Частина 3

– Я тихо пройду повз нього і розвідаю становище, а ти будеш стояти тут і слідкувати за дверима, – для підтвердження своїх слів Юнгі вказує пальцем на підлогу, – Якщо побачиш або почуєш щось дивне – не йди, краще зачини двері і до мого повернення не відчиняй.

– Ні, – омега складає руки на грудях і дивиться з прищуром, його брови насуплені, а очі миготять страхом, – Ти не підеш один, – і оглядається, як мала дитина, навколо у пошуках зброї, в очі кидається лише попільничка, але вона не підходить.

– Ти хороброї води випив чи так адреналін в голову вдарив? – скептично запитує старший, не зводячи суворого погляду з Чонгука.

– Я… – омега зам’явся з відповіддю, гордість не дозволяє висловити думку, котра, як змією, мандрує колами в його голові з самої втечі коридорами. Він не хоче знов стикатися з мерцями, але й залишатися наодинці бажання не менше. А якщо Мін там вмре? Чонгук тоді просто не зможе самостійно додому дібратися, хоча б зі страху що втратить свідомість від виду крові і залишиться трупіком в порожній кімнаті, а на стіні вискребе передсмертне “Вмер від спраги та страху” – чудовий кінець, сказати нічого, – Я піду з тобою, – все таки знаходить слова, – Тобі треба прикривати спину, що накажеш робити, якщо на тебе нападуть? Я тебе тоді точно рятувати не піду, а так усім спокійніше буде.

– В тебе нога смикається і лимон гірчить нестерпно, перестань мені локшиною вуха прикрашати. – Шипить суворо альфа, – Як ти мені спину прикривати зібрався? Попільничкою їм голови зносити будеш?

– Знесу якщо буде потрібно, можу і ногою в пику дати, – трохи помовчавши все таки додає більш впевнено, –  А якщо не візьмеш з собою, то і тобі по писку надаю.

– Здається в тобі досі текіла говорить, сонечко, – награно ласкаво зі смішинкою, скоріше істеричною, виривається у Юнгі, а маленький рух чужих губ дає знати, що Гук оцінив прізвисько і схоже чиясь омега від нього в захваті. Старший прямо може уявити, як та яскравими очима світить і хвостом щасливо майорить. Жаль побачити чужого вовка не вдасться, таке можливо тільки якщо пара обмінюється мітками і то лиш на мить.

– Текіли вже немає, а от головний біль і похмілля нікуди не ділись, тому давай скоріше воруши своїми пристаркуватими місками і пішли, я хочу додому і в душ, в мені досі твоя сперма! – все таки не достатньо глибоко запхав внутрішню істеричку, вилізла лярва така.

– Так от чому ти такий скажений, – всміхається Мін, звір у грудях робить кульбіт і гарчить задоволено, ним помічена ця сучка маленька. В повітрі розповзається аромат магнолії, солодкуватий, цікаво, – Ну і чого ти тепер соромишся? Пізно, все що міг ти вчора вже продемонстрував чи можливо мене чекають ще сюрпризи?

– Більше не отримаєш, це була одноразова акція, для отримання повного пакету вам потрібні права адміністратора, і не відходь від теми, – приборкати запах стає складніше і омега кидає ці спроби, на це немає ні сил ні бажання, старший правий, вже як тільки можна було вигнутись під ним, він прогнувся, тому хай буде як буде, головне зараз не це. – Я йду з тобою, тому що у випадку чого одразу підемо на вихід, і тобі не потрібно буде повертатися за мною.

– Гаразд сонечко, воруши сідницями ми рушаємо і візьми все таки попільничку, я їй більше довіряю, ніж твоїм черевикам. – Різкий рух чужої голови у підтвердження і Чон вже слухняно стоїть за його спиною зі скляним виробом в долонях.

Прозорі двері від підлоги до самої стелі відчиняються тихо, темна фігура навіть з місця не рушиться, продовжує витріщатися в стіну. Але воно стоїть прямо посеред проходу і обходити доведеться повз кухню, іншим чином ні його не оминути, ні ліфту не дібратись. Юнгі не впевнений взагалі що ліф працює, електрику він перевірити у кімнаті не додумався, а вчора ніхто світло навіть і не намагався увімкнути, так і гралися у «котика та білочку» в темряві. Але кухня це гарне місця, правда, тільки якщо порожнє, там є вода і, можливо, можна навіть знайти таблетку від голови, а головне – там є ножі. Він ще не стикався з цими створіннями, але щось підказує, що цілитись треба в голову і бажано фатально.

