Частина 4. Розділ 4. Хтось помре

Оене одночасно і чекав на ці навчання, і хотів максимально їх відтермінувати. Подейкували, що в якості спостерігачів сюди з’їдуться представники багатьох Домів і відомств. Тож у завдання курсантів входило не тільки чогось навчитися, а й показати себе у вигідному світлі. Білий терпіти не міг комусь щось доводити і «показувати». Але розумів, що якщо хоче домогтися звання повного співробітника Ядра (або хоча б стати стажистом, якому довіряють реальні виїзні місії), він повинен отримати високі оцінки від потрібних людей.

До містечка Воллее, що на острові Ом, добиралися на кораблі. Потім — марш-кидок із рюкзаком і в повному озброєнні через гори до бази. Щодо «повного озброєння» Білий довго думав, але в підсумку вирішив узяти мінімум найменувань, але більше витратних матеріалів. З основною зброєю для бою на середній дистанції він визначився давно: полуторний меч. Як говорили інструктори ще на самому початку його шляху, для рослого хлопця з довгими руками — це те, що треба. Для стрільби Оене обрав арбалет і скоби з гострим кутом. Показуха, звісно: вони вимагали кращих навичок стрільби, ніж снаряди з тупими. Але Білий хотів справити враження і дуже сподівався, що похизуватися зможе не тільки виглядом своїх скоб. Також із ним був розширений набір метальних ножів і, звісно, парочка бойових.

На жаль, у «повне озброєння» не входили артефакти. Тут би Оене розвернувся! Але навчання були «хонеме» — тобто, чиста механіка, без магії.

Білий із Чорним вибрали собі місце майже на самому краю поля, на якому вже зібралося видимо-невидимо учасників, і зупинилися на міні-привал, чекаючи подальших вказівок від організаторів. Жнець скинув рюкзак, сів на нього зверху, схрестивши ноги, і з апетитом став наминати спресований брикет з горіхами і сушеними фруктами. Поруч лежали його потерті життям, але смертельно гострі серпи. Ті самі, легендарні. Чимало крові покидьків попили.

У південця також була з собою легка (але, як здогадувався Білий, дуже міцна) сітка. Айнар сам її плів. Кожне волокно. Якесь особливе з’єднання мотузки та дроту. Як розповідав автор-виготовлювач, ідея не нова і часто використовується в бою, особливо жителями півдня: накинув пастку на супротивника, і поки той скутий і намагається звільнитися — випускаєш йому кишки. На резонне запитання Оене, як увігнуті серпи справляються з цим завданням і чи не зручніше було б застосувати спис або, в найгіршому разі, меч із прямим клинком, Айнар, не бентежачись, відповів: так, зручніше, але за належної вправності й серп згодиться, а на крайній випадок є ніж.

Для стрільби Чорний надавав перевагу своєму старому доброму луку, теж неабияк пошарпаному (пікантна деталь: Меон під час затримання Женця забрав його зброю собі, багато років десь зберігав, а після того, як Айнар вийшов з ув’язнення і став «працювати» на Ядро, повернув лук колишньому власникові). З іншого метального — якісь дивні закарлючки-кружечки неправильної форми, що літали мудрованою траєкторією, але якими Жнець якось примудрявся потрапляти, куди треба. Оене спробував їх одного разу. Так і не зміг вразити жодну мішень. І ще порізав собі руки в трьох місцях.

Загалом, дивлячись на озброєння Чорного, можна було сказати, що він — людина ексцентрична і любить ускладнювати собі життя. Саме так висловився б Оене, якби його думки хтось питав.

Перекований із жвавим інтересом оглядав театр навчальних дій. Народу цього разу понаїхало сила-силенна. Тут були «порядники» (як внутрішні, так і міжнародники), серед яких, напевно, затесалися «ядерщики», які з метою маскування зазвичай мімікрують під інші структури. Були силовики зовнішніх відомств. Були загони з незліченних армійських підвідомств (один одного елітніший і пафосніший). Навіть курсанти військово-морського флоту цього разу до них приєдналися. Вся ця галаслива орава ворушилася, постійно перетікала, гоготала, лаялася, знайомилася і взагалі всіляко відривалася, передбачаючи важкі випробування.

«Дівчат помітно менше, ніж хлопців», — укотре зазначив Білий. Се не преминула б розлого висловитися з цього приводу.

Курсанти збиралися купками, намагаючись здебільшого триматися зі «своїми». Від групки до групки постійно сновигали люди, обмінюючись привітаннями та жартами. Білий бачив багато знайомих облич, але жодного разу не встав, щоб когось привітати. Просто кивав головою і махав їм здалеку. Звичайна поведінка сором’язливої Білої Тіні на виїзних тренуваннях, нічого незвичайного.

Оене зі змішаними почуттями дивився на натхненний натовп. «І коли тільки вони примудряються всі перезнайомитися?..» Не те щоб він сильно жадав товариства або прагнув мати багато приятелів, але поруч із цим бурхливим проявом соціалізації він почувався незатишно, хоча загальне емоційне тло буквально нашпиговувало Білого радістю.

Біла Тінь і справді не знав, коли люди встигають знайомитися і спілкуватися. Де вони знаходять час та сили? Після стажування в Ядрі, навчання і тренувань в Оене залишався час лише для того, щоб поспати, та й то не завжди. Якби не випадкова зустріч із Джо, у нього б і друзів не було, крім Айнара.

До речі, про нього… Поява Женця викликала фурор. Як же! Герой інформаторіїв і міжнародних зведень, мрія будь-якого мисливця за головами. Звісно, з Чорним ніхто не привітався і не заговорив навіть з цікавості, хоча всі на нього поглядали. Женця це забавляло. Він уже доїв свій перекус і зараз заплітав довге глянсове волосся у дві коси, гордовито дивлячись на збуджених курсантів, які вже заповнили майже все поле для зборів.

До командира загону, в якому значилися Оене та Айнар, підійшов молодий хлопець зі стопкою паперів і пишучим пером у руках. Судячи з сірої пов’язки на рукаві, — хтось із організаторів. Вони з командиром почали про щось неспішно перемовлятися, часом поглядаючи в записи. Оене не міг відвести від хлопця погляд. Це ж треба народитися таким красивим!

