Частина 4. Розділ 1. Твоє серцебиття

Час уже наближався до полудня, коли Оене, нарешті, розплющив очі. Білий спеціально не зашторював вікна, щоб легше було прокинутися, тож грайливе квітневе (вже майже травневе) сонце щосили хазяйнувало в кімнаті: вимазало жовтими плямами шафу, розлило калюжу чистого світла посеред кімнати на підлозі, розмалювало стіни.

Білий ліниво перевернувся на інший бік і обійняв подушку. Вставати страшенно не хотілося. Вони з Айнаром повернулися тільки вночі, тож в Управлінні на них чекали лише після обіду. Поспішати – вряди-годи! – було нікуди, можна трохи повалятися і насолодитися спокоєм.

Половину осені, зиму і дві третини весни Білий із Чорним провели в шаленій круговерті виїзних навчань. Усе почалося з того, що в коридорі Ядра до нього раптово підлетіла Се (навіть не змогла дочекатися, доки її підопічний повернеться на своє робоче місце) і з ентузіазмом оголосила, що завтра на світанку Оене та Айнар виїжджають на двомісячний цикл тренувань до Саалу. Це були, насправді, навчання для солдатів регулярної союзної армії, але раптово звільнилося кілька місць, і найспритніші агенти Ядра і Тенет (тобто ті, яким пощастило мати інформаторів у потрібному місці) поспішили відрядити туди своїх курсантів.

«Як не вчасно, – подумав на це Білий. – У Саалі нічні заморозки бувають уже у вересні, а кінець осені по той бік затоки вирізняється мерзенною погодою: крижані дощі, мокрий сніг, нескінченна сірість і туга. Айнар буде мерзнути. Чому не звільнилися місця де-небудь на півдні?» Але, з іншого боку, тривала поїздка – це добре. Зміна обстановки допоможе відволіктися від думок про розбите серце.

За метушнею зборів Оене тоді ледь встиг забігти до Джорджі попрощатися…

 

Як і припускав Білий, його підопічний усі ці два місяці дико мерз. Коли вони зі світанку до заходу сонця (а іноді й до наступного світанку) бігали і переміщалися, було ще терпимо. Але коли відпрацьовували засідки та інші маневри, в яких потрібно було довго перебувати в статичному положенні, справа приймала поганий оборот. Мабуть, це були найважчі моменти для Женця. Вночі ще хоч якось можна було жити, тому що його виручав Оене: обіймав тремтячого південця, який шморгав носом, розтирав його закрижанілі ноги, грів замерзлі пальці. Потім вони просто стали лягати бутербродом.

Вони прийшли до цієї пози випадково.

Похмурий рівнинний Саал, зарослий змішаним лісом, під час дощів був схожий на змерзлу губку для миття посуду: ледве натиснеш – і вже вода тече. Зводячи на ніч намет із промасленої тканини, вранці виявляєш у ньому калюжу. Всюдисуща волога примудрялася просочуватися скрізь. Просушити речі можна було тільки теплом власного тіла – поки вони на тобі. Вечірні або ранкові багаття не рятували становища, та й не щодня курсантам була доступна така розкіш.

В одну з таких ночей, яка слідувала за похмурим, позбавленим багаття вечором і вечерею з розмоклих сухарів, Білий побачив, що його підопічному зовсім зле. У Женця зуб на зуб не попадав. Він уже тиждень мучився нежиттю, а сьогодні почав ще й кашляти. «Ненавиджу північні країни», – стогнав нещасний, намагаючись якомога щільніше оповитися навколо теплого Оене, якому пощастило мати далеких північних предків і терпимість до холоду.

Білий дуже старався відігріти теплолюбне створіння, міцно притискав до себе холодне тіло, одягнене в п’ять шарів вовни, але все одно тремтяче. Під впливом миттєвого імпульсу, він перекинувся на спину, закинувши на себе легкого південця і розірвавши його контакт із холодною підлогою намету.

– М-м-м, який чудовий у мене матрац, – прохрипів Чорний. Він трохи повозився, але потім влаштувався зручно на широких грудях свого опікуна. – Тобі не важко?

– Абсолютно ні. Ти легкий. Природа дуже мудро розпорядилася, обдарувавши вас – південців – такою комплекцією. Під час поїздок на північ ви легко можете згорнутися клубочком і влягтися зверху на якогось північанина.

– Природа мудро розпорядилася, не наділивши нас бажанням вештатися країнами, де можна здохнути від холоду, – пробурчав Айнар.

Але Оене помітив, що той тремтить уже не так інтенсивно, як раніше. Схоже, почав зігріватися.

Жнець чхнув і витер шмарклі об светр Білого. Після чого промуркотів:

– Я чую, як б’ється твоє серце.

– Це не завадить тобі заснути? – турботливо поцікавився Оене.

– Навпаки. Мене це заспокоює. І додає сил. Я зможу витримати все, що завгодно, поки чую твоє серцебиття, – чи то жартома, чи то всерйоз сказав Чорний.

Південець повозився ще трохи, зручніше укладаючи вухо на лівій половині грудей свого товариша. Минуло небагато часу, і він зовсім перестав тремтіти, а незабаром примудрився навіть заснути.

Але крім холоду була ще одна річ, яка відбирала сон у виснаженого Женця. Кошмари. Бували ночі, коли він спав спокійно. А бували такі, коли Оене кілька разів прокидався від того, що Айнар стогне і смикається на ліжку або ж підхоплюється з жаху, ледь стримуючи крик. Коли таке сталося вперше, Білий списав усе на переживання від зміни обстановки. Після другого разу задумався. Після третього зрозумів, що це вже система.

– Я ж бачив, як кошмари припинилися, незабаром після перекування. Коли знову повернулися? І чому ти нічого не сказав? – м’яко поцікавився Оене і легко торкнув Женця за плече. Южанин сидів, повернувшись до нього спиною і непомітно (як він вважав) витираючи сльози і ковтаючи схлипи. У наметі було темно, але Білий відчув, як ледь помітно відпрянув Чорний від його дотику. Він прибрав руку.

– Це не пов’язано з перекуванням, – відповів Айнар, намагаючись звучати спокійно.

– Чому ти так думаєш?

Пауза була довгою. Нарешті, Жнець зважився. Мабуть, зрозумів, що пояснення не уникнути: навчання триватимуть ще довго, а ночі холодні…

– Ці кошмари з’явилися задовго до перекування. Свого часу я… не встиг ухилитися від одного закляття… і воно залишило на мені слід.

– Ти пробував показатися цілителю? – стурбовано запитав Оене.

– Це не лікується, – жорстко відповів Айнар.

Його співрозмовнику нічого було на це сказати, і в наметі знову повисла тиша. Обидва сиділи, застигнувши в мовчазній нерухомості. Оене почав переживати, що Чорний зараз знову почне мерзнути.

– Гаразд, давай спати. Сидіти – холодно, – якомога байдужіше відповів Білий і почав укладатися. Зробити вигляд, що не помітив «слабкості» південця – це, напевно, і все, чим він зараз може допомогти. Нехай Жнець повернеться до нього в обійми. Суто заради зігріву. І тільки. Не за розрадою, ні, що ви.

