не перериваючи музиканта. Зазвичай, якщо йому щось не подобалося, він одразу зупиняв виступ глухим стуком своєї тростини об підлогу, але цього разу все було інакше. Тірхоф, здавалося, навіть не впізнав Кроулі, або добре удавав, що не впізнав. Що ж, можливо, він побоювався лорда Фелла, який мав потужний вплив при дворі. Азірафаель був єдиним сином лорда і його спадкоємцем, тож як кажуть, «чим би дитя не тішилося».

— Я думав, що містер Фелл перебільшував, розповідаючи про ваш талант, містере Кроулі, але, здається, мене не обдурили. Я вражений. Є, звісно, кілька суперечливих моментів, але вони незначні, — граф м’яко посміхнувся, зберігаючи спокійний вираз обличчя. — Мені здається, містер Фелл має рацію, що ви маєте виступати при дворі. Знаєте, через тиждень у палаці буде бал. Я б хотів, щоб ви там виступили.

Це був простий план: якщо Кроулі провалиться при королівській сім’ї, його можна буде легко позбутися, ще й звалити провину на лорда Фелла. Надто високий вплив той мав при дворі. Але якщо цьому музиканту вдасться справити враження, що ж, так тому і бути. Тоді вже навпаки, можна буде сказати, що це він, Еріх фон Тірхоф, помітив такий діамант.

— Дякую вам за високу оцінку, графе, — відповів Кроулі, встаючи з-за рояля і дивлячись на Тірхофа. Він не очікував такої позитивної реакції на свою гру, як і запрошення на бал. Але відступати було пізно, а гідної причини для відмови не знайшлося. — Мені дуже приємно прийняти ваше запрошення на бал, я постараюся не підвести. А тепер прошу мене вибачити, — Кроулі перевів погляд на Азірафаеля, — мені необхідно провести заняття з містером Феллом.

— Так, звісно. Не смію вас обох більше затримувати, — посміхнувся граф, покидаючи кімнату і залишаючи Азірафаеля наодинці з учителем.

Здавалося, його учень відчував радість сильніше, ніж сам музикант, хоча й не показував цього. Як же сильно він хотів обійняти Кроулі, щасливо посміхнувшись йому, але щось усе ж змусило його зупинитися. Чи то слова вчителя минулого разу, чи то відчуття сорому за те, що провернув усе це за його спиною.

— Вітаю вас, містере Кроулі, я щиро радий за вас. Я впевнений, що бал пройде на найвищому рівні під вашу чудову музику, — усміхнено промовив Азірафаель, відводячи погляд на книжки, що лежали на столі, а потім на руки, міцно зчеплені в замок. Поранена долоня неприємно саднила під рукавичкою, але він намагався не помічати цього.

Кроулі лише всміхнувся, дивлячись на радісного юнака. Як той казав минулого разу, «якщо я вважатиму себе володарем всього у цьому світі»? Що ж, без сумнівів, тепер він вирішив, що має владу керувати долею Кроулі. Музикант був гордим і не терпів подібного вторгнення в його життя, а тому йому було боляче від вчинку Азірафаеля. Але з іншого боку, чи так не краще? Тепер йому буде простіше переносити свій раптовий потяг до молодого аристократа.

— Я прочитав книжки й трохи потренувався, щоб засвоїти деякі моменти, — з гордістю додав його учень.

Кроулі повернувся думками до заняття. Фраза про те, що юнак тренувався, змусила його суворо поглянути на Азірафаеля.

— Покажіть вашу руку, містере Фелл. Ні, рукавичку теж зніміть. Хіба вам не боляче було грати?

Аристократ одразу ж пошкодував про те, що зробив, як і про те, що проговорився. Він зовсім не хотів говорити Кроулі про свої «геройства». Нерозумно було грати з пораненою рукою, але втрачати навички та отримані знання теж не хотілося. Чим довше він не грає, тим складніше потім усе згадувати. На жаль, він не був музикантом, і йому було не так легко грати на фортепіано, навіть через кілька тижнів занять. Практика необхідна, без неї нікуди, навіть зі знанням теорії.

