Частина 4. Розділ 2. Уламки ілюзій

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

Trigger Warning! Згадка про жорстоке вбивство тварини (короткий неграфічний опис).

_ _ _

Білий змусив себе виринути з теплих спогадів про виїзні навчання та розлучитися з гостинним ліжком і піти в умивальну. Час, відведений на вальяжне наляжування боків, добігав кінця. Час було збиратися, обідати і вирушати в Управління. Сьогодні був перший робочий день за довгий час, і Оене зрозумів, що вже встиг відвикнути від кабінетної рутини.

– Айнаре, підйом! – Курсант Доем-еле без особливого ентузіазму постукав у кімнату Женця. Потім пішов на кухню готувати каву та кашу з горіхами.

«Цій дрібній комизистій вередливості не сподобається. Але що поробиш, іншої їжі вдома немає».

Вівсянка вже доварювалася, коли зі свого барлогу виповз Чорний – скуйовджений і сонний, з недовідкритими очима і нетвердою ходою.

– Будити людей так рано – це злочин. Можливо, я коли-небудь доживу до того світлого дня, коли подібне хуліганство стане кримінально караним. – Голос південця був низьким і хриплуватим від сну.

– Уже дві години пополудні, – заперечив Білий, помішуючи вариво.

– Це щось змінює?

– Так. До речі, ось твоя кава. Пий, поки гаряча.

Айнар забрався з ногами на стілець і присмоктався до чашки. Він виглядав найбільш невиспаною людиною у світі, і Білий насилу придушив порив узяти його на руки й віднести в ліжко.

 

Зала Великих Звершень радо вітала курсанта та його компаньйона, які поверталися після довгої відсутності. Навіть одвічні зубоскали Хеіо та Вел, здавалося, були раді Білому та Женцю. На перший погляд, в Управлінні нічого не змінилося, за винятком того, що робочий стіл Оене виявився зайнятим.

– Це речі Ріе́рне – нашого нового співробітника. – У голосі Се прослизнули дивні нотки, які Білий не зміг розшифрувати. – Поки тебе не було, вирішили розмістити його тут. Сьогодні йому мають привезти власний стіл, просто не встигли ще. Ріе́рне зараз на заняттях, тож можеш поки що зайняти його… своє робоче місце.

– Дякую, – буркнув Білий, але його наставниця, мабуть, не зрозуміла сарказму. Або зробила вигляд.

– Тут я зібрала головні матеріали, які ти пропустив. – Се поклала перед підопічним гору важких течок. – Поділися з Айнаром, вони в одному екземплярі.

З усмішкою Се повернулася за свій стіл і занурилася у власні папери.

– Яку обираєш? – Білий розклав теки віялом і показав Женцю, який возився на своєму підвіконні.

– Ніяку.

– Тоді буде ця. – Оене навмання вихопив одну з тек і кинув поруч із Чорним на ковдри, з яких той саме намагався спорудити чергову модифікацію гнізда. Відповіддю йому було невдоволене сопіння.

Білий сів за свій (колишній?) стіл і спробував зосередитися на доповіді про чиюсь виїзну місію до Бичачої Печінки. Для повнішого занурення він закрив вуха руками.

 

Оене дочитував уже другу теку, коли крізь долоні почув незнайомий чоловічий голос, що роздавав привітання, а також легкий гул у Залі Звершень. Потім його носа торкнулася хмара парфумів, що, мабуть, походила від власника голосу. Білий підняв голову, та так і застиг. Життя виявилося досить жорстоким, щоб зіграти з ним злий жарт: поруч стояв вбраний з голочки хлопець, що сяяв ідеальною посмішкою, – той самий, з яким гуляв Лоем. Гарненький франт із набережної.

Не те щоб Білий зовсім не думав про свого тепер уже колишнього коханця… Але думки ці були з розряду «змиритися і жити далі». Однак тепер, побачивши розкішного молодого брюнета, він зрозумів, що гіркота й ревнощі нікуди не поділися. Ніби й не було цих місяців, наповнених метушнею та новими враженнями.

– Оене, знайомся. Це Ріе́рне з дому Дикої Верби, мій новий учень. Повітря-Вогонь. – представила Се. У голосі її звучала погано прихована гордість. – Краще за всіх склав вступні іспити, і тепер стажуватиметься у нас.

Білий, як уві сні, встав з-за столу і підійшов до нового співробітника.

– Здрастуй, Ріерне, – буркнув Оене, ледве не виплюнувши язика: йому завжди важко давалося розкотисте «р». – Оене з дому Білої Тіні. Повітря-Повітря.

– Дуже радий знайомству. Я багато чув про тебе. – Екзотичний красень енергійно струсив руку Білого. Він був смаглявим (майже таким же, як Айнар), погляд карих очей в обрамленні довгих чорних вій був відкритим і доброзичливим.

Оене придушив бажання пофантазувати, що саме міг чути про нього його новий знайомий, і від кого. Фантазії були б, ясна річ, аж ніяк не втішними для Білого. «Цей той нещасний хлопець, який не в  змозі контролювати навіть власне життя і свій дар, а йому ще й перекованого злочинця нав’язали». У його уяві це говорив би Лоем, який погладжує Ріерне по м’язистому заду.

– Ти ж хазяїн Чорного Женця, чи не так? – продовжував новачок. – А це, я так розумію, твій перекований?

Франт кивком голови вказав на підвіконня, де Айнар, влаштувавшись у гнізді з подушок, вивчав матеріали, які видала їм Се.

Південець з моменту появи на сцені (тобто, в Залі) нового персонажа і бровою не повів. Здавалося, він настільки занурився в чтиво, що не помічає, що діється навколо. Але Білий знав, що це не так. Знав, що у Женця разюче розвинений периферійний зір, а слух музиканта може вловлювати з навколишніх звуків набагато більше інформації, ніж вухо пересічного громадянина. Ріерне ще не дійшов до їхнього кута, а вже його проаналізували, розклали по поличках і оцінили, і на нього напевно наліпили вже пару-трійку ярликів. «А ну послухайте мене, пане розфуфирений півнячий хвіст…»

Пан модник у першу ж секунду викликав в Оене суміш неприязні й почуття власної не-гідності, але після останньої його фрази Білий відчув роздратування. Цей франт не мав жодного права так поводитися.