Оене вкотре подумав, що нічого не знає про людину, з якою живе пліч-о-пліч уже котрий місяць. Про що думає, що відчуває Айнар, прокидаючись уранці? З якими думками засинає? З якими викликами стикається день за днем? Через які жахи та випробування проходить? З якими демонами всередині себе він бореться за можливість прожити ще одну добу? Що за «сюрпризи» в тому багажі, який Чорний тягне за собою з минулого життя? І, головне, як він витримує все це?

Жнець – маг-цілитель, який відчував, як помирає його головний дар. Уже одне це здатне розірвати на частини душу будь-якого обдарованого, що має яскраво виражену спеціалізацію. Явно якісь трагічні події штовхнули південця на шлях насильства, і зрештою він втратив свою батьківщину, і тепер має поневірятися світом. Його багато років (судячи з усього) мучать кошмари, і чомусь Оене думав, що вони минули.

«Але вони й справді поступово зійшли нанівець! – спробував виправдатися перед самим собою Білий. – А потім Айнар оклигав і підняв ментальний щит, і перестав пускати мене до своєї кімнати…»

Загадкова історія, яка пов’язує Меона, Кьяш і Женця, теж має яскраво виражений темний відтінок, і від неї за кілометри тхне болем. При цьому урожденець півдня – бранець, змушений підкорятися чужим наказам і обмеженням. Перебуває в чужому для нього середовищі, де в нього немає жодної людини, яка могла б підтримати його і бути йому другом (Оене, звісно, готовий, але Чорний його на цю роль, схоже, навіть не розглядає).

Які ще драми ховаються за невидимим щитом Женця, за його уїдливими словами, саркастичною посмішкою і показовим бурчанням на тему холоду?.. Чи може ця людина коли-небудь знайти якщо не щастя, то хоча б шанс на радість і спокій? І що для цього потрібно?

«Насправді, ти знаєш, Білий. Просто боїшся…»

Айнар якийсь час ще сидів, не ворушачись, потім усе-таки заповз під ковдри, витягнувшись згори на своєму живому «матраці» і вклавши вухо на грудну клітку Білого. «Дурненький! Чого сидів? Зовсім же замерз!» Оене дбайливо обійняв підопічного і почав відігрівати теплом власного тіла, шкодуючи, що він не маг Вогню. Ось із ким ніколи не буде холодно!

Жнець трохи зігрівся і почав розслаблятися. Білий запустив пальці обох рук у його розпатлане волосся і почав масажувати шкіру голови – спочатку м’яко й невагомо, потім сильніше. Перейшов на все ще напружені м’язи шиї та плечей. Південець зітхнув і розслабився ще більше.

«Я тут, я поруч із тобою. Не бійся, це всього лише сни. Просто обійми мене. Коли тобі боляче, сумно чи страшно, – тобі достатньо покликати мене, і ти більше не будеш сам. Тобі не обов’язково справлятися з усім цим самотужки».

Зрозуміло, Оене і не думав говорити це вголос. Але постарався передати тілом. Йому пристрасно хотілося, щоб Айнар зчитав і зрозумів це послання…

Десь у середині навчань Білий помітив, що кошмари стали рідшими, а до кінця – зникли зовсім.

Вони з Женцем ніяк це не обговорювали.

 

Закінчувався перший тиждень грудня. Величезні липкі сніжинки тихо спускалися з неба, латаючи дірки в білому покривалі промерзлої дороги – там, де ступали сотні військових черевиків. Загін Оене ще рано ввечері прибув до Ортто (морського порту Саала, звідки вранці їх мав забрати корабель), і вперше за два місяці Білий із Чорним змогли нормально поїсти й поспати. Порівняно з наметом казарма здалася їм королівськими покоями.

Втомлені зголоднілі курсанти якраз наминали гарячу вечерю в їдальні, коли Оене отримав листа швидкою поштою. Пробігши його очима, він повернувся до Женця.

– Здається, мої (і твої, напевно, теж) побажання збуваються. Ми їдемо на південь. Два місяці навчань у Вірамі. Зможеш трохи зігрітися.

– Передати тобі не можу, наскільки я щасливий, – понуро пробурчав Чорний, насилу заковтуючи наваристу кашу. Його мучила температура, горло запалилося і боліло, тож зараз потішити південця могло тільки тепле ліжко і свіжі цілительські артефакти, що чекають своєї черги в їхніх похідних сумках.

Ось так, ледь переживши саальські навчання, Оене та Айнар морем вирушили в південну частину Віраму. Білий розраховував потрапити на чергову армійську рутину, на яку зберуться солдати з усього Великого Союзу, але несподівано опинився на виїзних тренуваннях загонів особливого призначення Загального Порядку. Причому, далеко не початкового рівня.

 

– Се, я тобі це обов’язково пригадаю! – стогнав Білий, ледь живий від навантажень, які здавалися йому позамежними. Нескінченні марш-кидки; ловити, переслідувати, тікати, не дати спіймати себе, хитрі пастки й хитромудрі місії… По колу й у різноманітних комбінаціях, з вельми обмеженим часом на сон.

Були моменти, коли Оене думав, що не виживе. Наприклад, завдання вибратися самотужки з лабіринту печер, затоплених морською водою. Затримуєш дихання, пірнаєш, довго нишпориш наосліп по стінах підводної печери в пошуках виходу, а потім виявляється, що виходів два. Набираєш повітря, пірнаєш у правий, довго пливеш, повітря закінчується, а тунель усе тягнеться й тягнеться. І здається, що ти помилився і треба повернути назад, але тунель такий тісний, що повернутися ти можеш тільки вперед ногами – і, здається, не в єдиному розумінні цього слова, бо на зворотний шлях тобі просто не вистачить повітря…

Майже з самого початку стажування в Ядрі Білий регулярно бував на навчаннях різного виду. Міські тренування щотижня проводили в Мере – на них навчали й відпрацьовували різного роду операції в умовах населеного пункту. Час від часу – практикуми в горах, там проходили багато всього іншого. Виїжджали також на узбережжя і на море… Але ніколи ще уроки не здавалися йому настільки жорстокими, як тут. Уперше стажер-курсант Ядра Оене Доем-еле ридав на навчаннях від паніки. Те, що він вибрався з цієї підводної пастки, – суто везіння. Що ж, для агента це, напевно, добре – якщо удача хоча б інколи тобі усміхається.

Але якщо не брати до уваги шалені навантаження, то зимовий південний Вірам був приємний. Тепло, але не спекотно. Зрідка випадають дощі – порівняно з північчю, вельми делікатні, не перетворюють землю на болото. Вдень припікає сонечко, змушуючи роздягатися.

Айнар відігрівся і почав одужувати. Перший тиждень він лежав пластом, тільки їв і спав: Оене суворо заборонив його чіпати, через що мав кілька жорстких розмов з організаторами навчання, які не вважали застуду вагомим приводом, щоб ухилятися. Але врешті-решт вони дали Чорному спокій. Другий тиждень перекований просто байдикував, медитував, приймав сонячні ванни та купався в морі. На третій тиждень він доєднався до тренувань.

