Частина 4

Якщо комусь цікаво, то глава писалась під пісні:

Sweet Dreams (Are Made of This)

Valerovska – справжній карпатський smoking weed

За бажанням можете увімкнути для настрою.

У главі присутні детально описані сцени насилля, якщо ваша психіка не готова до цього, або ви не можете таке сприймаєте, рекомендую утриматись від прочитання.

– Ну, з Богом, – тихо мовить чоловік й тисне на холодну металеву ручку, відчиняючи двері на вулицю.

Чорний вихід випускає їх з обіймів будівлі прямо у притінений закуток, тут стоять смітники і, загалом, доволі багато місця, наприклад, для невеликого буса, котрий би доставляв поповнення аптечних запасів. По ліву сторону освітлена яскравим сонячним промінням дорога. Вона заповнена карміновими відбитками взуття та кривавими протягами підсихаючих плям, все навколо всипане уламками скла і шматтям обвітрених кінцівок, місцями навіть складно зрозуміти що це таке – просто якийсь шмат м’яса. Чонгук боязливо позадкує і робить короткі вдихи, але очі заплющувати собі забороняє, його лякає кількість багряного, воно шкварчить на асфальті під пекельним весняним сонцем, травень видався надто жарким і віддає металевим смаком при корні язика, воно ще не почало гнити.

Альфа долонями обрамляє чуже бліде обличчя і дивиться прямо в темні очі, одними губами шепоче «я поряд», але це мало допомагає. Роздається шурхіт, зі сторони світла майорить понівочена фігура, це літній чоловік, одягу майже немає, на ньому наче розірвані лахміття, нижня щелепа відсутня, а з пащі тече щось темне і бридко тягуче. Він робить крок і неначе провалюється уперед – ступня і третина голені відсутні, тому крокує він цілою ногою і обрубком, чергуючи, абсолютно не помічаючи дискомфорту. Юнгі насторожено задвигає омегу собі за спину і впевнено стискає пательню в долонях, проте з місця не рушить, краще не провокувати цих створінь.

Воно хрипить, крегоче лячно, але уперто прямує тільки йому відомим шляхом, абсолютно не озираючись у боки – їм же краще. Коли фігура їх минає, з вуст обох зривається боязкий видих. Старший показує рукою прямувати за ним й бере курс на освітлену дорогу, визирає з-за кута і оглядає простір. Картина не сильно змінилась, просто фігур більше однієї та автомобілі покинуті то тут то там. Неочікувано Чонгук легенько штурхає альфу в бік і дочекавшись оберта голови на себе, вказує пальцем у вікно будівлі навпроти. Там, за склом сьомого поверху видніється обличчя, риси якого гострі й суворі, той чоловік пильно спостерігає за ними, а очі горять чимось порожнім, темним.

Вони обмінюються поглядами і вирішують ігнорувати незнайомця, той знаходиться у житловому будинку, тому не дивно, що вирішив не покидати безпечного місця. Їм потрібно у протилежний від зоомагазину напрямок, тобто направо, в туж сторону прямував той старий телепень, шлях би його трапив! Насправді на вулиці достатньо багато неприємних і гучних звуків, створюваних самими ж ходячими, проте вони на кожен реагують, сіпаються і озираються, тому привертати до себе увагу – це останнє що вони хочуть. Цікаво, а якщо замаскуватися під них самих – вони зможуть пройти непомітно? Перевіряти зараз не хочеться. Тому просто дочекавшись доки ні одне око не буде дивитись у їх бік, вони швидко перебігли до покинутого авто, заховавшись за ним. І тільки вони збирались рушити у бік іншого укриття, як чується влучне «гав!».