– По-перше, ми намагаємося не нагадувати Айнару про його становище без потреби. По-друге, говорити про людину так, у третій особі, – це ознака поганого виховання. – Здається, Білий сказав це куди різкіше, ніж слід було. У цьому його вигуку була, зокрема, і злість на себе. «Як би я не випендрювався, все одно залишаюся клятим рабовласником. Але що я можу зробити?..»

(«Ти знаєш, Білий, ти ж уже думав про це».)

– Оене, охолонь, – насупилася Се. Але тут же не витримала і посміхнулася. Схоже, споглядання своєї зростаючої команди дуже тішило її.

Що ж, Се працювала більше, ніж будь-хто в Ядрі, кого бачив Білий. Вона впахувала, як проклята, і заслужила мати більше підопічних. Незважаючи на те, що зараз наставниця Оене проживала життя кабінетного робітника, одночасно проходячи десятки всіляких курсів, семінарів і навчальних програм, в юності вона встигла отримати чимало оперативного досвіду – у різних відомствах.

Почавши свій шлях погано освіченою дівчинкою з глибокої провінції, Се І-еле вже у двадцять два роки отримала урядову нагороду за успішне виконання місії, яка вважалася на 250% провальною. Варто сказати, що починалася ця поїздка «со живими», але потім щось пішло не так.

Весь загін опинився в безвихідному становищі, а невдача ризикувала зачепити ще й коло підтримки, а також розкрити кілька агентурних сіток, що вибудовувалися багато років. Загинув командир оперативного загону і обидва його заступники. Але Се спонтанно зайняла місце лідера, і в підсумку під її керівництвом група вивезла це завдання, яке потім – за підсумками розбору польотів – в Управлінні назвали неможливим.

Також наставниця Оене була однією з двох, хто вижив у легендарній місії на Північний Континент, під кодовою назвою «Крижана Квітка». Цю місію навіть бувалі агенти Ядра згадували не інакше як із захопленим придихом. І це був далеко не повний список заслуг Се І-еле.

– Айнаре, будь ласка, приділи нам трохи уваги, – попросила наставниця. – Досить вдавати, що ти нічого не помічаєш. Ріерне не мав на меті тебе образити чи принизити. Він новенький. Він звикне.

Жнець повільно, майже театрально підняв голову від книжки, неквапливо зісковзнув з підвіконня, наблизився і важким немиготливим поглядом втупився в пана модника (Оене пригадав своє перше враження від цього погляду й майже скривився – таким живим був спогад; зграйка мурашви пробігла по шкірі). Обличчя Женця було безпристрасним і нагадувало лик якогось священного кам’яного ідола. Коли він так робив, Білому щоразу ставало моторошно – ніби говориш із людиною, в якої немає душі. Але зараз Оене зі зловтішним задоволенням ревнивця (який знає, що програв, і хоче наостанок хоч трохи дріб’язкової помсти), спостерігав, який ефект обличчя-маска і цей важкий погляд справляють на нового учня Се.

Ріерне… Ім’я і зовнішність як в урожденця півдня. Але на мові е говорить без акценту. Мабуть, народився в Сірій Косі.

Кілька секунд Жнець і модник грали в переглядки. Франт майже здригнувся, коли Айнар різко викинув уперед руку для рукостискання.

– Вітаю вас, пане Ріерне, – мелодійно проспівав Жнець, нарочито правильно вимовляючи слова. – Я Айнар з Острову Жайворонка. Вода-Повітря.

– Радий знайомству, пане Айнар. – Новий підопічний Се шанобливо потиснув руку страшному вбивці й терористу. – Я Ріерне з дому Дикої Верби. Повітря-Вогонь.

Офіційно дипломатичний конфлікт було загладжено. Не те щоб це було схоже на вибачення, але представитися за формою – назвати ім’я, Дім і Джерела – це було звернення до рівного.

– Ось і добре, – Се задоволено склала руки на грудях. – На тренуваннях у вас буде багато можливостей познайомитися ближче. А зараз, Ріерне, підемо на балкон, розберемо твоє сьогоднішнє заняття.

Коли наставниця та її новий учень пішли, Оене обмінявся поглядом з Айнаром. Білий не втримався і підняв угору великий палець у жесті схвалення. Йому сподобалася вистава. Мав рацію Меон тоді, в камері для допитів: Айнар цілком міг би стати чудовим актором і зіркою будь-якого театру.

Але захват змінився зневірою, коли Оене усвідомив одну просту річ. «Він мені не подобається тільки за те, що я ревную до нього Лоема. І Се. І ще тому що я насправді страшенно йому заздрю, у всьому. Як банально». Білий був у собі розчарований. Він не для того стільки книжок прочитав і стільки страждань натерпівся (тут йому можна було млосно привалитися до стіни і закотити очі), щоб потрапити в пастку ревнощів і заздрощів. Колишній в’язень… тобто, пацієнт Великої Милості звик вважати себе людиною небанальної долі. І зараз був неприємно здивований і розчарований у собі.

 

– І ось я вирішив боротися з цими почуттями ревнощів та заздрощів, але не знаю, як.

Білий зітхнув і трохи змінив позу, щоб порадувати затерплі м’язи.

– Не крутися! Я тут взагалі-то намагаюся намалювати твій портрет, – зосереджено відказала Джо.

– Вибач. – Білий знову застиг, аж очі витріщив.

– Ну що ти як статуя! – знову вилаяла його Джорджі. – Розслабся і перестань так витріщатися. У тебе вигляд, ніби ти випадково присів на рукоять свого клинка.

– Ти ж сама сказала мені не крутитися!

