Частина 4: Нормальні герої

Нормальные герои

Всегда идут в обход!

– з фільму «Айболит-66»

цитата наведена мовою оригіналу

«Горе переможеному» плив крізь варп, щодня наближаючи мету всієї поїздки – Бордію.

Максиміліан іноді спілкувався зі своїм колегою Майлзом, але спілкування це було якимось сухим, виключно діловим і геть-чисто позбавленим емоцій. Здавалося, два інквізитори-радикали ходили один навколо одного та тільки й чекали, коли ж один із них припуститься якоїсь помилки. І тоді його брудну білизну, скелети, ящики секс-іграшок, і що ще він у своїй шафі ховає можна буде витягнути і прилюдно перетрусити.

Адель майже весь час сиділа в інквізиторських апартаментах, рідко показуючись із них лише на військові наради. Ксарта навпаки скрізь ходила і з усіма спілкувалася. Брат Гвілар, що постійно супроводжував її, справляв на оточуючих гвардійців воістину чарівну дію: від благоговійного страху до крайньої міри наснаги.

– Чому вони так радіють? – якось спитав він, коли вони з Ксартою залишали нижню палубу після чергової прогулянки, – Що я зробив?

– Я тобі казала, що посміхнутися і сказати «Імператор любить вас!» – це краще, ніж мовчки витріщатись на них поглядом, яким можна рубати людей навпіл, – вона подивилася на бойового брата знизу вгору, – ти для них – напівбог, символ тріумфу Імператора. Гвардійці мають шанувати тебе, а не боятися. Налякати їх до смерті ти завжди встигнеш.

Двійко веселих здорованів Ульв і Гуннар прийшли знайомитися першими. Вони абсолютно нетактовно вдерлися після тренування в блок, де жили Гвілар і Ксарта з пропозицією прямо зараз піти до їдальні та пообідати разом. В якості альтернативи Гуннар запропонував вирушити обідати до нього в каюту, і хитро підморгнув, тому Ксарта погодилася на їдальню. У перші ж п’ятнадцять хвилин спілкування з’ясувалося, що їх зіслали з ордену до Варти за пияцтво, сподіваючись, що за десять років там вони забудуть, що таке мьод і який він на смак. А Ксав’єра призначили старшим над цими двома пияками у якості покарання за якісь службові порушення. Скільки треба випити, і що мало статися, щоб Космічних Вовків виперли з ордену за пияцтво, Ксарта навіть не здогадувалася.

Загалом брати були веселі та доброзичливі, але всі їхні розповіді про подвиги і пригоди або починалися, або закінчувалися розпитим на двох барильцем мьоду. Ще вони намагалися похабно пожартувати на адресу Ксарти, вона віджартовувалась, та так, що червоніти довелося самим Вовкам. Гвілар, що ніколи не стикався з похабним гумором, спочатку сидів з нерозуміючим виглядом, потім спробував тихо запитати у Ксарти, про що взагалі був останній жарт, але демонхост не встигла нічого сказати – Вовки почали в подробицях йому пояснювати. Молодий Храмовник почервонів, зблід і відчув палке бажання стати маленьким і закотитися під стіл. На що Ульв і Гуннар тут же сказали, що всі Чорні Храмовники – ханжі, моралісти та зануди, і коли вже він, брат Гвілар, потрапив у компанію Космічних Вовків, то вони обов’язково навчать його бути справжнім мужчиною. «Справжнє мужчинство» в їхньому розумінні полягало в умінні з’їсти за столом більше, ніж сусід по столу справа, випити, пожартувати вульгарний жарт, натовкти пику сусідові по столу зліва і танцювати ритуальні танці з жінкою на плечі.

– Не зважай, у них на Фенрісі так заведено, – сказала на вухо братові Гвілару Ксарта.

Згодом демонхост справді перестала чухатись у присутності свого охоронця. Вона помітила це тільки тоді, коли повз неї пройшов Ксав’єр, а її хвіст і вуха ніяк не відреагували на безпосередню близькість освяченої броні та справжнього живого капелана.

…

– Бордіанці – погані солдати, дисципліни не навчені, воювати у формуванні більше пари сотень людей не можуть, командирів не люблять, – розповідала Ксарта, – з тим, що на Бордії постійно йде громадянська війна, це парадоксальне явище. Чому так? Тому що більшості бордіанців байдуже, в якій державі і за якого правителя жити. Вони воювати за ідею і державу добровільно не йдуть. У великих державах до армії забирають примусово тих, хто не встиг ні влаштуватися на стратегічно важливу роботу, ні наплодити дітей.

