Частина 39: Спогади про тебе

– Ти куди зібрався? Вечеря майже готова. – спокійно промовив Рей і, відпустивши того, попрямував до закипівшого чайника, заливати локшину.

– Що?.. – Мейлі розплющив очі, і заціпеніло подивився на хлопця, який підносив до столу дві тарілки гарячої локшини.

– Сідай їсти. Скоро знову почнеться виступ.

– А-ага… вже йду. – інший сів і спантеличено витріщився на Рея, що поїдав свою локшину.

“Що з ним? Хіба він не збирався мене вдарити чи накричати за те, що я намагався втекти?” – подумки дивувався він.

– Ти збираєшся їсти? – звернувся до нього Рей. – Чи так і продовжиш на мене витріщатися?

– Я не витріщаюсь! Я їм, їм! – він схопився за дві палички, але ті випали з рук, і покотилися по столику. Мейлі взяв по паличці в обидві руки і спантеличено перевів погляд на іншого, питаючи:

– Як ними їсти?

– Пх-х, може, дати тобі ложку? – посміювався у долоню парубок.

– Будь ласка…

Коли йому вручили ложку, він став набирати локшину, але та сповзала через що він почав злитися. Рей, підперши долонею підборіддя, спостерігав за ним, потім, не витримав і пирснув зі сміху:

– Пха-хах, я краще принесу тобі вилку.

Мейлі надувся і, прийнявши виделку, почав накручувати на неї локшину і тільки тоді зміг спокійно поїсти.

Під час їжі молодший широко розкривав рота, щоб швидше з’їсти всю локшину і буквально пихав її за обидві щоки, при цьому потягував губами довгі макарони з гучним “сюрп”.

Рей через шум і не культурну поведінки партнера за столом не міг сконцентруватися на своїй їжі, і при погляді на іншого в нього відразу ж пропадав будь-який апетит.

– Слухай… – почав він, з роздратуванням скрививши губу. – Тебе вчили манерам?

– М-м? – закліпав очима Мейлі, після чого з повним ротом пробурмотів:

– Пло шо ви?

Рей зітхнув і, відклавши палички, акуратно витер губи одноразовою серветкою, потім склав її у форму маленького квадратика, поцікавившись:

– Ти не чув про пристойність і правила етикету за столом?

– Мабуть… ні? – зніяковів він. – А що не так?

– Ну по-перше: прибери руки зі столу. Їх не заведено так класти. Лікті теж.

– А? Але куди мені тоді…

– Поки їси, тримай їх у повітрі, не торкаючись столу або на колінах, якщо ти на них постелив полотняну серветку. – наставляв того Рей. – І не розкривай широко рота. Нікому не сподобається рахувати твої зуби. А ще не розмовляй з їжею у роті — це вважається поганим тоном. Коли жуєш не чмакай, а якщо п’єш не сюрпай і не перемішуй чай ложечкою надто голосно. Потрібно робити все акуратно, повільно та тихо. О, і не розгрібай їжу при інших, а то подумають, що ти зголоднілий дикун.

“Він завжди був таким прискіпливим..?”

Мейлі здивовано округлив очі, а потім, обурено вигукнув:

– Навіщо стільки формальностей!? Все це звучить надто складно та нудно!

Той пирснув зі сміху:

– Ти правий. По правді, мені це теж не до вподоби. Але я лише попереджаю, якщо будеш на вечері у великому колі людей, поводься відповідно.

– Добре… Дякую за пораду.

– Але вдома можеш не дотримуватись правил і їсти як тобі зручно, але… Тихо, щоб не заважати мені, гаразд?

– О, звичайно! П-пробачте, що завадив вам…

– Нічого.

Коли Мейлі продовжив їсти, якийсь час Рей в задумі дивився на нього, поки не звернувся:

– Не спитаєш мене, яким чином я змусив твоїх так званих батьків дати тобі спокій?

