Частина 4. Розділ 3. Візит, якого не чекаєш

Білий слідував за магом і його супутником, переповзаючи по дахах, які нинішньої безмісячної ночі тонули в темряві. Парочка йшла довго. Так довго, що місто давно закінчилося і почалися елітні приміські поселення з великими земельними ділянками і рідко розташованими величезними будинками. Якраз біля одного з таких і зупинилися особи, які цікавили Оене. Увійшли у двір.

Великий двоповерховий будинок був обнесений високим кам’яним парканом. Навколо – густий чагарник заввишки майже врівень з огорожею. Оене забрався в сусідній бічний двір, розташований праворуч. Будинок здавався занедбаним, територія навколо заросла бур’яном. Білий примітив невисоку яблуню, що росла близько до паркану і з якої можна було б підглянути, як справи в сусідів. Він тінню прослизнув до дерева, безшумно забрався вище і зазирнув на подвір’я, до якого увійшла підозріла парочка.

На першому поверсі будинку горіло світло, майже повністю перекрите темними шторами. Поки Білий прикидав та розкидав, на ґанок вийшли троє незнайомих йому людей. Очі Оене вже звикли до темряви, і в неясному світлі зірок він розгледів на поясі в кожного з них зброю, хоч і не мав стовідсоткової впевненості: схоже, двоє з косами, один із довгим прямим мечем; у всіх за спиною арбалети. Трійця не стала ставати на варту, а розсілася просто на ґанку, діставши курильні трубки.

Білий зліз з яблуні, перетнув зарослу бур’яном ділянку і переліз у наступну сусідню, обходячи цікаву для нього територію по периметру. Він опинився навпроти задньої стіни будинку, в якому зараз (вочевидь) перебував підозрілий маг. Задній двір був порожній, охорони не було видно. Дерев або кущів — теж, сховатися було ніде, і якщо хтось усе-таки спостерігає за обстановкою з вікна другого поверху, то відразу ж засіче підозрілий об’єкт.

Тут Білий помітив тінь, що крадеться і неспішно перетинає відкритий простір. Схоже, не він один вирішив нанести візит цій гостинній обителі! Тінь прокралася до одного із задніх вікон, трохи повозилася з замком, відчинила стулку і прослизнула усередину, зачинивши вікно за собою. Оене почекав хвилин десять. Переполоху не було, і він вирішив піти за таємничим «колегою».

У будинку було дуже темно — набагато темніше, ніж на вулиці, — і очі Оене не одразу почали розрізняти предмети. Судячи з усього, він потрапив у гостьову спальню. Ліжко було не застелене, та й узагалі кімната мала вигляд, ніби в ній востаннє хтось спав давним-давно. Судячи з прочинених дверей, тінь прослизнула далі. Білий визирнув у коридор і побачив її. Людина, насторожено, але не надто ховаючись, прямувала коридором, і мостини ледь чутно поскрипували під її кроками. Незнайомець (чи незнайомка?) не притискався до стін і йшов посеред коридору.

На відміну від Оене, якого цікавила освітлена частина будинку на першому поверсі (і де зараз щось відбувалося), тінь більше схилялася до тієї частини приміщення, де зараз нікого не мало бути. Невідомий почав пробиратися на другий поверх.

«Просто злодій?» — Оене був трохи розчарований.

Залишати в себе за спиною невідомого було небезпечно. Повагавшись, він пішов за тінню, притискаючись до стін і ковзаючи підлогою, повільно переносячи вагу і намагаючись не скрипіти мостинами і сходами. Незнайомець переходив із кімнати в кімнату… поки не опинився в руках у Білого.

Оене не став витрачати часу на зайві розпитування і просто вирубив «конкурента», закатав у диванні покривала, для вірності зв’язавши мотузками від штор, і всунув у рот кляп. Розбудивши артефакт-світильник, у ледь мерехтливому тьмяному світлі Оене побачив обличчя злодія. Це був хлопець зі шрамом, якого він нещодавно зустрів у харчевні. «Ах демони! Він мене вистежив! А я пропустив хвіст. Це могло погано скінчитися», — засмучено подумав Оене, картаючи себе.

Він обшукав непритомного Неена. Виявив парочку Вогняних Спалахів – доволі популярний артефакт для самозахисту, який має чи не кожен п’ятий громадянин країн Союзу. Забрав собі. Нехай ця магічна дрібничка і була слабкою (порівняно з реальними бойовими «іграшками», що стояли на озброєнні в армії, Порядку, Ядра чи Тенет), але зброї багато не буває.

Залишивши хлопця лежати, Оене вислизнув із кімнати, прикривши за собою двері, і попрямував до тієї частини будинку, де мали перебувати маг і високий Сірий.

Частина коридорів і кімнат була освітлена. Оене, постійно завмираючи, озираючись і прислухаючись, крався будинком, обшукуючи кімнати одну за одною. Судячи з усього, дім використовувався для короткострокових візитів, і в інформаційному плані поживитися було нічим: ні паперів, ні особистих речей. Про всяк випадок Оене прихопив із собою кілька шнурів від штор. Мало кого душити або зв’язувати доведеться. Раптом не вистачить двох артефактів-пасток, що висять у нього на поясі.

Серце Білого ледь не вистрибнуло з грудей, коли він зазирнув у вітальню, в яку двері було відчинено навстіж, і побачив огрядну людину в сірому плащі, яка сиділа в кріслі і попивала мелетту з широкого прозорого келиха. Це був той самий супутник чародія. Він сидів упівоберта, капюшона на ньому вже не було. Судячи із зовнішності, компаньйон датторця справді був із Сірої Коси. Уже немолодий, але явно міцний духом і тілом.

«А де ж маг?» — занепокоївся Білий. Але незабаром дізнався відповідь.

Оене якийсь час лежав нерухомо, намагаючись не надто висовуватися, і спостерігав. Чоловік (для простоти Білий охрестив його «Огрядний») осушив келих і потягнувся по пляшку, щоб наповнити його знову й заразом підчепити бутерброд із блюда. Користуючись моментом, Оене прослизнув у кімнату і сховався за величезним роялем. Зі свого нового спостережного пункту побачив відкинутий килим і люк у підлозі. Дверцята люка були зачинені, з підвалу не долинало жодного звуку. Оене здогадався, що маг зараз перебуває внизу.