Команди інквізиторів Майлза та Валевскі зайняли конференцзалу та розпочали обмін стратегічною інформацією.

– На Бордії не беруть до армії батьків? – здивувався Гвілар.

– Тих, у кого наймолодшій дитині менше трьох років, або малолітніх дітей сумарно більше чотирьох, – пояснив Алексіус, – на Бордії дитиноцентрична концепція сім’ї, яка також є місцевим парадоксом. Наявність дитини дає її батькові величезні права та пільги. При цьому сама дитина, особливо дівчинка, є заручником волі батька та живе у підпорядкуванні йому до повноліття – чотирнадцяти років. Відбір до армії починається з п’ятнадцяти. Чоловік вважається старим, не придатним для війни у ​​сорок років, і саме у цьому віці бордіанці припиняють плодитися.

– А до безплідної жінки ставлення гірше, ніж до худоби, – додала Ксарта, – навіть із боку власних батьків. На ґрунті безпліддя чоловік може вимагати розлучення та вигнати жінку з дому. Гірше доводиться лише матері псайкера чи мутанта.

– Чому? – здивувалася Адель.

– Псайкери на Бордії народжуються один раз на багато років, – продовжувала демонхост, – але не нижче за рівень Бета. Тому майже ніхто не знає ні що таке псі-здібності, ні як із ними поводитися. І як тільки у дитини проявляється її дар… її вбивають. Іноді разом із матір’ю. Бордіанський закон забороняє вбивати дітей, і це єдиний випадок, коли його можна порушити.

– А з мутантами у них як? – спитав Ксав’єр, – Багато мутантів?

– Бувають, як і на будь-якій планеті поряд з Оком Жаху, – відповіла Ксарта, – вони безправні з народження, і їх продають у рабство за першої ж нагоди. Зазвичай після досягнення п’яти чи шести років. Якщо сім’я з якихось причин не продає дитину-мутанта, вона залишається на утриманні батьків: ні в армію, ні на роботу її все одно не візьмуть – хіба що в сімейну справу, якщо вона є. Екзотична зовнішність мутантів цінується, особливі фізіологічні потреби – навпаки. Багато дітей-мутантів помирають у дитинстві. Причини смерті не афішуються, але здебільшого це задушення подушкою. На таке порушення закону зазвичай заплющують очі, тому що мутант у сім’ї – це ганьба, і виховувати мутантів ніхто не хоче.

– Ти кажеш, постійна громадянська війна, – зовсім не в тему втрутився в розповідь інквізитор Майлз, – повинні бути кадрові офіцери, система командування, забезпечення…

– На Бордії кілька держав, – відповів замість Ксарти Алексіус, – у трьох з них армія – робота, що добре оплачується. І за іронією долі це маленькі держави, які не мають великих людських ресурсів. До нас за допомогою звернувся Жедмар – друга за величиною держава. Великі держави звикли воювати шляхом закидання супротивника м’ясом. Технологічний рівень у всіх приблизно однаковий, і перевага в живій силі дозволяє перемагати навіть дисциплінованіших і краще навчених противників. Нехай і з великими втратами. А щодо кадрових офіцерів – у Жедмарі сімейна спадкоємність, високі посади зазвичай передаються шляхом просування по службі своїх синів, племінників, зятів…

– Гаразд, залишимо бордіанські проблеми бордіанцям, – сказав Максиміліан, – скільки потенційної військової сили в регіоні, де засів ймовірний генокульт?

– За останніми даними – у місті розквартировано один полк, – відповів Ксав’єр, – але поки ми туди прилетимо, можуть підтягнутися ще військові частини.

– На нашому боці імперська дисципліна, вишкіл, віра в Імператора, перевага в технологіях… – перерахував Майлз.

– Полк востроянців і хрестовий похід із півтора сотен Чорних Храмовників, – закінчив за нього брат Гвілар.

Ксав’єр відкинувся в масивному кріслі і потягнувся, шарудячи сервоприводами броні.

– Я думаю, нам варто розгорнути війська у трьох точках, оточити місто, щоб ні увійти, ні вийти, оголосити карантин, провести чистку…

– Це все правильно, – відповів Макс, – але для початку треба провести розвідку. Ксарто, що ти думаєш із цього приводу?

