Частина 4

Тепле травневе повітря обдувало обличчя по дорозі до Орбії. Ми повернулися, коли проблиски жовтогарячих промінців сховалися за горизонтом.

Дрібні рани трохи пекли, але в цілому я почувався добре. Кіралія міцно стискала мою руку.

– Все гаразд, – пошепки сказав я, але хватку вона не послабила. Усмішка з’явилася на моєму обличчі та майже одразу погасла. Ворота Орбії вже миготіли перед очима. Хотів би я сказати «Нарешті вдома», проте військова база домом бути не може.

Як і очікувалося, нас зустріли лікарі, серед яких була Брі. Її погляд впав на нас і ноги одразу ж понеслися на зустріч. Кіралія різко випустила мою руку та побігла до подруги.

Не зважаючи на задушливу теплу погоду, стало холодно.

Позаду основного натовпу стояв Міріан разом із Філом. Ці двоє створені одне для одного. Як не глянеш – постійно разом. Але якби я не знав, що Міріан зацікавлений в Камілі… Брат помахав мені, закликаючи підійти до них.

Тільки-но я виліз з воза, перед очима знову намалювалася Кіра. У дівчат точно є якесь закляття під назвою «Раптово з’явитися»…

– Фріане, твої рани треба обробити, – нагадала вона, хоча і сама їх мала. На її щоці виднівся поріз.

– Я можу зайнятися цим, – підходячи до нас, запропонувала Брі.

– Ні, – одразу ж відповіла Кіра. Чи варто казати, яким червоним стало її обличчя?

Брієтту помітно здивувала відповідь подруги, але вона лише знизала плечима та з усмішкою пішла допомагати іншим лікаркам. Кіралія часу не гаяла і схопивши мене за руку, повела до лазарету. Краєм ока я помітив як Міріан сміється.

Чому поряд із цією чорноволосою я завжди такий слухняний? Мене це дратувало. Що як, вона справді відьма та використовує на мені якісь заклинання? Від цієї думки я здригнувся. Проте здоровий глузд нагадував, що відьми найчастіше не зустрічалися ні з ким, повністю віданні своїй справі.

Привівши мене до порожнього кабінету, вона наказала сісти та почекати поки візьме усе необхідне.

Цей кабінет нічим не відрізнявся від інших. Такі самі пофарбовані у білий колір стіни, протертий лінолеум і купа медичних штук. Поняття не маю як лікарі все це запам’ятовують.

Кіра підійшла до мене впритул. Дихай, Фріане. Вона всього лиш обробить твої рани й на тому все. Хоча в голові згадувалися слова Міріана: «Скільки ще будеш вдавати, що байдужий до неї? Думаєш, в тебе багато часу? Дій зараз, а не потім. Бо «потім» може не настати.»

Гаразд, старший брате, я прислухаюся до твоєї поради.

Її руки ніжно торкаються мого обличчя поки пальці, тримаючи вату обмочену в спирт, обробляють рану над бровою. Я не можу себе стримати, щоб не подивитися на неї у відповідь. Сконцентрована. Серйозна. Проте як тільки вона помічає мій погляд, одразу ж червоніє.

– Боляче? – Вдаючи, що нічого не сталося, питає вона.

– Ні, – чесно відповідаю я. Поки вона поряд, я не відчуватиму болю.

Всі ці роки я приховував свою закоханість, бо не думав, що це серйозно.

Так, мені подобалося спостерігати за тим, як вона працює; слухати її сміх; випадково торкатися її руки. І подобається зараз. Але є інша проблема. Чи взаємно це? Міріан увесь час підганяє мене зі словами «Запізнишся і пожалкуєш». А я просто не хочу втратити те, що маю. Адже моє зізнання може відштовхнути її. І це найгірший варіант з усіх.

Раптом тепло її тіла зникло. Як було, коли вона випустила мою руку та побігла до Брі.

Просто відійшла, щоб взяти іншу ватку.

– Сподіваюся, ти займешся раною на щоці, – кажу я, щоб розбавити тишу.

– Але у тебе з щокою все гаразд, – відповідає Кіра.