У Чонгука серце провалюється у п’яти і холоне на пекельній землі. Усі очі, голови, руки, ноги, тулуби, все що рухається, навіть після своєї смерті, обертається у бік зоомагазину, там по дорозі радісно виляючи біленьким хвостиком біжить і шпортається цуценя, а на його шиї майорить сріблястий значочок з акуратним написом «Шоко». В його бік одразу зриваються шаленим потоком усі, чиї очі затопила сіра плівка смерті, вони волочать зламані кінцівки, крегочуть і простягають криваві культяпки до маленького пухнастого шматочка життя.

Чон майже падає на коліна, коли бачить як білосніжна шерсть червоніє, злипається від крові, коли малятко пищить перелякано, жалісно кличе на допомогу, коли його роздирають на шматки, коли маленька лапка падає у метрах від нього, коли пухнасті вушка відгризають бридкими зубами, а воно продовжує шалено вити. Цей звук, поклик про допомогу лунає місциною і навіки засідає у голові, лунаючи вухами. Омегу під руки хапає Мін, самому бридко дивитись на це, від одного погляду, хочеться заплющити очі і стерти з пам’яті марку картину, але він вперто концентрує погляд на молодшому, намагаючись змусити зробити те саме. Звуки чавкання сильно відволікають, вони давлять на мозок і б’ють болісним набатом, якби вони не відкрили дверцята, якби не випустили їх… А в цей момент весь жах не закінчується, тому що у вікно зоомагазину прилітає степлер, безжалісно викинутий з сьомого поверху. Від удару скло гучно тріщить і розлітається у боки, привертаючи увагу до натовпу маленьких пухнастих звіряток.

Чоловік у вікні дивиться поглядом порожнім і це виглядає скажено, він махає рукою, неначе говорячи «не дякуйте» і ховається у темряві домівки. На них і так ніхто не біг, ніхто не помітив, а тепер вся увага ходячої скаліченої маси прямує до своїх наступних жертв, коло Шоко залишилась лиш повзуча мразота, що обгладжує кісточки і не гидує шерстю. В стороні від нього лежить напів обгризена голова, на ній майже не залишилось шерсті, а поряд маленький нашийник з тим самим акуратним написом.

Чонгука нудить, він не може стояти, в очах мутніє, нічого не видно, істерика пульсує в грудях, болить у горлі комом нервів і тремтить у кінчиках пальців. Його тягнуть по звільненій дорозі, заповненій жалісним скавчанням і огидним чавканням, альфа тягне. Тягне у бік повороту, у бік іншої вулиці, у бік його, омеги, квартири, до брата, до родини, котра його потребує. Тягне від жаху, що залишив багряні, криваві відбитки на тій стороні повік.

Вони забігають шалено дихаючи у порожній провулок, там все так же криваво, тхне металево і червоні сліди на асфальті, проте, здається, порожньо. Альфа не відпускає його руки, стискає до болю, на зап’ястку точно залишаться синці, але зараз це не так важливо, він тягне Чона за собою на буксирі й озирається. За наступним поворотом неочікувано натикається на ходячого, що повільно шаркав дорогою, Мін не встигає розглянути чужий зовнішній вигляд, не встигає побачити чужі травми, не встигає, навіть, помітити колір волосся, перед тим як з силою замахується пательнею і навігля б’є прямо у скроню. Фігура нахиляється, майже падає, проте альфа б’є ще раз і ще, доки воно нарешті не падає, але, падло, продовжує хрипіти. Тому чоловік вдаряє з усієї сили, що є в руках і пробиває голову до місків, вони витікають з нового отвору коричнево багряні, а пательня у руках стікає кров’ю. Чому міски рідкі? Чому такого кольору? Неважливо. Не зараз. Тому вони продовжують свій шлях не обертаючись.