– Генокради скоріш за все сидять у катакомбах та підвалах під містом, як казав півгодини тому шановний Алексіус. І ці катакомби точно охороняють. Навряд чи ксеноси не закинули своїх до міської поліції. Якщо ми висадимо кілька груп із пари розвідників кожна, їх відловлять на входах у підвали. Бордіанці не дисципліновані і погано підкоряються наказам навіть від безпосереднього керівництва, до того ж дуже цікаві. І в них нюх на чужинців, – повторила вона, – до чого це я? До того, щоб відволікти всю охорону разом, треба показати щось настільки велике, щоб його всі побачили, і настільки незвичайне, щоб всі навколо збіглися подивитися. Тоді охоронців навіть прямий наказ залишатись на місцях не втримає.

– Ти хочеш сказати, що нам потрібно влаштувати шоу десь подалі від ймовірних входів у систему підвалів, – заговорив Ксав’єр, – щоб відволікти аборигенів та підвали залишилися без охорони?

– Або її кількість зменшилася приблизно вдвічі-втричі, – відповіла Ксарта.

– У нас є мапа міських підвалів та каналізації, – Алексіус натиснув кнопку на гололітичному столі, і мапа міста змінилася мапою підвалів, труб та нерукотворних печер, – але вона неповна. На неї нанесені не всі наявні входи та виходи всередині міста. Печери виходять за межі міста у трьох місцях, і цих частин мапи у нас теж немає.

– Я б не відправляв людей у ​​печери навмання, – сказав інквізитор Валевскі, підійшовши до гололіту і знову переключивши його на мапу міста, – пропоную запустити до міста дванадцять пар розвідників, щоб просто оглянути стан входів та порахувати охорону. Після цього приблизно прикинути, як розподілити сили при оточенні. Три озброєні групи по десять осіб можуть спуститися через виходи, що знаходяться за межею міста – там точно мають бути виходи, навіть якщо ми про них не знаємо, і їх немає на карті. А шоу-групу, яка має привертати до себе увагу, я пропоную закинути на міську площу. За останніми даними, там знаходиться рабський ринок, і народу там дуже багато. Містечко невелике, протяжність каналізації – теж. Чутка про щось незвичайне розповзеться швидко, і дивитися збіжаться всі.

– Добре. Завтра обговоримо цей план з полковником Паляницею, щоб він проінструктував людей і почав підготовку зі свого боку, – сказав Майлз, – з маршалом Аленом зв’яжемося пізніше, тому що допомога Храмовників знадобиться вже після того, як ми отримаємо свіжі розвіддані.

– У мене є пропозиція, – несподівано для всіх заговорила Адель, – у нас є чотири космодесантники та мутантка…

– Пропонуєш мені та братам йти розважати натовп? – підняла брову Ксарта.

– Таких як ти в цьому селі точно ніколи не бачили, – самовдоволено відповіла ельдарка, – до того ж за останніми даними на цій планеті іноді можна зустріти друкхарі. Вони мене нюхом учують, і місію буде зірвано.

– Адель залишиться в штабі, – з натиском промовив Шон Майлз.

– Тоді Ксарта очолить розвідувальну операцію і керуватиме підготовкою, – парирував Максиміліан.

«Господарю, ти чого?» – подумки запитала його Ксарта.

«Краще так, ніж Майлз засуне керівником капелана чи діда», – подумав інквізитор.

– Ви впевнені? – співчутливо запитав Ксав’єр, – У дитини точно є необхідний бойовий досвід?

– Це дитина рівня Бета, брате-капелане, – відповів Макс Валевскі, – до того ж, з нею вирушить як мінімум брат Гвілар.

– Я нікуди її одну не відпущу, – нетерплячим заперечень тоном промовив Гвілар.

– Добре, – демонхост кивнула, – у мене є думка з цього приводу. Раз у нас є ймовірність зустрічі з друкхарі, я пропоную…

…

– Я не хочу! Я не буду! Це святотатство!

– Гвіларе, а давай ти не будеш колотити пафос і плескати своєю праведною ненавистю на всіх довкола, – невдоволеним тоном запропонувала Ксарта.

– Ми просто пофарбуємо твою броню на якийсь час. Потім відмиємо. Фарба «вечірній камуфляж» змивається водою. Нам треба вийти в місто, все роздивитися, порахувати ймовірних супротивників, передати координати та повернутися! Все! – мовив Ульв, що сидів у кутку ангара і фарбував наплічники в рожевий колір.

– Не буде цього! – у гніві ревів Гвілар, – Я не для того отримав броню в ордені, щоб поганити її єретичними малюнками! Вся ця розвідка – просто богомерзький маскарад єретиків та цирк виродків!