Минуло близько півгодини, протягом якої Оене вичікував, а потім, користуючись секундними паузами, під час яких Огрядний відволікався на їжу або вино, підбирався дедалі ближче й ближче до жертви. Білий весь час умовляв себе не поспішати і заспокоїтися. Він нервував і хотів швидше закінчити із супутником датторця.

Нарешті, Оене знайшов нагоду, коли Огрядний поставив келих на стіл (щоб не впустив і не створив зайвих звуків), накинув шнур йому на шию, позбавивши можливості видавати гучні звуки, а потім вирубав ударом по потилиці. Здолати противника було порівняно легко. Попри свій виграшний зріст і статуру, той не був бійцем, хоча й примудрився вихопити бойовий артефакт, яким скористатися не встиг. Бич Проклятих, на три заряди, впізнав Оене. Будучи активованим, такий артефакт являв собою вогняний батіг, що здатний розсікти людину навпіл. Час життя одного заряду — хвилин п’ять. Цілком достатньо, щоб за належного вміння впоратися з кількома нападниками. Оене сунув артефакт собі за пояс. Корисна штука.

Білий скрутив Огрядного так само, як і Неена, замотавши в покривала.

Залишався датторець.

Оене замкнув обидві двері у вітальню на ключ і підпер стільцями, кріслами і всім, чим міг. Не аби яка обережність, але хоч якась перепона на шляху можливих вторгнень, яка вкраде у можливих прибульців дорогоцінні секунди.

Білий вгамував нетерпіння, сів на підлогу і взявся за кришку люка. «Стоп. Охорона. Краще б їх знешкодити зараз». Білий тихо вилаявся. Але й справді спочатку потрібно було максимально убезпечити себе від сюрпризів.

Білий підтягнув Огрядного і поклав його на люк. Якщо маг захоче вийти, це його, звісно, не зупинить. Зате є шанс, що його спроби створять зайвий шум. Зазвичай маги нетерплячі. Відчувши себе в пастці, датторець, найімовірніше, просто шарахне по стелі бойовим заклинанням.

Оене розблокував дальній вихід із вітальні й обшукав решту кімнат. Нікого. Перед тим, як вибратися на вулицю, він повернувся у вітальню і розблокував і другі двері. Мало там що.

Білий виліз через вікно в лівій бічній стіні будинку і опинився на такому ж відкритому просторі, як і в будь-якій частині цього двору. З великими пересторогами підкрався до переднього кута будинку і виглянув. Охоронці сиділи там же, на ґанку, і травили байки. Судячи з вимови, вони були вихідцями з Сірої Коси.

Білий прикинув, що безшумно позбутися всіх трьох не вийде. Підібравши кілька каменів, Оене відійшов назад під бічну стіну будинку. Він втратив охоронців з поля зору, але їхню розмову було чутно й туди. Білий жбурнув камінь. Зрикошетивши від паркану і дзвінко брякнувши, снаряд викотився на майданчик перед будинком. Розмова вартових змовкла, як за помахом чарівної палички. Не чути було сперечань із серії «а що таке», «а іди ти глянь». «Не дилетанти», — подумав Оене.

Він не став гаяти часу. Сховатися у дворі було ніде, тут росла лише низька трава. Розпластавшись у тіні під стіною будинку, Оене став чекати. Незабаром з’явився охоронець, тримаючи арбалет напоготові. Він прямував до паркану, безшумно переступаючи й періодично обертаючись навколо себе та вивчаючи простір. Почав забирати все далі в бік заднього двору. Мабуть, охоронець не побачив на території нічого підозрілого, тому всю увагу переключив на паркан. Оене підпустив його досить близько, щоб вирубати старим, уже перевіреним способом. Зв’язав його ж власними ременями для кріплення арбалета і запхав кляп до рота.

Білий відтягнув тіло до будинку і поклав уздовж стіни, у найгустішу тінь. Арбалет він забрав. Йому пощастило, противник не встиг натиснути на спусковий гачок, а то скоба могла б наробити зайвого шуму.

Оене почав прокрадатися до заднього двору, тримаючись тієї самої стіни і тримаючи напоготові зведений арбалет. Другий вартовий з’явився просто з-за рогу, ледь не зачепивши ногою Оене, який якраз збирався виглянути. Охоронець ішов занадто близько до будинку, вся його увага теж була прикута до паркану. «Яка необережність. Ніколи так не тупи», — сказав собі курсант Доем-еле, роблячи в пам’яті зарубку на майбутнє.

Арбалет не знадобився. Другого вартового Оене зняв так само, як і першого. Поклав уздовж будинку в тінь.

Білий продовжив обповзати периметр. І не зустрів більше нікого з охорони. Третій має бути або на даху, або ж вистрибнув за паркан і пішов перевіряти по зовнішньому периметру. Оене більше схилявся до першого варіанта. Дах будинку мав невеликий нахил, і з нього можна було швидко оглянути територію і свого двору, і сусідніх. Не побачивши своїх товаришів, охоронець не кликатиме їх і не питатиме «де ви?» і «що трапилося?». Він піде на пошуки того, хто знешкодив його людей.

Оене сів з арбалетом напереваги, притулившись спиною до стіни будинку. Час минав. Третій не з’являвся. Напевно чекав, коли невідомий вторженець проявить себе. На відміну від Білого, часу в нього було більш ніж достатньо.

Оене нервував, постійно думаючи про мага в підвалі. Хто знає, як довго він ще там пробуде, і чи не закінчив він уже свої темні справи, і чи не збирається виходити?..

«Досить про це думати, Білий! Абстрагуйся, сконцентруйся на більш нагальному завданні!»

Оене вирішив пройти тим самим шляхом, яким і увійшов до будинку. Підкравшись до вікна, яке раніше зламав «злодій» Неен, Білий прослизнув усередину, після чого спеціально грюкнув кватиркою. Не надто голосно, щоб це не було очевидним. Швидко і безшумно пробравшись нагору сходами, він заліг на майданчику другого поверху і почав вдивлятися в темний простір внизу.

Минуло кілька вічностей, перш ніж Оене помітив ледь видну тінь. Чорне на чорному. Тінь рухалася настільки плавно й повільно, що якби Оене спеціально не концентрувався саме на тому місці, то пропустив би. Вибравши час між ударами серця, що шалено калатало, Оене заплющив очі, для вірності затуливши ще й долонею, і випалив із Вогняного Спалаху. Заряд в артефакті був надто слабкий, щоб завдати серйозних ушкоджень, але його було достатньо, щоб дезорієнтувати людину, яка перебуває в повній темряві.

