Частина 3

Чому на полюванні все завжди йде не так? Відьму ми знаходимо і навіть дуже швидко, бо вона й не ховається.

– Привіт, хлопчики, – Вінчестери обертаються і я слідом за ними. Напроти руїн, що залишились від однієї половини готелю, стоїть Ровена в червоному вбранні, а позаду неї маячать два демони.

– Прикольна зачіска, – так, мої дві “боксерські коси” нервово курять в стороні.

– Це твоїх рук справа? – Дін вказує на готель.

– Мені треба ж було якось вашу увагу привернути.

– Могла просто зателефонувати. Як ти із Пекла вибралась?

– Вона не вибиралась, – подаю голос. – Це ілюзія, на кшталт тієї, коли вона Смерть викликала. Все-таки своїх відьомських навичок вона не втратила.

– Ти мені подобаєшся, Маріє. Та демони справді тут. Ті, котрим я ще можу довіряти, – подальшої розмови я вже не чую. У вухах починає дзвеніти й перед очима знову постають фрагменти мого недалекого минулого.

Після битви біля гір Михаїл наді мною змилувався і відправив стежити за школою, мовляв, і туди ящери можуть дістатись. Що згодом виявилось цілковитою правдою. В один прекрасний день ми їх побачили. Велетенських тварюк, які намагались прорватись крізь захист.

— От уже дві години, як вони зібрались всі в одному місці, — спокійно доповів Абалім, коли ми з Ізабель та Арієль до нього підійшли. Школу охороняли тільки вчителі та декілька наглядачів Небесної в’язниці, тож янголів у своєму розпорядженні я мала небагато.

Ящери ходили навколо периметра в пошуках слабкого місця і час від часу оголяли гострі ікла, з яких стікала отрута.

— Янголи чекають Ваших наказів, міледі, — до нас поступово приєдналось ще кілька вчителів з клинками напоготові.

— Ми поки чекаємо. Без крайньої потреби в бій не вступаємо. Їх ікла та кігті отруйні, — янгол, який звертався до мене, кивнув і став поруч. — Всі зайняли свої позиції?

— Так, міледі. П’ять янголів в західній частині, десять – в східній і ще п’ятеро – в північній, — ми стояли в південній частині й нас було десь близько двадцяти. — І всі ящери тут. Мені так здається.

— Захист повинен витримати, а по ту сторону і без нас знайдеться хоча б один загін янголів.

— Ми можемо й самі зробити за них всю роботу, — один з наглядачів був налаштований вельми войовничо.

— Ви не виберетесь звідси. Захист дає можливість спокійно ввійти та вийти тільки архангелам, решта залишається тут до кінця війни, — я постаралась спокійно це йому пояснити, однак владні нотки, які я ненавиджу всім своїм єством, все одно проступили в моєму голосі. Що ж це не з Вінчестерами розмовляти.

Ящери тим часом гуртом накинулись на тонку, але досить міцну мембрану захисту. Я тільки сильніше стиснула свій меч. Зрозумівши, що у них нічого не вийде, ящери створили щось на кшталт кола з тим, щоб найбільший з них опинився в центрі. Цей ящір незабаром піднявся на задні лапи, а передніми прийнявся проводити по тому місці, де мембрана була найтонша.

— Щось мені підказує, що такого захист не витримає, — відмітив Абалім, поки ми зачудовано дивились на рівні смуги, результати роботи ящера.

— Збери всіх солдатів тут, — я звернулась до Акобеля. — Решті приготуватись.

Нарешті нас чекала гарна бійка. В одному місці, де ящір проводив своїми отруйними кігтями, утворилась невеличка тріщинка.

— Наостанок, запам’ятайте, що кігті та ікла в цих тварюк отруйні, — знову повторила я і дістала з кишені свої навушники. Включила на повну “Dancing’s not a crime”. Мені потрібна була музика, під яку хотілося танцювати. Я завжди ставилася до поля битви як до танцювального майданчика, тому зі сторони завжди здавалось, що мої дії хаотичні та не мають ніякої системи (врешті-решт вони залежать від пісні, яка грає в той чи інший момент).

Тріщинка з кожним ударом серця збільшувалась. Двадцять янголів на близько сотні ящерів. Мені це подобається. Як архангел я стояла ближче всіх до тріщини, щоб взяти на себе основний удар. Перша тварюка накинулась на мене з роззявленою пащекою і я з легкістю всадила їй меч в горлянку. Інші розійшлись по території школи й практично одразу почали відтісняти янголів до будівлі. Я розвернулась до них обличчям та поспішила на допомогу одному янголу, якого ящеру вдалось повалити на землю.