– Я про твою, – вона знову червоніє. Знати б ще, це добре чи погано…

– Ах, так, звісно.

Через декілька хвилин вона закінчила поратися з моїм обличчям, але спина від того пекти не перестала.

– Ну ось. Як новенький! – Із захопленням каже вона.

– З обличчям ти впоралася, а от про іншу частину тіла ти забула, – не дочекавшись її відповіді, я одним рухом стягую з себе футболку, оголюючи торс. Свята Іліанно, що я творю… Але я брехатиму, якщо скажу, що мені не сподобався вираз її обличчя.

– Ти що твориш, дурню!? – Різко відвернувшись, крикнула вона.

– Хочу, щоб ти обробила рану на спині. Відчуття не з приємних. – Спокійно відповів я, приховуючи тремтіння рук під футболкою. – Можеш дивитися, я розвернувся.

Я повністю не розчув, що вона сказала, але, здається, було щось на кшталт «йолоп 18-річний». Як би не крутив, так і не зрозумів до чого тут мій вік…

Дивне відчуття всередині підказувало, я пожалкую про те, що утнув. І, о Свята Іліанно, це відчуття мало рацію. Вона вирішила помститися мені.

Коли руки Кіралії торкалися обличчя, мені було важко триматися, то що можна казати про спину? Кляті ерогенні зони, щоб вас…

Відчуття болю ховалося за тим, як одна її рука ковзала по плечу і шиї, а друга протирала рану.

Її рука без попередження спускається нижче, до попереку. Відчуття приливу крові до низу неможливо сплутати ні з чим іншим. Що ж, гадаю, варто буде записати собі «Ніколи не намагайся гратися з дівчиною в роздягання, бо ти дуже швидко про це пошкодуєш».

Якби на цьому мої страждання скінчилися, я був би на сьомому небі від щастя, але вона різко провела рукою доверху і… я підірвався з кушетки, вилітаючи з кабінету стрілою при тому не забуваючи прикриватися футболкою.

Догрався.

***

Останній пацієнт йде геть в той момент, як Кіралія влітає до кабінету, ледь не збиваючи хлопця з перебинтованою головою.

– Вибач! – Вигукує вона й підлітає до мене, поки постраждалий кидає гнівний погляд на неї, а потім нарешті виходить.

– Що сталося, бестіє? – Запитую я, знімаючи рукавички.

– Ти не повіриш! – Всідаючись на кушетці, каже Кіра. Якби вона була сонцем, то можна було б осліпнути від її сяйва.

– Хм… Якщо я думаю у правильному напрямку, то це пов’язано з одним блондином… – Грайливим голосом кажу я.

– Так! Ти вгадала. – Її палець заплутався у волоссі, яке вона намотувала. – Так от…

І з цього моменту почалася довга розповідь Кіралії про те, як вона обробляла рани Фріана і як він в кінці вибіг з кабінету, залишаючи її одну.

– Фріан хотів обіграти мене, а вийшло навпаки, – широко посміхаючись, сказала вона.

– Уявляю, яким було твоє обличчя, коли він роздягнувся.

– Ей, припини, – сказала вона, штовхаючи мене ліктем. Я розсміялася у відповідь.

– До речі, де він зараз? – Запитала я.

– Поняття не маю. Але по дорозі сюди я зустріла Міріана. Він хотів щось сказати, але я боялася не встигнути, тож просто пробігла повз.

– Як ввічливо.

В цей момент пролунав стук у двері. Ми переглянулися.

– Заходьте.

У дверях з’явилася голова Міріана, а за ним (на цей раз одягнений) Фріан. Кіралія вгамувала хвилю сміху, що наростав.

– Любі мої дівчата, запрошую вас на святкування сьогоднішньої вдалої битви! – Урочисто мовив Міріан, дістаючи зі спини темно зелену пляшку. Всередині колихалася темна рідина.

– Вдала битва?

– Так. Поступила інформація про те, що нам вдалося відкинути міроблійців подалі від західної частини кордону, – пояснив Фріан.

– Справді вдала, – сказала Кіра.

