Частина 4

Додому ми їдемо мовчки. Сем сидить за кермом, тому що я заборонила це робити Діну, а сам Дін… Ну, скажу, що після двох таблеток доволі сильного знеболювального, він дрімає на пасажирському сидінні, поки його мозок не прийняв того факту, що ці голоси не плід хворої уяви.

В бункері нас зустрічає Джек. Напевно єдиний, кого я насправді рада бачити. Після заяв, що він хоче вступити до Массачусетського технологічного інституту, його довелось записати в приватну школу в Нью-Йорку, бо вони там найкращі. Дякувати татові у мене там і квартира була.

– Як твоє навчання? – питаю його, паралельно допомагаючи Діну спуститись сходами в воєнну залу.

– Що з Діном?

– Невеличке заклинання, яке, втім, може призвести до катастрофічних наслідків, – Дін хапається за голову. Дія знеболювального, на жаль, не поширюється на чужі думки.

– Ви можете тихіше думати? – гаркає він на Сема і Джека.

– Діне, заспокойся, – кладу йому руку на плече.

– Я спокійний, – він скидає мою руку і плентається до своєї алкогольної заначки.

– Йому можна допомогти? – пошепки питає Джек. Та Дін його чує, бо люди мають звичку ставити питання і паралельно їх в голові озвучувати. Власне, не тільки питання.

– Тільки знайшовши контрзаклинання, однак я вперше бачу таке заклинання, яке б дозволяло чути думки всіх людей на планеті. Зазвичай у них обмежений радіус дії, – підходжу до полиць і починаю витягати необхідні мені книги.

– Зрештою, це не так вже й погано, – Дін до нас приєднується зі стаканом віскі. Робить величенький ковток і продовжує. – Тепер я можу знати, про що ви всі думаєте. Всі, крім тебе, – він вказує на мене пальцем.

– Не тішся. Це ти ще спати не лягаєш. Якби у тебе був доступ і до моїх думок, то тут два варіанти подій. Або ти божеволієш вдвічі швидше, або нас в бункері зустрічав би Вельзевул зі своїми демонами, який просто почекає, коли ти збожеволієш достатньо, щоб не фільтрувати базар, – мило йому усміхаюсь. – У цих книгах є контрзаклинання до схожих на це заклинань. Розважайтесь, а я в душ.

– До речі, я ще чую той стукіт у твоїй голові, який ти вперто ігноруєш, – зупиняюсь напівдорозі до житлової частини бункера і здивовано дивлюсь на Діна. Дивно, я й думати забула про той стукіт.

– То Ліндієль, – нарешті відповідаю. – Я не даю їй вийти. Видно вона здорово з чимось накосячила, раз я її закрила у своїй голові.

Перше, що мені впадає в очі після душу – ціла купа всього одразу на двох столах. Книги вперемішку з інгредієнтами для заклинань, а посеред всього цього розчервонілий Сем. Знайшовши потрібне заклинання, він ставить закладку в книгу і переходить до наступної.

– Думаю, щось із цього йому точно допоможе, – окидаю скептичним поглядом гору книг із відміченими заклинаннями. – Ти так не вважаєш, – схоже, Сем таки помічає мій погляд.

– Спробувати варто, але і про радіус дії забувати не слід. Якщо нічого з цього не допоможе, то ми ж Вінчестери й перериємо кожен закапелок цієї довбаної планети, поки не знайдемо того, що врятує нашого брата.

***

Заклинання Хранителів Знань допомагали лише тимчасово не чути думки Сема чи Джека. Дін уже не ходить і не тішиться тому, що він чує чужі думки. Тепер йому хочеться одного – спати.

– Колись ти казала, що є певні години, коли їхні думки затихають. Чому я цього не помічаю? – Дін задля розмови витягує навушники із вух. Це один із лайфхаків. Простіше вилікувати пошкоджений слух, ніж розум. Однак тепер Дін має змогу насолодитися різноманіттям мого плей-листа. Від хеві-металу до Моцарта, Бетховена та інших представників класичної музики. Особливо він зацінив музичних представників інших країн, бо текстів пісень не розумів.