Не даючи своєму супротивникові схаменутися, Оене перемахнув через поручні і зістрибнув униз, вихоплюючи пастку. «Ідіот, — у польоті встиг вилаяти себе Оене. — Нащо такий поспіх! Потрібно було підпустити його ближче і взяти напевно!»

Ледь приземлившись, він припав до підлоги, щоб не отримати скобу в груди, і пустив у політ свій хлист, промацуючи повітря перед собою. Знайшов ціль. Кинув пастку. І влучив із першого разу.

«Що?! Правда? Невже мені настільки пощастило?»

Поспішивши заштовхати охоронцеві до рота шматок ганчірки, щоб той не сполошив мага, Оене залишив свого поваленого супротивника відпочивати під сходами, і почав пробиратися у вітальню.

На вигляд там нічого не змінилося. Огрядний усе ще лежав на люку.

Білий заново забарикадував двері, відкотив непритомне тіло вбік і повільно відкинув кришку. Вийняв ніж і спробував, як у дзеркалі, розглянути обстановку внизу. Лезо, хоч і відполіроване до блиску, давало нечітку картинку. Але Оене здалося, що внизу порожнє приміщення. Він ризикнув зазирнути.

Кімната, до якої вели вузькі гвинтові сходи, на вигляд нагадувала маленьку вітальню з єдиними дверима, що зараз були зачинені. Оене спустився. Доторкнувся до дверей. Замкнено. Але на цей випадок у Білого (як і у всіх агентів Ядра) завжди були з собою відмички. Не минуло й хвилини, як замок клацнув, піддаючись. Коридор був темним і порожнім і вів до ще одних замкнених дверей. Відмички впоралися і з ними.

Оене й гадки не мав, як йому діяти. Але вже в підвалі його наздогнало припущення, що, можливо, він зараз застане того самого невловимого Дракона на місці злочину. Тобто, над тілом вмираючої дівчини, яку мучили. Від цієї раптової думки стало нудотно, тілом пройшла спочатку холодна, а потім гаряча хвиля, руки затремтіли від припливу люті. Але потім Білого охопив стан, схожий на той, який він відчував, коли бив Шіо Соеті-еле головою об втоптану землю. Якщо в цьому клятому підвалі відбувається жорстоке вбивство, Оене зобов’язаний це зупинити. І кожна секунда зволікання означає ще одну вічність болю і страждань для нещасної жертви.

Оене перевірив свої щити, взяв напоготові Вогняний Спалах і хеларовий хлист — і штовхнув двері. Стрибком пірнув усередину, на ходу розряджаючи артефакт у людину, що стояла посеред кімнати. Як зазвичай у такі моменти, час для Білого сповільнився, і кожна подробиця сцени чітко закарбувалася в його свідомості.

Маг не встиг зреагувати. Він був надто зайнятий: стояв, одягнений у очіпок, нахилившись над величезним «дитячим ліжечком» і, потираючи млявий напівзбуджений член, «годував грудьми» молодого Сірого, одягненого в костюм немовляти.

Побачене вкрай шокувало Білого. Та позбавило його переваги раптової атаки і зжерло дорогоцінні секунди, дозволивши датторцю оговтатися і шмальнути в Білого заклинанням. Від основного заряду Білий встиг ухилитися, пірнувши вліво, а периферію взяв на себе Сірий Захисник — щит Білого (завдяки чому в Оене залишилися ноги).

Частина заклинання полетіла в стіну. Дошки й цегляна крихта обсипалися в кімнату, здійнявши хмару пилу. Перелякане «немовля» зібралося було драпати щосили, але виплутатися з пелюшок, якими його знерухомила «годуюча мати», було не так-то просто.

Білий випустив третій — останній — заряд Спалаху, і слідом за ним — ще один, зі свіжого артефакту. Стрибнув уперед, намагаючись хелларовим батогом дістати мага і позбавити його сили, але наткнувся на магічний захист. І тут же відлетів до стіни, відкинутий таким потужним повітряним розрядом, що від удару на кілька секунд перестав дихати.

Щит Оене дав тріщину. «Цей чарівник неймовірно сильний! Здається, комусь зараз прийде кінець…»

Наступне заклинання майже знищило Сірого Захисника. Від болю Оене майже знепритомнів, перед очима все пливло, у вухах шуміло. Тряхнувши рукою, він активував свій другий щит — Благодать Обережних. «Із захистом ти прорахувався, Білий. Тобі потрібно більше артефактів. Два — замало проти такого противника. Врахуй у наступних операціях», — безпристрасний внутрішній спостерігач продовжував холодно фіксувати те, що відбувається, і робити зарубки на майбутнє.

Оене відстрибнув, ухиляючись від нового удару, і активував Бич Проклятих. Звісно, буде шкода, якщо він розріже датторця, але якщо не вжити якихось радикальних кроків, то невдалий вояка ризикує перетворитися на фарш.

Білий застосував димне зілля, розпорошивши в бік мага, і знову відстрибнув, щоб чарівник не знав його місця розташування. Навколо противника зависла хмара диму. Білий, не зволікаючи, підскочив і почав що було сили шмагати по щиту «матері-годувальниці», намагаючись постійно перебувати в русі, щоб не зачепило заклинанням, у разі, якщо маг, зайнятий утримуванням щита, все ж зможе атакувати. Він бив, як скажений, розуміючи, що якщо зупиниться, датторець зможе завдати удару у відповідь.

Бич Проклятих розрядився, і в хід пішли інші бойові артефакти: один, що випускає повітряні стріли, кілька, що стріляють вогняними розрядами… А ось, власне, і все. Закінчилися у Білого бойові «іграшки». При цьому, на жаль, непорушний захист датторця і не думав тріскатися. «Ну й сильний попався! Зараза!» До того ж ще й димна хмара почала розсіюватися.

Був єдиний спосіб позбавити чародія щита: дати йому можливість атакувати.

Оене опустив артефакт і судорожно впився поглядом у мага, намагаючись за найдрібнішими ознаками (ледь вловимі рухи пальців, найдрібніші зміни в міміці) зрозуміти, коли той вдарить. Вони рвонули з місця майже одночасно й понеслися кожен до своєї мети: Білий і заклинання датторця. Але Білий усе ж був на часточку секунди прудкіший.