Білий, за своїм звичаєм, витріщався на молодика, доки була можливість подивитися на щось, що милує око. Але незабаром помітив, що не тільки він оцінив зовнішність хлопця. Коли красунчик закінчив розмову і зібрався йти, курсантка на ім’я Палома вступила з ним у розмову. І її наміри були дуже зрозумілі навіть для Оене, в якого не склалося з емоційним інтелектом. Бесіда парочки була надзвичайно милою, обидва посміхалися і стріляли одне в одного гарячими гострими поглядами. Дівчина граціозним жестом відкинула з чола коротко стрижене смоляне волосся. Хлопець несвідомо віддзеркалив її рух, теж поправивши зачіску. Спостерігаючи за їхнім спілкуванням і радіючи за цих двох, Білий ледь сам не почав щасливо усміхатися, як ідіот, але вчасно схаменувся.

Але коли його погляд перемістився трохи лівіше, радості в Оене значно поменшало. Серед організаторів він помітив людину, з якою і в одній країні не бажав би перебувати, не кажучи вже про те, щоб брати участь у спільному заході. Левіен Шоі-еле, зразкова мерзота, яка незрозуміло яким чином все ще розгулює на волі. Видатний діяч однієї з радикальних організацій, які намагаються промити мізки молодим Сірим. Садист, який регулярно перевищує службові повноваження. Затятий ненависник жінок і всіх, хто «не сірої масті».

На жаль, Палома (що стоїть спиною і не помічає, з якою ненавистю дивиться на неї Шоі-еле) поєднувала в собі обидві «провальні» ознаки. Оене знав дівчину. Познайомився з нею позаторік на виїзних навчаннях у Телі. Палома народилася на південному узбережжі Ді́ри, і коли їй було п’ять, батьки в пошуках кращого життя перебралися до Сірої Коси. Левіен напевно на лайно сходив, спостерігаючи, як корінний Сірий фліртує з «брудною чорножопою шльондрою» (приблизно так радикали називали жительок півдня). Цей мудак примудрився навіть Джорджі одного разу зачепити. Мерзенний тип. Оене його на дух не переносив і бажав тому якнайшвидше опинитися за ґратами — разом зі своїми могутніми покровителями, завдяки яким досі примудрявся триматися на плаву.

 

Пронизливе виття дудок, посилене заклинанням вітру, рознеслося над полем. У строго обумовленому порядку командири загонів розводили бійців по секторах, у яких були встановлені намети. Курсантам веліли залишити рюкзаки й абсолютно все своє озброєння, включно з малесенькими таємними ножами і шпильками. «Ну і навіщо я це з собою тягнув?» — подумав Оене, з деяким сумом позбуваючись своїх перев’язей і паралельно дожовуючи галету.

Коли учасники повернулися на галявину, їм надали можливість вибрати собі нову зброю: довгу тренувальну палицю, молот, кілька коротких палиць, кистень, коротку косу або що-небудь інше, виготовлене… з дерева. Лавами курсантів пронеслися вигуки, сповнені передчування веселощів: у таких навчаннях більшість із них брала участь уперше. Виконати місію, коли в тебе зі зброї лише одна назва, — це вартуватиме певних зусиль. Учасники приймали цей виклик з ентузіазмом.

Кожного з курсантів ретельно обшукали. У кількох людей знайшлися приховані ножі та інші дрібниці. Їх дискваліфікували за невиконання наказу і з ганьбою відправили додому. На магів одягли хеларові браслети, зняти які могли тільки організатори. На Білого теж наділи пару, на додачу до його рідних, — про всяк випадок. «Тут усе по-дорослому», — позіхаючи, ліниво подумав Білий.

Його хилило в сон. Удень перед від’їздом у нього не було часу виспатися. Увечері він разом з оравою інших учасників сів на корабель, де курсантів завантажили якимось безглуздим завданням (мабуть, щоб спеціально не дати їм поспати). На острів Ом вони прибули на світанку, й одразу — денний перехід до бази. І ось майже без передиху їх занурюють у тренувальний процес. Спокій Білому тільки сниться. Як і гаряча їжа. Навіть чашкою кави не розживешся.

Але раптово голодний курсант Доем-еле і думати забув про підбадьорливі напої та їжу. Порив крижаного вітру, який відчував тільки він, полоснув Білого по спині та ребрах. Оене мало не заскулив. Його занудило. Поглядом, сповненим туги й безпорадності, він обвів натовп учасників. «І ці навчання не пройдуть без жертв. Цікаво, хто з них? Адже не Айнар? Ні, благаю…» Клятий дар, спотворений прокляттям Білої Тіні! Іноді Білий не відчував, кого саме забере смерть, яку він відчув.

Затрубили шикування і жеребкування.

— Сектор «Північний Захід» — на правий плац! — скомандував командир.

Їхній загін разом зі ще десятьма групами з різних відомств вишикувалися на великому майданчику, і організатори з сірими пов’язками на рукавах почали носити по рядах мішок із фішками. Курсанти по черзі запускали руку в мішок і витягували діжечки з номерами.

— Номери «один» — у перший сектор! — носилися над плацами команди.

— Номери «два» — у другий сектор!..

— Номери «двадцять один» — у двадцять перший сектор!..

Оене покинув стрій і пошукав очима Женця, який, зважаючи на свій невисокий зріст, стояв у самому хвості величезної шеренги. За всією цією метушнею і потоками чужих емоцій, від яких Білий безуспішно намагався закритися, він зовсім випустив з виду, що вони з південцем можуть опинитися в різних загонах.

Чорний саме прямував до Білого.

— Який у тебе номер? — запитав Айнар.

— 21.

— Чудово, ходімо, — Жнець почвалав до стовпа, над яким майоріла хмара з написом «21».

— Подумати тільки, оце збіг! Тобі теж випав номер двадцять перший, — глузливо сказав Оене. Але при цьому був страшенно радий, що норовливий південець вирішив не розлучатися з ним.

— Ні, — Жнець лукаво підморгнув Білому і примружився, наче задоволений кіт, який наламав господаря на банку сметани.

Поки загони перегруповувалися, почало темніти.

— Загін 21, шикуйся!

Їх було дев’ять. З Ядра, схоже, тільки він і Айнар (і то з метою конспірації переодягнені у форму Порядку). Решта — з якихось спецвідомств. Двоє дівчат із «бордових» — елітний штурмовий батальйон. Величезний здоровань у синьому — з «Яструбів», двічі елітних стрільців і диверсантів. Хлопець і дівчина з «Шалених Шершнів» — то вже взагалі позамежна елітність, крутіше нікуди. Були ще двоє (хлопець і дівчина), приналежність яких Оене не міг визначити. Але вигляд у них був теж вельми… кхм… мабуть, не будемо вимовляти ще раз цей прикметник.

Тільки вони з Айнаром звичайні. Відомство зовнішньої розвідки, прості хлопці.

— Рядовий Клекот, ви за головного!