– Ну, скажімо так, на кожному материку різний часовий пояс, тож коли ми засинаємо, більшість населення земної кулі прокидається і навпаки. Саме в ці моменти “заснув-прокинувся” та “прокинувся-заснув” плин людських думок дещо млявіший, ніж янгольських, тому особисто для мене і настає благодатна пора, коли в моїй голові звучить тільки єнохіанська.

– Вируби мене як ви, янголи, це любите. Я просто хочу заснути й не чути більше цих думок, – дивлюсь в його змарніле обличчя. Останні два дні Дін ледве на ногах тримається. Незв’язно ще не говорить, але порушення координації занадто очевидне. Та й починаються проблеми із пам’яттю. Якщо він не спатиме ще й цю ніч, то певною мірою наслідки цього можуть стати для нього фатальними й галюцинації будуть лише квіточками.

– Це не сон, а непритомність і це не рахується. Вводити людину в стан сну саме по собі ризиковано, а ти ще й дві доби не спав. Я не можу цього зробити, бо тоді ти вже ніколи не заснеш самостійно. Не знімай навушників і зосередься повністю на музиці, можливо так ти заснеш.

Не заснув. На третій день ситуація тільки погіршується. Дін не пам’ятає, що він робив, чого він не робив, забуває навіть про елементарні речі. Координація погіршується в рази й тепер він навіть не робить спроб обійти якісь предмети, які стоять в нього на шляху, а ближче до вечора мені доводиться відтягувати його від пустого крісла, в якому, за його словами, сидів якийсь Хранитель Знань і насміхався з нього.

– Слухай, я знаю, ти цього не заціниш, – заходжу до кімнати Сема, який виглядає нічим не ліпше свого брата. За винятком того, що декілька годин сну він все ж таки приділяє.

– Що саме? – Сем втомлено закриває книгу і розвертається до мене.

– Я помилялася. Чак не всі альтернативні світи знищив. Я пропоную відправити Діна в найближчий із них, доки ми не знайдемо рішення. Заклинання на паралельні реальності не розповсюджуються, згадай лишень наручники Люцифера. Там він зможе виспатись, але це анулюється щойно ми повернемо його назад, та ми повернемо його, коли знайдемо контрзакляття і він одразу піде спати. Можливо ми повернемо його сплячим. Мені потрібна кава, – думки в моїй голові вже починають плутатись.

– Думаю, це гарна ідея. І в який світ ти його відправиш?

– Ну, явно не у світ, де немає жовтого кольору чи де білки вміють розмовляти. У світ, де є мисливці, в якому він не сидітиме в кімнаті мотелю цілими днями, жуючи чипси та запиваючи їх пивом. Я б цього не пропонувала, якби ми рішення знайшли за один день.

Отак і було вирішено відправити Діна якомога далі. Звісно, Імпалу він нам не довіряє і яким би не був слабким, чіпляється в машину руками й ногами. Зітхаю, але все ж таки клацаю пальцями. Без допомоги Лінді тріщина між світами виходить не дуже тривкою, та її вистачає рівно настільки, щоб Дін проїхав крізь неї. Ото і все. Далі кожен сам за себе.

– Слухаю, – у Сема задзвонив мобільник і він відходить трохи вбік. Через пару хвилин повертається, ляскаючи телефоном об руку. – З’явилася справа. Я думаю відмовитись від неї, бо ж нам треба шукати рішення для Діна.

– Що за справа? Я вже три дні хочу із цього клятого бункера вийти.

– Та дрібниці. Донна каже, що десь на околицях Спрингфілду, Міссурі якась сім’я купила вікторіанський будинок разом із привидами. Вона б сама взялась за цю справу, та має гніздо вампірів у Міннесоті.

– Давно у нас привидів не було. Рушаймо, – Діну колись дуже не сподобалось, що в гаражі поруч із його крихіткою стояла машина дві тисячі п’ятого року випуску, бо після сімдесятих хороші машини перестали випускати. Сема, своєю чергою, все влаштовувало, тож і тепер він не сильно противиться. Навіть відзначається честю сісти за кермо. – Ти нічого не маєш проти Борнового наближення? Квантово-механічні задачі з розсіювання часток входять до іспитових і наш викладач порекомендував подивитися його відео на YouTube, де він розкриває цю тему.