Чонгук не чинить опір, він тільки сіпнувся після першого удару об гнилу скроню, але тепер йде сам, слухняно прислухаючись до оточення і стискаючи холодними пальцями чужу гарячу долоню та змушує себе дихати рівно. Юнгі ясно бачить, що той глушить істерику, що вії вологі, а ланіти яскраво амарантові на фоні блідого обличчя, проте мовчить, в притул до моменту прибуття до потрібного під’їзду. Це цивільний сімейний комплекс, він розташований напівколом, а в центрі дитячий майданчик і квітучі клумби з розмаїттям квітів, над лавками великі й широкі шапки плодових дерев і це все виглядало б дійсно по сімейному казково, якби не ходячі мерці, якби не перекинутий дитячий візок і немовля без задніх кінцівок, що ледве повзе поруч, ще декілька дітей до десяти років бродять по території, але завдяки різноманіттю зелені їх ніхто не помічає.

Омега навіть не дивиться у бік майданчика, лиш вперто йде у бік потрібних дверей, вводить код і на писк реагують всі мертві створіння двору. На щастя, вони були достатньо далеко, щоб не встигнути добігти до чергового обіду, тому парочка ховається за тяжкими, металевими дверима і намагається не звертати увагу на звуки ударів, що звучать з того боку. Юнгі робить собі помітку навчити Чонгука умінню абстрагуватися.

– Нам на дев’ятий, – голос хриплий від нервів і довгого мовчання, – Квартира дев’яносто два. Світло є, – він підіймає голову на лампочку, котра випромінює приємне тепло жовте сяйво, – Ми… – йому приходиться прокашлятись, щоб продовжити, – Ми не марно оплачували сонячні батареї. – Він мовчить мить, а потім подумавши, все ж таки видихає, – Проте ліфтом краще не їхати.

– Тоді підемо пішки, – вони мовчки відриваються від дверей і йдуть у бік сходів, на диво нікого живого і мертвого по дорозі вони не зустріли, навіть звуків не було, тому старший наважується задати питання, щоб відволікти блідого хлопця від моторошних дум. – Як давно ти тут живеш?

– В Сеулі років з шістнадцяти, а в цей будинок переїздив роки два назад, коли дізнався, що Донму змінює школу і їде до мене, потрібно було купувати квартиру. Я одразу обирав житло поряд з його новою школою. Йому тут дуже подобається.

– Ти студент? – це схоже на допит, проте Чонгук не проти відповідати, поки що.

– Так, навчаюсь на третьому курсі юридичного факультету Національного Сеульського Університету імені Догона, скорочено НСУД. До цього навчався на архітектурному, проте вже наприкінці першого курсу зрозумів, що це не моє і перевівся на бюджет на юридичний.

– І тебе перевели на бюджет? – здивовано цікавиться старший.

– Так, перевели. Мій тато помер після мого народження, потім батько одружився вдруге, а після народження Донму, він теж загинув у аварії, потім за нами наглядав Роксу – рідний тато Донму, – чуже дихання стало більш рівним, а самого омегу вже майже не колотить тремтінням, – Сім років поспіль, він зустрів іншого альфу, вони живуть у цивільному шлюбі, тепер по факту Роксу і Паксон мої з Донму батьки, хоча ні один з них мені рідним не приходиться. Саме тому мене й не зняли з бюджету, я записаний майже як сирота, тому що Паксон відмовився вписувати мене як свого сина, хоча з Донму він вчинив так само.

– Він погано до вас ставився? – в голосі альфи немає гніву або переживань, тому що Чон протягом своєї короткої розповіді не видав ніякого занепокоєння, або хоча б краплю негативу у бік некровних родичів.

– Ні, він не поганий дядько, просто працює на фермі багато, від цього і вдома рідко буває, і лайкою не нехтує. А Роксу взагалі чудесний, він замінив мені обох батьків, але ніколи не вимагав називати його татом. Він виховав мене і я намагаюся допомогти йому усім чим тільки можу, тому періодично відправляю йому тутешній одяг, – омега посміхається, а очі сумні і обличчя сіре. – Він працює у сільраді в бухгалтерії, але дуже любить гламурно одягатися, от я йому з цим і допомагаю, тим паче Паксону теж подобаються його наряди, а коли не за його кошти, то гріх жалітися.