Величезна зала з купою столиків і перегородок, тут все чисто, рівно і взагалі не зрозуміло як тут з’явився цей труп так обережно стоячи наодинці. З того боку видніються темні двері та гардероб, за тими дверима вихід, від цього і радісно і лячно одразу. З однієї сторони це спосіб дібратися додому, а з другої, це шлях на вулицю, де ще більше моторошної, ходячої, хриплячої огиди. Зліва дверцята з круглим віконцем – вхід на кухню. Юнгі крокує беззвучно напівзігнувши коліна, але це не заважає йому пересуватися швидко, роки роботи у поліції не пройшли задарма, що його дивує так це Чонгук. Той йде рівно, з піднятим підборіддям, а очі уважно сканують простір, складається відчуття, що омега в такій ситуації не вперше, його кроки безшумні навіть враховуючи масивні чоботи. Нервозність видає лише тремтячі руки, якими той вчепився мертвою хваткою у попільничку.

Дякувати богу кухня виявилась незачиненою, але скрип дверей вганяє у ступор обох. Чонгук обертається назад і бачить, як голова темної фігури повільно повертається, неприродний кут оберту і обличчя тепер на місці потилиці. Фігура різко смикається у їх бік і гидко хрипить, клацаючи зубами. Юнгі хапає омегу за біцепс і втягує на кухню, одразу оглядаючи приміщення – порожньо, нікого мертвого, нікого живого, чудово. Він штовхає Чона далі, а сам здвигає високу шафу до дверей, вони відчиняються в обидві сторони, просто підперти їх не вийде, потрібно загородити надійно. З тієї сторони чується сильний удар і шкрябання нігтів по дереву. Мін відпускає шафу і для надійності підпирає її ще й металевим столом. Сюдою вони вже точно не вийдуть, тут повинен бути інший вихід.

– Юнгі, – у Чонгука голос знов плаксивий, а від солодкої магнолії і сліду нема, все заповнив лимон, – Я думаю він тут не один, – хрипло і боязко, альфа радий що вони все таки разом, він не знає як би повернувся за омегою у випадку чого.

– Ти правий, він не міг стати таким зненацька, – це логічно, але тоді звідки чекати паски тепер? Щось у животі скручується від нервів, від страху.

На цьому діалог кінчається, вони не відходять далеко один від одного, обережно крокуючи і оглядаючись. Якби тут хтось ще був, то на звук прибіг би. На очі потрапляє не один ніж, але усі взяти не вийде, потрібно обрати той що зручніше, можливо ще якийсь сховати за пазуху, жаль при собі нема кобури з пістолетом, це було б чудово. Карниз тепер здається зайвим і незграбним, тому відкидається як непотріб, а от пательня і молоток для відбивних виглядають більш привабливо, другий вішається за петельку на штанях, а пательня береться до рук. Він якось працював з кейсом, де омега забив до смерті свого чоловіка пательнею, це вбивча зброя. Тим часом Чонгук знаходить газовий балончик і запальничку, він ховає це все по кишеням, і складає невеликий ніж у кишеню на чоботях, в руки бере міні сокиру, схоже раніше нею рубали м’ясо, тепер ситуація не сильно зміниться. Все теж м’ясо, тільки в профіль.

Вони втамовують спрагу і знайшовши аптечку випивають по пігулці аспірину, доки збоку не чується шурхіт. Омега смикається і виставляє уперед сокиру.

– Хто там? – виходить істерично і боязко, але шурхіт стихає так само різко, як і з’явився.

Мін вказує рукою залишатися на місці, а сам сильніше стиснувши пательню, тихо прямує на звук. Різко вимальовується з-за стіни і вже готовий знести голову якомусь вишкребку, проте перед очами лише ком страху, що труситься і дивиться заплаканими очима. Емоційний безлад на підлозі смикається страхітливо і схлипує жалісно, а кислувато гіркий запах меліси вказує лиш на одне – омега.

– Хто ти? – Юнгі говорить тихо, суворо і чітко, проте від питання незнайомець знову сіпається і більше жметься у стіну, – Відповідай.