– Ні, буду тільки радий послухати, – включаю телефон, витягаю із сумки свої зошити та починаю уважно слухати, занотовуючи потрібні мені місця. За три години я, окрім кількох відео свого викладача, встигаю глянути ще півторагодинну лекцію і пообговорювати почуте із Семом.

Уже в Спрингфілді Сем рушає до шерифа, а я ховаю своє університетське причандалля. Години полювання уже близько. В машині, раз у раз позираючи на годинник, я сиджу хвилин двадцять, поки Сем із шерифом не виходять з відділка. Наскільки розумію по активній жестикуляції огрядного чоловіка, він покаже нам дорогу. Сем рушає до машини.

– Шериф у байки про привидів не дуже вірить, але це сім’я його близького друга, тож зради їхнього спокою він прийме нашу допомогу. Походимо по будинку та запевнимо родину в тому, що там нічого немає, окрім старих труб та трухлявих дощок.

– А як там справді є привиди?

– Шерифу доведеться увірувати, – непоганий варіант. Будинок знаходиться коло здоровенного і досить глибокого озера, про що свідчать таблички “Купатися заборонено”.

– Глибина починається одразу, – зауважує шериф, поки ми переходимо простий дерев’яний міст на інший бік. – Всього тут будинків п’ять, та вони розкидані по всій території цього, невеликого насправді, клаптику лісу. Та й не зовсім це ліс. На початку століття тут була пустка з обшарпаними закинутими будинками й величезним озером, а потім ділянку викупив якийсь підрядник, відреставрував ці п’ять будинків і посадив купу дерев, аби сюди люди на пікніки ходили. Місцина-то гарна. Всі будинки наразі заселені, але тільки родина мого найкращого друга вважає, ніби в їхньому домі водяться привиди. Привиди, – шериф пирхає собі під носа. Ледве видною в темряві доріжкою ми дістаємось до будинку. Здалеку одразу помічаю, що до будинку веде інша дорога, але шериф пояснює це тим, що від відділку нам би довелось зробити величенький гак і трохи заїхати в сусіднє містечко.

Будинок велетенський, двоповерховий і з ґанком. На подвір’ї довкола будинку розкидані велосипеди та інші дитячі іграшки. З будки висовується і чалапає до нас старенький пес.

– Привіт, Ріккі, – шериф гладить щасливого пса по голові. – В будинку на нас чекають, – шериф вказує на ввімкнене на кухні освітлення. – Я попередив, що спеціалісти прибудуть трохи пізно, – щось мені не дуже подобається як шериф нас спеціалістами обізвав. – У них четверо дітей. Донька шістнадцяти років, два сини тринадцяти та восьми років, а нещодавно вони удочерили дівчинку п’яти років. Мовчазна дитина. Видно немало горя їй довелось ковтнути за своє коротеньке життя.

З будинку чується вереск. Переглянувшись, ми з Семом кидаємось до будинку. Благо, родина ще не збиралась спати тому вхідні двері відчинені. Шериф біжить позаду і щось говорить нам, але на його слова ми не звертаємо жодної уваги.

– Хто ви такі? Що ви робите у нашому будинку? – поспішаючи на допомогу тому, хто верещав, ми трохи відсторонюємо на сходах батьків дівчини та вриваємося до її спальні.

Вона качається по підлозі, тримаючи руки біля шиї, ніби хоче чиїсь інші руки відвести. Поступово вереск знижується до простого хрипіння і зволікати більше не можна. Підіймаю обріз і свищу так, як коли Барто кличу. Головне, щоб вона реально зараз з машини не вискочила. Подумки відправляю їй команду сидіти.

– А я тебе бачу, – усміхаюсь до привида жінки, яка продовжує душити дитину, але все-таки підводить голову на мій свист. Вистрілюю їй в обличчя сіллю. Щойно привид зникає, дівчина хапається за своє горло і починає плакати. – Переверніть її на бік, поки дихання не відновиться. Не вистачало, щоб вона і блювотою своєю подавилась, – звертаюсь до ошелешених батьків.