– І звідки ж в тебе гроші? – Юнгі ніколи не мав в своєму арсеналі відчуття такту, саме тому працював виключно зі злочинцями, а спілкування зі свідками та родичами загиблих-постраждалих доручав іншим. – І квартиру зміг купити у непоганому районі, і на проживання з дитиною грошей вистачає, і на чужі забаганки також, – він оглядає юнака перед собою і підмічає, що одяг на ньому теж не з дешевих.

– В шістнадцять я перевівся у школу в Сеулі і почав працювати на неповний робочий день. На одному робочому місці мені давали працювати тільки по три дні на тиждень і лише по чотири – п’ять годин, тому що я був неповнолітнім, тому я набрав декілька ваканцій в різних місцях, а по вихідним працював цілий день, просто в різних місцях по дві зміни. Коли пішов до університету, то одразу на заочне, взяв менше місць роботи, але більше робото-годин, плюс стипендія.

– Все одно купити, – виділяє останнє слово інтонацією, – квартиру у такому районі було б складно, навіть якби ти харчувався одними напівфабрикатом, – продовжував тиснути Мін, в його голові щось не сходилось, а натасканий роками роботи мозок не міг знайти істину.

– Ми прийшли, – обриває допит Чонгук і вказує рукою на лаковані дерев’яні двері. В його погляді горить нетерплячість, а холодні пальці тремтять. Він хоче відкрити ці двері та побачити брата і разом із цим до смерті боїться відчиняти їх, боїться побачити що за ними або ж не знайти там взагалі нікого.

– Ключі? – запитує Юнгі та перериває чужий погляд встаючи прямо перед обличчям омеги і дивиться у саму душу.

Йому не відповідають, юнак самотушки відчиняє двері. Замок тихо клацає, важкі двері під натиском руки слухняно впускають відвідувачів і глухо бахкають вже за спиною Міна. У квартирі темно, а ще тихо.

– Донму? – Чонгук кличе брата тихо, намагаючись у темряві знайти перемикач. – Донму?

Світло коротко блимає і освітлює усю кімнату, що виявляється просторою вітальнею, там у кутку за диваном, в притул до стіни сидячи дрімає хлопчик. Юнгі підмічає як Чонгук тяжко видихає і вся напруга з його плечей у мить стікає додолу. Омега безшумно підходить до брата і вдивляється у каштановий безлад на чужій голові. Юне обличчя виглядає зовсім м’яким і занадто дитячим, а по кислому запаху кардамону з терпким лимоном Мін розуміє, що хлопчик альфа. Схоже нотки лимону дістались їм від батька.

Омега таки торкається холодними пальцями м’якого волосся і наче зі зневірою проводить по ним декілька разів, знову кличе по імені та присідає навпроти дитини. Хлопчик тихо стогне від сну в незручному положенні та хутко розплющує очі, вони пронизливо смарагдові, нереальні. Чужий переляканий погляд чіпляється за знайоме обличчя і альфочка різким рухом підривається хапаючи руками брата за шию, притискається щокою до плеча сильніше стискаючи Чонгука. В цьому русі набагато більше нервів ніж може бачити Юнгі. Донму сам по собі не надто емоційний до проявів любові, він ніколи не ліз із обіймами ні до оточуючих, ні до рідні, і Чонгук не виключення, проте зараз хлопчик буквально не може відпустити єдину рідну людину.

– Чонгук, як же я перелякався, – на подив Міна голос не дуже то й дитячий, з тяжкими і наче шиплячими нотками, хоча дивуватися тут нема чому, голос у альф ламається у період з тринадцяти до сімнадцяти, приблизно в цьому ж віці відбувається і статеве дозрівання. – Я пам’ятаю, як ти вчора казав не чекати тебе, проте я прокидаюсь і тебе все ще немає, а за вікном коїться це пекло, – хлопчик різко втягує повітря ротом у маленькій перерві між швидким потоком слів, – Я телефонував тобі, але схоже зв’язок ліг остаточно.