Кімнату заповнило відбите світло десятків дзеркал — це Оене активував подаровані Женцем Уламки Ілюзій, свою Луві. Десь за спиною Білого жахливої сили заряд ледь не обрушив стелю. Доем-еле припав до підлоги, щоб за положенням стоп противника зрозуміти, де його спина. Хеларовий хлист обвився навколо голої литки, позбавивши мага його головної переваги — чарів. Білий встиг почути гнівний, але водночас здивований вигук чародія, перш ніж впечатав рукоять артефакту в його підборіддя, заспокоюючи «годувальника» на довгі-довгі хвилини.

«Не може бути! Цього просто не може бути! Я впорався?!»

Крижані дзеркала, що чудово виконали свою роботу, опали на підлогу, розсипаючись на крихту. Оене замкнув хеларовий наручник на зап’ясті датторця. Потім підійшов до ліжка, яке дивом уціліло, порвав простирадло на мотузки і зв’язав поваленого чародія. Потім переключився на «немовля», трохи попрацював над його пелюшками, і зрештою хлопець виявився надійно зв’язаний — уже без надії вибратися самому.

— У тебе кляп встромити, чи мовчатимеш? — втомлено спитав Оене, все ж не забувши змінити голос.

— Буду мовчати, — поступливо відгукнувся «дитятко».

Білий повернув свою увагу чародію. Йому впали в око дивні, дуже незвичного кольору татуювання на лівій нозі, які яскраво-синьою в’яззю охоплювали ікру і стегно. Білий довго вивчав ці дивні знаки, заворожений. Навіть кілька разів повернув мага так і сяк, щоб роздивитися краще. Він намагався зрозуміти, чи бачив щось подібне раніше, і для чого могли слугувати ці символи. Але так і не згадав.

«І що все це означає, Білий? Що ти тепер збираєшся з усім цим робити? Як поясниш той факт, що ти вдерся на територію чужого будинку і завадив сексуальним утіхам нешкідливого іноземного громадянина, який нікому не заподіював зла і не дав абсолютно ніяких приводів підозрювати його в протиправних діях?»

Оене сумно зітхнув. Здається, справа пахне кінцем кар’єри, яка ще навіть не розпочалася… Білий ледь не застогнав від жаху, коли уявив, що на нього чекає, коли в Ядрі дізнаються про його самовільну «місію».

«Як можна бути таким кретином? Рівень ідіотизму — просто позамежний!»

Але що зроблено, те зроблено. Потрібно вибиратися звідси. Але як саме слід було закінчити цю історію?

Просто зникнути й розчинитися в нічній темряві, ніби й не було його тут? Один з учасників цієї історії бачив його обличчя, та й ефірний слід вже дуже помітний.

Доставити всіх цих людей у Ядро як злочинців і спробувати придумати правдоподібну версію своєї мотивації, щоб викрутитися? На жаль, нічого такого і близько в голову не приходило. До того ж, вигадані факти будуть легко спростовані.

Тому курсант Доем-еле — великий герой-воїн, кмітливий і безстрашний агент — знову вирішив піти шляхом найменшого опору: сказати правду. «Залишу всіх тут, зв’язаними. Візьму Неена, оскільки він мене бачив, відведу в Ядро. Повинюся перед Се. А там будь що буде».

Оене виволік мага і його «дитя» з підвалу. Вирубав Огрядного, який уже отямився й активно намагався звільнитися. Перевірив будинок. Приволок з другого поверху Неена, який теж прийшов до тями, позбувся кляпа і майже звільнився від пут (довелося його зв’язати повторно).

Чотири людські ковбаси лежали перед Білим. Але ж залишалися ще охоронці… «О Джерела! Якого лихого я вплутався в цю історію?!»

Білий у роздумах чухав підборіддя, міряючи кроками вітальню. Зрештою не придумав нічого кращого, ніж замкнути всіх у різних кімнатах, щоб не розв’язали одне одного одразу. Коли він тягнув вартового, який полював за ним усередині будинку, то помітив, що той робить невеликі, але вірні успіхи у справі звільнення. «Чудово. Швидше за все, ти виплутаєшся першим і розв’яжеш інших». Білий не став поправляти його мотузки. Просто заштовхнув у кімнату і провернув ключ.

Покінчивши з прощальними приготуваннями, Оене підійшов до «злодія», звільнив йому ноги, потім вийняв кляп. Коли Неен віддихався і прокашлявся, Оене заговорив:

— Як називається це передмістя Хобе?

— Жовтий Промінь.

— Зараз ми з тобою підемо в місто. Дорогою ти поводитимешся тихо і слухатимешся мене. В іншому разі в тебе будуть неприємності. Ти зрозумів?

— Ти висловився гранично ясно, — саркастично хмикнув хлопець, не виявляючи жодних ознак страху.

— От і добре.

Кляп повернувся на своє місце. До того ж Білий зав’язав своєму бранцю очі.

 

Оене зважився зняти маску з капюшоном тільки тоді, коли вони з Нееном вийшли за межі Жовтого Променя. Був початок травня, ночі стояли теплі, але все ще свіжі. Оене аж одне око примружив від задоволення, відчуваючи, як вітер гасить пожежу, що вирує на щоках.

«Кінець тобі, Білий. Тобі кінець. Безумовно».

 

* * *

Коли Оене повернувся в Мере, над ним уголос ржало все Управління. Курсанта-стажиста Доем-еле ґрунтовно відчитали всі, кому не ліньки, включно з самою Хое Сомеін-еле. Се, як не дивно, стала на бік свого підопічного, хоча від неї першої він розраховував отримати прочухана.

Наставниця заступилася за свого тупуватого учня, мотивуючи це тим, що ініціатива — важлива риса для «ядерщика», що агент повинен завжди тримати ніс за вітром, і що краще перевірити підозру, яка виникла, ніж залишити її на самоплив — і в результаті отримати великі проблеми через півроку. Начальник Зали Звершень (дипломатичний Во) залишився нейтральним, дипломатично заявивши, що бачить у цій ситуації як плюси, так і мінуси («Але якщо брати ситуацію окремо від контексту, не можна заперечувати, що стажер Оене впорався добре. А те, що сталися організаційні накладки — так це наслідки нашої секретності. Іноді вони трапляються, і це не вина агентів»).

Наодинці Се Білого теж не лаяла, просто попросила наступного разу діяти м’якше й тонше. На її думку, варто було проводити парочку до хати й негайно гнати в Ядро по допомогу та інструкції. А якщо вже проникати в будинок, то просто як спостерігач, нікого не вирубуючи і не залишаючи слідів.