– Але я не сказала тобі виглядати, як позуючий аристократ із хворим шлунком. Гаразд, щось сьогодні в мене нічого не клеїться. Ходімо краще погуляємо. Олвер хотів показати мені якусь нову харчевню. Каже, там смачно готують молюсків.

Джорджі недбало кинула пензель у розчин. Не помила одразу, як робила зазвичай. Ще з першого погляду Оене помітив, як змінилася її майстерня. Зникли всі написані раніше роботи, серед яких були вкрай улюблені Білим (він шкодував, що свого часу був скромним і випросив собі лише чотири; схоже, це все, що вціліло). Нових майже не додалося. Як розповіла йому Джо, після інциденту в майстерні тієї ночі, коли помер нодр, їй майже не хочеться малювати. Тільки якщо зовсім робити нічого, а на інше зараз руки не стоять.

Білому було дуже прикро чути про сварку між його подругою та її опікункою. Він знав, як Джорджі була прив’язана до Кьяш. Мабуть, необережні слова дочки пустелі залишили в душі вілленки глибокі рани.

«Людська душа має неймовірно крихкий внутрішній устрій, – із сумом подумав Оене. – Ніколи не знаєш, чи не виявляться твої «незначні» слова або дії фатальними…»

З Олвером стосунки у Джорджі відновилися, а ось із Кьяш досі зберігалося ледь помітне зовні, але дуже глибоке відчуження. Оене бачив, наскільки ця ситуація засмучувала його подругу, але не знав, що з цим можна зробити і як тут допомогти.

 

Мертвий воїн зі щирим захопленням дивився на те, як Білий та Джорджі жують.

– Ну як? Смачно? На що схоже?

– Ну-у-у-у… На молюсків… – невпевнено протягнув Оене.

– Ну ти й дерево! Ніякої в тобі поезії, – Джорджі беззлобно ткнула Білого виделкою. – Смак у цих зеленуватих трохи терпкий, залишає післясмак, ніби ти випив хорошого сухого вина. А ці рожеві – ніжні, ніби суфле, але водночас трохи гострі. Добре, що їх готували з невеликою кількістю приправ. Прянощі б їх зіпсували…

Оене зі здивуванням слухав, як Джорджі розписує смаки, післясмаки та після-післясмаки кожного шматочка, який відправляє до рота. Такій фантазії позаздрив би будь-який белетрист. Мабуть, потрібно бути більш ніж витонченою натурою, щоб живописати кулінарні шедеври.

І потрібно бути більш ніж двинутим на голову, щоб сидіти це слухати й усім цим цікавитися. Хоча Олвер не міг ні пити, ні їсти, а максимум тільки нюхати, воскреслий примудрявся бути в курсі питного й гастрономічного життя Мере, і міг скласти рецензію на будь-який заклад у місті. Також до нього можна було звернутися за порадою щодо розваг у місті – будь-яких, мислимих і немислимих. Оене готовий був беззастережно віддати горцеві нагороду «Найжиттєлюбніша людина у світі». Цікаво, чи був він таким до смерті? Якщо побічно судити з розповідей Кьяш і самого Олвера, – був.

– А де ваш новий друг демон? Коли я зможу з ним познайомитися?

– У Таурі завжди купа роботи. Усі відомства, а також деякі впливові приватні особи Сірої Коси в чергу записуються, щоб орендувати його послуги.

– Послуги?.. – Оене почервонів. – Але… Чому?… З ваших слів я зрозумів, що він зав’язав із колишнім ремеслом…

Олвер усміхнувся.

– Здається, молодому здоровому організму потрібно терміново випустити пару.

– Ох демони тебе задери, Оене! Про що ти тільки думаєш? Шпи-гун-ство! Таурі зараз займається шпигунством, а зовсім не тим, що спало на думку твоїй дурній голові, забитій непристойними думками, – дорікнула Білому Джорджі, остаточно загнобивши бідолаху.

 

* * *

– Блокуй, Оене! Блокуй!

Удар. Тичок. Білий, як незграбний мішок із кістками, плюхається на землю. Знову. Добре хоч цього разу примудрився не впустити меча.

Оене піднявся, відпльовуючись від пилу, який підняла його верхова ящірка схой перед тим, як поскакати вдалину.

– І як, скажіть на милість, можна блокувати такий удар? – Прикрий вигук Білого не був звернений, взагалі-то, ні до кого, але Се відповіла.

– Ріерне тобі показував. Рух – зверху вниз і вбік.

Верхи на ящірці кяй-а прискакав Багатообіцяючий Юний Талант (ідеальна пара для Пана Досконалість), ведучи схой Білого в поводу. Рептилія невдоволено шикнула і додала собі ще більше червоних плям на шкуру, немов передбачаючи черговий нудний раунд, що закінчиться безславним падінням її наїзника.

Оене ніколи не був сильним у «цих ваших кавалерійських штучках», як він висловився у відповідь на пропозицію Ріерне провести поєдинок верхи на рептиліях. Для нього було подвигом уже те, що він примудрився полуторником не знести голову своїй ящірці. Зі зручної зброї для пішого бою меч перетворювався на катастрофу, коли Оене забирався на схой. І як тільки ці скажені степові південці примудряються орудувати своїми довгими серпами з такою швидкістю і спритністю, та ще й на повному скаку? Величезний видовжений серп Ріерне важить явно не набагато менше за меч Оене.

– Можемо почати з легшого – з батогів, – запропонував новий учень Се. У його голосі й поведінці не було ні краплі зарозумілості або зверхності, і Оене майже зненавидів його за це. Окрім промашки з Айнаром, якої припустився б будь-який мешканець Коси, обізнаний із законодавчою базою, Ріерне досі не дав жодного приводу вважати його тупим самовдоволеним кретином, що вартий лише презирства. Пан Ідеал-В-усього-Номер-2 (номером 1 був Лоем) був катастрофічно близький до досконалості. І це бісило.