Розвертаюсь і бачу на сходовому майданчику трьох переляканих дітей. Найменша з них одягнена в рожеву піжаму і свого плюшевого зайця тримає за одне вухо. Від непроханих спогадів мене кидає в жар, але я все-таки примудряюсь зберегти обличчя і холоднокровність. Трохи віддалік стоїть шериф, тож я кивком голови показую Сему, що йти потрібно до нього.

– То що, шерифе, досі не вірите в привидів? – намагаюсь говорити якомога життєрадісним тоном, однак та п’ятирічна дівчинка досі не дає мені спокою. Зрештою, в ту ніч я була не набагато старша за неї.

– Упевнений, цьому знайдеться якесь раціональне пояснення.

– Наприклад? – питає Сем. З кишені куртки він дістає ЕМП, та сигнал настільки сильний, що йому доводиться ховати пристрій назад, аби його заглушити.

– Він зараз скаже, що то вона сама намагалась себе задушити, однак ми бачили її руки. Вона їх тримала так, щоб послабити хватку тієї жінки. Годі вам, шерифе, вас на службі ніколи зловмисники не намагались задушити?

– Яка жінка? Ви хочете сказати, що мати намагалась задушити власну дитину?

– Ні, вона каже, що привид належить жінці, – хоч Сем і цікавиться фотографіями, які висять на стіні позаду шерифа, але до нашого діалогу прислухається.

– Але я чув постріл… – шериф уже геть розгублюється.

– Заряджений сіллю. Привиди її не переносять, як і залізо, – показую йому обріз і витягаю один з набоїв. Протягую його шерифу і він хапає мене за руку. Сем різко обертається з пістолетом напоготові. Відчуваю як за милю звідси напружилась Барто.

– Це що, пентаграма? – фух, добре, що його зацікавив не шрам від зап’ястя до ліктя з внутрішнього боку руки, а браслет. Зроблений із легкого заліза, де окрім пентаграми висять також револьвер, меч, наручники, зірка Водолія та малесенький пакет із сіллю.

Від необхідності відповідати мене рятує родина. Вони в повному складі виходять до нас і проводять в простору вітальню, де ми сідаємо на невелику софу і готуємося слухати їхню розповідь.

– Це почалось недавно, – Стів, батько сімейства, помітно нервується і повсякчас дивиться на свою дружину. – Спочатку ми чули тільки звуки на горищі та в підвалі. Такі, наче в будинку миші завелись, але служби ніяких гризунів не виявили.

– Стіве, – звертається до нього шериф. – Це могли бути й труби. Будинок же старий.

– Ми зробили капітальний ремонт до того, як переїхати сюди. Все старе, включаючи й труби, замінили, тож ні, це були не вони.

– А потім в будинку почали з’являтися холодні зони, часто вибивало електрику, а речі виявлялися не на своїх місцях.

– Звідки ви знаєте? – Стів обертається до мене.

– Це традиційні ознаки перебування привида в будинку. В деяких випадках ще й тухлими яйцями смердить, – відповідає за мене Сем.

– Та годі вам уже про привидів. Їх не існує, ясно? Ваше завдання заспокоїти родину і забратись звідси, поки суд не видав ордеру на ваш арешт, – шериф від злості аж багряніє, та наразі він мене не цікавить.

– То ти їх всіх уб’єш, бо вони не забрались із твого будинку? Це вже не твій будинок, не твоя власність, – дивлюсь на привида жінки, яка забралась на буфет і звідти підслуховує розмову.

– Я. Тебе. Знищу. – посуд у буфеті задеренчав. Шериф, який якраз гнівну тираду проголошує, замовкає і вражено втуплюється туди.

– Давай, спробуй. Наслідки не змусять себе довго чекати. Може тебе й спалили під час Салемського процесу, та з полтергейстами ми вже мали справу, а ти мала справу з нами? – відьма верещить, перекидає буфет і кидається до найменшої дитини, але я спритніша. Вихоплюю дівчинку прямо з-перед носа привида. На якусь частку секунди ми з жінкою опиняємось занадто близько одна до одної. Я в найменших деталях запам’ятовую її жахливе обличчя. Вона ж занадто пізно усвідомлює, хто я така насправді, і тільки потім зникає.