Наставниця зібрала також інших членів своєї команди — тобто, Айнара, Ріерне і Таурі (Оене не хотів знайомитися з другом Джорджі за таких обставин, але його ніхто не питав), відвела в окрему переговорну кімнату — і вони майже півдня розбирали ситуацію вздовж і впоперек, «обсмоктуючи» навіть найдрібніші деталі.

Білий сидів із червоними щоками і готовий був провалитися крізь землю.

Жнець відверто потішався — над усіма учасниками історії, не оминувши увагою й головного героя. Але безумовним його фаворитом стала парочка «мати та немовля». Коли Білий описав сцену, яку застав у підвалі, південець ледь зі стільця не впав зі сміху.

Ріерне поводився як старанний старанний учень: сидів із серйозним обличчям і мотав на вус те, що говорила Се. Над Білим не потішався.

Таурі ставив найменше запитань, але реагував буквально на кожну фразу, то здивовано округляючи, то задумливо примружуючи свої розкосі лисячі очі. Еротична сцена годування теж не залишила його байдужим. Напевно, тому що мала стосунок до його колишньої, ніжно ним улюбленої (але зараз такої недоступної) спеціальності.

Під кінець розбірок до них приєднався ще й Во, який притягнув із собою майже весь молодняк відділу (тут Білому стало зовсім зле). Пригоди безстрашного героя розібрали по другому колу, ще кілька разів посміялися від душі — і нарешті можна було розійтися у своїх справах. Хто куди, а Білий — на тренування, подалі від Управління, де він сьогодні став людиною дня.

— Гарного вечора, Оене! Постарайся все-таки потрапити хоч раз додому цього тижня і не вплутатися в неприємності.

— Ну скільки можна, Веле?! — закотив очі Доем-еле. Ось так, заскочив на хвилину забрати сумку — і не уникнути тобі чергової порції підколів, Білий.

— Сподіваюся, датторці не висловлять Сірій Косі офіційних дипломатичних претензій через утиски її громадян. Усе-таки не хотілося б втратити репутацію вільної країни, де будь-хто має право на висловлення своїх сексуальних вподобань, не боячись, що до нього в спальню посеред процесу увірветься Страж Моралі.

«Стули пельку, Хеіо!» — подумав Оене, але вирішив не говорити цього вголос.

Напевно, ще жодного разу не поспішав Білий так жваво і з таким завзяттям до тренувального ангару. Але дорогою думки продовжували дошкуляти йому, знову і знову нагадуючи про пікантну таємницю історії, що трапилася. Гаразд би недоагент Доем-еле просто вдерся в дім до іноземця і завадив йому розважатися, а хлопець зі шрамом виявився просто надто допитливим злодієм… Але ні! Це ж Оене, у нього не може бути все настільки просто!

Неен (насправді — Тіено-Шиуні Ді-еле) виявився співробітником Тенет на так званому «вигулі» — тобто, на вільному спостереженні, обробляє ввірену йому територію: злийся з середовищем, стань звичним, щоб люди навколо розслабилися і перестали закриватися, — і сиди собі, збирай відомості, чекай, коли трапиться щось варте уваги або коли надійде якийсь більш конкретний наказ від начальства. Учора ввечері співробітник внутрішньої розвідки таке «вартісне» знайшов — дивного незнайомця, якому раптово захотілося пограти в шпигуна. Ну і Тіено теж пограв… Але швидко вибув.

«Підозрілий тип за шрамом», «потенційний шпигун на користь конкурентів» і «злодій» лише позубоскалив, коли Оене притяг його в місцеву філію Ядра в Хобе. Дочекався начальства, яке за п’ять хвилин домоглося звільнення свого агента з-під варти (а Оене влаштувало головомойку за жорстоке поводження з їхньою людиною) — і був такий, на прощання обдарувавши Білого глузливою кривою посмішкою. Деякими кривляннями цей хлопець невловимо нагадував Білому Женця в його найнеприємніших проявах…

Сірий, який супроводжував датторця, належав до Дому Талої Води (який неофіційно називали Домом Делікатних Угод). А його почесним клієнтом, на якого полював Оене, виявився Калле Вілосса, «ложечник», чарівник другого рангу. (Коли Оене дізнався про це, у нього заднім числом затремтіли коліна: треба мати воістину невблаганне везіння, щоб вижити в сутичці з магом такого рівня, не будучи здатним до магії самому). А «немовля» — і це було найогидніше в цій історії! — виявився агентом Ядра з міста Пон. І йому Оене тупо зірвав місію. А заразом і всій команді, яка довго і наполегливо гарувала, щоб цей милий романтичний вечір узагалі трапився.

«Ну який кретин, га?!» — у стотисячний раз вилаяв себе Оене. Дуже хотілося звільнитися і ніколи більше не потрапляти на очі нікому з колег.

 

* * *

Їхня маленька дружна (а сьогодні ще й дуже п’яна) компанія, що зібралася довкола Джорджі, зросла до чотирьох осіб. Точніше, до трьох людей і одного демона.

— З днем народження, люба подруго! Потерпи ще два роки — і зможеш сама собою розпоряджатися. Офіційно. У Косі вік повноліття — дев’ятнадцять. Тож пропоную всім випити за терпіння. І за те, що нашій подрузі вдалося дожити до сімнадцяти!

Оене залпом осушив келих мелетти. Сьогодні він щиро веселився і вливав у себе все без розбору: сидр, коньяк, ель, вино… Утім, у Білого був план: після вечірки навісити на себе (і на Женця) всі артефакти цілительства, що є в будинку, і завалитися спати на добу. Благо, завтра знову вихідний, як і сьогодні, коли вони почали накидатися вже з обіду. Оене відпочивав і душею, і тілом. Було в Джо щось таке, що висмикувало його з темряви й повертало в життя.

— Ще на рік ближче до повноліття! — сяючи, констатував Таурі, який увесь вечір цідив один келих вина, обнюхуючи й споглядаючи його, ніби в цій калюжці темно-червоної рідини крилися таємниці семи світів.

— І на рік ближче до смерті! — з ентузіазмом підхопив Жнець.