– Справжній цирк виродків унизу, на планеті. Якщо ми зіткнемося з друкхарі, то тебе в твоїх чорно-білих обладунках відразу впізнають як противника. І вб’ють, – спробував звернутися до розсудливості Храмовника Гуннар, – гопою затопчуть. Або чого гіршого, візьмуть у полон, а там…

– Гвіларушко, – перебила Вовка Ксарта, – вибирай: або ми фарбуємо тебе в приємний оку пурпуровий колір, або одягаємо на тебе кайдани і нашийник, і ведемо на рабський ринок як товар.

Після цих слів Ульв і Гуннар переглянулись і хором зареготали.

– Не знаю, як Гвілар, а я згоден, – сказав Ульв, – може, в нього і пафос зменшиться.

– Так! Ми продамо його друкхарі за хорошу ціну – на барило мьоду має вистачити! – Гуннар підтримував свого брата.

– Богохульники, – гукнув Гвілар, – ви ще скажіть, що Ксарта на мені верхи поїде!

– Поїде! Ми навіть її підсадимо! – хором відповіли Вовки і знову зареготали.

– Ой, а ріжки справжні? – спитав Гуннар, бачачи, що Ксарта зняла з голови хустку.

Він навіть простяг руку, щоб доторкнутися до них, але демонхост зупинила його, просто піднявши руку і доклавши невелике ментальне зусилля.

– Не треба тикати їх пальцем – відпаде.

– На який клей ти їх клеїла, що вони можуть відпасти від… – обурився Вовк.

– Палець відпаде, – хитро посміхнулася Ксарта.

Гвілар замислився. Навколо нього творилося формене свавілля на межі єресі: браві космодесантники фарбували свої обладунки в кольори легіону зрадників, а процесом керувала… Храмовник навіть не знав, хто вона насправді: чи то мутантка, чи то демониця, чи то ксеножінка інквізитора Максиміліана. Коли вона скинула спідницю, і Гвілар побачив справжній живий та рухливий хвіст з китичкою, праведна лють запалала з новою силою. Вовки аж присвиснули. Ксарта була тонка і неймовірно тендітна, з фігурою підлітка і задовгими для свого зросту ногами. Бліда з бузковим відливом шкіра, здавалося, слабко світилася в напівтемряві ангару. Щоб зламати їй шию, бойовому братові достатньо було простягнути руку і стиснути, але він чомусь не міг. Щось глибоко всередині противилося цьому пориву, умовляло його, що ким би вона не була – вона лише маленька дурна дитина.

Перед ним постав складний вибір: зганьбити святі обладунки хаоситською мазнею, дозволити цим трьом закувати його в кайдани і водити по ринку як бранця, якого хочуть продати, або…

– Якщо тобі не подобається ідея фарбуватися в рожевий чи ходити в кайданах, – заговорив Ульв, – ти можеш відмовитися…

– І сидіти тут, як останній боягуз, який вирішив уникнути можливої ​​битви! – закінчив за нього Гуннар, – А прикриватися чистотою та святістю обладунків – взагалі гріх. Ганьба тобі, Гвіларе, я був про тебе кращої думки.

– Гвіларе, – Ксарта раптово стала незвично серйозною, – якщо ти добровільно цього не зробиш, тобі накаже Імператор в особі інквізитора Валевскі.

Ульв та Гуннар згідно закивали.

– Ох, добре, – з кислою міною сказав Гвілар, – давайте сюди ланцюги, нехай ваша шестерня зліпить якусь подобу наручників.

…

Через кілька годин роботи в ангарі четверо розвідників виглядали як справжня банда Хаосу. Ульв і Гуннар, крім рожевих із золотом обладунків, несли на собі фарбовані полотна із символами Темних Богів. Малювали Вовки погано, тому знамена вийшли трохи криві та потеклі, як Ксарта не намагалася їх виправити. Подекуди на обладунках красувалися розфарбовані шипи та інший бутафорський рельєф з незрозумілого матеріалу, авторства Велми та її машини. Під ним ховалися печатки чистоти та рельєфні імперські орли, яких не можна було просто взяти та зафарбувати. Одягнена в збрую з тонких шкіряних ремінців на самі лише чорні труси Ксарта сиділа на плечах Гвілара, що при ходьбі брязкав важкими ланцюгами, якими були скуті його руки. Масивний ланцюг тягнувся від наручників до залізного нашийника. Хрестоносець не був дуже радий кілограмам металу на руках і дівчині, що звісила ноги на його нагрудник, але намагався хоча б не скреготіти зубами. Поруч стояли два мотоцикли, так само похабно пофарбовані в рожевий та фіолетовий.