 

Одного разу їм з Женцем випав вільний вечір. Несподівано для себе Оене одним із перших пройшов місію дня, яка включала блукання в катакомбах, заплив до найближчого острівця і чергове блукання – тепер уже місцевим замком. Виконавши всі завдання, пройшовши всі контрольні точки і зібравши всі «ігрові артефакти», Білий з подивом виявив, що сонце ще тільки починає хилитися до вечора. Він переплив назад на материк, маючи намір залишок дня присвятити поглинанню їжі та байдикуванню.

На березі його вже чекав Айнар, який теж встиг завершити свою навчальну місію. Стояв, уперши руки в боки і явно виглядав свого товариша. Погляд південця був гострим і грайливим. Цей тип явно щось задумав!

– Радий, що ти виявився достатньо кмітливим, щоб закінчити до опівночі. Мені було б дуже нудно самому йти за плодами о-гі.

– Плодами чого? – не зрозумів Білий.

– О-гі. Дерева такі. На них росте смачна й поживна їжа, яку я хочу. У Вірамі о-гі нечасто зустрічаються, але я виявив кілька. Переодягайся і ходімо.

Южанин ледь не стрибав від нетерпіння. «Якщо він так хоче цих плодів, то чому не пішов по них? Адже я міг би реально до глибокої ночі провозитися зі своїми завданнями». Супроводжуваний Женцем, який пропалював його нетерплячим поглядом, Оене збігав у табір і переодягнувся. Встиг навіть облитися прісною водою і схопити кілька сухарів.

– Ти занадто довго возишся. Скільки можна? Ну ходімо ж, ходімо!

– Якщо голодний, то чому не поїв? Тримай сухар.

– Я не хочу їсти, – сказав Чорний, смішно насупившись. – Я хочу о-гі.

Але, здається, чого Айнар справді жадав, так це пригод.

– Ти теж бачиш цей паркан, чи не так? – із сарказмом запитав Білий.

– Звичайно. Якщо я зміг розгледіти плоди на деревах у глибині цього саду, то й огорожу помітив, не сумнівайся.

– Тобто, ти підбиваєш мене на крадіжку.

– Те, що за цим парканом, належить місцевому багатієві. Поглянь на цей розмах! На території цього саду могли б влаштуватися тридцять три селянські маєтки.

– І що з цього випливає?

Жнець схрестив руки на грудях і закотив очі.

– По-твоєму, сильно з цієї людини убуде, якщо ми візьмемо в неї трохи їжі? До того ж, подивися на всю цю розкіш. Ти бачиш, де закінчується його володіння? Я, наприклад, ні. Цей паркан тягнеться мало не під самий горизонт. Переважній більшості жителів Віраму такі багатства й не снилися. Думаєш, це все нажито й підтримується чесним і справедливим шляхом? І заради того, щоб власник саду жив добре, нікого не гноблять і не спихають нахабно вниз соціальними сходами? Хтось же має навести справедливість. Хоча б трохи.

Оене зітхнув. Хоч би яким наївним романтиком він був, але знав, що багатства й справді стоять на чиїхось кістках і поневіряннях.

– Ми – не найбільш нужденні. Якщо вже говорити про справедливість, то правильніше було б роздати потім награбоване бідним.

– Гаразд, – проворчав південець, подумавши. – У твоїх словах є сенс. Пропоную компроміс. Ми набираємо о-гі, йдемо в сусіднє село і роздаємо їх найбільш, на наш погляд, голодним і незаможним. А частину беремо собі.

Білий проти волі посміхнувся.

– Ну ти й демон! Справжній спокусник.

Айнар манірно змахнув віями.

– Я спостерігав за цим будинком. Територія патрулюється, але охоронців небагато, вони розставлені через рівні проміжки. Ми пройдемо якраз між ними. Вони майже не ходять, а просто стоять і на всі боки роздивляються. У кращому випадку. У ще кращому – просто сплять стоячи. Упевнений, ми зуміємо пробратися в них під носом, залізти на дерево і нарвати плодів, які складемо в твою сорочку. До речі, роздягайся і зав’яжи її на зразок сумки.

Це було легше, ніж навчальні місії, хоч справа відбувалася у світлий час доби. На віддалі Оене бачив обох охоронців, між якими вони пройшли. Тих вочевидь розморило від спеки (а можливо вони нещодавно ще й пообідали). Ховаючись за розлогими сукулентами й чагарниками, злодії пробралися вглиб саду й опинилися біля високих дерев із товстими голими стовбурами, на верхівках яких стирчали пучки довгого листя і висіли гірлянди жовтувато-зелених плодів. Моторний компактний Жнець забрався на дерево, зрізав п’ять гірлянд і скинув своєму подільнику. Оене дбайливо спіймав дорогоцінну здобич і склав у сорочку.

Вийшли вони теж без пригод.

Плоди о-гі виявилися неймовірно смачними, чимось нагадували кремове ванільне тістечко. Оене із задоволенням поїдав награбоване, сидячи з Женцем на високій скелі на березі моря і розслаблено розглядаючи обриси прибережних острівців внизу. Свою гуманітарну місію вони вирішили відкласти до темнішої пори доби, щоб таємно підкинути ласощі до найбідніших домівок. Справедливість справедливістю, але якщо хтось із місцевих бовкне, що двоє прибульців роздають о-гі (а хтось бовкне обов’язково!), то проблеми матимуть не тільки вони двоє. Можливо, навіть Се і Во дістанеться.

– Ну як, совість не мучить? – з повним ротом запитав Айнар, заразливо плямкаючи та облизуючись.

– Ні. – Не можна сказати, що Білий їв набагато культурніше.

– Як так?

– А ось так. Це не перша моя крадіжка, – неохоче зізнався Оене. – Та й узагалі я, насправді, не особливо законослухняний громадянин. Хоча й намагаюся ним бути. Мої уявлення про те, що правильно, а що неправильно, іноді розходяться з буквою закону.

– Розумію, – хмикнув підбурювач. – І що ж ти вкрав?

Білий зітхнув.

– Мені було щось близько чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років, я ще був пацієнтом Великої Милості. Якось я поцупив у свого сусіда десять ессо. Пробрався до нього в палату, поки його не було, знайшов заначку і забрав собі. Напевно, я мав би відчувати докори сумління. Але жодного разу їх не відчув. Ні тоді, ні зараз.

Жнець усміхнувся.

– Дай вгадаю: цей тип чимось не задовольнив твоє уявлення про те, яким має бути ідеальний громадянин вільного суспільства, і тому ти вважаєш його гідним покарання.

– Ну чому ж так одразу? Можливо, я просто був зіпсованим підлітком, якому хотілося мати готівку, – усміхнувся Білий. – Але той тип… Так, він був мерзенним і грубим гівном, який вважав себе вищим за інших, часто ображав персонал і пацієнтів. Його часто відвідували родичі й приносили щось смачне. У такі дні улюбленим заняттям того чмиря було сісти в загальній вітальні й демонстративно жерти смаколики, не ділячись ні з ким. Іноді він навіть дражнився: «Хочеш? А я не да-а-ам! Ха-ха!» Коли йому робили зауваження, він просто ображав у відповідь і продовжував робити те, що робив. Мені часто хотілося його побити.

– Виходить, ти його покарав.

– У певному сенсі.

– Може, варто було просто натовкти йому пику?

– Не впевнений.

– Шкодуєш, що не зробив цього?

– Не знаю… Ні.