Сором’язливо глянувши на містера Кроулі, Азірафаель стягнув чорну рукавичку і пов’язку з руки. Робив він це, дивлячись у підлогу, подібно до присоромленої дитини, яку карали за чергову витівку. Давно він не відчував цього, але й не те щоб хотів таких емоцій. Видихнувши, він показав вчителю розкриту долоню, глянувши на його обличчя і намагаючись знову не заглибитися у внутрішні переживання, що вирували в ньому.

Кроулі потягнув руку за зап’ястя ближче, щоб розглянути уважніше. Він повільно провів пальцем по рожевому шраму, що залишився від осколка.

Пальці Кроулі знову викликали приємне тремтіння в усьому тілі. Як боротися з цим? Як перестати відчувати це тепло, що розливається по тілу в момент, коли вчитель торкається його? Азірафаель ковтнув в’язку слину, яка, як і багато слів, що він так бажав сказати, грудкою стала в горлі. Будь він упевненішим…

Однозначно, варто було б почекати ще хоча б кілька днів, але якщо Азірафаелю так хочеться грати, це було можливо організувати. Відпустивши світлу долоню, Кроулі підняв погляд на учня:

— Ми можемо тренувати гру лівою рукою. Цього разу сидіти праворуч буду я, щоб грати партію правої руки.

Він розгорнув ноти та поставив аркуші на рояль, кивком запропонувавши Азірафаелю сісти на сусідній стілець. Заняття почалося.

Зітхнувши, юнак швидко сховав руку під рукавичку, подумавши, що за кілька днів можна буде зняти її, а за тиждень повернутися до гри. Покірно сівши поруч, він поклав руку на клавіші й почав грати, дивлячись то на ноти, то на свою руку. Порівняно з тонкими пальцями Кроулі, що невагомо танцювали по клавішах, ліва рука аристократа шкандибала, видаючи невпевнений звук. Помилок було вже менше. Лише холодність музиканта ятрила душу. Блакитні очі Азірафаеля потьмяніли від внутрішньої печалі, що охоплювала його.

Через обраний формат гри вони сиділи так, що їх передпліччя стикалися. Музика повернула Кроулі його звичний душевний спокій. Він навіть трохи радів, споглядаючи результати свого учня. Але з ним варто було нормально поговорити й пояснити, що не потрібно намагатися самостійно втручатися в чужу долю. Коли вони дограли, Кроулі піднявся і взяв з рояля другу теку з нотами, обернувшись до Азірафаеля.

— Містере Фелл, чи не буде надто великим нахабством попросити у вас чаю? Я хотів би поговорити з вами про деякі речі, які не стосуються наших занять.

Понурий хлопець потягнувся, і спина відчутно хруснула, перестаючи нити. Треба все ж навчитися правильно сидіти, щоб вона не починала боліти. Думки все ще крутилися навколо його вчинку. Чи правильно він зробив, давши Кроулі можливість проявити себе перед високими господами? Можливо, вчитель ніколи й не хотів бути придворним музикантом?

— Звичайно, містере Кроулі, — тихо кивнув Азірафаель, підійшовши до дверей.

Цього разу Азірафаель не став смикати за шнурок, почувши кроки по той бік дверей. Це була одна зі служниць. Посміхнувшись, аристократ передав їй прохання про чай, який вона принесла буквально за кілька хвилин разом із невеликою тарілкою з різними солодощами. До них мав слабкість Азірафаель, який одразу ж узяв одне з тістечок.

Кроулі всміхнувся, дивлячись на двері, що зачинилися за служницею:

— У вас дивовижні слуги, містере Фелл. Приходять за першим покликом, а часом і без нього. Ви впевнені, що вас не підслуховують?

— Будинок великий. Батько вважає, що чим більший будинок, тим більше має бути слуг, це показник престижу. Добра половина просто байдикує по маєтку, щоб не потрапляти йому й Алістеру на очі, інакше їх одразу ж звільнять. А так вони ходять, і, якщо що, починають вдавати, що витирають пил або наводять лад на полицях. Тому так легко знайти когось у цьому домі, щоб дати роботу, — пояснив хлопець, кусаючи тістечко. Але навіть воно не могло підняти йому настрій.