– Гадаю, ми можемо піти. Але тільки після того, як я огляну твою ногу, – попереджаю я.

– О, не варто. Цим вже зайнялася Каміла, – відмахнувся Міріан, розвертаючись до дверей.

Я на мить уявила, як Каміла та Міріан виглядали б у парі… Це було б схоже на суміш з полуниці та солоного огірка (де огірком був би Міріан)

– Ходімо, Брі, – взявши мене під руку, сказала Кіралія.

Привід трохи випити був, тому я не бачила жодних причин відмовлятися. Крапля алкоголю не зробить гірше.

Міріан йшов попереду весело граючись пляшкою й наспівував якусь мелодію, Кіралія кидала неоднозначні погляди у сторону Фріана, а той вдавав, наче нічого не помічав. Я лише тихо сміялася.

Думки знову поверталися до приємних моментів, які час від часу дарувало життя. Не передати словами, як я обожнюю це!

Бажання жити тут і зараз було нормальною звичкою, яку мав кожен з нас. Смерть завжди ходить позаду нас, тож такий спосіб життя нікого не дивував. Принаймні, я так думаю.

Старший з братів привів нас до чоловічого корпусу, потім повернув вліво та відчинив темно коричневі двері, які вели до кімнати, в якій зібралося досить багато людей. Зацікавлені погляди нападали з усіх сторін. Бо зараз перед ними ми звичайні молоді люди, а не солдати та лікарки.

Хоч стіни й були пофарбовані у салатовий колір, вони не вгамовували почуття тривоги всередині. «Кожен день бачиш купу людей і нічого не відчуваєш, а тут одразу ж страшно стало?» – глузував з мене внутрішній голос. Гаразд, просто триматимуся біля друзів і все буде добре.

Так я думала, поки мій погляд не зачепився за хлопця, який сидів у центрі кімнати.

Маркус.

Його очі знайшли мої. Вуста витягнулися в посмішці.

Привів до тями мене голос Кіри, яка вже тягнула мене до стільців, які були розташовані по колу. Цікаво, де вони їх дістали? Залишилося рівно чотири місця. На нас чекали.

– Брі, розслабся, – пошепки сказала вона, перш ніж плюхнутися на вільний стілець.

Я подумки пообіцяла, що так і зроблю.

Міріан пішов до тумби, яка стояла біля ліжка та дістав звідти металеві чашки. Він не перестає дивувати мене. Фріан підійшов до брата, щоб допомогти роздати їх. Усіма бажана пляшка стояла на тумбі під охороною Міріана.

Поки хлопці займалися організаційними питаннями, я оглянулася навколо, щоб оцінити обстановку та знайти знайомі обличчя. Маркус зі своїми друзями, чиїх імен я не знала, Каміла, що сиділа ближче до нас, Кіралія, Фріан… Філ? Не очікувала його тут побачити. Хоча, він друг Міріана, тож нема чого дивуватися. Були ще деякі особи, яких я не знала.

Відверто кажучи, я думала зустріти тут Пірса та Аґнес. Можливо, вони вирішили не святкувати перемогу у битві, вважаючи, що ще зарано для цього.

Взагалі, ми виглядали як одна велика компанія друзів. Проте це лише гарна картинка, за якою ховаються минулі конфлікти та неприємні спогади. Ось тобі мило усміхаються в обличчя, а ось вже ходять плітки про те, що ти секс-іграшка Маркуса.

Черга дійшла й до нас. Кожному наливали по половині стаканчика. Вишнева на колір рідина колихалася в напівпрозорому стаканчику. Гарно.

Мені одразу ж згадався момент, коли тітка Ґрієлла ввечері наливала собі вина у вишуканий келих та випивала його, спостерігаючи за вогнем у каміні.

Коли у всіх на руках була крапля алкоголю, у центр кола вийшов Маркус. Напевно, це була його ідея щодо «вечірки».

– Що ж, дорогі мої ліфлендорці, це наша маленька перемога, після якої на нас чекає основна. Виграли в битві, виграємо й у війні. За нас! – Урочистим голосом промовив він, а потім підняв стаканчик угору. Інші повторили за ним.