– Не треба розповідати. Я вже зрозумів, що ви підкупили тих грошима.

– Як ти дізнався…

– Коли ви розмовляли з ними… Я бачив, як ті посміхалися від вуха до вуха. Вони завжди так шкіряться лише коли мова йде про гроші. То ви правда… Купили мене?

– Не подумай нічого такого, я… Скоріше, звільнив тебе.

– Ви не визволяли мене… Я й так був сам по собі. Вони знущалися з мене довгий час, а потім, коли я втік, забули про мене, ніби я нічого не вартий.

Рей мовчав, чомусь розглядаючи свої зап’ястя, але по його обличчю Мейлі вловлював розуміння та співчуття. Занурившись у свої думки, він нагадав хлопцеві:

– Коли ви дізналися про моє захворювання… То ясно дали зрозуміти, що мене можна купити. Тепер ви це зробили. Я ваш. Но… чому ви мене не віддали їм? Я думав, раз я провалився сьогодні, то ви відмовитесь від мене…

– Ти не провалився, просто припустився помилки, а це не властиво артисту відомого цирку, адже своєю помилкою ти псуєш очікування публіки та репутацію цирку. Але навіть так, я не хочу нікого іншого, окрім тебе, у партнери. Та й… Ти попросив мене не віддавати тебе.

Молодший посміхнувся йому через глибокий смуток у серці.

– Дякую вам, проте… якщо ви, все ж, відмовитесь від мене, як це зробили ті люди… То я, швидше за все, одразу ж помру.

Рей у подиві глянув на нього. Після хвилинної тиші, повагавшись ще трохи, парубок несподівано підвівся з-за столу і підійшов до засмученого юнака: той явно не очікував, що Рей проявить краплину співчуття і погладить його по волоссю і щоці, втішаючи:

– Не бійся, вони більше не скривдять тебе. – коли його долоня, що гладила щоку торкнулася шиї, Мейлі здригнувся і відвернув від того голову. Рей вловив цей супротив і чудово усвідомлював чому той відреагував так. Прибравши долоню, він повернувся до свого місця, застереживши:

– Я не дозволю тобі померти, як і піти. Тому давай забудемо про цю розмову як і про цей день.

Мейлі опустив очі в стіл:

“Його слова звучать як погроза, але, чомусь, вони мене втішають” – він помішав виделкою охололу лапшу, та поспішив як найшвидше її доїсти, пихаючи за обидві щоки, як тут, пролунав голос Рея:

– Раніше, за кожен провал на виступі,  дядько бив мене.

Мейлі подавився локшиною і закашлявся:

– Кха-кха! Кхе… ви… жартуєте?

На серйозному обличчі молодика з’явилася мінлива посмішка, коли він відповів:

– Звичайно ж жартую.

“Що це з ним сьогодні..? Він так залякати мене вирішив?” – Мейлі стало тривожно від його слів.

– А, до речі, – мовив Рей і показав паличками на нього. – Якщо ти вважаєш, що Саманта заступилася сьогодні за тебе від великого милосердя, то це не так.

– Про що ви?..

– А ти сам не бачив? Яким було її обличчя після розмови з батьком? Ясна річ, що їй і самій хотілося накричати на тебе через твою помилку, але вона стрималася, бо навколо нас було багато народу.

– Як ви можете намовляти на неї!? – обурився Мейлі. – Саманта – хороша людина! Вона заступилася за мене, бо ми друзі!

Запанувала тиша, від якої йому стало страшенно некомфортно.

“Може це і правда… краще б вона й справді на мене накричала…”

– Вона далеко не хороша людина. – відповів йому Рей.

Після їжі вони валялися на ліжках. Мейлі майже заснув, як раптом задзвенів будильник у іншого в телефоні. Рей протер очі і глянув на екран.

– Піднімаємось. Пора йти.

– Що ми робитимемо завтра? – несподівано поцікавився він. – Ми ж більше не залишимось тут?