Кроулі сів на банкетку, зігріваючись гарячим чаєм. Цей день його занадто вимотав. Він подивився на учня, який сидів поруч і виглядав таким же сумним, як і на початку їхнього заняття. Здавалося, що він просто не розумів, що зробив щось не так, а не просто спробував погратися музикантом.

І Азірафаель дійсно розумів, що щось не так. Почуття сорому зжирало його зсередини ще з минулого візиту. Спочатку незручний дотик до щоки, потім ця неприємна ситуація з графом. Чому так легко знищити щось прекрасне? Одна помилка, і все, цього більше немає.

— Ви якось казали мені, що не хочете бути спадковим аристократом, а хочете займатися своїми мріями, — почав Кроулі, відпивши чаю. — А потім, ось так раптово намагаєтеся засунути мене в самий натовп вищого світу, від якого тікаєте самі. Ви знали, що Еріх фон Тірхоф був тим, хто наполіг на тому, щоб мене не взяли в придворний оркестр років п’ять тому, коли я ще хотів грати при дворі? Дивно, як він не впізнав мене цього разу.

Кроулі махнув рукою на свої ноти, що лежали в теці на роялі:

— Я приношу вам ноти тих мелодій, які не граю майже нікому, бо вважаю це надто особистим, а ви змушуєте мене грати їх Тірхофу. А він, зі свого боку, запрошує мене грати їх на балі перед купою народу. — Він стомлено зітхнув. — Якщо ви хотіли їх вивчити, беріть, але більше так не робіть. Я, зрозуміло, зрідка пишу музику на замовлення, але до балу не встигну що-небудь придумати, тож доведеться грати те, що в мене вже є.

— Прошу вибачення, містере Кроулі. Я… Мені здається, що ви володієте талантом, якого немає майже ні в кого з музикантів при дворі. Багато з них жахливі в грі. Я ж хотів зробити якнайкраще. Розумію, що це нечесно щодо вас. Лицемірство чистої води, але все, що я хотів, — це дати вам нові можливості. Пробачте мені, містере Кроулі.

Азірафаель зовсім зажурився, опустивши погляд на стиснуті в замок руки. Сором зжирав його зсередини, заміщаючи всі інші емоції.

— Не засмучуйтеся так, Азірафаелю.

Кроулі піднявся зі свого місця та опустився на коліна перед юнаком, стиснувши його руки у своїх.

— Досить вибачень. — Кроулі посміхнувся, перш ніж сказати наступну фразу, щоб показати, що він жартує. — Але не намагайтеся більше покращувати моє життя, ви, юний інтриган. Я сподіваюся, ви будете на цьому майбутньому балу, щоб мені не було так самотньо серед вельмож і пихатих придворних?

Азірафаель уже встиг вирішити, що на бал він не піде, щоб не муляти містеру Кроулі очі. Йому здавалося, що вчитель страшенно сердитий на нього, тому, чим менше вони бачитимуться, тим краще для обох. Він підняв погляд на Кроулі, який стиснув його руки. Щоки знову почервоніли, а хлопець занурився в красиві очі, що так вабили.

— Добре, містере Кроулі, — ніби в трансі прошепотів аристократ, зніяковівши. — І вибачте.

Піддавшись уперед, Азірафаель прикрив очі та нерішуче торкнувся губами губ музикантка.

Коли Кроулі відчув теплі губи юнака на своїх, він на мить застиг, не маючи сили опиратися відчуттю безмірного затишку і нереальності того, що відбувається. Він ледь відповів м’яким рухом своїх губ. Але, вкотре пригадавши, ким він є, відсторонив юнака від себе, стиснувши його зап’ястя і поклавши руку на його губи. Треба було уберегти й себе, і його від ще одного, такого бажаного, але такого необачного поцілунку.