– Пробач, – омега проводить руками по чужій спині й притискає ближче, неначе намагається закрити того від світу, – Я не хотів тебе налякати, просто так вийшло. А щодо телефонного зв’язку, то тут ти правий, – коротка перерва та затримане дихання і правда виривається у Чонгука, – Я не зміг додзвонитися до батьків.

– Ясно, – Донму зневірливо хитає головою і тут йому на очі потрапляє Юнгі, що до цього тихенько спостерігав за сімейним возз’єднанням обпершись плечем на стіну.

Хлопчик різко підривається і ховає брата за своєю невеликою спиною, цей рух на поліцейського ніяк не діє, це виглядає просто цікаво і, можливо, трохи слішно. Мін не вперше бачить такий прояв захисту в родинах з молодшим альфою та старшим омегою, в Донму грають гормони та інстинкти, тому це абсолютно нормально. А от на Чонгука це діє по іншому, схоже він таке спостерігає не вперше, тому що його очі спочатку смішно округлюються, а потім він стомлено підводиться з підлоги.

– Донму, все нормально, – омега кладе долоню на напружене плече і несильно стискає, виходячи з-за спини. Хлопчик на це ричить ламано, проте Юнгі може його похвалити, виходить не так погано, як могло б, він чув і гірше. – Чон Донму! Що я тобі казав про ричання на старших? – Чонгук у ролі суворого дорослого виглядає якось не дуже підходяще, проте Мін вперто мовчить не втручаючись у чужий момент виховання. Ричати на незнайомців дійсно неввічливо.

– Щоб я так не робив, – альфочка шипить це крізь стиснуті зуби і глушить черговий рик ще у грудях.

– Тому що… – наштовхує його на продовження омега. Добре це забавляє Юнгі, він тільки радий відволіктися від жаху за вікном на цю виставу.

– Тому що це невиховано, – і зіштовхнувшись з суворим поглядом брата продовжує, – Перепрошую, я не повинен був цього робити, – проте очі горять смарагдовим і стають тільки темніші, так само як і запах кардамону, він тяжіє на язиці гнівом.

– Донму, це Мін Юнгі, – втомлено видихає омега, змирившись із впертістю брата, – Юнгі, це Чон Донму, – і тільки хоче продовжити, як з вікна лунає моторошний і пронизливий крик болю на пару із жахом. Чонгук давиться повітрям, лимон кислить сильніше, знов перебиваючи м’яку, солодку магнолію. Хлопчик знов задвигає брата за спину і витріщається на вікно так, наче зараз з нього хтось вискочить, або воно, на худий кінець, вибухне просто з нічого.

Юнгі відліпляється він стіни й підходить через скляні двері на балкон, прямо до панорамного вікна. У дворі картина не втішна: якогось юнака, що вирішив вийти на вулицю розривають на шматки, доки його друг жметься спиною до стовбура дерева і битою відмахується від ціпких пазурів та скривавлених клацань щелеп. Мін спостерігає за цим секунд десять, розуміє що нічого для них зробити не зможе, навіть якщо прямо зараз зірветься сходами вниз їм на поміч, одного явно вже покусали, а другого розривають на шмаття, вони приречені. Він клацає перемикач людяності в голові та зачиняє вікно, а згодом і двері на балкон, повертаючись у кімнату, махає рукою Чонгуку, як би кажучи «продовжуй» і знов привалюється плечем до стіни.

Омега прокашлюється, згадуючи про спрагу, що мучила його та задвигає чужий крик у пам’яті подалі.