Здається, це був перший раз, коли Оене бачив його п’яним. Виявилося, що південець абсолютно нездатний протистояти алкоголю, і його почало виносити вже з другого келиха мелетти. А скільки він уже випив після цього?.. Оене здогадувався, що на своїх двох додому сьогодні добереться тільки він. Чорному доведеться пройти цей шлях, звисаючи зі спини Білого. Хоч би його при цьому не нудило…

Жнець потягнувся був до пляшки, щоб наповнити спорожнілу склянку, але вілленка смикнула його за волосся.

— Я кому сказала: не крутись! — невдоволено шикнула дівчина, чіпко стискаючи глянцево-чорні пасма. — Сам же просив заплести тобі реннський колосок — то сиди тепер спокійно.

Айнар сів прямо. Було помітно, що йому приносять величезне задоволення маніпуляції з його волоссям. Він навіть очі заплющив.

Вітер кинув у вікно жменю дощових крапель.

— Хочу гуляти. Хочу на набережну, — щасливо зітхнув Оене, потягуючись.

— Ага, саме час! — хмикнула іменинниця. — До того ж, на морі, кажуть, страшне збурення. А вночі обіцяють жахливий шторм.

— Хочу подивитися, — раптом відгукнувся Жнець. Голос його був сповнений затаєного смутку. — Я скучив за великими хвилями.

 

..Вони почали волати від захвату, навіть не дійшовши до їхнього улюбленого місця на північній набережній. За містом біля моря вітер був набагато сильнішим, ніж у Мере, і ледь не збивав з ніг. Періодично зривався дощ, наче попереджаючи навіжених гуляк і обіцяючи набагато об’ємніше продовження. Жнець затягнув якусь піратську пісню з бадьорим, але легким мотивом, і компанія підспівувала йому, не знаючи слів, але вкладаючи душу.

Скеля, на яку вони вийшли, височіла над морем усього метра на три, але стояти на ній було неможливо. Айнару довелося спорудити повітряний щит, щоб його товаришів не здуло в море і щоб вони не промокли від дощу і хвиль. Таким чином, можна було підійти до самого краю і милуватися безоднею, що біснувалася під ногами. Було одночасно і весело, і моторошно. Білому верещати хотілося, коли чергова величезна хвиля штурмувала камінь і розсипалася мільярдами бризок, що з розмаху вдаряли в щит. Здавалося, що серце зараз вискочить із грудей, і його відразу знесе шаленим напором вітру в море. Оене притулив долоню до невидимої шкаралупи їхнього укриття і відчував, як та здригається під натиском води.

Хвиля — набагато вища за решту — загрозливо здибила пінний хребет, але так само, як і її попередниці, розбилася об скелі. У щит вдарив потужний струмінь. Джорджі вискнула — наполовину від страху, наполовину від захвату (це чулося по голосу). Вони з Оене подивилися одне на одного й розсміялися.

Айнар стояв за щитом, неподалік. Розкинув руки і підставив обличчя під дощ, що поливав його. Раз у раз його обсипало уламками хвиль, що розбивалися вщент об каміння. Але, здавалося, південець вріс у камінь, і ніяка сила не зможе збити його з ніг.

Перекований відверто насолоджувався. Вода і вітер, що зірвалися з ланцюга, пустували, дозволивши своїй могутності ненадовго вийти з-під жорсткого контролю. Айнар торкався рідних стихій. Оене відчував пульсацію сили, що виходила від нього: ніби розходилися по озерній гладі кола, якщо кинути камінь.

Білий ніколи не бачив моряків з Овальних Островів у ділі. Але зараз він уявив собі, як їхні кораблі в такий ось шторм, який лякає всіх інших, злітають на гребені хвиль, а потім провалюються в прірву між ними. А екіпаж, радіючи… ні, не кидає виклик стихіям… який сенс кидати виклик тому, що могутніше за тебе в мільярди разів, і що не має до твоїх дрібних амбіцій абсолютно ніякого діла?.. Екіпаж навпаки, зливається зі стихіями, щедро черпаючи від їхньої могутності. Вони одне ціле, вони пов’язані прихованими під буденністю узами спорідненості, а тому їхній корабель ніколи не піде на дно, ніколи не загине, розбитий на друзки хвилею.

— Оене, що він робить? Він що, буде купатися?!

Вигук Джорджіє вивів Білого із замисленості. Айнар скидав із себе одяг, із зусиллям стягуючи мокру тканину, що липнула до тіла. Була середина травня, і погода стояла абсолютна літня. Чому б і не пірнути?

Білий усміхнувся.

— Так, схоже на те! Я б і сам скупався, якби я був магом Води і Повітря.

— Гей, Айнаре! Ти збожеволів! — крикнула Джорджі перекованому. — Дивись, щоб живим повернувся!

Південець тільки завзято розсміявся у відповідь, безсоромно скинув із себе останню деталь туалету, не знітившись від присутності пані, і безстрашно пірнув з обриву прямо в пащу величезної хвилі.

— Він же загине! — Вразливий Таурі в жаху закрив обличчя руками, мабуть, очікуючи побачити зламане тіло, яке ось-ось викинуть до їхніх ніг хвилі.

— Не бійся, він у своїй стихії. В обох своїх стихіях. Нічого з ним не трапиться. — Оене не сумнівався, що Айнар повернеться живим і здоровим. Але… чомусь серце раз у раз завмирало, коли він дивився на хвилі.

Вдалині в морі злетіло в небо віяло райдужних іскор, зробило круту петлю над поверхнею води і розпалося на найдрібніші частинки, зависнувши над морем.

— Дивись, це ж він зробив?!

Оене посміхнувся. І тут у його душу вповзла свинцева туга. Йому ніколи так не гратися на вітрі, зливаючись зі стихією в одне ціле. Ніколи не відчути захоплення від контакту зі своєю силою, яка резонує з цією природною міццю. Якщо Білий зараз зніме браслети, вітер (який мав би бути його другом і союзником) уб’є і самого Оене, і Джорджіє, і демона. А від цих скель, на яких вони стоять, залишиться лише дрібний щебінь.

Скільки б вони з Чорним не бовталися в морі, «вигулюючи» Білого без браслетів, у цьому було надто багато напруги, настороженості. А коли Оене дивився на бурхливі хвилі й уявляв Женця десь серед них, йому на думку спадали тільки два слова: абсолютна свобода.

І тут Білого накрило вдруге. Але ж це єдина можливість для самого Женця скинути кайдани. Хоча б у своїх фантазіях. Кілька хвилин первозданної радості, коли ти забуваєш про ланцюги, які утримують тебе в рабстві.