— Слухаюсь! — віддав честь «яструб».

— Оголошую завдання, — куратор із сірою пов’язкою почав інструктаж, карбуючи кожен склад, немов механічна заводна лялька. — Ваш загін має прорватися через ліс, штурмувати річку і вийти до невеличкого червоного ангару, що стоїть у закруті річки. На майданчиках навколо ангара ви побачите червоні квадрати. У центрі кожного з них — мішки, у них — бурдюки з повітрям. Для курсанта велика удача, якщо він зможе дістати бурдюк, пірнути в одну з труб (їх ви побачите біля ангара) і проплисти через неї. Усередині ви знайдете підказки, куди рухатися далі. Бурдюк розрахований на одну людину. Дорогою вам можуть зустрітися конкуренти — такі ж курсанти, що, як і ви, бажають пробратися до ангару. Знешкоджувати їх чи ні — вирішувати вам, але врахуйте: бурдюків із повітрям на всіх не вистачить. За правилами навчань, наносити сильні тілесні ушкодження заборонено. Щоб знешкодити противника, його потрібно знерухомити, наприклад, зв’язати. Питання?

— Нашому загону потрібно виконати якісь місії дорогою на базу? — запитала дівчина-«шершень».

— Та ви до річки спробуйте дістаньтеся, — якось уже дуже людським голосом сказав куратор. — У вас є п’ять хвилин на нараду.

— Загін, до мене! — скомандував Клекот. — Хто в нас що вміє? Називаємо позивний, зброю і головні навички.

— Рядовий Грім, — представився «шершень», — б’юся всім, що може вбивати, і навіть тим, що не може. Наразі із собою кистень. Усі дисципліни на рівні.

«Ну й позер», — подумав Оене. Що дивно, без тіні заздрості.

— Рядова Комета, — підхопила його колега по відомству. — Аналогічно.

— Рядова Везунчик, — подала голос дівчина з «бордових», — Кийки. Основний навичок — розвідка.

— Рядова Віра, — заговорила друга «бордова» , — Зі зброї — довга палиця. Можу йти в авангарді.

— Рядовий Вихор, — заговорив хлопець із невідомого відомства, — Молот. Також можу йти в авангарді.

— Рядова Секунда, — черга дійшла до дівчини, приналежність якої Білий також не зміг визначити, — Короткі кийки. Розвідка.

— Рядовий Подушка, — представився Оене. Він помітив здивування на обличчях колег-курсантів. Чого гріха таїти, чи то з бажання пустощів, чи то з дурнуватого нонконформізму, Оене вирішив обрати собі найнекрутіший позивний на світі. — Довга палиця. Можу йти в ар’єргарді.

— Рядовий Тюфяк, — Жнець вирішив підтримати гру Білого. Їхні товариші ще більш здивовано переглянулися. — Короткі кийки. Можу йти в ар’єргарді.

— Прийнято, — сказав Клекот. — Секунда, Везунчик — ви вперед, будете по черзі доповідати обстановку. Я поведу загін. За мною Тюфяк і Вихор. За ними Віра і Подушка. Грім, Комета, ви прикриваєте загін ззаду. Тримайтеся на відстані. Питання?

Але поставити їх ніхто не встиг.

— Готовність! — рявкнув куратор.

Завили сирени. Один раз. Другий. Третій. Пролунав залп гігантської хлопавки.

— Рушили!

Загін 21 кинувся в ліс. Дівчата-розвідниці пішли вперед і розчинилися в темряві. Решта, крім тих, хто прикривав, купкою пішли за ними, намагаючись якомога менше турбувати рідкий підлісок. Спочатку Оене був весь надуважний. Ловив кожен шурхіт, найдрібніше ворушіння будь-якого листочка, травинки, кожен рух Женця, що йшов попереду, — благо, повний місяць давав якесь світло. Але поступово почуття його втомилися і притупилися. Загін ішов і йшов (і сильно розтягнувся, наскільки може розтягнутися група з п’яти осіб), і нічого не відбувалося.

Раптом Жнець застережливо підкинув руку, привертаючи увагу товаришів, і показав кудись праворуч уперед і вгору. Білий напружився. Він згадав постулат із підручників, який свідчив: найімовірніше, ворог атакуватиме колону з правого боку (особливо якщо нападники — такий самий загін курсантів, як і вони, і читали ті самі книжки), тому що більшість воїнів — правші, і їхня зброя, коли вони її несуть, від самого початку дивиться ліворуч, і щити (якщо такі є) — у лівій руці. Дорогоцінні частки секунди підуть на те, щоб розвернутися в бік атаки.

Раптом звідкись зліва пролунав надривний крик. Воїни загону 21 завмерли і мимоволі повернули голови в бік звуку. Оене краєм ока помітив, що Жнець упав на землю. «Поранений?!» — злякався Оене, і кинувся до нього, на ходу падаючи на коліна і нахиляючись до Чорного… І тут над його головою, майже зачепивши волосся, пролетіла людина, що трималася за мотузку. Оене впав обличчям у землю, судорожно міркуючи, як вчинити. Повернувши голову, побачив, як Віра встигла ухилитися від другого «шибеника». Десь попереду пролунав тріск, заричали і застогнали, зав’язалася бійка. Очевидно, членів загону, які йшли попереду, зустріли перші супротивники.

Людина, яка цілилася в Білого, повернулася назад маятником. Безуспішно спробувала дістати Білого довгою палицею, все ще тримаючись за мотузку. Білий наосліп і так само безуспішно замахнувся своєю зброєю, але супротивника уже відтягнуло інерцією… А коли він повертався, його зустріли палиці Женця, який за мить піднявся з землі, раптово, як лісовий дух. Хлопець скрикнув і звалився на землю. Оене намацав мотузку в нього на поясі й почав зв’язувати нападника. Неподалік тим самим займалася Віра, скручуючи ковбаску зі свого ворога. Жнець сидів поряд і з цікавістю спостерігав.

— Не хочеш допомогти? — невдоволено кинув Оене.

— Не маю ані найменшого бажання. Це твоя гра, я приїхав просто скласти тобі компанію.

Оене вже закінчив зв’язувати хлопця, коли з’явилися Комета і Грім, які прикривали загін.

— Рубилово? І без нас?

— Не зовсім рубилово… — мляво заперечив Оене, піднімаючись із землі.

Бійка попереду вже завершилася. Скручені, наче сосиски, противники валялися на землі, в кількості трьох штук. Над ними стояли Клекот, Молот із Вихором та розвідниці.