— Порядок? — протягнула йому руку і допомогла встати. Поруч з нами в передсмертних конвульсіях билась друга вбита мною тварюка. За третьою мені довелось побігати, та й то вдалось тільки хвіст обрубати. Добила її Арієль. Янголу на ім’я Ісайя ящір розідрав плече і той звалився мені під ноги. Поки я билась з монстром (махала мечем в спробах зачепити морду), до янгола моментально підскочили двоє з підкріплення і потягнули до школи. Арієль рушила за ними. Минула бійка закінчилась для неї відсутнім оком (ще легко відбулась. Хоча на її місці я б змінила вмістилище) і тепер по ній видно було, що вона нервувала і хотіла опинитись якнайдалі звідси.

Черговий ящір відвернув мене від думок. Він накинувся з розрахунком, щоб вибити меч з моєї руки, але, як і більшість істот, не врахував одного цікавого факту: архангельський меч неможливо вибити з руки його істинного володаря (на лезах кожного з п’яти мечів закарбовані наші імена мовою Перших). Якби у мене був меч Михаїла, то від такого удару хвостом по руці меча б уже не було, а так обійшлось. Руків’я сковзнуло до кінчиків пальців і так там застрягло. Замахуюсь і одним точним ударом рубаю монстру голову. Слідом за ним на мене напали ще двоє й довелось добряче спітніти, щоб вбити їх. Коли я зрозуміла, що найближчим часом небезпека мені не загрожує, витягнула меч з трупа чергового вбитого ворога. Витерши лезо об траву, обернулась до янголів.

Аж до гравійної доріжки, що вела до школи, земля була вкрита трупами ящерів. Поранених янголів оперативно доставляли всередину школи, де була якась протиотрута. Правда, не знаю, чи допоможуть вони потерпілим. Втрат з нашої сторони не виявилось. Заклинання з укріплення Небес і всіх янголів спрацювало як в рекламі. Із сімдесяти ящерів вижив тільки якийсь десяток, з яким ми швиденько впорались.

— Міледі, пройдемо в лазарет. Вас потрібно оглянути, — я спробувала було відмовитись, але янгол сказав, що огляд стосується всіх, без винятку.

— Тату, тату, — сходами спускалась, переступаючи через дві сходинки, Кайтлін. Її руді кучерики розметались та сплутались. Видно, від сну. Я обернулась до Абаліма. Виглядав цілком цілим та без подряпин. Дівчинка кинулась йому на шию.

— Потрібно посилити захист, — звернулась до Арієль, яка якраз підійшла з протиотрутою. — На мені ні подряпини. Решті допомагає?

— Трохи. Втихомирює біль та гарячку, але ефект триває годину, не більше, — вона пішла до інших. Вкушених та подряпаних виявилось не так вже й багато: всього шестеро. Серед них був й Акобель. От дітям радість буде, коли повідомлять, що заняття з ним скасуються.

Я сіла в найближче крісло і нарешті розпустила волосся, яке вже два дні зібране в пучок. Обережно спустила його вниз. Ох вже це чарівне відчуття свободи та звільнення. Волосся було трохи нижче колін і не варто розпускати його занадто різко. Чого доброго можна потім заробити собі проблеми з шиєю і ходити з вічно задертою головою вверх. Це мені так тато в дитинстві розповідав.

— Ти працюєш над складом протиотрути? — поруч опустилась Арієль і посадила собі на коліна Еббігайль, яка ходила за нею мовчазним хвостиком. Ох, не варто було селити її в одну кімнату з Кайтлін. — Цих вистачить тільки ще по одному разі.

— Склад готовий, але я не впевнена чи подіє, — протягнула їй листок. — Під час битви на мене найшло розуміння. Дістанеш це, я приготую протиотруту і тоді подивимось, чи судилось цим янголам вижити.

Спойлер, судилось. Як і тим, хто зараз лежав в лазареті під постійним наглядом Ріт Зієнів. Рафаїл мені навіть в один прекрасний момент приніс декілька термосів з міцною кавою в знак подяки за допомогу та виготовлення однієї з двох протиотрут.