Але що робити, якщо дві людини виявилися пов’язані навіки? Чи є спосіб повернути все, як було? Як можна порвати цей жахливий зв’язок? Оене перелопатив десятки книжок, у яких потенційно могла міститися інформація про перековку. Він шукав, він запитував… «Можливо, не тих і не про те. Ти впевнений, що достатньо постарався? Тобі ж подобається, коли Айнар поруч, чи не так? Тому ти ніяк не можеш (чи не хочеш?) обміркувати свою ідею? Так, вона може здатися надто простою, але може й спрацювати. Іноді саме прості відповіді виявляються найправильнішими…»

Море виплюнуло Чорного на скелі так несподівано, що Білий здригнувся. Жнець проїхався гладким мокрим каменем і спритно впав на руки, загальмувавши. Розпрямився і помахав рукою своїм товаришам.

— Скупатися не хочете? — почув Оене його голос так ясно, ніби не заважав ревучий вітер і море.

— Ти що, ми ж потонемо! — заперечила Джо. — Ми ж не маги.

— Не потонете. Навіть черевик не намочите. Я поміщу вас у капсулу.

— Ти збожеволів! — засміялася Джорджі, але вже було зрозуміло, що вона готова хоч зараз зануритися в безодню.

— Вам усього лише потрібно стрибнути в море.

Оене розгублено переводив погляд з Айнара на Джо, з неї на воду, що біснується, з води на Таурі, що завмер від жаху…

— Ну ж бо! Давайте, це повний захват! Довіртеся мені! Не бійтеся! Я вас утримаю! Просто розбігайтеся і стрибайте!

Так просто! «Усього лише» розбігтися і стрибнути в ревучу безодню…

Внутрішнє хвилювання Білого перервала Джорджіє, яка схопила його за руку. Другою рукою вона чіпко тримала демона.

— Готові?

Білий хотів сказати «ні» але Джорджі вже рвонулася до краю.

 

Як описати емоції, коли ти довгі секунди, що тривають вічність, летиш з урвища… відчуваючи на собі пориви вітру і бризки, але водночас не намокаючи?.. А потім тебе зустрічає море. Обрушує зверху величезну міць і тяжкість, і реве так голосно, що твій крик тоне в цьому громовому звуці… Потім ти мчишся крізь непроникну товщу води… і раптом злітаєш у повітря. Навіть не розумієш, як, але раптово хвилі опиняються під тобою, графітове небо приймає тебе у свої обійми… На довгу-довгу секунду ти зависаєш… це непередаване відчуття захвату і жаху, коли ти розумієш, що тебе нічого не тримає… і відчуваєш, як невблаганно починає тягнути до себе земля, і серце вистрибує з грудей… А потім ти падаєш.

 

Здається, Оене зірвав голос. У всякому разі, він міг тільки невиразно прохрипіти «спасибі», коли вони з Джорджі й демоном знову опинилися на березі. Сухі й неушкоджені. Вілленка виринула з-під щита і кинулася до Айнара обійматись. Крізь рев стихій долинули крики захоплення. Чесно кажучи, сам Білий теж був не проти стиснути чудового паршивця в обіймах, але стримав себе.

Ця пригода принесла Оене відчуття щастя — таке п’янке, що, віддихавшись, він теж виринув з-під щита (під потоки води, які падали з неба і з кожною хвилиною набирали сили), розкинув руки і підставив обличчя під дощ.

Крізь стіну води він почув, як південець співає. На відміну від піратських гімнів, це була урочиста і протяжна мелодія. Коли Айнар закінчив, Джо зааплодувала.

— Що це за пісня?

— Прославляння айір.

— Що? Кого? — не зрозуміла дівчина, запнувшись об незнайоме слово.

Раптом Чорний перевів погляд їй за спину, і обличчя його стало напруженим. Джо повернулася, вдивляючись у хвилі. Оене побачив, як над морем, не дуже далеко від берега, загортається повітряно-водяний вихор.

Зметнувся, виблискуючи під краплями дощу, бойовий щит.

— Що це? — запитав Білий південця, теж стаючи стривоженим.

— Гадки не маю.

Вихор наблизився до них. Хвилі закипіли величезними бульбашками, ніби хтось жартома перетворив море на газовану воду. Вода й повітря змішалися в суцільну пелену.

Джорджі голосно ахнула: з повітряно-водяної завіси на скелю почали виходити незнайомі істоти. Потужні, гнучкі, схожі на кішок, ніби виткані з води і вітру, кожна приблизно по пояс Оене в холці. Усього їх було семеро.

— Це айір! — вигукнув Айнар, вражений.

Істоти підійшли ближче. І, схоже, страх у душі Джорджіє змінився захопленням. Усміхаючись, вона вийшла з-під щита, ухилившись від спроб Оене й Таурі її зупинити, і наблизилася до несподіваних гостей. Витягнула вперед руку долонею догори і завела привітальну балаканину (Білий, який вискочив за подругою, стояв поруч і все чув). Айір по черзі підходили до дівчини, нюхали її руку і потиралися щокою — ну точно домашні кішки. Кожну істоту Джо гладила по голові й чухала за вухами.

— Ну ж бо, перестань стояти стовпом і познайомся з ними! — нетерпляче окликнула Білого Джорджі.

Оене, побоюючись, потягнув руку — про всяк випадок, ліву. Відчув дотик великого холодного носа, а потім легкі поколювання… вібрис, мабуть. Повторюючи за подругою, Білий погладив кішку; на дотик айір були набагато щільнішими, ніж на вигляд. Потім до нього підійшла друга…

Закінчилося це тим, що загадкових істот погладили всі, зокрема й полохливий Таурі.

Так само несподівано, як виникли, всі семеро айір стрибнули в хмару, яка раптово розчинилася в повітрі.

— Ніколи ще не бачив їх наживо! — Жнець захоплено дивився на те місце, де зникли загадкові візитери.

— Хто такі айір? — запитала Джорджі.

— Діти води та вітру. Духи. Я мало про них знаю.

— Я згадав, як ці істоти називаються в легендах Сірої Коси. — На Білого раптово зійшло осяяння. — Бентше. Згідно з легендами (і цьому є підтвердження серед історичних літописів), кожна їхня поява — провісник великих подій.

— Наприклад?