– Легшого?! Ні, спасибі, я і без ящура не особливо вправно поводжуся з гнучкою зброєю. Давай на мечах. – Оене, намагаючись не охати, забрався в сідло. – Якщо не секрет, де ти навчився так битися?

– Батько з матір’ю натаскали, – з гордістю відповів Ріерне. – Мої батьки – мехенці.

Ага, ось воно що. Мехенці. Скажені степові південці, які верхи носяться по своїх випалених сонцем землях, порослих жорсткою травою, де на багато кілометрів не зустрінеш жодного деревця.

– Що ж, – приречено зітхнув Білий, – поїхали. Думаю, ще кілька раундів – і ти помреш від нудьги, а мені зарахують технічну перемогу.

Тренування з Ріерне шалено втомило Білого, але він залишився в залі, щоб помахати мечем, стоячи на своїх двох, і хоч якось відновити обрушену самооцінку. Айнар залишився разом із ним.

– Спаринг! – урочисто оголосив Чорний і витягнув з кишені браслет, що складався з прозорих кварцових намистин, нанизаних на металевий ланцюжок.

– Хочу випробувати його в ділі.

Жнець із хитрою посмішкою настібнув браслет на своєму зап’ясті. Намистини тьмяно блиснули у світлі ламп.

– Атакуй, – скомандував південець, вихоплюючи серпи.

Оене почав повільно. Але поступово ритм рухів прискорився, і ось вони вже закружляли ареною в повноцінному танці…

Рух був блискавичним. Оене зміг його помітити лише краєм ока, та й то тому, що постійно тримав браслет у фокусі уваги, гадаючи, коли Жнець його застосує, і що після цього станеться.

Мить – і Білий ніби опинився в королівстві кривих дзеркал, які в безладному русі закружляли навколо нього. Світло ламп, що відбивалося від крижаного скла і множилося стократно, сліпило очі. Численні відображення самого Оене (якісь – до різі в очах чіткі, якісь – спотворені) перемішалися між собою. Від хаотичного руху дзеркал і їхнього обертання в різні боки запаморочилося в голові. Білий похитнувся і почав розбивати крижане скло мечем, намагаючись вгадати, де ж його супротивник.

Хтось дрібний і моторний застрибнув на Оене ззаду, обхоплюючи за боки і за шию. Сталеве лезо торкнулося горла.

– Ти труп, білобрисий, – проспівав Жнець Білому у вухо.

– І не посперечаєшся, – Оене посміхнувся і підняв руки, кидаючи меч на пісок. Дзеркала впали слідом, обдавши Білого холодом і крижаним пилом.

Жнець зістрибнув з Оене. Намистинки прозорим струмочком потекли по піску, нанизуючи себе на ланцюжок, і Айнар одним рухом підхопив їх. З боку це виглядало так, ніби південець просто нахилився, а браслет застрибнув йому в руку. Можливо, так воно й було.

– Вони самі повертаються додому. До речі, артефакт відчуває свого хазяїна, може впізнавати його серед інших магів. І, якщо що, його можна покликати. Поки що не знаю, на яку максимальну відстань… З того, що я перевіряв, він до тебе «прибіжить» із сусідньої зали. У ньому закоркована магія Води. Відповідно, браслет заряджається, вбираючи енергію із твого поту, з вологи в навколишньому повітрі (особливо якщо туманно), з води… Коротше, ти й сам знаєш, не мені розповідати. Як тобі річ? – Жнець здавався задоволеним, як кіт, що спіймав короля щурів.

– Неймовірно! – висловив щире захоплення Оене.

Це був більш ніж вражаючий виріб. Особливо для людини, яка почала свою діяльність на терені артефактороблення лише нещодавно і була повним самоучкою. Зазвичай маги-артефактори починали з виготовлення дрібничок на кшталт світлячків чи нагрівачів/охолоджувачів води, яких вистачало щонайбільше на маленьку склянку. Айнар же відразу взявся за серйозні бойові речі, і досяг приголомшливих успіхів. Безумовний, незаперечний талант!

– Тепер твоя черга, – Айнар простягнув Білому браслет. – До застібки потрібно пристосуватися, але зате її важко розкрити випадковим рухом, якщо зачепиш. Браслет розстебнеться сам, коли ти йому накажеш.

Вони бавилися з артефактом, поки той не розрядився.

– Усе, закінчили. Пора додому, – скомандував Жнець, позіхаючи.

– Це було чудове тренування. – Оене посміхався на всі тридцять два. – Даси мені як-небудь ще погратися?

– Ти можеш це робити в будь-який час. – Айнар простягнув Білому артефакт. – Він твій.

– Тобто як це мій? – здивувався Оене.

– Ну а як це ще може бути? – Жнець знизав плечима. – Ти його хазяїн. Він налаштований на тебе. Він був зроблений для тебе. – Жнець, бачачи, що Оене зволікає, хапнув Білого за руку і замкнув браслет у нього на зап’ясті.

Оене мовчки з відкритим ротом дивився то на свою руку, то на південця. Такого розкішного подарунка він не очікував ні від кого, а особливо від людини, яку фактично тримав у неволі.

–  Айнаре… Дякую. Я навіть не знаю, що сказати…

– Що-небудь говорити – не обов’язково. Вважай це платою: ти купив мені арфу, я тобі дарую артефакт. – Жнець задоволено примружився. – А тепер ходімо додому. Я хочу виспатися.

У пориві почуттів Оене хотів схопити південця і заобіймати до хрускоту кісток, але не наважився.

– В артефакта є ім’я? – запитав Білий, із благоговінням погладжуючи полірований кварц.

– Ні. Назви його, як сам вважатимеш за потрібне.

– У такому разі… Уламки Ілюзій.

– Красиво, – усміхнувся Жнець. – Ніколи не вмів вигадувати подібні звучні імена, а в тебе, дивлюся, виходить.

Оене почервонів.

– Ходімо додому. Як ти правильно зауважив, потрібно виспатися. Нам обом.