– Пьоль! – нявкає знервовано і знов заливається сльозами, – Кі Пьоль, я тут працюю-ю, – омега аж завиває, а зібрані в пучок пасма під сіточкою розтріпались остаточно, – Я був на нічній і…і прибирав, вже сві…вітати почало, а по…потім хтось ломився і… Сархе пішов перевірити, – хлопчина запинається і знов схлипує, – Він повернувся, а рука… вся у крові, я… я, – і знов заходиться плачем. В принципі тут і так все ясно, схоже цей Сархе і є їх «темна фігура».

– Чому ти не сховався десь або не закрив Сархе, доки він був ще нормальним? – запитання від Чонгука прилітає позаду плеч альфи, не послухав і сам підійшов, вовк у грудях гарчить невдоволено, Юнгі його затикає, не те місце і не той час.

– Що? – ці величезні водянисті очі тепер витріщаються на Чона, чия нервозність видніється лише у смиканні ноги.

– Чому ти сидів тут за незачиненими дверима, хоча знав, що там, – омега вказує пальцем у напрямку зали, – Бродить вже не Сархе?

– Я… не знаю… Я злякався… Воно було… – жалюгідні схлипи схоже починають дратувати Чона, але він вперто себе стримує, тільки магнолія посилюється, чомусь тільки зараз в ній сильно відсувається евкаліпт Юнгі.

– Встань, – водянисті очі стають ще більші, а Пьоль стискається в ще менший ком одягу і волосся, – Що ти приховуєш? – чому альфа не зупиняє Гука він не знає, але той жорстоко підходить і за худі плечі смикає омегу догори, ставлячи на ноги. Кі згинається додолу і плаче голосніше, майже задихається, хрипить, а під ним червона калюжа. Кров тягнеться від гоміки, де не вистачає шмату штанів і, схоже, шкіри.

– Він вкусив тебе? – гаряче випалює Чонгук відвертаючись від рубінової рідини, його зараз знудить, хватка слабіє, а обличчя стає на декілька тонів біліше. Пьоль здригається і відпихає Чона подалі, в мить підлітає до альфи і хапається за його руки у спробі втриматись на ногах і запевнити у своїй невинності.

– Ні! Прошу, – знов схлипує і Міну здається що від чужих, худих пальців залишаться синці, – Мене не кусали, я поранився доки тікав! – випалює на одному подиху і притикається ближче. Чонгук на це не реагує, пересилює себе і дивиться уважніше на чужу гомілку, бачить темно багряний слід зубів, гниль сочиться навколо кожного півкола зуба, а темна сітка капілярів розповзається від рани, не витримує і хапається за стіну. Він відхиляється і його все таки рже, алкоголем, випитою раніше водою і жовчю, голова гудить, паморочиться, а сам омега не може з собою нічого зробити, згинається навпіл, з останніх сил тримаючись за стіну і видає тихо, тремтячим голосом:

– Подивись сам, – слова деруть йому горло, а обличчя біліє остаточно, тепер не відрізнити від листа пергаменту.

Юнгі поривався підтримати Гука, проте настирний переляканий незнайомець не відпускав, вхопившись як за останню свою надію. Він ніколи не справджував чужих мрій на його рахунок, тому просто дивиться на криваву гомілку і на секунду прикриває очі, вдихає і видихає.

– Пішли, – Кі в його руках оживає і дивиться з довірою.

– Ви допоможете мені? – надія і віра у те що йому допоможуть, добре так буде краще, альфа не стане йому пояснювати, що допомогти не має змоги. Чонгук, схоже, теж це розуміє, тому стоїть тихо, концентруючись лише на своєму стану.

– Так, – брехня на диво гостро пече язика, – Ходімо, – тягне Пьоля, що не чинить опір у бік якоїсь кімнатки. Дверцята відчиняються, здається, там зберігали лише інвентар. – Світло працює? – не зрозуміло навіщо запитує він і поранений тягнеться рукою до перемикача, тихо клацає і світло загоряється, – Добре, – а у самого в голові лиш думка «Значить ліфт теж працює». – Пробач, – чомусь це хочеться сказати.

– За що? – знов перелякано, проте альфа мовчить у відповідь, лише штовхаючи Кі глибше у кімнату і різко зачиняє двері, голосно гримнувши ними. З того боку одразу кричать, благають, обіцяють багато чого і так далі, Юнгі не слухає, просто відмітає увесь шум. Тато ще з дитинства навчив його цьому, уявляти що ти у мильній бульбашці в яку не потрапляють звуки з зовні, він концентрується на спогадах, намагається згадати запах батька – солодка диня з більш терпким горіхом, а відчуває лише металевий – крові.