— Наприклад… — Оене закусив губу, роздумуючи і риючись у пам’яті. — Наприклад, бентше кілька разів бачили перед тим, як гори Ширста здобули душу. Або ж узяти велике затоплення Північного Континенту, коли трапилося аномально спекотне літо і всі льодовики підтанули… Тоді бентше теж приходили.

— Чудові приклади. Обнадійливі. І в тому, і в іншому випадку загинуло багато людей. — Джорджі неспокійно схрестила руки на грудях. — Це означає, що гранатова хворість таки дійде до Сірої Коси?

— Не факт. Можливо, станеться щось іще — значно гірше. Або краще. Айір також бачили на Овальних Островах перед смертю тирана Харрара Кровопивці та розгромом його армії покидьків, — додав Айнар. — Ось тобі й оптимістичніший сценарій!

— Хм, я читала легенду про те, як це сталося, але там не згадувалися бентше… тобто, айір.

Південець знизав плечима і трохи похитнувся. Щит, що закривав усю компанію від дощу, який тепер уже лив непроглядною стіною, раптом розсіявся.

— Айнаре, з тобою все гаразд?

Білий зробив крок до південця і торкнувся його плеча. На дотик шкіра Женця була гарячою. Чорний повернувся до Оене і жалібно глянув на нього знизу вгору.

— Здається, мене зараз знудить. Ейфоричний заряд скінчився. Я не розрахував свої сили… у всіх сенсах…

Довелося Білому тримати своєму компаньйонові волосся, а заодно й самого Женця, який дедалі більше втрачав стійкість. Потім він примотав на свого підопічного всі артефакти лікування, які в нього були з собою.

— Я втрачаю всі гальма й орієнтири, коли вип’ю… — напівзв’язно бурмотів Жнець, втупившись чолом у промоклу наскрізь сорочку Оене. — Це якийсь кошмар. Мені так погано…

— Потерпи трохи. Скоро будемо вдома. Я віднесу тебе.

 

Поки Білий на закорках ніс свого підопічного із заміського пляжу до Мере під нескінченними потоками води з неба, Жнець остаточно змерз, почав добряче тремтіти й шморгати носом. Тож, потрапивши додому, Оене прямим наведенням прошльопав до вмивальної, де вивантажив тремтячого південця на тапчан і поставив нагріватися ванну. Потім допоміг Чорному стягнути з себе одяг і обтер його рушником. Потім роздягнувся і витерся сам. Це було блаженство! Тепло, сухо, нічого не липне до тіла! Білий швидко зігрівся. Чого не можна було сказати про його південного друга.

— Вода нагрілася. Можеш залазити.

Жнець заповз у ванну і стиснувся там у жалюгідну грудочку.

— Раджу розпрямитися. Дай воді зігріти тебе.

— Усе одно холодно, — поскулив південець. — Зігрій мене ти.

— Моє тіло холодніше за воду. Це буде неефективно.

— Ну і нехай. Я хочу саме тебе! Іди сюди, — зажадав Айнар.

Довелося Білому залізти у ванну і сісти позаду Чорного, обійнявши його руками і ногами.

— Ось тепер мені добре, — задоволено буркнув Жнець, влаштовуючись зручніше й укладаючи голову на груди Оене.

Вони посиділи так якийсь час. Незабаром Білий відчув, що тіло в його руках перестало тремтіти і помітно розслабилося.

— Дивись не засни, — усміхнувся Оене.

— Угу, — промуркотів Чорний і майже миттєво від’їхав у світ сновидінь.

 

* * *

Наступного дня після вечірки Джорджі прокинулася з відчуттям, що щось змінилося. І ні, це не стосувалося похмільного синдрому. Дівчина довго не могла збагнути, що ж стало іншим. І тільки в умивальній, коли вона задумливо ялозила волокнистою ароматичною паличкою по зубах, до неї дійшло: сьогодні не було кошмарів. Уперше відтоді, як вона покинула Віллену.

Настрій помітно поліпшився. Джо підстрибом влетіла у свою спальню. Олвер і Кьяш поїхали в чергове відрядження, тому Таурі зміг залишитися на ніч.

— Скільки можна спати, Рудий, уже обід! — проголосила дівчина, завалюючись на ліжко й обіймаючи гору текстилю, у глибині якої перебував її друг.

Таурі щось невиразно пробурчав з-під пухкої ковдри і ще щільніше в неї загорнувся.

— Гаразд, мерзенний демоне. Спи. Доведеться мені снідати на самоті. Але за це з тебе сьогодні вечеря!

 

День минав за днем, а кошмари жодного разу не повернулися.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Дім Талої Води ще йменують Домом Делікатних Угод, або ж Ексклюзивних Угод. Не обов’язково це посередництво у справах інтимного характеру; скоріше, подібні випадки — виняток (ринком так званих «сексуальних послуг» опікується дім Червоного Павича). Люди Талої Води здатні вирішити питання і закрити потреби, які не може задовольнити, скажімо так, традиційна торгівля. Дістати рідкісну книгу… Організувати поїздку на край світу в країну, в яку ніхто зазвичай не наважується поїхати… Надати посередництво в делікатному спірному питанні, коли обидві сторони вже вщент посварилися… У приватному порядку знайти сина, який втік з дому і не хоче вступати до Університету Чисел, як наказує батько… Усе це та багато чого іншого роблять Сірі, які належать до дому Талої Води.

«Гори Ширста здобули душу». Після серії страшних землетрусів, особливо сильних у висотних районах, у горах Ширста відкрилося потужне магічне джерело. Вважається, що в нього кілька «центрів», на території яких ширстівці звели масивні споруди. Спочатку це були місця здійснення магічних обрядів, але поступово вся ця справа почала набувати трохи релігійного підтексту, хоча й не дійшла до повноцінного культу. Дослідники досі не можуть визначити природу «душі гір» і (антропоморфізуючи безособове) їхню мету. Але були відомі випадки, коли ця сила прокидалася в моменти небезпеки і захищала країну від вторгнення загарбників. Прикладом тому може бути масоване вторгнення військ уже неіснуючої країни Хеджес (сучасні Ніба і Вазініс). Озброєні загони не мали великого успіху: здавалося, сама земля, сама природа, саме середовище їх знищує. До речі, саме цю силу має на увазі Кьяш у своїх спогадах про те, як зустріла Олвера. («Позаду — смерть, що прокинулася. Відповідь самих гір тим чужинцям, які посміли порушити їхній спокій і осквернити своєю нечестивою магією найбільшу святиню.»)