 

Але вдома спати ніхто, схоже, не збирався. Вийшовши з умивальної, Оене почув звуки арфи й тихий спів, що долинали з-за зачинених дверей Женця. Вирішивши, що не буде великим злочином, якщо він трохи тут затримається, Білий сів на підлогу і притулився до стіни, вслухаючись у чарівне полотно мелодії. Грав і співав Жнець професійно – герб Дому Співочої Струни не дарма прикрашав його груди. Оене готовий був слухати всю ніч, навіть якщо засне просто тут, сидячи під дверима свого всебічно обдарованого компаньйона.

Білий раптом помітив, що неусвідомлено погладжує Уламки Ілюзій, пестячи артефакт, ніби це жива істота, здатна відчувати магію дотиків. «Я назву тебе Луві», – подумки звернувся він до браслета. – «Уламків Ілюзій може бути безліч, а ти в мене – єдиний». Білий притиснув до грудей руку з браслетом, відчуваючи, що цей подарунок для нього найдорожчий у світі.

 

* * *

День пройшов у Білого під знаком ліні. Це почуття панувало над ним із самого ранку. Викорчовувати сонне тіло з ліжка – це була майже нездійсненна місія, тому він до нескінченності валявся, споглядаючи стелю. Потім намагався змусити себе поголитися і привести до ладу проблемну зачіску, і в підсумку провозився в умивальній недозволено довго. Готувати сніданок було теж лінь, тому він просто насипав дві тарілки горіхів, помив так улюблені Женцем яблука і зварив кави.

Але в будь-якому разі ранок в Оене видався явно кращим, ніж у Чорного. Мабуть, у південця видалася особливо важка ніч, бо зранку він виглядав вкрай змученим, ховав очі від світла за запаленими повіками (мабуть, боліла голова) і кутався в плед.

– Іди лягай спати, – скрушно похитав головою Оене. – Я скажу Се, що ти нездужаєш. Відпочивай і відновлюйся.

– Угу, – сонно відповів Айнар і потягнувся назад до своєї кімнати.

 

Копатися в паперах, переварюючи десятки сторінок інформації, – це теж не викликало великого ентузіазму в курсанта Доем-еле, тож він раніше втік із роботи на тренування. Зокрема й для того, щоб відірватися від Ріерне і Се та по-мінімуму перетинатися з ними в Управлінні, а потім і в ангарі. Але займатися Білому було теж… Ну, ви зрозуміли. Тому він більше вдавав, ніж реально відпрацьовував прийоми ножового бою в одному з малих залів.

Коли Оене побачив, що до нього прямує Лоем, першою його думкою було боягузливо вшитися через вікно. Серце в грудях підскочило на рекордну висоту, а потім зайшлося в нападі тахікардії.

– Привіт, Оене. – Лоем був, як зазвичай, сам спокій і доброзичливість. «Ніби нічого не сталося!»

– Привіт. – Білий намагався виглядати безтурботно.

– Ми так давно з тобою не бачилися. Я скучив.

Оене відвів погляд, болісно намагаючись придумати відповідь, але нічого не спало на думку. Що робити? Що сказати? Вивалити на цього дратівливо благополучного красеня всі свої почуття і прикрощі? Нерозумно. Вони не приносили один одному клятв вірності. Якщо так подивитися, вони і трахалися лише двічі (за рік!), і не провина Лоема, що Білий вигадав собі внутрішню драму і у своїх мріях хіба що весілля ще не зіграв. Те, що він поранився уламками власних ілюзій, – це тільки його, Білого, відповідальність.

– Щось не так? – співчутливо запитав Лоем. – Що сталося?

– Нічого. Просто багато роботи. – Навіть людина набагато менш прониклива, ніж Пан Досконалість, зрозуміла б, що Оене бреше.

– А якщо серйозно? – Лоем говорив дуже тихо, намагаючись зловити погляд Білого. Одночасно з цим він зробив крок уперед, через що Оене довелося зробити крок назад. З боку це виглядало так, ніби співрозмовник намагається притиснути Білого до стіни.

– Усе гаразд, – Оене почав дратуватися. Йому хотілося, щоб красунчик з острова Ом відв’язався від нього і більше ніколи не виходив на контакт. Коли тицяють пальцем у незагоєні рани – це боляче.

– Я щось зробив не так?

– Прошу вибачення, мені потрібно йти. – Білий спробував прослизнути повз Лоема, але той м’яко схопив його за передпліччя. Оене на рефлексах висмикнув руку. Вийшло досить грубо, і Білий пошкодував про те, що не зміг стримати свій нервовий рух.

– Скажи мені, у чому я завинив? – Голос красеня був сповнений каяття і щирого бажання розібратися. – Будь ласка, не тікай від мене.

Сцена ставала катастрофічно схожою на фарс, і Білий вирішив, що час закінчувати. Але досі не придумав гідної відповіді. Тому пішов найлегшим шляхом. Відчуваючи себе ідіотом року, Оене зізнався.

– Я просто… Одного разу я побачив тебе з цим хлопцем. Ріерне. Ви були такі щасливі разом…

– Оене… – Лоем знову обережно взяв Білого за руку. – Вибач, мені слід було проговорити це раніше. Я думав, що це само собою зрозумілі речі. Мені подобається бути з тобою. Дуже подобається. Ти один із небагатьох, із ким я можу повністю реалізувати свої потреби в ліжку. Але водночас подобається бути і з іншими. Розумієш?

– Так, я розумію. Вибач. Мені слід було поводитися по-дорослому. – Білий делікатно вивільнив руку і нервово покрокував взад-вперед по залі. – Я знаю, що ми не присягалися одне одному у вірності, і таке інше… Пробач, я поводжуся, як ідіот.

– Ні, зовсім ні. Я був неправий. Мені варто було раніше поговорити з тобою про те, як я бачу наші стосунки.

У Білого на серці потепліло від слова «стосунки». Хоча так можна назвати абсолютно будь-який періодично повторюваний контакт двох людей. Ось наприклад: у Білого з Ріерне – теж стосунки. Погані.