— Значить, усього п’ятеро… — вголос порахував Гром. — Якщо в кожному загоні людей вісім-дев’ять…

— Тримаємо очі й вуха відкритими! — відгукнулася Везунчик. — Десь поруч ще як мінімум троє-четверо.

Натрапили на них дуже скоро. Коли попереду з тріском зачинилася пастка, в яку дивним чином примудрилася не потрапити розвідниця-Секунда.

Пролунав звуковий сигнал «пастка». Потім сигнал «зібратися разом, перегрупуватися». Уперед виступили Вихор з Оене і довгими палицями почали промацувати шлях. Тут-то їх і накрили, всіх разом. Однією сіткою.

Вона була воістину гігантська. Оене здивувався, як можна за секунду натягнути таку велетенську сітку і накинути її на групу з дев’яти осіб. Почалася страшна штовханина. Оене відчув, як його б’ють чимось важким, навмання тицьнув нападника палицею в якесь м’яке місце (молячись, щоб то не виявилося око чи горло). Той закричав. Звідкись, зовсім здалеку, донеслися верески ще кількох людей. Напевно, якусь сусідню групу застали зненацька. Білий ніяк не міг виплутатися із сітки, бо її весь час хтось смикав.

— В’яжи кінці! — послідувала запізніла команда воїнам противника.

Оене впав на землю і згрупувався. І відчув, наскільки йому незручно з довгою палицею. За таких скрутних обставин набагато зручніше було б, наприклад, із короткими кийками. Однак завдяки тому, що метушня тривала десь у нього над головою, Білому вдалося нарешті виплутатися й виринути з-під сітки, і він кинувся на ворогів. Тих справді було троє людей. Якби їхній загін потрапив у пастку в реальному житті, ці троє їх миттю б розстріляли з луків чи арбалетів, та/або закололи б мечами чи списами, і все б закінчилося дуже швидко. Але зараз у їхнього загону був шанс.

Одного ворога він підсік під коліна, другого звалила на землю Везунчик, примудрившись висунути з-під сітки руку, яка смикнула противника за ногу. Третій кинувся на Оене, і встиг-таки дістати Білого величезною дубиною по спині, коли той намагався ухилитися. Оене зі стогоном упав на коліна. Тим часом з-під сітки вибиралися інші. Бійка була короткою. Дуже скоро нападники лежали, упаковані у свою ж ловецьку принаду.

Десь далеко попереду надривно закричав хлопець. Таке враження, що його натурально вбивали. «Усе може бути», — Оене пригадав позаторішні навчання, під час яких загинула дівчина, та минулорічні, з яких двоє молодих людей повернулися в саванах.

Згадав своє жахливе передчуття…

Клекот повернувся до Женця.

— Чому ти не бився?

Чорний меланхолійно знизав плечима.

— А навіщо? Ви й без мене чудово впоралися.

— Це був останній раз, коли ти ухилявся. Ще раз — і буде покарання.

Жнець знову знизав плечима.

— Йдемо далі, — скомандував Клекот.

Загін продовжив рух у початковому порядку.

Двічі на них пробували напасти, але це були погано організовані атаки, які здалеку засікли розвідниці. Третя атака була відмінною, із засідки. Відбилися вони насилу і з деякими втратами. Усі (можливо, крім Женця, хоча він і перестав ухилятися) були в синцях. Грому розбили ніс. Везунчику зламали руку.

— Я в порядку, — заявила дівчина, прикушуючи губу і примотуючи руку до палиці, яку для неї виламала Віра. — Я продовжую.

Вони пішли далі. Білому здалося, що він уже чує плескіт води і крізь зарості бачить, як річка іскриться рідкісними відблисками при місяці. І тут почалася дика свистопляска.

Оглушливий рев потряс усе навколо, ніби стадо демонів одночасно протрубило бойовий наступ. По очах ударило різке пульсуюче світло. Їдкий дим, від якого Білий тут же закашлявся, миттю заполонив усе навколо, абсолютно позбавляючи видимості.

— Згрупуватися! Не розсипатися! — почув він командира, який забив на звукові сигнали і для простоти вирішив використовувати слова.

Сяк-так, під триваючий рев, у диму і в пульсуючому світлі, що додатково било по нервах, загін збився в купу і наїжачився зброєю. Так вони стояли нескінченно довго в очікуванні атаки. Але ніхто не нападав.

— Віра, Подушка, уперед! Решта — тримати кругову оборону!

Оене з напарницею взялися довгими палицями промацувати дорогу.

Раптом ззаду оглушливо свиснуло. Одразу ж нестямно закричав хтось із хлопців. Знову свист. Ще один крик. Білий відчув, як щось спереду вдарило його по ногах. Коліна мало не вигнуло у зворотний бік. Із криком Білий завалився на бік, збиваючи Віру. Пролунав тріск дерева, що ламається. Оене обсипало гілками й листям. Навколо все ревіло, світло то спалахувало так яскраво, що випалювало очі навіть крізь заплющені повіки, то гасло, залишаючи на екрані внутрішнього погляду хаотичні різнокольорові плями.

— Згрупуватися! Не розсипатися!

Білий схопився на ноги. Відчув, що його напарниця також встигла піднятися, і тепер стоїть із ним пліч-о-пліч у цьому пеклі, де нічого не можна розгледіти. Але порядку вистачило ненадовго. Шия Білого раптом опинилася в зашморгу (він навіть не встиг почути свист мотузки або відчути легкі повітряні потоки, які вона здіймає). Зашморг затягнувся, а самого Оене кудись потягнуло. У паніці Білий упустив палицю і хотів вчепитися обома руками в мотузку… Але її не було. Паніка захлеснула ще сильніше. Магія. Його душать чари Повітря, і від них зараз немає порятунку. У перші секунди краєм свідомості Білий ще відзначав, що проїжджає спиною по гілках і корінні дерев, але потім увесь простір його свідомості заповнив всеохопний тваринний жах.

Крізь завісу диму Оене здалося, що з темного-темного потойбічного світу вийшов темний-темний демон, який тримав у руках палаюче у вогні молоде дерево. Чи це галюцинації?

Можливість дихати відкрилася раптово. А потім Оене відчув, що котиться в яму чи глибокий яр, перекидаючись через пні та каміння. Досягнувши дна, віддихавшись і прокашлявшись, він спробував сісти. Вдалося не одразу. Здавалося, на Білому живого місця немає. У роті стояв іржавий присмак крові. Найсильніше боліла права ключиця. Ребра з правого боку схоплювало гострим болем за кожного вдиху, видиху або руху. Оене обмацав себе. Начебто нічого не зламано. Можливо, підвивих ребер і ключиці. Не так уже й погано, враховуючи обставини. Він спробував підвестися, але тут же впав. Ногу в коліні й тазостегновому суглобі пронизав гострий біль. «Але наче теж не зламано», — констатував Білий після самоогляду.