Він пропускає момент появи Чонгука, той досі блідий як смерть, його ноги тремтять, проте він вперто вставляє ключ у двері і замикає їх. З того боку кричать ще голосніше, вже проклинають і бажають смерті, а Мін тільки дивиться на ключ, який омега залишає самотньо стирчати, на одному з ним кільці гойдається дивний брилок салатового дракончика з мечем у лапі.

– Я знайшов його на підлозі, коло… – спогади крові його відволікають і юнак осікається, – Коротше, на підлозі, схоже, випав з його кишені. – Головою вказує на причину гомону. В який момент молодший почав зчитувати Юнгі?

– Ясно, – йому не цікаво звідки ключ, його цікавило дещо інше, здається його знов розуміють.

– Твоєї вини в цьому немає, – робить вдих і намагається пошуткувати, – Але тепер не тільки на твоїх плечах воно буде висіти, – не смішно, але спроба зарахована.

– Гайда вибиратися звідси, – відповіді немає, проте вони в тиші знаходять інший вихід з кухні в виходять через сірі коридори технічних приміщень прямо до ліфта.

Сходовий майданчик був порожнім, дверцята ліфту зачинені, проте цифрова панель світилась.

– Так, – ляснувши себе по стегну альфа вдивився у цифри на панелі, світилось лячне «4», – Думаю їхати ліфтом не сама гарна ідея.

– Як думаєш, може зараз бути хтось у середині? – стиснувши сокиру запитує Чон.

– Здається мені, що або ліфт порожній або усередині такі самі як Сархе, – язик не повернувся назвати ім’я зачиненого на кухні хлопчини, – Проте навіть якщо він і порожній, ми не знаємо обставини на першому поверсі.

– Тоді краще сходами, – Юнгі просто киває в підтвердження, – Можливо нам не слід виходити парадним входом?

– А ти хотів пройти ним? – скептично підмічає Мін піднявши брову. – Прийдеться тобі просовувати свою дупцю іншим ходом, – напружену атмосферу розвіяти все таки вдалось і на обличчі омеги просяяло щось схоже на посмішку.

– Ще подивимось хто застрягне в проході, – тихо хихотить юнак і кинувши вдячний погляд на старшого лясає того по вище згаданій.

– Схоже я вчора не до кінця тебе приборкав, – сміх сміхом, але нічні спогади наполегливо майорять перед очима, такого партнера Юнгі ще не зустрічав, навіть з ним було не так.

– А я схожий на ішака, що мене потрібно приборкувати? Чи може кидаюсь на червону ганчірку як бик? – омега виглядає незадоволений сказаним, це брудний флірт формату «вашому татові зять не потрібен?», проте в очах смішинки, це ідіотизм.

– Тобі чесно сказати? – вже не приховуючи регоче альфа, за що отримує потиличник від пхикнувшого Чона. Аромат магнолії солодкий, але не такий як учора, від цього вовк дереться в грудях, просить пригорнути до себе, захистити, це просто звірині інстинкти, вони знайомі менше доби, більшу частину з якої спали.

Трохи заспокоївшись вони все ж рушають до сходів, визирають на сходову клітину і пробігшись поглядом по поверхах тихо йдуть донизу. Дійшовши до триклятого третього вони завмирають, там обличчям у куток тупиться труп. Він робить крок до стіни, вдаряється головою та руками, по інерції відступає на крок назад і знов повторює свої дії. Якщо пройти тихо, то може й не помітить. Юнгі рушає першим і швидко минає мерзенне тіло, омега ж на того не дивиться, хоча знов блідніє і мишкою підбігає до старшого хапаючи міцно за гарячу долоню. До першого добігають швидко і без перешкод.

У фойє порожньо, тому що тут лиш цілодобова аптека, але вона вже тиждень зачинена на ремонт через проблемне водопостачання, та зоомагазин. Але через парадний вхід все одно небезпечно, краще вийти чорним ходом.

– Ліки чи тваринки? – цікавиться Мін і по очам бачить «тваринки», проте звучить сумне «Аптека». На німе питання очами лунає відповідь:

– Боюсь що там є якесь малятко, – відводить очі додолу і піджимає губи, – Я тут колись взяв Тори. Вони продають кошенят, точніше раніше продавали, не знаю чи є там досі хтось. Ми не можемо взяти всіх, та навіть одного.