– Ми з Юнгі зустрілися у клубі, а на ранок побачили цей безлад, – це слово надто занижена оцінка усього жаху, проте всі стримано мовчать, – Разом змогли дібратися сюди. Він поліцейський до речі, – не зрозуміло навіщо кидає цю раптову інформацію брату в обличчя та йде на кухню налити собі води. У омеги нерви скачуть, у вухах досі крик та щенячий писк стоїть, а перед очима багряно.

Вода не допомагає, тому він знаходить аптечку, випиває і заспокійливе, для розгойданої психіки і знеболююче, вже для гудячої голови, і йде назад у вітальню зі склянкою води для альфи. Застає він, до речі, цікаву картину допиту, у ролі слідчого – Чон Донму, а допитують самого Мін Юнгі (того, що не тактовний поліцейський вже багато років).

– Вік? – смарагдові очі дивляться пильно і скануюче.

– Тридцять один, – спокійно відповідає старший і піймавши Чонгука поглядом простягає руку за склянкою в обмін на аптечний шопер знятий з плеча.

– Дев’ять значить, – бубнить собі під ніс Донму, роблячи нескладні математичні розрахунки, – Не така вже і велика різниця, – а це вже зацікавлює Юнгі.

– Є з чим зрівнювати? – ненароком цікавиться він і отримує різкий ментальний ляпас від школяра.

– Тебе не стосується. – Після короткої паузи допит продовжується, – Родина є?

– Тебе не стосується, – спокійно відбиває Мін тим же ляпасом.

– Та як ти…

– Закінчуйте, – обриває їх Чонгук і махнувши рукою зупиняє мовчазне братове незадволення, – Я знаю Юнгі менше доби, але він не скривдить нас, в крайньому випадку зараз, тому заспокойся. Можете поки обговорити можливі варіанти подальших дій, а я дуже хочу в душ. Доки мене не буде, не смійте влаштовувати тут перебранки, ви мене зрозуміли? – отримавши у відповідь коротке «так» з обох боків омега, вкотре, стомлено видихає і прямує до ванни.

Мовчання триває рівно до моменту включеної води. Донму озирається на незнайомого чоловіка і неприязливо ричить:

– Що тобі в біса тут потрібно?

– Ти якийсь надто агресивний, – ігнорує питання Мін і навіть бровою не веде. Він не вражений, абсолютно, а ще розуміє що аромат кардамону його бісить, тому прикриває носа – дуже неввічливий жест, тим паче, від дорослої людини.

Хлопчик витріщається на альфу з ненавистю у смарагдових очах і знов ричить підходячи у притул, тикає пальцем у чужі груди.

– Забирайся звідси, – шипить ходячий вид чаю з лимоном.

– Я тут задля вашої ж безпеки, – все ж задовольняє чужий інтерес Юнгі і отримує саркастичний смішок. Така прямолінійна неприязнь дитини тільки підпалює зацікавленість і терпіння, до речі, він не любить дітей.

– Не ти перший, не ти останній, – доволі влучно і багатозначно.

– Сюди вже приходив якийсь альфа, – резонно підмічає Юнгі, він навіть не давить на хлопчика авторитетністю як старший альфа, а той у всі боки пишить кардамоном, тяжким і агресивним.

– Я цього не казав, – злісно шипить Донму.

– Ні, – погоджується з ним Мін, – Але ти дав достатньо близьку до цього підказку.

– Закрийся, – коротко і абсолютно невиховано.

– Вже був альфа що поставив вас у небезпечне становище? – розмито цікавиться старший, тому що обговорювати запропоновану Чонгуком тему з цим пубертатним шматочком агресіє він наміру не має.

– Тебе. Не. Стосується. – По складам мовить школяр і знов тикає у незнайомця, – Навіть не смій підходити до нього ближче ніж на метр – я тобі руку відгризу.

– Прямо зубами? – награно дивується Юнгі, – А наскільки багато відкусиш? Так? – і показує на зап’ясток, – Чи може стільки зможеш? – вказує вже по лікоть, – А може…

– Клоун, – закочує очі хлопець і відходить на три кроки назад, – Я вже сказав тобі, забирайся звідси. Без тебе якось вправимось. – Останні слова вже звучать з кухні, куди і втік Донму.