— Припиніть, — прошепотів він, дивуючись хриплості свого голосу. — Я не можу допустити, щоб ви так… щоб я…

Ту коротку мить Азірафаель відчував, що щастя огорнуло його своїм куполом, відсторонюючи від усього зовнішнього світу. Існували тільки вони, тільки цей момент. Час застиг, зупинився, щоб маленька секунда здавалася прекрасною вічністю. Він зрадів, коли Кроулі відповів на його поцілунок: значить почуття все ж взаємні. Але вчитель відсторонився, і юнак за інерцією знову потягнувся до чужих губ, поки його не зупинили.

Кроулі піднявся з підлоги, з жалем відпустивши руку учня.

— Нас могли побачити, прошу вас, будь ласка, Азірафаель, не смійте псувати своє життя, — його голос звучав сумно. — Якщо ви не в змозі утримати себе в руках, я змушений буду відмовитися від наших занять, бо мені теж коштує величезних труднощів зберігати контроль над собою.

Він схопив ноти та відвернувся до дверей. Піти він не міг, побоюючись знову не знайти вихід з особняка, а просити юнака його провести не смів.

— Я не псую собі життя… — знесилено прошепотів аристократ, відчуваючи дивний біль у душі й серці.

Він відвів засмучені очі й підійшов до дверей, поруч із якими стояв Кроулі.

— Марто! Проведи містера Кроулі, будь ласка. До побачення, містере Кроулі.

Азірафаель пішов по коридору в інший бік і швидко зник у своїй кімнаті. Лігши на ліжко, він згорнувся та обійняв подушку. По щоках бігли сльози, але юнак не помічав цього. До вечері він не спустився, продовжуючи лежати та дивлячись в одну точку.

У своїй крихітній квартирці Кроулі стомлено впав на ліжко, щойно прийшов. До пізньої ночі він дивився у стелю, не намагаючись заснути. Азірафаель займав усі його думки. Кроулі не хотів робити йому боляче, але якби він відкрито відповів на його почуття, то все б зрештою закінчилося гірше, ніж починалося. А не відповідати на почуття було складно як для самого музиканта, так і тому, що він бачив, як його холодність засмучує юного аристократа.

Зрештою, Кроулі підвівся і витягнув із комода хустинку, яку йому повернув Азірафаель. Він глибоко вдихнув запах парфумів аристократа, що лишився на тканині, і сів на підлогу, вчепившись собі у волосся. Так він застав світанок, а потім поспішив на чергове заняття з іншими учнями.

Коли після всіх занять Кроулі повернувся додому, він виявив лист, який за його відсутності кинули в щілину під дверима. Розгорнувши конверт, він вчитався в рядки й знесилено застогнав. Він знав, що цим усе закінчиться, і тепер ще більше картав себе за те, що відповів на поцілунок. У листі йшлося, що Азірафаель захворів і не зможе прийти на заняття. Сухі рядки свідчили про те, що писав це або сам лорд Фелл, або ж Алістер. Про хворобу і стан хлопця не було жодного слова.

Дворецький, звісно, намагався дізнатися, що трапилося з юним джентльменом, щоб повідомити бодай щось його батькові, але так нічого не вийшло. Служниці мовчали, не знаючи, що сказати, а сам хлопець не відчиняв двері. Лорд Фелл теж намагався щось зробити, але досить швидко кинув цю справу. Він вважав, що це черговий прояв огидного юнацького характеру.

Кроулі дуже хотілося піти в маєток Феллів і з’ясувати, що трапилося з Азірафаелем, але не зважаючи на це, він заборонив собі навіть наближатися до їх дому.

І наступного ж дня він порушив цю заборону, удаючи, ніби найкоротша дорога до чергового його учня пролягала якраз тією вулицею, на якій жили Фелли. Він сповільнив крок, проходячи повз ворота маєтку. Намагаючись вигледіти у вікнах Азірафаеля, він підняв погляд, але жодна портьєра не поворухнулася, і він пішов далі. Він зробив все, що могло б від нього залежати. Ще варто було підготуватися до майбутнього балу, тож не треба було зволікати на інші проблеми.