– Правильно. З самого ранку всі складатимуть намети і переїжджатимуть до Лондона, – пояснював Рей. – Пізніше, і ми поїдемо за фургонами та вантажівками.

– Ось як…

– Пішли. Тільки не зіпсуй все знову.

Мейлі скривив ніс і подумки передражнив його слова:

“Не зіпсуй мені все знову, бе-бе, бу-бу”.

Вечірня вистава проходила точнісінько як денна. Ті самі фокуси, верхова їзда на конях, танці зі зміями, тощо. Їх номер цього разу пройшов чудово. Мейлі був зациклений тільки на своєму партнерові і намагався менше дивитися на високі ряди публіки.
Вистави закінчилися досить пізно. Усіх попросили переодягнутися і скласти одяг у великі кошики. Як виявилося, на ранок усі їхні костюми пратимуть та сушитимуть для наступного виступу. Як тільки голова торкнулася м’якої подушки, юнак одразу поринув у царство снів. Вранці йому вдалося поспати до дванадцятої, але по обіді власники трейлерів почали готуватися до великого переїзду.

Вони поверталися з їдальні. Сонце приємно гріло голову. Мейлі озирався навсібіч, дивуючись тому, наскільки місцевість спорожніла. Без величезного циркового шатру та кількох десятків вантажівок їхня територія здавалася значно більшою.
Намет Саманти найпершим склали, за нею зникли і інші. Трейлери містера Джеймса, місіс Кейсі, Ніколь та інших ще були на місці. Але у першого трейлер вже був з’єднаний із чорним “Rolls Royce” і готовий до скорого від’їзду в інше місто.

– Ти вже переодягнувся? – Рей скинув свій светр і накинув на плечі сорочку, підходячи до дверей вбиральні.

– Так, вже! – Мейлі раптом вискочив з-за дверей і зіткнувся обличчям у груди хлопця.

– Пхах, ніс не зламав? – всміхнувся Рей, нахилившись до того. – Потрібно би перестати так стикатися.

Мейлі поплескав очима і розсіяно відвів очі у бік, відповівши:

– Все гаразд… – він відійшов в сторону, пропускаючи його, але хлопець не поспішав заходити і з усмішкою почав розглядати партнера.

– Червоний тобі личить. – Рей погладив його по маківці, а тоді вже зайшов у вбиральню.

Мейлі мовчки підійшов до кухонного куточку і почав ховати склянки та тарілки у верхні тумбочки, закриваючи ті на застібки. Коли Рей вийшов, він обернувся і на хвилину задивився на нього, а потім з усмішкою на вустах підійшов.

– Пх-х, ви поплутали ґудзики, – він розстебнув у того на комірці кілька ґудзиків і почав застібати їх заново. – Бачите? Ви пропустили два та застебнули на останню.

Рей нічого на це не відповів, лише задумливо спрстерігав як інший поправляє йому комір синьої сорочки. Несподівано, Мейлі помітив, як той заправляє його волосся за плечі і в заціпенінні підняв на парубка очі.

– Ти забув їх вийняти з-під кофти після того, як одягнув її. – посміхнувся йому Рей переклавши його волосся на праве плече.

Руки Мейлі застигли в повітрі, за сантиметр від грудей іншого. Він усміхнувся куточками губ, але одразу ж стер усмішку з обличчя.

– Ти готовий вирушати?

– Так… ходімо. – він розвернувся, виходячи з трейлера.

До їхнього будинку на колесах вже під’їхав “BMW”, чорнявий водій, якого звали Карл, став прикріплювати трейлер до авто. Юнаки сіли на задні сидіння. Закінчивши справу, водій сів за кермо і виїхав на головну дорогу.
Краєвиди за вікном були іншими, ніж коли вони їхали до Лондона з Самантою. Мабуть, зараз вони проїжджали через маленькі селища.
Мейлі обернувся до парубка, що з заплющеними очима слухав музику в навушниках. Він штовхнув його в плече і той, знявши навушник, спитав:

– Тобі не добре? Дати води?