– Це мені, напевно, слід було підняти цю тему раніше. Але вже як вийшло.

Лоем зробив крок до Білого і перегородив йому шлях, змусивши зупинити своє нервове ходіння.

– Готовий загладити свою провину всіма доступними способами. Я не хочу втрачати тебе. А ти? Чи хочеш ти й надалі бути зі мною, при тому що я буваю і з іншими чоловіками?

– Так, хочу. – А що Білому ще було відповісти? Поставити ультиматум: «негайно кинь усіх своїх розкішних коханців заради невиразного похмурого хлопця з купою комплексів, інакше цей хлопець зробить “ой все!”»? Абсолютно ясно, що відповість на таке Лоем.

Пан Досконалість посміхнувся своєю найбільш обеззброювальною посмішкою. Оене знав, що за цю посмішку він готовий пробачити своєму коханому багато чого.

– Я радий цьому. І я хотів би, щоб цю ніч ми провели разом. Якщо в тебе немає інших планів, звісно.

– Сьогодні я повністю вільний, – видихнув Білий і усміхнувся на весь рот.

«Ех ти, простак! Фіаско розвідника», – беззлобно, навіть із деяким відтінком задоволення пожурив його внутрішній голос.

 

* * *

Після того, що Білий прочитав у зведеннях Внутрішнього Порядку, йому захотілося вийти на повітря.

«Жорстоко вбив коханку…»

Від замальовок, які зробили оперативні художники на місці злочину, аж трусило.

Садиста знайшли. Як би дивно це не виглядало, спіймати злочинця допоміг випадок – такий дивний і до безглуздого неправдоподібний, що Оене досі був здивований. Коли бузувір залишав місце злочину, ретельно знищивши свої ефірні сліди за допомогою артефакту Вбивця Аури, який невідомо звідки в нього взявся, то не встиг пройти й кварталу, як натрапив на мага-криміналіста з Джерелом Повітря. У мага ледь припадок не стався, коли він випадково зіткнувся з убивцею в натовпі, – настільки той був просякнутий болем своєї жертви.

Спочатку підозрюваний усі звинувачення заперечував, але потім зізнався. З гордістю розповів також про минулі жертви, яких виявилося ще п’ять. Усі – молоді дівчата, з якими у злочинця були сексуальні стосунки…

Білий вийшов із будівлі Ядра і попрямував униз пагорбом Трьох Шляхів на схід, заглиблюючись у нутрощі міста. Він ніяк не міг вигнати з голови портрет садиста, якого художник зобразив грубими мазками, але до жаху влучно: хлопець двадцяти восьми років, уродженець Сірої Коси, ніс зламаний, брови й губи були розбиті та зашиті доволі недбало, на обличчі безліч шрамів, наче його возили пикою по землі. «Як із таким обличчям він примудрився знайти собі коханку, та ще й не одну?..”

А очі – дві бездонні прірви, в яких тільки темрява. Оене пам’ятав цей погляд. За десять років він не змінився ні краплі.

Шіо Соеті-еле з дому Білої Тіні. Важкий тягар на совісті Білого.

З цим хлопцем Оене познайомився в лікарні. На момент інциденту Шіо був на чотири роки старший, йому було вже вісімнадцять, але водитися він любив з ровесниками Білого і навіть з молодшими хлопцями. Збирав цілі банди, якими керував, мабуть, уявляючи себе великим атаманом Бангадашем. Це вже тоді здавалося дивним навіть відлюдькуватому отрокові Доем-еле.

Білий уникав Шіо, хоча сам не міг пояснити, чому ця людина будить у ньому почуття небезпеки. Може, річ у його погляді?.. Та страшна пружина всередині Оене, яка зазвичай спала, починала подавати голос і ворушитися, коли Білий перебував поруч із цим хлопцем.

Як виявилося, пружина щось знала. Одного жахливого дня, який Оене не забуде ніколи, він натрапив на Соеті-еле і двох його дружків. Було спокійне мирне літо. Уся Лікарня вирушила на післяполудневий сон, а Білий, який у дитинстві не міг спати вдень, пішов тихенько бродити парком. Він вийшов на місце злочину випадково. Просто звернув у ледь помітну лисину в кущах, яка вела на майже таємну галявину, – і побачив. Раптово все, що відбувалося перед ним, нібито наполовину втратило об’єм, стало пласким, як картина на стіні. Жахливо чітка картина.

Кота, якого звали Пан Рудий Хвіст, він знав давно. З ним гралися і дорослі, і діти, багато хто намагався нагодувати кота найапетитнішими шматочками, які приховували з обіду, коли в їдальні давали юшку з м’ясом. Рудий був ласкавим і довірливим, і всі його дуже любили. Оене душі в ньому не чаяв.

Зараз кіт лежав на землі, бездиханний. За ті кілька секунд (хвилин? годин?..), що Білий стояв, вражений і шокований, він встиг до огидного ясно запам’ятати деталі, які потім ще довго доводили його до істерики, повертаючись до нього у спогадах…

Шіо, який сидів над котом, тримаючи в руках закривавлений ножик, ніби спиною відчув присутність стороннього. Він повернувся до Оене і приклав палець до губ у жесті «ш-ш-ш!». Білий до блювотного чітко пам’ятав, що палець залишив на губах червоний слід, а Шіо, анітрохи не бентежачись, висунув язик і облизав свіжу кров. Спільники вісімнадцятирічного ватажка теж обернулися до Білого, який прокинувся від шоку так само раптово, як і впав у нього, – просто раптом вивалився назад у реальність, без передмов і попереджень.

Секунда пішла в Оене, щоб прочитати їхні обличчя. Друга – щоб прочитати їхні душі. Півсекунди на те, щоб зрозуміти, хто корінь цього зла… і кого потрібно стерти з лиця землі, щоб подібне зло більше не повторилося.