Це була правда. Коли Оене думав про те, що може й справді варто було дати волю кулакам, він згадував один випадок зі свого життя в лікарні. Тоді він дозволив собі. І напевно вбив би того хлопця, якби не санітари, які на щастя для обох опинилися поблизу. Стань Білий вбивцею, навряд чи він зараз сидів би на березі Чорнильного Моря, насолоджуючись сонцем і спокоєм.

– Наступного разу рекомендую спробувати. – Жнець зосереджено облизував руки, вкриті липким соком.

– Можливо, коли-небудь я дослухаюся до твоєї поради. Але що стосується розказаної мною ситуації, що я задоволений, що не поліз у бійку. До того ж, у мене з’явилися власні гроші.

– І на що ти їх витратив?

– Тільки не смійся. Накупив собі книжок, які давно хотів прочитати, але яких не було в бібліотеці Лікарні. Але не одразу. А коли вийшов. Бо у Великій Милості мене ніхто не відвідував і ніхто мені нічого не передавав. Було б підозріло світити грошима, які з’явилися з нізвідки. Тим паче, що той тип здійняв такий крик, коли зрозумів, що його багатства пропали!

Жнець розсміявся. Оене хмикнув і надкусив черговий плід о-гі. Сонце хилилося все нижче, морський вітер з освіжаючого ставав прохолодним. Білий зрозумів, що з голим торсом йому довго не висидіти, тому натягнув сорочку. Жнець теж утеплився: одягнув легку куртку, яка весь цей час висіла в нього на поясі.

Білий скосив очі на південний схід. Десь там, за обрієм, за невидимим зараз островом Еру, знаходяться Овальні Острови. Можна взяти корабель і трохи більше ніж за тиждень зганяти в гості туди-назад.

– А ми ж зовсім близько від твого дому, Айнар… – не втримався Оене.

– Маєш на увазі Овальні Острови? – рівно запитав Жнець.

– Так. Острів Жайворонка, на якому ти народився, – який він?

– Він…

Південець довго мовчав.

– Мені чомусь важко це описувати. – Айнар знизав плечима. Вираз його обличчя був нечитабельним. – Звичайний такий південний острів – море, гори. Всюди кози. Будинки з жовтуватого каменю із зеленими дахами. Рептилії жують колючі сукуленти. Строкаті птахи та перелітні ящури галасують так, що часом це буває оглушливо. Усюди квіти. У будь-яку пору року ти можеш знайти тут їжу – як не одне дерево плодоносить, так інше. Адже у нас майже не буває зими, у вашому розумінні цього явища. Вода навколо островів, як кажуть приїжджі, – нереально бірюзового кольору. Столиця Овальних, Райяра, має надзвичайно гармонійну й продуману забудову, вона дуже світла, хоч вулички й вузькі – інколи можна передати тазик із білизною з вікна одного будинку у вікно іншого, на протилежному боці. Але, знову ж таки, це за словами мандрівників. Для мене ж це просто місто, в якому я народився і прожив багато років. Я настільки до нього звик, що важко виокремити якісь особливості… Хоча насправді, я брешу. Я просто мало що пам’ятаю. Я там не був багато років. І я… хотів забути. Я намагаюся не згадувати тих часів. Не згадувати рідну країну і рідне місто. Кораблі, на яких ходив. Школи, в яких навчався. Навіть якщо час від часу оживляти спогади, вони поступово згасають. А якщо ти всіма силами намагаєшся цей процес прискорити… – Жнець замовк. Його розфокусований погляд ковзав лінією горизонту, ніби силкуючись проникнути крізь простір і побачити, яким став його колишній дім зараз.

Білий уже пошкодував, що не втримав язика за зубами. Варто більше думати про почуття людей, які поруч. Не варто було нагадувати Чорному про те, що він втратив. Будучи матросом, Айнар скоїв один із найтяжчих, з точки зору моряків, злочинів: убив капітана. Ще й розвісив його внутрішні (і не тільки) органи по всій каюті. Після такого йому навіть на піратські судна вхід заборонений. Ніхто не візьме його навіть юнгою – такими є неписані закони цього морського братства. А після того, як Жнець влаштував інсталяцію з тіла священика Тихих у храмі Бога Віслюка, став персоною нон-грата на всіх Островах. Якщо Айнар надумає сунутися на Овальні, його спіймають і посадять. Церковникам не передадуть, звісно, багато честі. Але судитимуть як убивцю.

– Мені шкода, що я засмутив тебе. Я не хотів. Ляпнув, не подумавши. Не варто було питати тебе про таке. – Оене потягнувся був до Айнара, але схаменувся і прибрав руку. Жнець не любив дотиків. Або вдавав, що не любив. Лише коли йому було фізично погано чи холодно, дозволяв тактильний контакт. Білий давно вже цьому дивувався. Адже він пам’ятав, як ластився до нього перекований, коли хворів.

Чорний Жнець піднявся на ноги, схопив дві з чотирьох гірлянд о-гі, що залишилися.

– Коли стемніє, я занесу їх у село. Візьму західну частину. Ти бери східну, щоб не перетинатися, – сухо сказав він, не дивлячись на співрозмовника.

І пішов, не подарувавши Білому навіть півпогляду. Оене тільки й залишалося, що сумно зітхнути і спробувати дожувати фрукт, що раптом встав поперек горла…

Білий повертався в табір уже в темряві. Його стараннями близько двадцяти вірамських родин отримали поживний десерт на сніданок, і він був задоволений.

Чорний був уже в наметі. Загорнувся у дві ковдри, бо ночі були холодні, відвернувся до стіни й лежав нерухомо. Можливо, встиг заснути. Виглядав він при цьому безмежно самотнім – у всякому разі, так здалося його сусідові. Оене завозився, намагаючись здіймати якомога менше метушні й шуму, але, на щастя, Айнар не прокинувся. Білий трохи полежав, перевертаючи в голові важкі думки, потім наважився порушити усамітнення Женця: підповз до нього ближче й обійняв. Минула хвилина, інша, третя. Південець був нерухомий, але Оене відчув, що він не спить.

«Ну все, вперте створіння, твій секрет розкрито остаточно», – усміхнувся Білий, притулився ще ближче і зарився носом у пряно пахнучий глянець волосся. Чорний не відсторонився.

 

Через місяць навчання на прибережній території групу відправили вглиб Віраму. Там вони об’єдналися з іще трьома великими загонами, і тепер невеликий полігон був під зав’язку заповнений різношерстим людом: жителі півдня, північани, горяни, степовики… Окремо кучкувалася група, що складалася із зарозумілих хлопців у кількості двадцяти трьох осіб. Навіть не розпитуючи, а просто слухаючи пересуди навколо, Оене й Айнар дізналися, що ці люди – колишні в’язні, які тепер працюють на Загальний Порядок і є першокласними мисливцями за головами.

– Що скажеш? – поцікавився Оене в Женця, киваючи в бік знаменитостей.

– Суцільний кримінальний набрід. Не бачу жодного політзека, – позіхаючи, Айнар оглянув еліту міжнародного Порядку і виніс свій вердикт.

– Ти вибач, звісно, але дуже дивно чути про це від людини з твоєю репутацією… Не вважаєш себе кримінальником? – хмикнув Білий, підрізаючи ножем відрослі нігті.