Юнгі ігнорує кинуті йому слова і йде оглядати квартиру. Посмішкою і не пахне, він влаштував цю перебранку, до речі Чонгук просив цього не робити, тільки з наміром вивести малого на емоції. Зазвичай саме на емоція люди випалюють більше всього інформації або ж лайки, Юнгі ставив на перший, проте не добився бажаного. З такої реакції можна зробити тільки декілька висновків і зараз Мін не хоче цим займатися, можливо потім, коли у нього буде Намджун під боком для підтримки його внутрішньої пліткарки.

Квартирка, до речі, досить не погана, з вітальні є вихід на кухню та у коридор, а вже звідти є четверо дверей: у комору, з купою коробок та пилу, у ванну кімнату, звідки досі лунає звук води, спальню Донму, нецікава, хоча доволі прибрана, підліткова кімната і спальня самого Чонгука. Там альфа і завалився на ліжко, задоволено видихаючи, коли спина приємно випрямляється у горизонтальному положенні на м’якому ліжечку. Стіни світло фісташкового відтінку, шафа з темного дерева у кутку, велике панорамне вікно з тяжкими шторами брунатного кольору. Широкий стіл з того ж дерева що і шафа, дорога геймерська апаратура і велике, м’яке, сіре крісло коло того ж столу. І багато, багато дзеркал, буквально, навіть на стелі, прямо над ліжком. До речі, стеля, що це таке металеве стирчить? Наче крепління якесь…

О! Альфа згадав що воно йому нагадало, якось у одному порно він таке бачив, там чіпляють гойдалку і… Чонгук заходить у кімнату, завернутий у велике махрове полотенце. Він помічає Юнгі, котрий нахабно розвалився на чужому ліжку, та ігнорує його, просто зачинивши двері. Перевдягається у чисте, не соромлячись наготи.

– Зараз очі повилазять, – незацікавлено коментує він відображення скануючих очей у дзеркалі.

– Задовільни мою цікавість, – фирчить Мін і вказує пальцем у ті самі металеві штирці. Чон переводить погляд на стелю, секунду дивиться і знов повертає увагу одягу в шафі.

– Раніше там було підвісне крісло, але воно мені набридло і тепер валяється десь у коморі, – голос спокійний, проте солодка магнолія літає кімнатою надто показово.

– А-аа, – тягне альфа знущаючись, – Он воно що. А я думав ти секс-гойдалкою користувався, вже зрадіти встиг.

– Хм… – не вражено хмикає омега, – В принципі, її туди теж повісити можна, але чому ти вирішив, що це хоч якось стосується тебе?

– Дійсно, – Юнгі переводить погляд на чужі стегна, що досі прикриті лише спідньою білизною і витріщається на явні мітки, залишені ним же, на внутрішній стороні стегон, – Що ж це я?

– Справедливо, але знову ж таки, то була одноразова акція, – мовить Чонгук і хапає чорні штани з купою кишень, – Йди у душ, від тебе скоро вже смердіти буде, – і кидає прямо в обличчя чистий рушник. Мін не сперечається і слухняно підводиться з м’якого ліжечка, і вже у дверях його наздоганяють чужі слова, – Коли вийдеш, обговоримо подальші наші дії.

Він не відповідає, лише мовчки виходить з кімнати і зачиняється у ванній повній гарячого пару. Обговорити… Поговорити їм дійсно є про що, тому що на довго затримуватись тут їм не можна, Намджун зараз один у їх квартирі і по-перше, Юнгі не впевнений наскільки довго він буде ігнорувати події за вікном, а по-друге, коли той все ж таки зверне на це увагу, то побіжить за науковим інтересом абсолютно ігноруючи інстинкт самозбереження.