– То що, шерифе, буфет впав сам по собі? – ставлю дитину на підлогу. До неї одразу кидається мати, підхоплює на руки та починає обціловувати.

– Полтергейст, значить, – задумливо промовляє Сем.

– Вона доволі сильна. Суміш її тільки поранить і ще більше розлютить, а її останки, на жаль, відсутні. Однак є й хороша новина. Поки я в будинку, вона не покажеться.

– А освячення будинку не допоможе? – це нарешті подає голос дівчина, яку відьма намагалась задушити. – Чи обряд екзорцизму?

– Я теж дивилась “Закляття”. Проти сильного полтергейста екзорцизм безсилий. Їх взагалі мало що може в Пекло повернути…

– Маріє, на два слова, – Сем виводить мене не те що з вітальні, з будинку.

– Твій меч. Твій меч наймогутніша у світі зброя. Він здатен її знищити?

– Звісно. Та відколи ми йдемо легким шляхом?

– Нам потрібно Діна рятувати, а не панькатися з… – з будинку чуються крики. Знову. Видно, відьма боїться мене не так сильно, як то я собі надумую.

Ми забігаємо в будинок і бачимо як різноманітні предмети підіймаються в повітря, а потім летять в голови мешканцям та шерифу. Один із хлопчиків пробує підбігти до нас, але відьма його хапає і кидає в протилежний кінець кімнати. Користаюся нагодою і протикаю привида мечем. Не найкраща для нього енергія, та все-таки. Відьма починає верещати, предмети ще раз підіймаються з поверхні, а потім з гуркотом опускаються. Відьми більше не має.

– А чудове було полювання, – Сем сідає коло мене на ґанку. – Ці хоч віддячили. Хочеш печива? – він протягує мені коробочку. Витягаю звідти печиво у формі янголятка.

– Символічно, – гмикаю і відкушую верхню половину смаколика. – Думаю, нам уже час додому.

***

– Джеку, що ти тут робиш? – спускаюсь сходами до воєнної зали й бачу, що в головній горить світло, а мій двоюрідний брат працює над ще більшою горою книг, ніж та, яка була тут, коли ми їхали на полювання.

– В школі я сказав, що занедужав. Слухайте, зі мною вчиться донька однієї відьми й ця відьма люб’язно погодилась позичити нам книги із заклинаннями в обмін на те, що ми не чіпатимемо її та її сім’ю. Я якраз їх переглядав і в цій книзі натрапив на згадку тієї, котрої не існує в природі, – Джек вручає мені здоровенний том. – Глянь, автор посилається на якийсь гримуар, але немає ні назви, ні автора. Однак у відьомських колах переконані, що така книга існує і містить в собі всі наймогутніші заклинання, знання яких трималися в величезній таємниці.

– То це щось типу Святого Грааля для відьом? – пробігаю цю сторінку очима.

– Чудово, єдина наша зачіпка – книга, якої не існує, – Сем підходить до стола.

– Колись вона існувала, – всі здивовано витріщаються на мене. Закриваю книгу і ставлю її на стіл. – Інквізиція спалила її разом з орденом відьом, яким поручили охороняти цю книгу. Проблема в іншому. Єдиним моментом, коли цю книгу можна поцупити є секунди до або момент її спалення, а в той час мене палили на іншому кінці країни, тож точного часу знищення ордену разом із їхніми найціннішими скарбами я не знаю.

– Ти хіба не можеш повернутися у часі на день раніше?

– На жаль, знищення відьом якраз і послабило захист цієї книги. Древня магія, дуже небезпечна і нетривка. По суті робить річ невидимою, поки живі всі ті, хто її охороняє. Вона явилась тільки за секунди до спалення, бо інквізиція розпочала спершу полювання на відьом, а потім палила їхнє майно. Принаймні, такий був поголос. Тож, попереду у нас ще більше роботи, ніж ми могли собі уявити, бо та книга дійсно може містити необхідне нам контрзаклинання.