Коли я вертаюсь в реальність, Ровени вже не було, однак залишилися її вірні пси. Ну, їх вірність остаточно вирішиться в найближчі декілька днів, коли Вельзевул із Пазузу почнуть відкрито готуватись до неминучої війни.

– Чого вона від вас хотіла? – звертаюсь до Сема. – Не дивись так. Спогади накочуються на мене хвилями. До кінця цього місяця може й дізнаюсь, чи залишився нагорі хтось живий. Янгольське радіо мовчить.

– Ти хіба б цього не відчула?

– Відчула б. Проте відчуваю, що якийсь певний період часу я була Пітьмою і дуже навіть довгий період. Тому в мене й утворився цей блок пам’яті. Де Дін?

– Там за рогом продають каву. Зараз має вернутись. Ти налякала Ровену, коли втупилась в неї незмигним поглядом, – Сем плескає мене по плечу і рушає назустріч брату.

– Значить, так. Це все тобі, – Дін віддає мені чотири стаканчики кави. – Випивай чимшвидше, бо нас чекає довга дорога до Детройту, де живе знайома Ровені відьма, яка їй завинила.

– То ми тепер вибиваємо борги із відьом?

– Ні, та відьма пов’язана з демонами й Ровена думає, що вона допоможе нам в пошуках Вельзевула і Пазузу.

– В обмін на що? Хочеш сказати, що Ровена підірвала готель тільки заради того, щоб нам допомогти?

– Ровена каже, то якраз і була та відьма. Серед загиблих ми знайшли, не без допомоги Ровени, звісно, чоловіка, який п’ять років тому продав свою душу, щоб стати відомим і потрібним архітектором, – Сем протягує мені поліційний звіт.

– Кажіть прямо, – я навіть не відкрила теку. – Ми виступаємо третьою стороною у цій безглуздій війні, бо Ровена зацікавлена в тому, щоб Трон залишився їй. Тож тепер ми, як ті вірні пси, будемо вбивати тих, на кого вона вкаже, щоб ослабити армії обидвох демонів і посилити армію відьми. Хіба я не маю рації?

– Думай, що хочеш, але нам час рушати, – зітхаю і плентаюсь за братами. Попереду ще одна війна, а в мене вже немає ні сил, ні бажання брати в подібних заходах участь.

До Детройту ми добираємось мовчки. Я дивлюсь різноманітні відео про квантову фізику, Сем теж щось копирсається у своєму ноутбуці й лишень Дін всі три години не зводить очей з дороги.

На сьогодні Детройт сяє, однак ще залишаються райони, які нагадують, що не так давно це місто було “містом-привидом”. Саме в одному з них і проживає наша відьма. Хвилин двадцять поблукавши цими нетрями, Дін таки вирішує спитати дорогу. Він зупиняє якогось малого афроамериканця на велосипеді з кепкою одягненою задом наперед.

– Чувак, ми живемо в глибокому задуп’ї, – філософським тоном відповідає брату хлопчина.

– Ти із Росії? – хлопець переводить на мене здивований погляд.

– Га?

– Питаю, чи ти виходець із Росії, бо живеш в глибокому задуп’ї.

– Мем… – починає хлопець, зручніше вмостившись на своєму велосипеді.

– Міс. – автоматично виправляю його.

– Га?

– Хлопче, давай так, я тобі даю сотню, а ти кажеш, де живе Лора Вінтер, – Сем витягує свій гаманець і дістає купюру.

– Чувак, вона не з цього району, але ще за сотню я вас відведу туди, де вона живе, – хлопець простягає руку за грошима.

– Гаразд, домовились, – киває Дін і прямує до машини.

– Ні, ні, ні, машину можете лишити тут. Це недалеко. До того ж пересуватимемось отакими вуличками, щоб місцевим на очі не потрапляти, – хлопець вказує на вузький прохід між будинками. Він на велосипеді ще втиснеться туди, а от машиною не дуже заїдеш.

– Якщо це недалеко, то ми могли б і без поводиря обійтись, – бурмочу сама до себе, поки йду за своєю сумкою з ноутбуком і телефоном. – Барто, охороняй, – з Імпали вилазить здоровенний алабай і всідається коло водійських дверцят.

– Веди нас, – хлопець киває Діну і за мить ми плентаємось за ним вузькими проходами, оминаючи по можливості свіжовипрані речі, які сушаться прямо над нашими головами.

Через десять хвилин блукань ми нарешті дістаємось до потрібного нам будинку, який зовнішньо нічим не відрізняється від всіх інших. Хлопчина вказує на вікно другого поверху, мовляв, Лора живе там, забирає ще одну обіцяну сотню і салютує нам.