– Ні, не треба, – він вказав на вікно. – Як його відкрити?

– Там є чорна кнопка. Натисти і воно опуститься. – відповів Рей, знову заплющуючи очі.

– Де? Я не бачу… – Мейлі став розглядати дверцята машини, але ніяк не міг розгледіти якусь кнопочку. Він знову обернувся до того і почав штурхати в плече.

Рей зітхнув і, перехилившись, потягнувся через нього до дверцят. Його волосся опинилося зовсім поряд з носом Мейлі… мало не залоскотало. Він вловив тоненький, но приємний запах шампуню Рея, через що вже не зміг відірвати від чорних локонів погляду.

“Квітковий?.. Ні. Скоріш… Ягідний?” – міркував у задумі він. – “Ні, цитрусовий. Точно цитрусовий аромат”.

Рей, тим часом, простяг руку під ручку дверей і натиснув на вмикач під нею. Скло опустилося і Мейлі, посміхнувшись, висунув обличчя, розглядаючи великі луги з лісами. Вітер був сильний і одразу ж розтріпав йому все волосся, що зараз літало в різні сторони і падало на очі або путалось у вологих губах.

– Ти хочеш випасти? – невдоволено пробурчав Рей. Схопивши його за лікоть, він потягнув малого назад на місце.

– Це так захоплююче! – радісно випалив Мейлі. Витягнувши за вікно руку, він намагався ловити вітер, що свистів між пальцями. – Нумо! Спробуйте й ви!

– Досить вже дурачитись.

– Боїтеся зіпсувати собі зачіску, принце Рей?

– Що? Зовсім ні. – той насупився і підвівшись з місця, висунув голову з віконця.

Мейлі посміхнувся, почавши перекрикувати потік вітру, що бив в обличчя:

– Вжжуух!! Аха-ха! Ми ніби летимо! Скажіть?

Рей зі здивуванням глянув на нього. Світле волосся розміталося вітром по всьому обличчю, але Мейлі продовжував сміятися і вигукувати щось вітрові, не помічаючи на собі пильного погляду іншого.

– Прошу вас, зачиніть вікно, – почувся твердий голос чоловіка у темних окулярах. – Боюся, щоб вам потім не продуло голову.

– Ах, пробачте, Карл! Ми вже закриваємо! – Мейлі спрямував усміхнений погляд на задумливого парубка та сів на своє місце. За ним сів і Рей, який натиснув кнопочку і зачинив вікно.

Мейлі мовчки дивився на нього, але Рей глядів в інший бік, ніби й не помічаючи його погляду. Неочікувано молодший зняв тому один навушник і встромив собі у вухо.

– О! Ви також любите цю пісню?

Рей повернув до нього голову, спитавши:

– Що ти маєш на увазі?

– Чотири роки тому я любив її слухати… – з рум’янцем на щоках сказав Мейлі.

– Натякаєш, що я старомодний?

– Га? Ні-ні! Навпаки! Це чудово, що вам також подобається ця пісня.

Рей усміхнувся, після чого почав тихо наспівувати:

– “Ми були лише дітьми, коли закохалися.”

Мейлі підхопив куплет пісні:

– “Не маючи найменшого уявлення про те, що собою являє це почуття.”

Рей з усмішкою подивився йому в очі:

– “На цей раз я тебе не відпущу. А ти, прошу, подаруй мені свій ніжний поцілунок.”

Юнак зніяковіло опустив очі.

– “Бо твоє серце – все, що в мене є.”

– “А моє серце відбивається в твоїх очах.”

Раптом Мейлі зняв навушник і вклав його іншому в долоню, затім, відвернувся від нього, коротко відповівши:

– Гарна пісня.

Рей, посміхнувшись, теж повернув голову до свого вікна, сказавши:

– Дуже.