Ніби активізувалася в ньому програма вбивства, що сиділа з самого народження: потрібно очистити світ від цієї небезпечної істоти. Оене почувався машиною, налаштованою тільки на одну функцію: знищувати. Усередині все стало жорстким і холодним, замість крові по венах потекла крижана лють. Пружина ожила і забіснувалася…

Соеті-еле пощастило, що санітари прибігли швидко. Інакше його череп тріснув би вже через кілька ударів: Білий методично і з люттю бив мучителя котів обличчям об втоптану землю на галявині.

Білий не відчував болю, коли один із санітарів за волосся відірвав його від Шіо. Не відчував стусанів, якими обсипали його працівники Лікарні Деншо.

– Я не псих. – Оене все ще сидів на землі, спльовуючи кров і спідлоба дивлячись на санітарів, що обступили його. Він не наважувався піднятися, щоб знову не отримати ногою в голову. – Цей тип зі своїми дружками жорстоко вбив Пана Хвоста. Я просто покарав його. По справедливості. Ви не маєте права мене чіпати. Це його ви повинні бити, а не мене.

Але звірства щодо кота не вразили наглядачів у лікарняній формі. Оене читав у них усередині цілковиту байдужість до страждань живої істоти, яка не ходить на двох ногах і не розмовляє на е. Зате побиття пацієнта Лікарні обурило їх до краю.

– Ведемо його в кабінет до шефа.

Оене зв’язали мотузками, незважаючи на те, що він брикався і кричав, і повели до головного лікаря. Наостанок Білий зумів обернутися і мигцем – востаннє – глянути на Рудого…

Оене не один рік після цього мучився питанням, а чи не варто йому завершити розпочате, чи не варто стерти цього небезпечного садиста з лиця землі (а заразом і спільників відправити в небуття)?.. У нього був доступ до Соеті-еле: після інциденту Білого протримали в камері-одиночці лише три місяці, годуючи якимись заспокійливими травами, а потім випустили до решти, нехай і під посиленим наглядом.

Але котомучитель після побиття (а також після прочухана від головлікаря) був тихіше води нижче трави, від Білого тримався подалі, і компаній більше не збирав. А Білий, по-перше, так і не зміг придумати гідний план ліквідації злочинця (хоча вже почав схилятися до того, що зробить усе відкрито, – і начхати на покарання), а по-друге, у ньому все ж таки перемогло вбите незрозуміло ким і коли переконання, що вбивати людей – це все ж таки погано, навіть якщо вони садисти і знущаються над тваринами…

 

Оене мчав вулицями Мере з такою швидкістю, що люди з переляку розступалися перед ним, але не міг втекти від самого себе і від свого ганебного минулого. Він почувався так, ніби кров цих шести дівчат, їхні багатогодинні страждання і болісні смерті – на його совісті. Якби десять років тому в Білого вистачило сміливості втілити свій план, усіх цих убивств не було б. І Пан Рудий Хвіст був би помщений.

Оене нудило. Почуття провини пожирало зсередини. Шалено хотілося напитися. А потім поїхати в якесь чарівне місце, де можна повернути життя на десять років назад, і переграти все заново.

Роздираємий болісними почуттями, Білий зайшов у першу-ліпшу таверну, замовив міцну наливку і залпом вилив у себе цілу склянку. За цим послідувала ще одна, і ще.

Легше не стало.

У розпачі Оене знову пішов нарізати кола містом, але скоро зрозумів, що його тягне подалі від Мере. Виявивши себе неподалік від станції, де можна взяти напрокат ящура, Білий орендував рептилію породи «жовта тувирська», пустив у галоп – і поїхав на південний схід.

 

Хобе не був великим містом, але й маленьким його назвати язик би не повернувся. Знайти ящурну станцію опівночі було непросто, але удача цього разу вирішила потішити Оене, і він зміг залишити свою жовту тувирську під опікою працівників станції, а сам пішки пішов у центр, маючи намір знайти чергову таверну і набратися.

Його увагу привернула пофарбована в зелений двоповерхова будівля під червоною вивіскою «Горіх і кілок». Назва більш ніж дивна, але Білий вирішив спробувати.

– Пляшку наливки, – кинув Білий людині за стійкою і почав оглядати зал.

У таверні, незважаючи на пізню годину, було людно і гамірно, відвідувачі якраз встигли добре захмеліти. За маленьким столиком біля стіни Оене помітив хлопця в капюшоні. На столі не було нічого, крім ложки, виделки, столового ножа і порожньої склянки. Столові прибори були складені в дуже ясний знак згідно з системою, яка була прийнята серед відвідувачів питних закладів. «Вістря» знаку, що являло собою складені разом зубці виделки, опуклість ложки і вістря ножа, вказувало на того, хто сидить. Ручки приладів розходилися віялом. Це означало: «Готовий розважитися, якщо ти купиш мені їжу і випивку». Якщо відвідувач був у настрої сам пригостити випадкового партнера, то в «вістря» сходилися б ручки. Склянка була перевернута денцем догори, що говорило: «Віддаю перевагу чоловікам».

Оене раптом захотілося пригод. Бажано, щоб вони закінчилися для нього погано. Щоб ще тиждень боліла дупа, щоб синці не сходили місяць, а обличчя було розбите в кров.

Білий підсів за столик навпроти загадкового хлопця, обличчя якого не було видно через низько насунутий капюшон і тінь.

– Добрий вечір, – привітався Оене, змінюючи вимову з північної на південну.

– І вам, – пролунало у відповідь.

– Як мені тебе називати?

Хлопець знизав плечима.

– Неен.

– Мене можеш називати Хіт.

– Як скажеш, – послідувала байдужа відповідь.

Хлопець навпроти гундосив і часом втирав ніс рукавом, наче людина, яка страждає від нежитю.

– Чому ти не знімаєш капюшона? – запитав Білий.

– Хочеш оглянути товар перед покупкою? – саркастично поцікавився співрозмовник.

– Щось на кшталт того, – зітхнув Оене.