Вино на смак було майже таким, яким я його запам’ятала. У вищому суспільстві було нормою давати дітям куштувати алкоголь, проте зовсім трохи. Дивно порівнювати напій, який навмисно витримувати декілька десятків років для кращого смаку і напій, який незрозуміло як опинився у Міріана.

Я помилилася, коли подумала, що у Міріана лише одна пляшка з вином. Їх було 3. Думаю, у цьому були замішані волонтери, з якими Міріан перекидався словами, коли вони привозили гуманітарну. Не зважаючи на це, мене дивувало те, як щедро він розливав вино.

Коли розливали втретє, я відмовилася. Філ відмовився ще на другому колі. Кіралія та брати себе не обмежували. Скільки давали – стільки й пили.

Розмови ставали занадто відвертими та вульгарними. Частина мене, яка не піддалась на дію алкоголю, кричала, що пора йти звідси.

– Кіро, може нам вже час? – Спитала я пошепки. Її обличчя видавало «Я тільки розслабилася»

– Та ну, Брі, не будь такою занудою. Ми тільки прийшли, – простогнала вона голосно. На превеликий жаль, на це звернули увагу друзі Маркуса.

– Невже твоя подружка збирається піти, Кіраліє? – Запитав хлопець зі шрамом на підборідді. Фріан помітно напружився.

– Уяви собі! Мене це розчаровує… – Відповіла вона.

– Брієтто, Маркус обіцяв щось цікаве від тебе. Мовляв, ти вмієш розважатися, – зауважив той, що сидів по ліву руку від Маркуса.

Раптом настала тиша. Усі погляди були спрямовані на мене. Вони чекали на мою відповідь.

– Не розумію про що ви, – байдуже кинула я, сподіваючись, що вони швидко втратять свій інтерес до мене. Можливо обличчя моє і приховувало усі емоції, проте всередині вже розпалювався вогонь.

– Розумієш. Це стосується чоловіків, – показуючи непристойний жест, сказав той зі шрамом.

– Ліам сподівається, що ти погодишся на секс утрьох, – з гидкою посмішкою пояснив Маркус. Друг розсміявся.

Тиша, яку зберігали інші почала давати ще сильніше. Треба якось викручуватися. Але так, щоб їм це запам’яталося.

– Пробачте, хлопці, але ви не мій типаж. Чого не можу сказати про Маркуса. – Встаючи зі стільця, сказала я. – Тож ви хотіли розважитися? На жаль, ви будете лише спостерігачами.

Я навмисне зробила паузу, щоб окинути поглядом усіх присутніх. Навіть Кіралія, що до цього тихо сміялася затихла. Дійшовши до Філа, я на мить знітилася, але здавати назад було пізно.

Як хижа кішка, я повільними кроками наближалася до Маркуса. Він продовжував оглядати мене з ніг до голови, підло посміхаючись. О, я теж посміхалася. Щоб йому було не так прикро. Цікаво, хто перший сховає свою посмішку?

Він не встиг сказати те, що хотів, бо моя нога наступила на його єдину відмінність від жінки. Маркус видав глухий стогін та схопився за мене. На щастя, я не здригнулася. Його друзі одразу ж підскочили.

– Сіли. На. Місце. – Наказала я. – Любі, ви спостерігаєте. – Спочатку вони переглянулися одне з одним, а потім сіли.

Повітря густішало під впливом напруженості, яка виникла внаслідок їхньої балакучості.

– І так, Маркусе, нагадай, ти в нас правша чи лівша? – Безтурботно запитала я, поки рука намацувала скальпель у кишені халата.

– Ти що твориш? – з огидою видавив він.

– Питання ставлю зараз я, а ти, як слухняний песик, відповідаєш. – Давлячи сильніше, відповіла я. – Тож ще раз, правша чи лівша?

– П-правша…

– Чудово. – Я беру його праву руку, що стискала мою ногу увесь цей час. – Гарненька долоня.

Витягнувши скальпель, я роблю глибокий надріз на його долоні, щоб з’явилася  калюжка крові.