Усю поїздку він спостерігав за Реєм, який постійно перебував у своїх думках, і кілька разів звернувся до нього, але той відгукувався не відразу.

До Лондона вони приїхали на вечір. Намети артистів, що приїхали першими – вже були встановлені. От тільки, головний цирковий намет все ще розставляли. Було видно, що на його відновлення піде не один день. Їхнє нове місце стоянки дуже подобалося Мейлі. Навколо були квітучі поля і ніякої цивілізації. Важко було сказати, що за 100 метрів знаходився галасливий Лондон…

Щойно вони вийшли з машини, Мейлі помітив самотнє стареньке дерево поруч з їхнім трейлером, з гілки якого звисали мотузки, прив’язані до дерев’яної дощечки. Він одразу ж побіг до того дерева, поки їхній водій розбирався з причепом та відкріплював трейлер від авто.

– Подивіться! Тут гойдалка! – здивовано вигукнув Мейлі, звернувшись до Рея.

– Вже пізно. Хіба ти не втомився з дороги? – парубок схрестив руки, спостерігаючи як той, сівши, почав розгойдуватися.

– Втомився! Але я так давно не бачив гойдалок! Прошу, підштовхніть мене разочок! – попросив Мейлі, поки інший, таки, не підійшов.

– Яка ж ти все таки дитина… – Рей почав розгойдувати його однією рукою.

– Вище! Вище! – посміхався він, тримаючись обома руками за мотузки.

– Ти хочеш полетіти до самих небес? – усміхнувся той.

На щоку Мейлі впала холодна крапля. Він підняв голову, глянувши на темні хмари. Через хвилину юнак задумливо промовив:

– Знаєте… чому з неба йде дощ?

– Пф, і чому ж?

– Тому що ті, хто зараз на небі, плачуть за нами.

– Пха-х, що за казочки. – засміявся Рей.

Він повернув голову і похмуро глянув на нього:

– Хіба ви не вірите, що батьки дивляться на вас із неба? Значить, і плачуть небеса також через нас.

Рей почав мовчки качати його. Коли дощ посилився, вони попрямували до трейлера готувати вечерю.

На ранок юнаки попрямували до їдальні. Там якась дівчина роздавала всім цукерки та шоколад. Як виявилося, це була Ванесса, в якої сьогодні було день народження. Мейлі підійшов, щоб привітати її. Смаглява американка з посмішкою подякувала йому та обійняла, після чого вручила кілька цукерок. Рей її також привітав, але від солодкого відмовився. Мейлі ще трохи з нею поговорив, питаючи про її успіхи в минулому виступі. Рей, схрестивши руки, спостерігав за ними, але потім йому набридло чекати і він повів його за руку до виходу. Мейлі повернув голову, подивившись на прощання на Ванессу, що з хитрою посмішкою підморгнула йому.

Декілька передбачень Домініка справдилися. Мейлі зміг розповісти про своє захворювання потрібній людині, але не вберіг своє здоров’я і ходив з гіпсом на руці та нозі… Великих висот він поки не досяг, але прагнув до цього. По правді, все це для нього не було таким важливим як пророцтво про кохання… Він вже змирився з тим, що цьому не судилося збутися, адже він сам все зіпсував.
Весна давно прийшла, але Рей продовжував бути до нього таким же байдужим, як і раніше. Мейлі розумів, що настав час забути про своє невдале перше кохання і шукати іншу посаду в цирку.

Він щодня біг до гойдалки. З незрозумілої причини вона манила його, навіювала спогади про дитинство. Колись, він катався на схожій біля рідної оселі, іноді один, іноді його розгойдувала мама.

– Коли тобі вже набридне тут хитатися?.. – до нього підійшов парубок та почав знову розгойдувати.

– Ох… не можу відкрити, – намагаючись розкрити обгортку чупа-чупса, пронив молодший. – Можете допомогти?