– Отже, колеги по нещастю, – почала Ксарта, – ми – банда бешкетників і безмежників, які болтер клали на будь-який закон: і імперський, і хаоситський. Звикайте класти вже зараз, бо потім буде пізно. Як вас звуть, славні воїни Хаосу?

– Я – Друстос Гнидний, буйний палій грушових садів, прославлений воїн дев’ятої роти Дітей Імператора, – самовдоволено вимовив Ульв, – у мене добре виходить?

Ксарта подивилася вниз, на Гвілара, у якого, здавалося, від праведного обурення ось-ось почне сіпатися око.

– Гвілару не подобається, значить, ми на правильному шляху, – підсумувала вона, – Гуннар, тепер ти представся.

– Моє ім’я Кактус… тобто, Кастус Звабник! Я – Чемпіон Слаанеша, кошмар кошмарів і страх страхів усія прихильників і прибічників трупа на троні, ненажерливий пожирач кажанів, рознощик астросифілісу та дефлоратор дощатих парканів! – наприкінці Гуннар не витримав і голосно засміявся.

Ульв теж покатався зі сміху. На превеликий подив Ксарти, Гвілар слабко посміхнувся.

– Брате Гвіларе, а ти у нас хто? – запитала вона.

– А я… а я просто з ганьбою захоплений у полон пес лже-Імператора, який всю прогулянку ходитиме з кляпом у роті і мовчатиме, – пробурчав він собі під ніс.

– Де ключ від твоїх кайданів?

– У Ульва на поясі.

– Чи зможеш дістати його звідти сам?

– Зможу.

– Якщо не дотягнешся, чи зможеш порвати наручники?

– Та повинен. Я спробую.

– Чудово! Ну і я – гвоздь всієї нашої банди – Ксарта Зірка-що-Сходить, ваша кишенькова демон-принцеса, – вона скинула руки до стелі ангара, змахнула хвостом і посміхнулася, демонструючи гострі ікла.

– Ти надто маленька, з тебе демон-принцеса, як болт із гроксового коржика! – незграбно пожартував Гуннар.

– Ну сказано ж тобі: кишенькова! Треба щоб у кишеню вміщалася! – спробував захистити Ксарту Ульв.

– Ви на себе подивіться! Які чемпіони, така й демон-принцеса! – ображено відповіла вона.

І тут Гвілар засміявся.

– Брате Гвіларе, ти чого? – здивовано підняв брову Ульв.

– Схоже, я – єдиний нормальний у цьому інквізиторському дурдомі!

– Так, о найнормальніший з нормальних, – закивав Гуннар, – з тим, скільки довелося тебе вмовляти піти з нами…

Гвілар у відповідь тільки пирхнув.

– З нас усіх я – найдрібніша і найшвидша, – ігноруючи їхню суперечку, продовжила Ксарта, – так що якщо нас раптом розкриють, біжіть, я щось придумаю. Нагадую, що Максиміліан заборонив нам вплутуватися в бійки і відкривати вогонь першими, і якщо ви побіжите, я зможу поставити псионічний «дим» хоча б тим, хто опиниться до нас близько.

– А якщо по нас почнуть стріляти? – поцікавився Ульв.

– Якщо на нас нападуть, неважливо, хто і з чим – діємо за ситуацією, – пояснила Ксарта, – озброюємося все одно, хто чим може, але в оточуючих зброєю не тичемо. Без зброї буде лише наш полонений.

– Я повішу на себе болтер Гвілара, під прапор, – сказав Гуннар, – якщо нас притиснуть, Гвілар його вихопить, і відстрілюватимемося втрьох.

Храмовник смикнув плечима, мало не скинувши Ксарту.

– Та хто там на нас нападе? Культисти? Яка у них може бути зброя? – зневажливо скривився він, – у цьому селі, напевно, тільки граблями та вилами воювати звикли.

– Брате Гвіларе, – Ксарта вперлася ліктем йому в тім’я і підперла щоку долонькою, – якщо сюди до генокрадів заїхали хаосити, вони могли привезти бордіанцям будь-чого, аж до бойової техніки. Не треба думати, що абсолютно всі шанувальники Хаосу в цій галактиці – голозаді бомжі. А ще тут пасуться друкхарі. Ці гірші за будь-яких культистів.

– Ксарта має рацію, – підтримав Ульв, – ми не знаємо, на що можемо нарватися на ринку. Озброюємося на повну, але стволами не розмахуємо.