– Святі тебе проклянуть за це…

– Вони вже це зробили, – відповіла я, дивлячись йому у вічі. Середній палець я опускаю в його кров, а після «фарбую» нею свої губи. Чи було мені гидко? Так, було. Але вони захотіли шоу. То нехай отримають його.

– Щ-що ти… – Він не встигає договорити, шокований тим як цілую його у шию, залишаючи там кривавий відбиток губ. Слід нагадував скоріше якусь пляму, ніж відбиток. Але ціллю було здивувати, тож вигляд не мав значення.

Нарешті я відходжу від нього, витираючи забруднений скальпель об халат, і кажу до усіх:

– Сподіваюся, ви розважилися. Квітів та оплесків не треба. – Я роблю паузу. – Гарного вечора.

Останнє, що я почула це прокляття якими продовжував осипати мене Маркус та його друзі.

***

Фу-фу-фу-фу…

Як же гидко.

Спочатку я просто бігла, що є сил подалі від усього цього. На щастя, слідом ніхто не пішов. Бо бачити, як Брієтту ледь не вивертає від скоєного – така собі картина. Спиняюся лише тоді, коли прохолодне повітря б’є в обличчя.

Я намагаюся стерти його кров зі своїх губ. Навіть, коли там вже нічого не залишається, я однаково відчуваю той смак. Сил вистачає лише на те, щоб всістися на сходинках, які ведуть до казарми.

Як я взагалі до цього додумалася? Було б нелогічно спихати усю провину на алкоголь. Але він також причетний. Питання лише в тому, хто саме. Алкоголь чи Маркус. Останній перетнув межу, яку я позначила ще на початку наших «стосунків».

Між нами ніколи не було кохання. Я ніколи його не кохала і він теж. Ми домовилися проводити час разом лише для задоволення. Ні більше, ні менше. У нас обох завжди був вибір і за це я поважала Маркуса. Але те, що він та його друзяки сказали – занадто.

Більше ніякого контакту з ним. Як я й обіцяла в останню зустріч із ним.

– Це було ефектно. – Голос Філа витягає мене з думок. – Бачила б ти їхні обличчя.

– Вони хотіли шоу, вони його й отримали, – байдуже відповіла я, хоч спогади ще свіжі. Філ замовк. Усе, що було чутно – вітер, який колихав моє волосся.

– Я можу сісти поряд? – Запитав він. Я кивнула.

Через поранену ногу вмощувався він ледве-ледве, але зрештою зайняв зручне положення, відкинувшись на лікті.

Раптом я згадала нашу останню зустріч, коли ми посварилися. Стало незручно. Філ непоганий, але його ставлення до віри йшло всупереч моєму і це ускладнювало спілкування (хоч знайомі ми й недовго)

– Слухай… Вибач за те, як я поводився декілька годин тому, – сказав він, наче прочитав мої думки. Напевно теж згадав останню розмову.

– Усе гаразд, – відмахуюсь я.

– Ні, не все. Віра це особиста справа кожного і я перетнув межу, – суворо відказав він.

– Добре… Тоді я теж повинна попросити вибачення за свою вперту позицію.

– Гадаю, вперта позиція – це те, без чого Брієтта не була б Брієттою, – усміхнувшись, сказав Філ. Я усміхнулася дивлячись на нього у відповідь. Згадавши, як бувши дитиною мирилася з батьками, я простягла вказівний палець. Він зробив те саме.

– Ти вмієш битися? – занадто спонтанне запитання.

– Не думаю… – відповіла я, пригадуючи невдалі тренування з Фріаном.

– Хочеш навчу?

– Ти? Навчити мене битися? – Я з підозрою глянула на його ногу. – Не думаю, що вдасться.

– Забув… – З печаллю відповів він.

– Ну, може іншим разом.

Тиша, яка завжди створювала дискомфорт, зараз була доречною. Хвилини спокою та умиротворіння. Більшого і бажати не варто.

Кожен був у своїх думках. Так я думала, поки Філ знову не заговорив.