– Ні краплі. Я – політичний в’язень, – цілком серйозно відповів Жнець.

– Та годі тобі!

– Ну дивись. Усі мої діяння, які я вчинив за свою, скажімо так, кар’єру, мали політичний характер, – почав південець. Говорив він із почуттям власної гідності, анітрохи не зніяковівши перед репліками Оене. – Я не переслідував власної вигоди. Я не бажав дати вихід своїм порочним імпульсам. Я всього лише хотів зробити світ кращим. Очистити його від зла. Знаєш, коли мене вперше заарештували? За яких обставин? – Білого тут же нірошошив вушка. Чорний Жнець вирішив видати безпрецедентне одкровення. – Я допомагав повстанцям у Діссоо. Теперішній правитель цієї країни – рідкісна мерзота, а тодішній був ще гіршим. Народитися там, у ті часи – ось це було справжнє невезіння. І зробити що-небудь – важко, бо солдатів царька було мало не вдвічі більше, ніж людей. Повстанцям доводилося дуже скрутно. А «найпрекрасніше» – знаєш, що? Що Сіра Коса (так-так, оцей оплот прогресивного світу, флагман прав людини, і таке інше) підтримувала кривавий режим і допомагала придушувати народний спротив. Усе тому, що цар виступав різко проти повернення впливу Даттори, з якою Сірі тихо бодаються вже багато років. А ще дозволив одному впливовому промисловцю з Коси відкрити шахту з видобутку самоцвітів і, вважай, за безцінь спустошувати підземні багатства. Ось так усе просто. Влада і гроші. А життя і страждання людей не мають значення.

– Ти був членом повстанських загонів Діссоо? – У Білого ледь очі на лоба не полізли. Насамперед тому… що в цій північній країні дев’ять місяців з дванадцяти – нестерпно волого й холодно!

– Ні, я ніколи не приєднувався до жодних рухів, хоч і співпрацював з багатьма з них, у багатьох країнах. Я свого роду вільний художник від опору. Я просто робив деяку роботу, яка була корисна для них. Тому що вважав це правильним.

– А чому, дозволь запитати, ти не став частиною якоїсь визвольної народної дружини?

– По-перше, у мене до їхніх доктрин було багато претензій. По-друге, я бачив зсередини дві революції, які хоча б тимчасово можна було б назвати успішними. І всі закінчилися погано. Я маю на увазі, всі ці правителі – і старі, і нові, і «ставленики богів», і «висуванці з народу» – просто різні сорти лайна. Щойно хтось із них приходить до влади, всі ідеї та принципи виявляються тут же забутими. Повертаються утиски, жага наживи і дрібна гризня за владу. Але найбільше мене пригнічує все це «мирне населення». Вони не готові звільнитися. Ти проливаєш за них кров (добре б тільки чужу, але ж ще й свою!), а потім вони тебе продають за мішок харчів своїм колишнім диктаторам. Людство не готове до нового світу. Занадто багато чого в людях має змінитися. На жаль.

– І який, з огляду на все це, шлях ти намітив собі? Що тепер робити?

– Я не знаю, – з несподіваним болем вимовив Жнець. – Роками думав про це, але досі не можу знайти відповідь. Я приблизно здогадуюся, які кроки має пройти людство на шляху до побудови нового справедливого суспільства, але я й гадки не маю, як перескочити з рівня А на рівень Б…

 

Початок березня вони зустріли в Сірій Косі. Не заїжджаючи додому, Білий з Женцем прямо з Вірама посуху вирушили на південний захід Коси, у гори. Оене зрадів, що захопив із собою побільше грошей: завдяки цьому вони могли дозволити собі верхових ящурів і встигнути до початку тренувань. Це були навчання, організовані Ядром для своїх співробітників. Оене навіть побачив кілька знайомих облич (одне – аж надто близько знайоме), хоча, крім них із Женцем, нікого з Управління Мере не було.

Для південця потрапити з вірамських степів (хоч і зимових) у засніжені гори Сірої Коси було болісно. Хоча в рівнинних і прибережних районах уже щосили вирувала весна, на висоті все ще панували сніги й морози. Але навіть прокинутися в заметі та йти в кущі, провалюючись по дупу в сніг, було стократно краще, ніж нескінченна вологість Саалу. Намет відкопати легко, а ти спробуй висушити ковдру під безперервною зливою… До того ж, Оене любив сніг. Мабуть, давалася взнаки пам’ять далеких предків.

Айнар тепер знову спав на ньому щоночі, на вечірніх і ранкових привалах ліз мало не в саме багаття, щоб зігрітися, а на денних (якщо такі траплялися) намагався більше рухатися, незважаючи на те, що навантаження в тих, хто тренувався, були чималенькі. До снігу південець ставився з дивною сумішшю неприязні й поваги. Одного разу він довів Оене мало не до гикавки, коли десь посіяв свої снігоступи і по саму шапку провалився в замет, що був вищий за нього самого. Білий давно так не сміявся…

Справжнім святом для втомлених і намерзлих «ядерщиків» стала триденна стоянка в печерах біля гарячого джерела. Вхід розташовувався в абсолютно непримітному місці. Пірнувши в тріщину в скелі і пройшовши довгим темним, але просторим коридором, загін опинився у величезній печері з височенною стелею. У ній було багато невеликих отворів, у які проникало світло і повітря, тож удень можна було пересуватися приміщенням без світильників. Посеред печери розташовувався ланцюжок басейнів із вируючою водою. Говорили, що вона має цілющі властивості.

Якби не віддаленість від найближчого населеного пункту і не важкопрохідна дорога, це місце могло б стати курортом. Оене й Айнар верещали від захвату, як діти, стрибаючи в теплу воду. Бризкалися, намагалися непомітно підплисти ззаду і вщипнути за п’ятку. Словом, розважалися, як могли.

Це була перша за довгий час ніч, коли Жнець не заповз спати на свого сусіда. Навпаки, сопучи і штовхаючись, південець спробував організувати якомога щільніший дотик свого тіла до підлоги намету, що стояв на камінні, яке нагрівалося підземним жаром. Білий виявився виштовханий під саму стінку, і ледь поміщався боком на відведеному йому шматочку наметової території.

– Гаразд, я зрозумів натяк! – сміючись, Оене піднявся, знайшов артефакт-світильник і завозився, згортаючи свою ковдру.

– Куди це ти?

– Посплю зовні. Залишу тебе наодинці з цими розкішними хоромами, щоб ти зміг розпластатися в позі зірки, і ніякі сторонні тіла тобі не заважали.

– Кидаєш мене, значить? – на контрасті зі словами тон перекованого не виражав нічого, крім радості.

– Так, щось на кшталт. Солодких снів, Айнаре.

– Угу, – проворкував донезмоги задоволений Жнець.

Закривши вхід в апартаменти Чорного, Оене розстелив ковдру недалеко від намету і розтягнувся на теплому камені. Але сон не йшов. Тому Білий вирішив прискорити його прихід за допомогою купання. Скинувши з себе весь одяг і активувавши кулю-світильник, Білий босоніж попрямував до найвіддаленішого «озерця». Світильник поплив за ним, випромінюючи тьмяне світло. Білий намагався оминати групки світних куль, що ширяли в повітрі. Він чув веселі голоси і сміх, але зараз йому не хотілося компанії. Тому він попрямував туди, де не світився жоден вогник.