Він змусив себе піднятися й обережно поповзти вгору, до краю обриву. Тут унизу було добре, диму практично не було. Не те, що на поверхні.

«Де Айнар?» — билася у свідомості тривожна думка. Оене раптом відчув прилив небувалої злості. Він відчував, що готовий прочесати ліс метр за метром, власними руками передушити всіх гадів, які йому заважатимуть, — аби тільки знайти свого друга. «Хоч би з ним нічого не сталося. Хоч би він був живий», — шепотів Оене, як молитву.

Цинічний внутрішній голос Білого зазначив, що вже хто-хто, а Жнець вже точно не пропаде. Він, найімовірніше, єдиний, хто почувається добре. Юркнув у якусь тінь, забився, — і перечікує, зі звичайною своєю посмішкою дивлячись на локальний армагеддон, що вирує навколо. Тож можна спокійно продовжувати шлях і спробувати пройти випробування. Для Білого, на відміну від Женця, це важливо.

Але Оене з огидою відкинув цю думку. Йому раптом здалося дуже важливим знайти Айнара і переконатися, що з ним усе гаразд. Цілі випробування відсунулися на десятий план.

 

Кульгаючи, Білий блукав лісом, не надто ховаючись і ризикуючи наштовхнутися на засідку або ще якусь неприємність. Злість, що вела його, поступово почала здавати. Залишалася тільки гола впертість. Усе тіло нило. Боліла нога. Боліли ребра і ключиця. Дико хотілося пити, але їм не дозволили взяти з собою фляги з водою. А в лісі, як на зло, жодного натяку на струмочок не трапилося.

Кругом продовжувала ревіти невидима сирена, хоч і не так голосно. Пульсуюче світло вже не було таким сліпучим, і давало змогу хоч щось роздивитись навколо. Дим майже розсіявся.

Оене вийшов на галявину якраз вчасно, щоб помітити жахливу картину. Женця, який заплутався ногою в пастці, б’є палицею здоровенний мужик, повністю закутий у броню. Удари південця (якимось дивом той примудрився не загубити свої кийки) по залізних листах, можливо, і були неприємні, але удар по нічим не захищеному тілу був набагато болючішим.

Кров кинулася в голову Білому. Усередині все миттєво вимерзло, залишилася тільки один пульсуючий імпульс: знищити того, хто завдає болю його другові. Наплювавши на власний біль, Оене розігнався й обома ногами влетів у броньованого. Вони покотилися по землі. Громила від несподіванки впустив палицю. Білий її підняв і почав завдавати ударів по шолому, що закривало обличчя і голову. Агресор, мукаючи, намагався встати, але захисник усе лупив і лупив, поки броньований не знепритомнів. «Або не помер». Утім, зараз Білому було все одно. Докорів сумління він не відчував. Навчання перетворилися на повний кошмар. Те, як лупив Женця цей хлопець, — це виходило далеко за межі здорового глузду й дозволеності. Піддавати курсантів важким тренуванням — це одне. Але зовсім інше — калічити без потреби.

Важко дихаючи, Оене повернувся і пішов до Чорного, який сидів на землі. Той безуспішно намагався звільнити ногу.

— Що тут у тебе? — хрипло запитав Білий.

— Капкан.

— Дай гляну.

Оене незграбно опустився на коліна і при невірному світлі місяця почав оглядати пастку. Він знав цю модель. І знав, як відкрити. Способів було кілька, але у Білого виявилися з собою ресурси, що дають змогу звільнити південця швидко. Він зняв один із власних хеларових браслетів і поколупав ним у замку. Через хвилину капкан здався — і пастка розкрилася.

— Добре хоч без зубців, — процідив Жнець, потираючи ступню.

— Ти як?

— Живий. Мобільний. — Айнар не став вдаватися в подробиці. Оене бачив, що той досі не може повністю розігнутися. — А ти як?

— Живий. Мобільний, — у тон йому відповів Білий.

— От і чудовенько. Давай вшиватися звідси.

Оене подав Женцю руку, щоб допомогти піднятися. Підібравши зброю, шкутильгаючи й озираючись на всі боки, вони поспішили сховатися в тіні дерев.

 

Кущі, в які вони заповзли, щоб перевести дух, виявилися безпечними.

— Річка має бути десь у тому напрямку, — Айнар показав Оене за спину. — Пора вибиратися. Але не так, як ми йшли до цього — як стадо диких корів, на весь ліс видно і чутно. Йди за мною і повторюй.

Південець чорною тінню полинув уперед, тримаючись у тіні дерев і кущів. Рухався так плавно, що здавалося, ніби він упіймав глибокий неспішний пульс лісу і коливається в такт деревам. Жодна гілочка не хруснула під його ногою. Білий зітхнув і пішов за товаришем, намагаючись хоча б на 10% повторити його успіх. Періодично вони завмирали, придивляючись і прислухаючись. Потім знову за командою Женця продовжували свій шлях.

Через плавні неспішні рухи Оене здавалося, що вони ледве плетуться і не пройшли й ста метрів. З незвички Білий дуже швидко втомився, м’язи палило від напруження, він весь змок. Радості додавав біль у нозі, ребрах і ключиці. Але при цьому він почувався… не таким недоречним? не таким чужорідним?.. Він, як міг, злився з лісом, і це давало йому надію, що з цієї халепи можна вибратися з мінімальними втратами.

Вдалині з різних боків періодично чулися крики і лайка, звуки гілок, що ламаються, шум бійки.

Оене помітив, що Жнець причаївся за деревом і жестом підкликає Білого до себе. Коли він присів пліч-о-пліч із південцем, той показав йому на три нічим не примітних місця десь неподалік. Білий усі очі собі видивився, але так і не зрозумів, у чому там справа.

— Я нічого не бачу, — прошепотів він, майже торкаючись губами вуха Женця.

Чорний наблизився до Оене і прошепотів у відповідь:

— Метрів за п’ятдесят від нас. Три точки. Засідка. Розфокусуй зір.

Губи Женця ледь відчутно зачіпали шкіру. Це було лоскотно… і дуже приємно. Оене відчув, як по тілу побігли мурашки. «Дуже доречно в цій ситуації, ага».