Хлопець зняв капюшон і відкинув з обличчя довге біле волосся. Він був молодий, навіть молодший за Білого. Загалом, громадяни Сірої Коси не були красивим народом, але хлопець виділявся гармонійними рисами обличчя. Напевно, раніше він мав славу красеня…

Товстий келоїдний рубець ішов через усе обличчя, ніби перекреслюючи його по діагоналі. Права брова була розсічена і зрослася криво. Перенісся було перебите. Щока теж зрослася невдало, і обличчя назавжди застигло в односторонній кривій усмішці.

– Ну як, будеш брати? – запитав хлопець, анітрохи не бентежачись.

– Буду.

За десять хвилин новий знайомий уже наминав подвійну порцію грудинки з кашею. Потім доволі жваво спустошив пляшку наливки. Сам Оене пити передумав і обмежився порцією смаженої риби з овочами.

– Знаєш готель або будинок, де можна зняти пристойну кімнату на ніч? – Білий знав, що не спатиме з ним. Понівечене обличчя його не бентежило, але він був упевнений, що хлопець не хоче сексу. Просто добуває собі прожиток і нічліг. Та й їсти йому хочеться…

– Так, знаю. Ходімо покажу.

Білий розплатився, і вони вийшли на вулицю. Обидва, як за командою, накинули капюшони.

Місто було освітлене погано, навіть у відносно центральному районі. Вузькі вулички місцями тонули в темряві, і місцеві злочинні елементи напевно були цим дуже задоволені.

В одному з таких темних місць Білому і зустрілися ці двоє. Йшли назустріч, обидва в капюшонах, як і Оене з Нееном. Один – високий і трохи огрядний, з вимовою урожденця Коси. Другий – набагато нижчий на зріст, говорив мовою Даттори з характерним придихом. Оене почув уривок їхньої розмови, порівнявшись із ними.

Вуличка була надто вузькою, і маги опинилися досить близько, щоб відчути одне одного. «Ложечник?» – промайнула шалена думка.

Високий магом не був.

Капюшон і вулична темрява надійно приховували обличчя Оене. І чарівник-датторець, який різко повернув голову в його бік, не побачив нічого, за що можна було б зачепитися. Судячи з емоцій коротуна, він явно замислив якусь справу, яку відчайдушно хотів приховати від усіх. І зустріч з Оене (з магом) його стривожила.

Білому згадався уривок з інформаторію Порядку. Про те, що Шіо спіймали якраз завдяки подібній випадковій зустрічі. Цікаво, що замишляє цей датторець? І чи не варто простежити за ним? Раптом це врятує чиєсь невинне життя!

Оене почекав, поки підозріла парочка сховається за поворотом, і для вірності пройшов ще один вуличний проліт.

– Неен, я передумав. Ось тримай, – Білий сунув хлопцеві всі гроші, які в нього були. – Зніми собі кімнату.

Не чекаючи відповіді, Оене пірнув у найближчий темний провулок, насунув на обличчя м’яку маску. По виступаючому камінню забрався на дах будинку й озирнувся. Неен продовжував крокувати далі вулицею. Чудово! Оене спустився і манівцями пішов на те місце, яким зараз мали, за його прикидками, проходити маг і його високий супутник. Але їх там не було.

Втім, Білий виявив їх досить скоро. Парочка вирішила продовжити шлях ще темнішими бічними провулками. У Білого шерсть встала дибки на загривку, як у гончого собаки, що взяв слід.

 

(ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАЧІВ: Думаю над тим, щоби припинити викладати твір. Якщо хтось читає і зацікавлений у продовженні, маякніть мені в приват, щоб я знала).

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Вбивця Аури – артефакт, який може збити зі сліду мага-слідопита. Дуже рідкісний, вкрай складний у виготовленні (і небезпечний для самого артефактора). Навіть агенти Ядра не можуть собі дозволити такі.

«Другий – набагато нижчий на зріст, говорив мовою Даттори з характерним придихом. “Ложечник?”». Придих характерний для жителів Рубінового Міста (столиці Даттори), у якому розташована штаб-квартира Оксамитової Ложі. Саме тому Оене зробив припущення, що зустрів чародія саме з Ложі.

Кяй-а – вид великих верхових рептилій, яких використовують у бою. Досить нервові, але мають хороші рефлекси, що часто зберігають життя їм і їхнім вершникам у критичних ситуаціях. Порівняно з ящурами породи схой – більш дрібні, верткі та рухливі.

Схой – також бойові рептилії, але більші та потужніші. Їх обожнює важка кавалерія. Від природи схой ще більш нервові, ніж кяй-а. Ці види ящерів уперше були приручені на території А Тхі (свої назви отримали там же), звідки потім вивозилися на території інших країн. Рептилії легко адаптувалися до більш північного клімату, і зараз без них важко уявити життя будь-якої країни Серединного Континенту.

Жовта тувирська порода ящурів часто використовується для верхової їзди в «побутових» цілях. Витривала, витримує довгі переходи без зупинок у швидкому темпі. Ідеальна для міжміських перевезень або міжнародних подорожей сушею.

Хвилинка філології. «…Буркнув Оене, ледве не виплюнувши язика: йому завжди важко давалося розкотисте “р”». В мові Сурої Коси (е) відсутній звук «р» – у будь-якій його варіації. Навіть назву своєї столиці Сірі вимовляють приблизно як «Меіе». Невеличке пояснення, як ця пустотлива і невластива для е буква все-таки опинилася в назві міста. Нинішня столиця Коси є одним із найдавніших поселень, заснованих вигнанцями-седі на новій землі (після того, як їм довелося покинути батьківщину через звірства культу Сюве). На той час у їхній мові ще був дзвінкий альвеолярний «р» (а також «а», який пізніше також поступово перестав бути в ходу серед е-мовців).

Хвилинка фольклористики. «…Уявляючи себе великим атаманом Бангадашем». Атаман Бангадаш – напівлегендарна особистість, головний герой мехенських оповідей про героя-розбійника, який зібрав могутню банду, що тримала в страху весь північний Мехен.