– Іноді я думаю, що люди, яких я люблю, померли на краще. – Різка зміна настрою в діалозі здивувала мене. – Але я поняття не маю, як називається це почуття. Бажання захистити? Вберегти від війни? Радість за те, що вони вже не страждають?

Я не була певна, чи варто відповідати, але ця тема знайома душі. В пам’яті одразу ж сплив образ моєї  матері, яка сміялася з жартів батька. Це далекі та давні спогади, проте вони досі зігрівають у найхолоднішу ніч.

Думки Філа, напевно, кружляли навколо Даніелли. З того моменту, як спогади відновилися, я намагалась не думати про неї та все, що сталося в той день.

Зрештою, я наважилась відповісти.

– Гадаю, у цього почуття немає назви. Воно створене завдяки низці подій, які пов’язані з конкретною людиною. – Я зробила невелику паузу. – Ти любиш, люблять тебе, аж ось раптом людина помирає і все, що в тебе залишається це…

– Спогади, – він договорює замість мене. Його очі пильно стежать за мною. Навіть, коли я продовжую, Філ не розриває зорового контакту.

– Так… Вони спочатку вбивають тебе, а потім лікують. Але настає момент, коли ти усвідомлюєш, що життя продовжується…

– І жити спогадами, які руйнують – не варіант.

– Та зрештою ти відпускаєш усе, що тримало тебе весь час.

– І починаєш жити, – вкотре додає Філ.

– А не виживати, – закінчую я.

Споріднені душі? Схожі погляди на життя? Я не знаю, що то було. Але одне я знаю точно. Ця розмова була набагато інтимніша за те, що відбувалося між мною та Маркусом. І я вдячна Філу за це. Думаю, він теж.

–  Брієтто! Брі! – Знайомий голос змушує нас підірватися з місця.

– Фріане? Що сталося?

– Кі…Кіралія…фу-ух… дайте вдихнути. – Ми з Філом переглянулися. – Погано їй.

Я одразу ж рвонула по сходах. Фріан щось сказав Філу, проте я не розчула. Наздогнавши, він повів мене до жіночої вбиральні.

Кіра сиділа, схиливши голову над унітазом та притримуючи густе волосся рукою.

«Казала ж, час іти» – дорікає внутрішній голос.

– Зараз я нічим не допоможу. Їй просто треба вичистити шлунок, сам розумієш. – Кіра у відповідь простогнала. – Але якщо ти десь знайдеш теплу воду…

– Знайду, – одразу ж відповів він.

– Добре, тоді я посиджу з нею.

Фріан вибіг із вбиральні, залишаючи нас наодинці. Кірі, здається, стало легше і вона повернулася до мене.

– Що то було? – Запитала вона.

– Нічого такого.

– Нічого такого!? А що як вони б не послухали тебе? – Після невдалих спроб встати, вона облишила цю ідею.

– Кіраліє Зів, заспокойся. – Наказую я. – Зі мною все добре.

Вона нічого не відповіла. Лише відвернулася до унітаза через новий блювотний позив. Я притримувала її волосся.

Вже через 10 хвилин до нас повернувся Фріан зі склянкою води.

– Нагріти не вдалося.

– Нічого. Теж підійде, – відповіла я.

– Брі, залиш мене з Фріаном, – попросила Кіра. Я подивилася на Фріана, він кивнув в знак того, що турбуватися не варто. Я видихнула та зробила як попросила подруга.

З мене досить.

***

Вона вийшла із вбиральні з обличчям, яке постаріло на років 20. Звісно, в голос я цього не сказав. Брі щиро здивувалася, побачивши мене.

– Що ти тут робиш? – запитала вона.

– Чекав на вас, – відверто сказав я.

– Не варто було… – Притуливши долоні до обличчя, сказала Брієтта. – До речі, як нога? Я втерла тобі мазюку, яка пришвидшує загоєння.

– Дякую, що спитала. Вже краще, – Я усміхнувся.

– Вибачай, але я надто втомлена, щоб продовжити балакати. – Позіхаючи відповіла вона. – На добраніч, Філе.

– Добраніч.

Я дивився як вона йде до тих пір, поки її тінь не щезла за рогом.