– Це все, що в тебе залишилося від усіх цукерок? – Рей взяв з його рук “Чупа-чупс” і розгорнув.

– Шоколадні я вже з’їв. – самовдоволено посміхнувся Мейлі.

– Пх, у тебе зуби повипадають від великої кількості солодощів. – з глузуванням попередив хлопець, простягуючи йому льодяник на паличці.

– Не повипадають! – обурився він, запихнувши до рота чупа-чупс. – І я не їм багато солодкого!

– Авжеж. – саркастично кивнув Рей.

– Розгойдайте мене до самого сонця!

– Ти думаєш, я тебе постійно качатиму?

– Хмф, гаразд. Я й сам можу. – Мейлі почав розмахувати ногами, але гойдалка ніяк не хотіла розгойдуватися.

Рей, спостерігаючи за ним, таки зглянувся і почав з силою розгойдувати гойдалку. Мейлі вхопився міцніше за мотузки і з яскравою посмішкою вимовляв:

– Ваах! Вище! Ще вище!

– А якщо впадеш?

– Тоді спіймайте мене!

Рей задумливо дивився на хлоп’я з “Чу-чупсом” у роті. Мейлі глядів на сонячне небо і широко посміхався, як раптом його різко зупинили. Він подався вперед, мало не вилетівши з гойдалки, а тоді повернув голову до хлопця, що шоковано дивився на нього.

– Що стряслося? – Мейлі зліз і, вийнявши з рота льодяник, запитливо глянув на того.

– Ти… той хлопчик з поліцейського відділку… – в заціпенінні промовив Рей.

Мейлі продовжував мовчки дивуватися, поки парубок раптово не схопив його за плечі і не притягнув до себе, питаючи:

– Куди ти тоді зник!? Чому ти не прийшов!? Відповідай мені!

– Що? Про що ви!? – він відштовхнув того, випустивши “Чупа-чупс” у траву. – Я не розумію, про що ви кричите! Ви, мабуть, сплутали мене з кимось!

– Ні… це точно був ти! Ти… хіба ти не пам’ятаєш!? – він схопив його за руку і потяг у їхній трейлер.

Мейлі був в край розгублений. Йому нічого не залишалося, як піти за ним. Рей притягнув його всередину і, відпустивши, почав ритися у своїх шухлядах. Серед купи сміття та обгорток він знайшов складений у троє, пошарпаний аркуш паперу та розгорнувши його, простягнув тому.

– Це ж ти намалював мені цю квітку?

Мейлі у подиві взяв простягнутий малюнок, і мовчки розглядав його. Це справді була квітка, а точніше – ромашка без стебла. Поки він дивувався не акуратно намальованим пелюсткам, десь у глибинах пам’яті почали виринати давно забуті фрагменти важкого дитинства.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Минуле.

Перше кохання його матері було схоже на роман із книги. Талановита танцівниця із забезпеченої сім’ї успішних хореографів, яка живе в Іспанії, і бідний французький художник-початківець. Без імені, без сім’ї, без мети у житті.
Все було так гарно. Мамі тоді було лише дев’ятнадцять. Розгулюючи по вулицях Парижа після одного зі своїх виступів, вона помітила гарного молодика у синьому береті, і підсівши до того на маленький табурет, попросила намалювати її. Флірт і чарівна атмосфера весняного міста кохання зробили свою справу.

Тато був закоханий у неї по вуха. Не спускаючи з її чарівних блакитних очей свого погляду, він влаштовував для своєї коханої екскурсії до ейфелевої вежі і гуляв з нею по найкрасивішим вуличкам міста, пригощаючи ранковою кавою в найкращих паризьких ресторанчиках. Він невпинно дарував їй усі квіти, що траплялися на очі, і пригощав найсмачнішими круасанами із шоколадом.