Він постарався розфокусувати зір, як радив Чорний. Спочатку нічого не бачив, але раптово світ ніби став ще контрастнішим (куди вже більше в цьому місячному світлі?!), набув іще більшого об’єму. І тоді на тлі пульсуючого нічного лісу він помітив рух. Він випадав із ритму. У тіні дерев ховалися люди. Густий кущ ледь помітно ворушився від того, що під ним переверталося якесь тіло — одне чи кілька.

— Я побачив. І що тепер? Нам їх не перебити, їх занадто багато.

— Нам нема сенсу на них нападати. Як ти правильно зауважив, їх занадто багато. Нам потрібно їх обійти.

 

Оене втратив відчуття часу. Йому здавалося, що вони перетікають лісовими тінями вже цілу вічність — і ось уже помітні перші боязкі проблиски світанку. А це означає, що їхні справи кепські, бо при світлі дня ховатися складніше.

Ще через дві вічності вони побачили річку: вона промайнула в просвіті між деревами. Але раніше, ніж побачили, вони почули крики, що лунали з її боку.

Жнець застережливо підняв руку. Його рухи стали ще обережнішими, хоча Білий навряд чи міг подумати, що таке можливо. Південець дуже повільно плив від купини до пня, від пня в напівпрозору тінь поваленого дерева. Дуже довго завмирав і прислухався. Іноді повертав назад, і вони обходили (точніше, обповзали зі швидкістю равлика) небезпечні місця.

До річки залишалося метрів триста, коли Оене побачив засідку. Точніше, це була навіть не засідка. Дуже недбало замаскований табір ворога, захований у прибережному ландшафті.

— Ми будемо це обходити? — запитав він Женця.

— Боюся, такі понатикані по всій підкові річки, куди могли б пробратися курсанти. Не впевнений, що ми не натрапимо на такий самий пост, якщо вирішимо обійти.

Вони продовжили свій неспішний шлях, озираючись і все ж намагаючись наблизитися до води. Надривні людські крики, що лунали від річки, били по нервах. Білому хотілося скоріше побачити, що ж таке роблять із людьми, що вони видають такі звуки. Явно щось жахливе.

Нарешті, їм вдалося побачити картину, від якої холоне душа: людей, підвішених за ноги, методично опускають у воду, за деякий час піднімають, потім занурюють знову.

Оене був рвонувся на допомогу, але Жнець схопив Білого за руку й утримав. Оене вкотре здивувався, наскільки сильним може бути цей дрібний південець: хватка в нього була залізна.

— Треба допомогти їм! — у розпачі Оене забув, що в цьому лісі не варто підвищувати голос.

Чорний миттю перехопив Білого, затиснувши йому рот. Присунувшись впритул до вуха товариша, Айнар зашепотів:

— Ти їм не допоможеш, тільки сам потрапиш у полон і будеш полоскатися поруч із тими, кого хотів порятувати. Подивися ще раз, без емоцій, і оціни шанси. У них і в тебе цих шансів нуль. Тих, хто відловлює курсантів, набагато більше, ніж ти зможеш побороти. Більше, ніж увесь загін зможе побороти. Не можна ось так у лоб ломитися. Те, що ти хочеш зробити, — дуже благородно, але не розумно.

Білий заворушився, виплутуючись з обіймів південця.

— Я сьогодні… вчора передчував чиюсь смерть!

— Повір, в учасників цих навчань набагато більше можливостей відкинути копита в лісі.

— І що ти пропонуєш?

— Спостерігати.

— Щоби що?

— Щоб зрозуміти, як нам діяти.

— А в цей час там будуть катувати людей! Це ж натуральні тортури! Катування водою! Як у стародавніх казематах! Це ж просто… Як можна таке творити в наш час?! У нашій країні! Зі своїми ж людьми!

Жнець беззвучно розреготався, обличчя його спотворилося.

— Що смішного?! — пошепки закричав Оене, відчуваючи, що перебуває на межі.

Він звик до того, що на навчаннях може бути дуже важко, що завдання складні й навіть небезпечні для життя, що умови можуть бути на рідкість огидними. Але такого кошмару, як сьогодні, він не бачив ще жодного разу. І навіть не чув про таке. Зазвичай складні ситуації імітувалися, а не відтворювалися справді. Навіщо катувати людей без потреби?! Білому це було абсолютно незрозуміло, і цей тонкий момент, що відокремлює просто важкі навчання від навчань, які перетворилися на тотальне самоправство і вакханалію садизму, повністю вибив його з колії. Можливо, правий був Жнець, коли сказав одного разу: «Держава ніколи не грає з тобою чесно».

— Я багато чого можу тобі розповісти про тортури. Про ті, які застосовуються в наш час у твоїй країні, в наш час в інших країнах… Те, що відбувається зараз на річці, — аж ніяк не найстрашніше. Далеко не найстрашніше. Мене катували водою. Це відчувається, як кінець світу. Твої легені розриваються від болю. Ти відчуваєш безмежний жах, який у тисячі разів більший за тебе самого. Здається, що ось вона — смерть. Але, зрештою, це можна пережити. І вийти з набагато меншими втратами, ніж після інших якихось тортур. Хіба що кров із носа може піти, але це дрібниці. Ваш уряд дбає про своїх людей не більше, ніж про шматок м’яса, запланований на ковбасу. Але він вклав у вас гроші. А тому не зацікавлений вас убивати і всерйоз калічити. Їх помакають-помакають у воду — і відпустять.

Оене притих. Від сказаного Женцем у нього заворушилося волосся на голові. Людина, що сидить зараз перед ним, пережила тортури водою. Катування, демони роздери, клятою водою! Білому раптом стало до жаху боляче за нього.

— Ми можемо піти в ліс і, як мінімум, попереджати людей, які йдуть штурмувати річку. Можливо, нам вдасться зібрати достатньо курсантів, щоб прорватися всім разом, як загін, — безпорадно пробурмотів Білий.

Жнець зітхнув і став надзвичайно серйозним. Сіре світло — провісник ранку — робило його схожим на статую стародавнього ідола, що готується виголосити фатальне пророцтво.

— Послухай мене, Оене. Ні, справді послухай. Те, куди ти вплутався, — велике лайно. І я зараз не про ці навчання. Ти хочеш досягти успіху в тій справі, яку обрав? Тоді тобі потрібно стати трохи безсердечним. Сильно безсердечним. Холодним. Цинічним. Так, звучить жорстоко. Але така вже ця реальність. Такі, як ти, зазвичай швидко і безславно закінчують своє життя. А що, якщо від того, чи досягнеш ти мети, залежать долі багатьох і багатьох людей? Ти в цьому разі будеш розмінюватися на благородні вчинки? Чи підеш і зробиш те, що від тебе вимагається? Переступиш через десяток вмираючих і тих, хто волає про допомогу, щоб врятувати тисячі інших життів?