На краю найдальшого басейну Білий зупинився і потягнувся. Тепле каміння гріло стопи, холодне повітря, що проникало крізь дірки в стелі, гладило голу шкіру.

– А ти змінився, Оене. Хлопчик став чоловіком.

Білий мало не підскочив від несподіванки. На рефлексах він загасив світильник, відстрибнув від місця, на якому стояв. Присів, готуючись або бігти, або відбити напад. Утім, ні того, ні іншого, найімовірніше, не знадобиться. Білий знав, кому належить голос.

Кеіемі. Оене згадав його гострі зуби на своїй шиї, його шорстку долоню в себе в промежині… Чоловік, який щойно гукнув його біля басейну, був першою людиною, з якою в Білого був секс на волі. Це були перші виїзні навчання новоявленого курсанта-стажиста Доем-еле. Він тільки недавно вийшов у великий світ після довгих років ув’язнення… тобто, лікування в Великій Милости. Він майже нічого не знав, і багато чого лякався. Високий сильний хлопець із хижою посмішкою чомусь одразу звернув увагу на худорлявого нескладного хлопця з величезними від страху очима. Підійшов знайомитися, усміхнувся, простягнув руку.

– Привіт, я Кеіемі з дому Дикої Верби. Як тебе звати? Ти новенький?

Білому, котрий зазвичай уникав дотиків, довелося відповісти на рукостискання.

– Мене звати Оене. Я зовсім недавно став курсантом, – зім’ято представився він. Хотів був висмикнути руку, але співрозмовник чомусь утримував його долоню у своїй, не даючи звільнитися.

Білий пам’ятав, якими ватяними стали його ноги. Уже тоді він зрозумів, що це знайомство закінчиться чимось гарячим. Кеіемі взяв його стоячи, біля дерева. Від жорстких поштовхів, які вдавлювали його в кору, Оене потім був весь подряпаний – внутрішній бік передпліч, обличчя, груди, живіт. Що довелося пережити його дупі, Білий і уявляти не хотів. У наступні кілька днів він ледве міг ходити, а залишкові больові відчуття залишилися з ним до самого повернення в Мере. Але запаморочливе задоволення, яке тоді ледь не розірвало його на шматки, було того варте…

Білий виринув зі спогадів, піднявся, запалив світильник і знову став на краю басейну.

– Привіт, Кеіемі. Давно не бачилися.

– І справді, дуже давно! Скільки років минуло… Роки три? Чотири?

– Приблизно три з половиною, – підрахував Оене.

– Стрибай до мене. Ти ж не постояти сюди прийшов?

–- Саме так.

Оене обережно спустився у воду. Він лише віддалено міг визначити, де перебуває його співрозмовник, тому пірнати не ризикнув. Орієнтуватися за звуками, коли печерне відлуння все спотворює, – не дуже гарна ідея.

Пестливе бурління теплої води діяло розслабляюче. Білий поклав голову на «берег», витягнувся на воді й віддався грайливим маленьким бурунам. Він почув легкий плескіт праворуч, але не обернувся.

– Ти став справжнім красенем, – пролунало зовсім поруч. – Я очей від тебе не міг відвести увесь цей час. А ти лише мигцем привітався зі мною в перший день.

– А що мені слід було зробити? – з грайливим викликом відповів Білий.

– Ми не чужі одне одному люди.

– Певною мірою.

Оене повернув голову і глянув на свого співрозмовника з-під вій. Кеіемі, як і раніше, носив довге волосся і хитромудро поголену бороду. Людина постійних уподобань, на відміну від Лоема…

Білий відчув, як його пах накриває велика шорстка долоня. Кров швидше побігла по венах. У тьмяному світлі магічного артефакту було видно небагато. Але те, що Оене побачив, почало його заводити: Кеіемі хижо посміхнувся, як і раніше зберігаючи зоровий контакт. Зовсім як того разу…

Білий заплющив очі і вигнувся, маючи намір притиснутися тісніше, але оскільки під ним не було опори, то його просто почало розвертати у вертикальне положення. Кеіемі грубо притиснув його до стінки басейну, вклинивши своє коліно між стегон. Накрив губи жадібним цілунком. Оене відчув, як його починають розробляти нетерплячі пальці. У стегно впиралося щось тверде, і Білий відчував, що палкий коханець готовий узяти його просто зараз.

– Почекай. Не тут.

– Соромишся? Ми можемо вимкнути світильник.

– Не в тому річ. Терпіти не можу, коли вода заливається в дупу. І так, тепер я роблю це тільки зі змазкою. Тобі доведеться за нею збігати…

Стіни печери теж були теплими. Щокою, передпліччями, грудьми, животом Оене відчував шорстке каміння, що злегка дряпало шкіру. Це було значно м’якше, ніж кора. І цього разу була змазка. Але загалом сьогоднішнє дійство нагадувало події 3,5-річної давнини. І це було добре.

Білий закусив руку, щоб не стогнати. Коханець вбивався в нього безжальними рухами. Дотики пальців-тисків напевно залишать відмітини на грудях, боках, сідницях і внутрішній стороні стегон. Білий пошкодував, що так необачно погодився на секс. Попереду два дні відпочинку в печерах, і шкода буде провести їх без купання. У всякому разі, у світлий час доби.

Кеіемі шаленів. Здавалося, його тільки заводить те, що його коханець висуває умови і намагається йому вказувати.

– Мовчати! Я буду тебе трахати так, як вважатиму за потрібне!

– Ні, не будеш, – підбурив його Оене. Але замість того, щоб відсторонитися, тільки ще більше прогнувся в попереку.

– Треба ж! Кошеня відростило кігті.

Сильна рука стиснула горло Білого. Він відчував, як по ногах стікає олія – у пориві пристрасті Кеіемі вилив забагато.

– Я хочу, щоб ти кінчив просто зараз. Попрацюй рукою, будь слухняним хлопчиком.

– Ще чого, – здавлено прохрипів Оене. – Я збираюся насолоджуватися довго.

– Я не витримаю. Ти, демони тебе роздери, занадто заводиш мене!

– А як же самоконтроль? Хороший розвідник повинен володіти собою…

Білий відчув, що з нього виходять, і що його розвертають на сто вісімдесят градусів. Оглушливий ляпас.

– Поговори тут іще!

Коханець грубо жбурнув Білого спиною на кам’яну підлогу печери. Не надто переймаючись збереженням його шкури, підтягнув до себе за ногу і увійшов точним жорстким рухом. Це було трохи несподівано, і Оене не встиг придушити стогін. Звук, посилений відлунням, рознісся печерою.

«Сподіваюся, у цій частині нікого немає, а тим людям, біля центрального басейну, за розмовами не чути…»

Кут проникнення змінився, і тепер Оене хотілося кричати від кожної фрикції. Безжальні сильні пальці стиснули член Білого і почали жорстко рухатися вгору-вниз, майже надриваючи вуздечку. Це було нестерпно. Оене затримав дихання, щоб не закричати. Перед очима затанцювали зірки. Тіло вигнулося в солодкій судомі.

Коханець не надовго від нього відстав.

– Хха! Хтось тут зібрався довго насолоджуватися, – глузливо сказав Кеіемі, віддихавшись після оргазму. – А як же самоконтроль? Хороший розвідник повинен володіти собою.