Їх розділяли великі відстані. Мамі доводилося їздити країнами і вчити бальним танцям початківців. Але вона завжди таємно від батьків і в перериві між уроками, приїжджала до Франції.
Дівчина приховувала своє кохання доти, доки не завагітніла. Дізналася про це вона не відразу і продовжувала танцювати, поки в день важливого виступу не зомліла прямо посеред сцени. Бабуся і дідусь Мейлі тоді страшенно розлютилися, дізнавшись про таємний роман доньки.

– Патрісія Барлоу! Що ти собі дозволяєш!? Не підвищуй на свою матір голос! – розгнівалася жінка.

– Господи, якою ганьбою ти покрила нас! – сердито кричав на весь маєток сеньйор.

– Вибачте… але я дуже люблю Мануеля! Дозвольте мені вийти за нього заміж! – благала дівчина.

– Патрісія! Тобі лише дев’ятнадцять! Ти хочеш занапастити роки своїх тренувань та блискуче майбутнє на великій сцені заради якогось вуличного художника!? – жінка струснула дочку за плечі, з благанням дивлячись їй у очі.

– Що ти пропонуєш мені робити, мамо? Я не можу танцювати з дитиною під серцем! – Патрісія у розпачі вхопилася за живіт.

– У такому разі позбавимося від дитини. – промовив раптом чоловік за ними.

– Що?.. – дівчина остовпіло перевела на того повні сліз очі.

– Патрісіє, доню моя… ти багато разів нас не слухалася, бачиш, до чого це призвело? – матір поклала руку на її живіт. – На щастя, у тебе невеликий термін. Ми поїдемо завтра до нашого лікаря та зробимо аборт. За тиждень ти знову зможеш танцювати.

– Не зачіпайте мене! – та вдарила матір по руці і, заливаючись сльозами, відійшла на кілька кроків. – Ви… хочете, щоб я вбила власну дитину!? Ви взагалі чуєте, що кажете!?

– Доню… ти ще така молода. У тебе ще будуть діти… – роблячи до неї обережні кроки, сказала сеньйора.

– Ні! Ні! Ні! – відступаючи, вигукувала та.

– Патрісія! Це заради твого майбутнього! – крикнув на неї вітчим.

– Я не хочу майбутнього без Мануеля і нашої дитини! – вона зірвалася з місця, відбігши до великих дверей, де її зупинив дворецький.

– Відпустіть мене!!! Я не бажаю більше тут жити! – кричала вона, вириваючись із рук старого дворецького.

– Патрісія! Якщо ти зараз переступиш поріг цього будинку, то я зречуся тебе! – пригрозив їй вітчим, потім, кивнув дворецькому щоб той відпустив її.

Юна танцівниця витерла з очей гіркі сльози і обернулася. Її мати простягла до дочки руки, очікуючи, що та кинеться їй в обійми, проте, Патрісія лише твердо відповіла:

– Ви все моє життя вказували, що я повинна носити, як ходити, на кого вчитися і ким стати! Я із цим мирилася. Але з вбивством своєї дитини я ніколи не змирюся! Краще вже сама помру! Але його не віддам нікому!

– Патрісія!!

Вона розкрила двері і вибігла на вулицю, спотикаючись на мармурових сходах об довгу блакитну сукню. За її спиною чувся гнівний крик вітчима:

– Ти мені більше ніхто!!! І ноги твоєї більше тут не буде! Навіть якщо помиратимеш від голоду без копійки в кишені, я тебе не пущу назад у свій дім! Ти чула мене!? Патрісія!!

Хто б міг подумати, що слова цього жадібного до грошей старого стануть дійсністю.
Дівчина втекла до Франції де вийшла заміж та згодом народила. Вона легко відмовилася від усього заради свого наївного першого кохання: батьківського дому, слави, грошей, загального визнання та великої сцени. Але її щастя тривало не довго.