– Щось мені туди не дуже хочеться заходити, – у відповідь на мою репліку Дін із Семом тільки витягують з-за поясів пістолети. Доводиться слідувати їхньому прикладу. Дін різким рухом відчиняє парадні двері й у носи нам б’є запах сміття, яке пролежало тут не один день. Повільно, вервечкою, ми просуваємось до сходів, пильно вдивляючись в темряву. Можу зробити ставку, що всі мешканці цього будинку зараз поприлипали до своїх вічок. Якомога тихіше підіймаємось сходами на другий поверх і йдемо до потрібних дверей. Здається.

Раптом Дін відкидає свого пістолета і хапається за руку. В темряві зблиснуло розжарене руків’я. Сем кидається до брата, а я залишаюсь стояти коло дверей до квартири Лори Вінтер. Сумнівів не було, відьма живе тут.

Долоня Діна швидко червоніє. Незабаром почнуть з’являтись пухирі. Десь в мене була мазь проти опіків. Знімаю з пліч свій рюкзак, ставлю його на підлогу, а потім різко обертаюсь і вибиваю ногою двері до квартири Лори. Витягаю меча із піхов та йду туди. Позаду себе чую розлючені голоси братів, Дін навіть нецензурно висловлювався в мою адресу, а попереду – жіночий зойк.

Заходжу всередину квартири. Здається я потрапила в кабінет Долорес Амбридж: тут теж було повно зображень кошенят на всіх можливих поверхнях і все рожеве. Лора стоїть в вітальні спиною до вікна, обхопивши себе руками.

– Твої заклинання на мене не подіють.

– Думаєш, я не знаю, що ти Пітьма? – в голосі Лори чуються навіть істеричні нотки. – Вельзевул попередив мене, що заклинати треба твоїх братів.

– До речі про нього. Пропоную тобі угоду. Ти розповідаєш мені, де зараз Вельзевул і я вбиваю тебе швидко. Або ти не розповідаєш мені, де він і я обіцяю тобі, що наступні хвилин двадцять пройдуть для нас обох дуже весело, бо окрім Пітьми, я ще й племінниця Михаїла та Люцифера, а катування винайшли саме вони.

На мене миттєво сходить лавина думок Лори, а уява в неї багата, я вам скажу. До дечого з того, про що подумала вона, свого часу навіть інквізиція не додумалась. Та сама інквізиція, яка піднесла тортури на новий рівень.

Лора вже була готова говорити, але в вітальню вриваються Вінчестери. У Діна була перебинтована рука, отже все необхідне в моєму рюкзаку вони знайшли. На полюванні завжди все йде не так, як би нам не хотілось протилежного. Лора щось кричить латинською, Дін відлітає до стіни, б’ється об неї, а на голову зверху йому сиплються тарілочки із зображеннями кошенят. Сем діє більш професійно. Щойно Лора обертається до нього, він всаджує їй в груди три кулі. Чудово, тепер легше вітру в полі знайти, ніж Вельзевула.

– Діне, Діне отямся, – опускаюсь перед ним навколішки. Він не реагує. Пульс навіть дуже сильний, ніяких видимих ознак пошкоджень голови, ніякого струсу мозку, однак він не розплющує очей. – Ти чув, що вона сказала? – звертаюсь до Сема, який стоїть позаду.

– Так, щось типу “maledico tibi propter cogitationes tuas”, – я проклинаю тебе за твої думки? Ні, це щось не те. Може… Страшний здогад проминає в моїй голові й щойно Дін розплющує очі я схиляюсь до нього.

– Скажи спершу, про що думає Сем, – Дін здивовано дивиться на мене.

– У нього в голові крутиться якась латинська фраза, – відповідає брат і вже наміряється встати, але ми з Семом твердо повертаємо його в сидяче положення.

– Діне, все гаразд, – Сем присідає коло мене. – Ти просто сильно вдарився головою.

– У моїй голові водночас говорять тисячі, мільярди людей. Я їх не розумію. Чого вони від мене хочуть? Голова розколюється. В когось є аспірин?

– Він не бреше, – обережно зазираю у його свідомість і відпускаю. Сем здивовано дивиться на мене. – Дін Вінчестер чує думки всіх семи мільярдів людей. Якщо найближчим часом ми не знайдемо контрзакляття, то він збожеволіє.