– Та пішов ти, – хрипко відповів Білий, ледве в силах дихати після пережитого. Що ж, сьогодні він точно добре засне. «Рахунок 1:1, Лоеме».

 

Прокинувся Білий пізно. І досить швидко дізнався, що пропустив перший прийом їжі. Чергові вже вимивали котли. «О ні! Напевно й Айнар теж не поїв!» Зазвичай Чорний насилу прокидався вранці, тому будити його на сніданок було обов’язком піклувальника.

Білий обережно заглянув у намет. Він був порожній. «Можливо, йому все-таки пощастило, і він встиг». Схопивши кілька сухарів і хрустячи дорогою, Білий вирушив на пошуки Женця. Свого товариша він знайшов біля дальньої стіни, майже на тому ж місці, де вчора Кеіемі возив його спиною по кам’яній підлозі.

Жнець сидів у позі медитації, але очі його були відкриті, погляд розфокусовано ковзав водними баранчиками. Обличчя було непроникне – це не сподобалося Білому відразу.

– Айнаре?

Жодної реакції. Здається, Білого вирішили ігнорувати.

– Я бачу, що ти не медитуєш, а просто сидиш. Ти снідав?

Як і раніше, немає відповіді.

– Щось сталося? Айнаре, будь ласка, поговори зі мною. Чому ти в такому стані?

Повний ігнор.

– Це через мене? Я щось зробив не так?

Грішним ділом, Білий подумав, що він якось замішаний. Хоча, можливо, це просто дається взнаки властивість його особистості: у дитинстві, коли мама з батьком сварилися, і батько в гніві жбурляв об стіну посудом, маленький Оене теж чомусь думав, що сваряться через нього… Нині Білий не мав анінайменшого уявлення, чим він міг зачепити Женця. Тим, що кинув його на ніч одного? Але ж він і сам був радий!

– Я хочу побути сам, – нарешті, вимовив Чорний, як і раніше, не дивлячись на Оене.

– Добре… – Білий був збентежений. У Женця давно не було таких нападів відчуження, і він сильно занепокоївся. – Я йду. Дай мені знати, якщо тобі буде що-небудь потрібно.

Наступні дві ночі, поки їхній загін стояв у печері, Оене й Айнар не обмінялися й п’ятьма фразами. Білий спав поза наметом, перед сном заглядаючи до далекого басейну, де на нього вже чекали Кеіемі та пляшечка олії. Але навіть нічні розваги не могли придушити фонової тривоги, яка з’їдала Білого. Він, як і раніше, губився в здогадах, що сталося, а південець, як і раніше, не бажав спілкуватися.

Але коли блаженні три дні відпочинку в термах минули, Айнар опинився в безвихідному становищі.

Їхній загін розбився на невеликі купки, і кожна попрямувала у свій бік. Кеіемі зі своєю групою пішов кудись на південь, а група Оене і Женця – на північний схід. Ніч видалася вітряною і сніжною. Білий із занепокоєнням спостерігав, як південець, скрутившись у донезмоги компактну кульку під трьома ковдрами, намагається себе зігріти. Він, як і раніше, не розмовляв із Білим.

Час минав. Вони вже давно мали б бачити десятий сон, але обидва не спали. Айнар трусився від холоду, а Білий повільно закипав. «Грьобаний паршивець! Та що ж сталося?!» Оене вперше в житті ТАК сильно розлютився на свого підопічного. Навіть глузування не могли викликати в ньому більшого гніву, ніж ці дивні спроби комусь щось довести через запалення легенів.

– Та щоб тебе демони зжерли, Айнаре! – вголос сказав Оене. Він оживив світильник. – Якого лихого ти твориш? Чому не говориш зі мною?

Жодної реакції у відповідь.

– Тобі краще повернутися самому, інакше я силою витягну тебе з твого кокона і змушу поговорити. Я міг терпіти твою дивну поведінку в печері, де було тепло. Але зараз я не маю наміру лежати й дивитися, як ти відморозиш собі дупу.

Тиша.

І тут Білого прорвало. Усі ті рази, коли роздратування, злість, образа та інші негативні почуття (що виникали у відповідь на поведінку Женця) накопичувалися в ньому, не маючи виходу, – усе це раптом стиснулося в один потужний імпульс. Білий у серцях зірвав ковдри з тремтячого тіла, схопив Женця за зап’ястя і ривком привів у положення сидячи. Він очікував, що Чорний буде брикатися, бризкати ядом, битися… Але Айнар лише мовчки дивився на свого мучителя, і в очах його було стільки смутку, що войовничий запал Оене миттєво вичерпався.

– Айнаре, що сталося? Я можу допомогти тобі?

Але Жнець, як і раніше, мовчав.

– Іди до мене. – Оене дбайливо притягнув до себе розпатланого південця, взяв у долоні його холодні руки і почав розтирати. Дотягнувся до ковдр і закутав товариша в кокон. Почав заколисувати його, як дитину. Жнець не видавав звуків і не рухався, тільки трясся від холоду. Білий заговорив, намагаючись звучати якомога м’якше. – Добре, не хочеш говорити – мовчи. Але давай ляжемо. Як зазвичай. Я знизу, ти зверху. Ти швидко зігрієшся. Нікому не стане краще, якщо ти продовжиш мерзнути.

Все ще утримуючи Женця в обіймах, Оене погасив світильник, ліг на спину, тягнучи південця за собою, і накрив зверху всіма ковдрами, які в них були на двох. Айнар повільно відігрівався в його руках.

– Ненавиджу північан. Не здивуюся, якщо ви залишаєтеся теплими, навіть вмерзнувши в кригу, – раптом подав голос Жнець. Це було його звичайне бурчання, і Оене мимоволі посміхнувся. Хоча й розумів, що наразі це маска. Якщо по-справжньому, то Жнецю зараз дуже боляче, але він чомусь уперто не каже, чому.

– Треба ж якось гріти вас, мерзляків, – Білий вирішив підтримати гру і не лізти Чорному в душу. Дозволяє відігріти себе – уже добре.

Жнець завозився, ніби навмисне наступаючи ліктями на синці, яких Кеіемі наставив Білому у великих кількостях. Оене мимоволі зашипів.

– Що таке? Боляче? – поцікавився Жнець. У його голосі не чулося ні краплі співчуття.

– Трохи, – неохоче зізнався Оене. – Але нічого страшного. Головне, обережніше з ліктями.

– А де болить? Тут? – Айнар ткнув пальцем якраз у смачну чорну синячину на грудях. Оене здавлено застогнав. – Або тут? – Жнець знову знайшов болюче місце, ніби міг бачити в темряві крізь светри.

– Гей! Що ти робиш?

– Вибач, – промурлив Жнець без найменшого натяку на каяття. – Де ти встиг обзавестися синцями? У нас же не було тренувань останніми днями?

– Е-е-е-е… – Білому було ніяково говорити про причину. Але дружба передбачає відвертість, а Оене вважав Айнара своїм другом (навіть якщо той у відповідь не вважав Оене своїм). – Я… провів ті ночі в печері з одним хлопцем.

Хочеш, щоб із тобою були відверті, насамперед будь відвертим сам. Це ж так працює?