Якось, по дорозі з магазину, її покликала до себе вулична ворожка і за невелику оплату почала ворожити на картах. Та закрутила дівиці голову обіцянками про світле майбутнє, міцне кохання та багатство зі своїм коханим і здоровою красивою донькою.
Ця жінка була звичайнісінькою шахрайкою та розводила на гроші. Звичайно, її передбачення справдилися зовсім навпаки. У двадцять років Патрісія народила хлопчика. Вона дуже хотіла донечку, але, незважаючи ні на що, полюбила сина всім серцем.
Красивий роман із народженням Мейлі закінчився.
Щоночі Патрісія прокидалася від гучного плачу і з переляком викрикувала, помічаючи на одязі та ручках своєї дитини кров.
Як тільки в Мейлі почали прорізатися зубки, він кусав язик до крові. Його мати з батьком обійшли всі лікарні, поки їм не повідомили сумну новину про відсутність відчуття болю у дитини. Щоб відійти від страшної новини і розвіяти тяжкі думки, його батьки змінили місце проживання та переїхали до Лондону. Минуло три роки. Їхній щасливий шлюб став розпадатися. Батько Мейлі почав випивати і піднімати руку на його матір.

– Навіщо ти народила мені хвору дитину!?

У квартирі все, що попадало під руки, залишалося шрамом на тілі Патрісії… Вона мріяла про інше життя. Але покохала цього незнайомця з Парижа, вибравши “кота в мішку”, і сліпо вірила, що він і є той самий принц із казки, що змінить її сповнене контролю життя на краще.
Рука з ножем піднялася в повітря над побитою на підлозі дружиною.

– Мама! – в одну мить хлопчик опинився перед батьком.

На килимок пролилася кров. Він нічого не відчув, лише страх за матір.

– Ні… Мейлі! – Патрісія схопила та притиснула до себе сина, тремтячими руками відриваючи зі своєї спідниці шматок тканини, щоб зупинити кровотечу на маленькій руці.

– Що ти робиш, Мануель!? Ти мало не вбив свого сина!

– Мені не потрібен такий син. Тепер він не мій, а твій син, Патрісія. – чоловік вхопив її за волосся і під плач дитини, потягнув за поріг квартири, гримнувши за ними двері.

– Мануель! Яка ж ти свиня! Поверни мені мої гроші, які я давала тобі на ігри, інакше ти ніколи більше не побачиш мене! Чуєш мене!? – у гніві грюкала в двері Патрісія.

– Мамо… – Мейлі притулився до її ноги, ховаючи заплакане обличчя.

– Все добре, моє янголятко… – вона опустилася на холодну плиту темного під’їзду і обійняла його. – Тато погано почувається… але завтра йому стане краще.

– Куди ми підемо?.. – притискаючись до грудей матері, схлипнув хлопчик.

– Пробач мені, любий, але сьогодні ми знову поспимо в тому храмі… – поцілувавши сина в личко, відповіла Патрісія.

– У домі Божому!? – здивувався він.

Мама посміхнулася йому, м’яко кивнувши:

– Так, мій янгол. У домі Божому.

– А Бог не буде проти, що ми знову переночуємо у нього вдома?

– Не буде. Він завжди радий гостям. – жінка піднялася на ноги і взяла сина за руку. – Ходімо?

– Ходімо!

Патрісія пішла з дому назавжди. Вона влаштувалася прибиральницею у маленьку кафешку, адже на іншу роботу її просто не приймали без документів про закінчення школи та університету. Отримувала вона надто мало, тож взяла кредит, щоб хоч якось платити за однокімнатну квартирку. “Кохання всього її життя” кілька разів шукав її щоб повернути додому, але що разу Патрісія міняла квартири, та міста, уникаючи його всіма можливими і неможливими способами. Так в один день вона втекла з Парижа в Лондон.

Минув рік. Жінка подала до суду і повернула собі з сином прізвище, яке вже нічого не було варте. Звичайно, вона намагалася зв’язатися з матір’ю, писала листи, і одного разу наважилася приїхати додому. Але ті вже бачили в ній абсолютно чужу людину і відмовилися визнати свого онука.