Оене мовчав. Спочатку він сам собі намагався сказати, що й гадки не має, що вибере. Але в глибині душі жило знання. І від цього знання продирав мороз по шкірі. Воно вселяло почуття жаху і безвиході. Білий відчував, що заради тисячі здатний кинути на жертовник десятки. Проста математика. Благословенний раціональним мисленням холодний розрахунок. Однак це чомусь здавалося Білому моторошно неправильним: те, що людські життя зводяться до цифр на папері, і що комусь можна (і треба) відмовити в допомозі. Чи є з цього вихід?..

Йшли дорогоцінні хвилини. На березі чулися все нові й нові крики, що захлиналися водою. Оене закрив обличчя руками, відчуваючи, як по венах струмує гнів. Йому раптом страшенно захотілося вийти до тих людей, які зараз творять це безумство біля річки, зняти браслети — та хоч разом із руками їх відпиляти! — і відпустити свою страшну пружину, що біснується зараз, щоб усі ці садисти зникли з лиця землі. Бо ніхто не має права мучити беззбройну зв’язану людину. Навіть в ім’я вишколу.

Хоча, можливо, зараз Оене трохи перебільшує. Просто йому з дитинства не раз доводилося бути свідком (а іноді й жертвою) чийогось свавілля, надто часто він бачив, як живих істот піддають стражданням винятково з бажання заподіяти болю, зруйнувати, показати свою владу, що — можливо? — час від часу Білий бачив те, чого немає…

— Що нам робити, Айнаре? Що нам робити?..

— Чекати і спостерігати, — терпляче повторював Жнець, хоча, за розумінням Оене, мав би відважити йому дзвінкого ляпаса і сказати: «Зберися, ганчірко».

Білий сіпнувся, коли в нього за спиною, не так уже й далеко, теж заволали. «Ще один пост», — зрозумів Оене.

— Ага, якраз вчасно. Отже, ми можемо тепер прикинути відстань, рівновіддалену від обох таборів… — міркував Чорний.

Оене обхопив себе за плечі, намагаючись вгамувати шалене калатання серця. Він раптом з огидою подумав, який цирк коїться навколо. Люди місять одне одного, щоб… потренувати одне одного, підготувати до майбутнього. Бо все, що на тебе далі в житті чекає, — це те, що тебе вбиватимуть.

— Оене? Ти мене чуєш?

Білий відволікся від своїх думок і підняв голову.

— Що?

Жнець насупився.

— Знаєш, ми зараз можемо наплювати на завдання, розвернутися, піти до лісу і там почекати, поки цей спектакль добіжить кінця. Це завдання — фікція. Воно не означає зовсім нічого. Це просто умовність. Гра. Другий варіант — ми можемо постаратися пробратися на кляту базу. Не заради завдання. Не заради хороших оцінок, нової лички або ще якоїсь хріні. А заради того, щоб ти навчився. Усе, що відбувається зараз, — це жахливо, але це дає тобі досвід. І хто знає, де він тобі потім стане в пригоді і з якої дупи тебе витягне. Ми можемо вийти з гри, а можемо продовжити. І те, й інше буде правильно. Усе залежить від того, що ти вибереш.

— У мене немає вибору. Я маю йти і отримати досвід.

— Ти його отримаєш у будь-якому разі. Навіть у першому.

— Досвід того, що я не впорався? Чудово! Це саме те, що буде корисно в моєму майбутньому житті.

— Ні. Досвід того, що саме ти, а не твоє хворе еґо або твій командир, вирішуєш, що добре для тебе в цей конкретний момент. Досвід свободи. Досвід справжнього вибору. Досвід незалежності від усіх цих ярликів: придатний, не придатний, сильний, слабкий, егоїст, благодійник… Усе це не має значення. Це те, що говорять про тебе інші люди. Це їхня справа, це їхні проблеми. До тебе це не має жодного стосунку. Насправді, ти не так уже й затиснутий у рамки, як тобі здається.

Повисла тиша. Це здавалося постановкою театру абсурду: Білого навчала науці свободи людина, яка сама була рабом… Але, якщо порівняти їх двох, то в плані свободи перекований навіть у такому становищі завжди давав фору своєму «хазяїну».

— Я хочу опинитися в іншому світі, — зітхаючи, промовив Оене. — У світі, де немає ось цього всього. Де не потрібно готуватися до війни. Де ближній не пожирає ближнього. Де неважливо, сильний ти чи слабкий. Де безпечно.

— Я теж, Оене, я теж…

 

Жахливо хотілося пити. І спати. Білий порухав головою, нахилився, наскільки дозволяла поза і стріляючий біль у ребрах, поворушив ногами. Жнець, який до цього нерухомо сидів, як статуя, зробив те саме.

Сходило сонце, і з ним поверталася тверезість розуму. Зараз Оене здавалося, ніби він прокинувся від кошмару, який дочиста висмоктав його сили.

— Я все ж таки не ризикував би сунутися в ці срані пастки. Навіть при світлі дня вони мене не приваблюють, — південець позіхнув і потер обличчя.

— Отже, зупиняємося на плані А? Виносимо цей пост, а потім кидаємося в річку і гребемо, що є сили?

— А чому б і ні, — Жнець усміхнувся. — Ефект раптовості. Може й спрацювати.

— У найгіршому разі нам пропишуть люлів і занурять у річку раз-другий-третій. — Оене чомусь був веселий, ніби для нього відкриваються в найближчому майбутньому нові чудові перспективи. Серед білого дня штурмувати річку, коли це легше було зробити при світлі місяця? Чому б і ні! Ми не шукаємо легких шляхів! — Кажеш, це можна пережити?

— Не те, що я хотів би це пережити знову… Але так.

— Я піду один. Тобі нема чого проходити через тортури водою ще раз.

Жнець зневажливо пирхнув.

— Я не збираюся потрапляти в полон. І ти не здумай. Просто давай уже зробимо це і поїдемо додому спати.

— Гаразд, ходімо. Який пост виносимо? Той?.. —Білий показав собі за спину, — …чи цей? — він показав уперед.

— Давай на «камінь-ножиці-папір», — запропонував Жнець. Як колись у Рубіновому Місті. — Виграєш ти — виносимо той, що в тебе за спиною. Виграю я — атакуємо той, що в мене за спиною.

— Гаразд. Раз! Два! Три!

Виграв Оене.

 

Ефект раптовості й справді спрацював. І навіть краще, ніж сподівався Білий. Мабуть, супротивники розслабилися і не очікували більше курсантів.