Я помітив, що ні разу не порівнював Брієтту з Даніеллою. Хоча маю таку звичку. Чи мав?

6 років пам’яті про неї. 5 з яких – страждання та ігнорування будь-якого контакту з дівчатами. І рік, коли я вже не відчував болю від спогадів про неї. Вони приносили радість та тепло, що розливалося всередині.

Напевно, це і називається «відпустити»…

Дрібна, ледве видима людському оку зацікавленість, що зародилася у мені, лякала. І одночасно була схожою до того, що я відчував раніше. До Даніелли. Але Брієєта не Даніелла. Ніколи нею не була і не буде. Вони різні.

Проте я занадто втомлений для того, щоб вирішувати, що робити з цією зацікавленістю. Нехай все буде так, як вирішить доля. Але одне я знаю точно. «Більше ніяких страждань» – обіцяю я собі, дивлячись на шрами від порізів на руках.

З мене досить.

 

 

Напруга перемішана із втомою, які не полишали мене ні на хвилину, зараз відчувалися ще більше. Але ніщо так не допомагає, як похід у душ.

Варто мені було зайти до душової кімнати, як я одразу ж пожалкував про це.

Бачити, як твій друг цілується з дівчиною, притискаючи її до стіни у чоловічій душовій – це страшно. Ні, не страшно. Просто це було занадто неочікувано, тож я майже одразу зачинив двері та залишився стояти в коридорі. Розслабився називається.

Раптом звідти вийшла Каміла, витираючи губи, а за нею виглянув Міріан. Вона нічого не сказала, ідучи геть.

– І тобі привіт, друже, – сказав я.

– Пропоную не обговорювати це, – одразу ж відповів він. Я подавив сміх.

Прохолодна вода нагадувала рай (якщо він, звісно, існує).

– Я тут подумав, можливо тобі теж варто звернути увагу на когось? – Псуючи момент блаженства, запитав Міріан.

– Облиш це, поки я тобі не врізав.

– Що ти, що Брієтта. Обоє погрожуєте мені, – ображено відповів він.

– Заслужено, – Міріан закотив очі. Сподіваюся, він не на Брі натякав.

Зо дві хвилини ми просто мовчали, а потім він серйозним голосом видав:

– Я хочу для тебе кращого, Філе. Пора вже відпустити Даніеллу та дозволити комусь бути поряд із тобою, – його рука стиснула моє плече.

– Міріане, повторюю ще раз. Я давно відпустив її та…

– Тоді якого синього тебе постійно доводиться витягати з того світу? Якщо не в ній проблема, тоді у чому? – Втративши терпіння, вигукнув він. Я нічого не відповів. – Я не сліпий, Філе. Я чудово бачу, як ти спостерігаєш за Брі…

– О, Святі, навіть не починай, – перебив я.

– Ти дослухаєш мене, Ленґдоне! – Він розвернув мене обличчям до себе. – Повторюю: твої спостерігання їй взагалі не впали. Хто завгодно, але не вона! Лишень подумай, Філ Ленґдон і Брієтта Ґлор!

– А чи не ти тільки що казав: «Я хочу для тебе кращого! Дозволь комусь бути поряд із тобою!» – Перекривлюючи його слова, запитав я.

– Так, то був я. Але, Філе, не вона! – Напосідав Міріан. – Якщо, не доведи Свята Іліанно, одного дня ти мені скажеш, що кохаєш її – я…

– Що?

– З’їм свою шкарпетку! – З викликом відповів він.

– На твоє щастя, робити цього не доведеться.

Міріана, здається, ці слова заспокоїли.

Я не розумію, чому він так реагує на Брієтту. Якщо справа лише у плітках, які ходять за нею слідом, то це  не найстрашніше, що може бути. Невідоме почуття всередині казало прислухатися до друга, а інше, що було схоже на впертого барана, вимагало слухати себе. До того ж, ми мали однакове ставлення щодо того, як пережити розлуку з рідною людиною…

Проблема була або в Міріані, майстру переконувати, або ж у мені, який не може розібратися із внутрішнім конфліктом.

Гадаю, проблема була в обох варіантах.