– Тобто?

«Айнар і справді не розуміє, чи просто придурюється?»

– Ми з ним… У нас був секс.

– І..?

– Що – «і»?

– Це мало б мені що-небудь пояснити?

– Взагалі-то так.

– Моя тобі порада: якщо бажаєш зробити світ кращим, не йди викладацьким шляхом. З твоїми здібностями до пояснення ти випустиш учнів із нульовими знаннями.

– У мене і в думках не було викладати тобі основи тілесної близькості.

– А ти не подумав про те, що я можу виявитися незайманцем – чистим і непорочним настільки, що навіть поцілунку у своєму житті не бачив. І навіть якщо я напружу фантазію, то це мені не особливо допоможе.

– Та годі! Ти-то? Незайманий?!

– Чому б і ні, – Айнар ображено засопів.

Оене покусав губу. Він ніколи особливо не замислювався над тим, що в минулому являло собою сексуальне життя його товариша. Просто чомусь завжди припускав, що воно в нього було. Через вік, напевно. Хоча більш імовірно, що через красиву зовнішність.

– Ну? – Жнець знову ткнув пальцем у синець.

– Ай! Що – «ну»?

– Розповідай, – зажадав нахаба. Здавалося, перепалка його трохи розбурхала. У голосі з’явилося більше життя.

– Ні.

– Ти жахлива людина. А що як я сьогодні помру, і це мій єдиний шанс дізнатися, що таке секс?

– З чого б тобі помирати.

– Усі помруть. Просто хтось – раніше. Раптом це буду я?

– Не будеш, – Оене закотив очі.

– З чого така впевненість?

– Я не відчуваю твоєї смерті.

– У тебе мерехтливий дар. Ти не завжди це відчуваєш.

– Припустимо. Сніжинки мені нашептали, що твій час ще не настав.

– Сніжинки – це вода. А ти маг Повітря.

– Ти нестерпний!

– Ви тільки подивіться тільки на цього жаднюгу! Шкодує пари слів для вмираючого.

Жнець знову безжально (і безпомилково) ткнув пальцем у синець. Білий зашипів і перехопив пустотливу руку за тонке зап’ястя. У його душі одночасно вирували два почуття: роздратування і веселощі.

– Та коли вже ти вгомонишся?!

– Коли ти розкажеш.

– О сили Джерельні!

– Крім пальців у мене є ще й лікті.

– Тільки спробуй! Айнар! Ні!.. Ох!..

Відчуваючи, що програє, Оене застосував заборонений прийом. Піднирнувши під светри і сорочку, Білий пройшовся пальцями по боках і ребрах супротивника. І запізно подумав, що ніколи ще не було між ними дотиків таких безпардонних і таких… інтимних…

– Ні-і-і-і! – заволав південець. Оене довелося витягнути руку з-під його одягу і втиснути надто гучного провокатора обличчям у свої груди, щоб не розбудив увесь табір.

– Ти чого розверещався? Хочеш решту місяця казан драяти за порушення дисципліни?

– Цього не станеться, якщо ти перестанеш мене провокувати і все розповіси, – зі сміхом сказав Чорний, понизивши голос до шепоту.

– О Джерела! Це неможливо! Ця людина непробивна!

– Ти винен мені пояснення! Чому від сексу можуть взятися синці?

– Добре! – простогнав Білий, капітулюючи. – Річ у тім, що… я люблю, щоб було жорстко. – Білий відчував, що ще трохи –і його щоки згорять у пекельному полум’ї. Від збентеження йому стало так спекотно, що, напевно, він міг би обігріти цілий взвод змерзлих південців.

– Щось я не зрозумів, – протягнув Айнар. – Два хлопці. Хто з вас кого?

– О Джерела! Як же важко про це говорити! Будь ласка, не змушуй мене продовжувати це. – І, зібравшись із силами, буквально на одному видиху: – Мені подобається, коли мене грубо беруть. Іноді я і сам прошу своїх коханців зробити мені боляче.

– Давай підсумуємо: ти любиш, щоб тебе трахали в дупу і…

– Ти знущаєшся?!

– Чому ти так вирішив? Зовсім я не знущаюся. Просто хочу зрозуміти. Отже. Поки тебе жорстко натягують…

– Ще один коментар чи запитання про моє сексуальне життя – і підеш спати на вулицю!

– Добре-добре, не кип’ятись, – промурликав Жнець, змилостивившись. Його голос був сповнений задоволення. Здається, моральні муки Оене і перемога в суперечці його трохи розвеселили. Напевно, Білий і справді щось зробив не так (знати б, що саме?..), і це було його маленьким покаранням. – Не скажу більше ні слова. Буду мовчки спати.

Південець приклав вухо до лівої частини грудей Оене і затих. Білому здалося, що той засинає.

– Треба ж, за ці три дні я вже встиг скучити за твоїм серцебиттям, – раптом вимовив Айнар зовсім іншим тоном.

– Воно теж страшенно за тобою сумувало, капоснику, – з ніжністю відповів Оене і погладив Женця по голові. Потім запустив п’ятірню в шовкову гриву.

– Купи мені арфу.

– Ти вмієш на ній грати?

– Ні, просто хочу, щоб вона стояла в кутку, а я буду дивитися на неї закоханими очима.

– Що за агресивне невігластво? Те, що тобі здається єдино можливим, насправді є лише одне з безлічі, – нудним голосом, наслідуючи свого викладача, промовив Оене. – Наприклад, арфу можна хотіти, щоб якраз-таки навчитися на ній грати.

– Логічно, – знехотя визнав Жнець.

– Щойно приїдемо в Мере – підемо в крамницю музичних інструментів. Чому раніше не попросив?

У відповідь Жнець тільки зітхнув і ще міцніше притиснувся до грудей Білого. Той дбайливо підтягнув ковдру вище, запечатавши найменші щілини довкола шиї південця. Поклав велику теплу долоню на його маленьке, все ще холодне вухо.

– На добраніч, Айнаре. Солодких снів, – сказав Оене. І прошепотів одними губами: – Як шкода, що скоро ми повернемося в Мере, і більше не потрібно буде спати разом.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

«У Саалі нічні заморозки бувають уже у вересні, а кінець осені по той бік затоки вирізняється мерзенною погодою» – див. карту нижче. Хоч Сіра Коса і знаходиться не так вже й далеко від Саалу (географічно), але клімат у Косі та північних країнах Лазоревої Затоки дуже сильно різниться. Можливо, виною тому вітри Північної Протоки, які досягають навіть південних областей Даттори і Саалу.

Щодо втрати основного дару. У більшості магів немає особливо проявленої схильності до якогось з аспектів – цілительства, наприклад, або віщування. Здебільшого обдаровані – універсали (в рамках даних їм дарів). І якщо, теоретично, вони втратять якесь уміння, то це не травмує їх так сильно, як чарівника з наявністю «основного дару».

«Ось так, ледь переживши саальські навчання, Оене та Айнар морем вирушили в південну частину Віраму» – див. карту нижче:

Е́ссо – офіційна валюта Сірої Коси. Є також більш дрібні: у-ні́ та ме́у. 1 ессо = 100 у-ні. 1 у-ні = 100 меу. Тобто, 10 ессо, які вкрав Оене, – це доволі відчутна сума.