Їм вдалося підкрастися до самого посту, ніким не поміченими. Без зусиль Жнець зняв спостерігача, який ліниво і сонно крутив головою, нікуди особливо не вдивляючись. З Оене десять нервових потів зійшло, поки він крався до другого напівсонного вартового, але все пройшло напрочуд гладко. Оене затиснув вартовому ніс і рот рукою, закидаючи голову назад і підбиваючи під коліно, і взяв у задушливе зчеплення. Вирубився противник досить швидко. Оене зв’язав йому руки його ж шнурками, а в рот вставив як кляп шкарпетку.

Потім, перезирнувшись, Чорний і Білий зістрибнули у внутрішній «дворик» укріплення й оперативно змели трьох «солдатів», які там товклися (решта, мабуть, були задіяні на березі).

— А тепер у річку! — скомандував південець.

Успішно лавіруючи між пастками (які, зважаючи на близькість посту, були зроблені не такими вже й непомітними), і намагаючись не потрапляти на очі супротивникам, що були зайняті знущаннями над полоненими курсантами, Білий і Чорний помчали до річки та пірнули, заздалегідь покинувши зброю, що могла б стати на заваді.

Першу ділянку шляху вони пройшли під водою. Коли Оене виринув, щоб ковтнути повітря і кинути швидкий погляд за спину, почув позаду себе гучний «плюх». Їх з Айнаром, звісно, помітили, і переслідувач стрибнув із дерева на мотузці-маятнику. Оене знову пірнув, але спливти вже не міг. На нього навалилося тіло, що намагалося взяти його в зчеплення за шию.

Він задихався, виривався, скільки міг, а потім раптом відчув, як його супротивник різко пішов униз під воду, потягнувши за собою і його самого. Білому було терміново потрібне повітря, але з останніх сил він пірнув глибше, вириваючись із рук переслідувача. У каламутній воді він розрізнив два тіла, що зчепилися, і здогадався, хто саме приєднався до їхньої вечірки. Оене виринув ковтнути повітря і відкашлятися, і через кілька секунд виринув Жнець.

— Мершій!

Вони пірнули майже синхронно і, як скажені, погребли до причалу біля іншого берега. У місці, де відбувалися навчання, річка (метрів 100 завширшки, не більше) робила петлю, схожу на підкову, і ліс, через який йшли загони курсантів, примикав до її зовнішнього радіусу. Таким чином, база стояла на півострові.

На інший берег вони не вийшли, а буквально вилетіли. І побачили попереду дощаті майданчики з червоними квадратами. Неподалік маячив червоний ангар. На майданчиках нікого з людей не було, але були присутні сліди бійок: розкидані мішки, порвані бурдюки, виламані дошки, шматки дерев’яної зброї, сліди крові.

Мабуть, «оборона річки» не поширювала свої повноваження на півострів, тому Чорного з Білим залишили в спокої. Оене з компаньйоном без зайвих перешкод оббігли всі червоні зони і прошерстили мішки на наявність бурдюків з повітрям. Насилу, але знайшли собі по одному.

— Останні. Ніби нас із тобою чекали.

— Я так розумію, під ангаром проходять труби, що ведуть на базу? І іншого шляху немає?

У берег врізався неширокий штучний канал, метри три завширшки, який закінчувався якраз під глухою стіною ангара, що уходила глибоко під воду. На стінах на деякій відстані одна від одної виднілися три червоні стрілки.

— Схоже, нам туди, — кисло посміхнувся Білий, намагаючись розібратися з мудрованою зав’язкою свого бурдюка.

— Чур то моя труба, — показав Жнець на крайню праву стрілку.

— Добре. Я в сусідню. Зустрінемося на базі.

— Зустрінемося на базі, — відповів Жнець і, перш ніж Оене встиг розібратися зі нещасною зав’язкою, без зайвих вагань пірнув у трубу.

Оене продовжив поратися, але раптом краєм ока побачив, як за Женцем прошмигнула якась тінь. Серце прискорилося разів у п’ять. «Рано розслабилися!» Перекинувши через плече свій запас повітря на лямці, Білий пірнув слідом за незнайомцем.

Труба була вузькою, абсолютно темною і воістину нескінченною. Оене плив з усією швидкістю, але поки що нікого не намацав. Бурдюк, що спливав, терся об стелю труби і гальмував просування.

І тут Білий влетів у живий клубок, що крутився, як скажений.

Він дуже хотів допомогти Женцю, але в темряві не міг розрізнити, хто де. І раптом клубок розпався. Хтось попереду судорожно сіпнувся, відбиваючись. Оене отримав по щелепі, але навіщось усе ж схопив людину за другу ногу, підтягнув до себе, обхопив за корпус… і з підказкою тактильної пам’яті зрозумів, що тримає Женця. І ще зрозумів, що в того при собі більше немає запасу повітря. Легенько стукнувши південця по плечу тричі, Білий відпустив його, зірвав із плеча бурдюк, рвонув зав’язку і приклав мішок із повітрям до його обличчя. Айнар спочатку сіпнувся, але потім зрозумів, що сталося. Затих. Задихав. Так вони й пливли, поперемінно прикладаючись до бурдюка. Поки там не закінчилося повітря.

І ось тут Оене запанікував. Проклята труба все не закінчувалася, а кисень у легенях — якраз навпаки. Білий відчайдушно запрацював руками і ногами, але це допомогло мало, і він тільки втратив більше повітря. Його товариш поплив уперед, та й чим він міг допомогти Оене зараз?… Легені розривалися, ребра судомно намагалися розширитися (бажаючи зробити вдих, як їм і належить за розкладом). Жах охопив Білого. Він не витримав і вдихнув… воду.

Він не дуже добре розумів, що було далі, тому що його накрила зовсім уже дика паніка. У якийсь момент він зрозумів, що його хтось кудись тягне. Повністю усвідомив себе він уже на «березі». Від того, що кашляв, виштовхуючи з себе воду на мокрі дошки. У грудях боліло, ніс і горло саднило.

— Живий? — почув він знайомий голос.

Оене кивнув, не в силах говорити. Хитаючись, Білий піднявся на ноги. Жнець юркнув йому під руку, підставляючи як опору власне плече.

— А де твій переслідувач? — хрипло запитав Білий.

— Гадки не маю. Підлога тут була мокрою і до нас, тож по слідах і не вирахуєш, куди він пішов. Можливо, чатує на якомусь із виходів. Давай віддихайся і підемо наваляємо йому. Маю до цього гівнюка особисті рахунки.