– Давай все ж таки магазином, хоча б випустимо їх, якщо там дійсно хтось є, – пропонує альфа і Чон киває з тягарем у грудях, запах кислить сумом.

Вони ламають замок молотком і відчинивши двері одразу чують скавчання. За прозорими, пластмасовими стінками сидять щенята й кошенята. Усі пухнасті й чистенькі, блистять як нова копійка і радіють компанії виляючи хвостиками щасливо. У Чонгука серце кров’ю обливається, вони одні, вони маленькі і як самостійно вижити не знають, проте він мовчки дістає кожне малятко і опускає на підлогу, поки Юнгі витягає мішки з кормом, розрізаючи  усі й висипаючи на підлогу й наливає воду з крану в туалеті у миски різного розміру і форми. Звірята плутаються під ногами, дряпаються за штанини у спробі привернути увагу.

– Ми відчинемо двері тут, а самі вийдемо через аптеку, – похмуро повідомляє омега проводячи рукою по м’якенькій шерсті цуцика, воно зовсім ще мале, пушок ще не зійшов. – Якщо ми вийдемо разом з ними, тоді увагу привернемо і до себе, і до них. – Вовк у грудях плаче скавчить жалісно завіряючи, що не проживуть вони довго, будуть до скажених на вулиці дертися, а ті їх на шматки розірвуть.

– Добре, – піднявши на руки одразу трьох кошенят погоджується чоловік, він заривається обличчям у шерсть і вдихає, треться об них носом. Він завжди хотів завести кота, але у Намджуна алергія на шерсть, тому не вийшло, а тепер не до цього, тут аби про себе подбати. – Де ти живеш? – неочікуване питання плутає омегу, проте він не губиться, майже автоматично називає адресу. Це буквально на сусідній вулиці. – Тоді спочатку до тебе.

– В сенсі спочатку? – той підіймає свої великі темно гранітні очі і дивиться уважно, – Ми… тобто… – слова губляться, а язик заплітається, – Куди потім?

– А потім до мене, там теж є дехто важливий для мене. Чи ти думав я тебе до точки доведу і кину самого, – по очам бачить – так і думав, – Ех, поганої ж ти про мене думки, сонечко.

– Я ж тебе не знаю, тому маю право будувати про тебе таку думку, яку вважаю за потрібне, не виправдовується, правду говорить, але голку сорому відсуває, та колить легенько.

– До кого ти так поспішаєш? – запитання злітає з вуст швидше ніж, Мін встигає себе зупинити. Його це цікавило ще з моменту телефонних дзвінків.

– Там брат мій, молодший, – повільно підіймаючись говорить Чонгук і прямує до чорного виходу, щоб відчинити двері, – Йому тринадцять. Батьки відправили його до мене, тому що тут школи кращі ніж у нас в селищі, та й він отримав грант на навчання, гріх було такий шанс втрачати. – Він замовкає, беззвучно відчиняє лише дверцята для тварин і повертається у бік аптеки, покидаючи зоомагазин. І тільки коли за спиною зачиняються вже відчинені двері аптеки, запитує, – А ти? До кого прямуєш ти?

– Друг. – Відчувши на собі незадоволений погляд, що змушує продовжити, все ж дає більше інформації, – Намджун, ми з ним винаймаємо квартиру на двох, так дешевше. Познайомились ще за часів навчання, так і здружились, потім потрапили в один відділок, – омега його перебиває проходячи повз полички і дивиться що може бути в нагоді.

– Відділок? Ти відсидів? – у голосі на подив нема настороженості, там лиш чистий інтерес.

– Ні, я поліцейський,- Чон отримавши нову інформацію, сканує його секунди дві очима, а потім повільно ставить назад на поличку пляшку Хлоргексидину, – Бери, може знадобитись, – запевняє його альфа і продовжує свою розповідь. – Джун патологоанатом, ми працюємо разом вже багато років. Знаючи його, він скоріш за все або ще спить, або навіть у вікно не визирав, постійно сидить як кріт у своїй кімнаті і опрацьовує теоретично кейси, котрих набрав як бруду. На роботі загинається, так ще й дисертацію пише, я його іноді боюсь, таке відчуття що заради неї він мене на шматочки розріже і під мікроскопом розгляне.

– Ти хороший друг, – з посмішкою повідомляє Гук склавши у знайдений за прилавком шопер все вкрадене і з чистою совістю вручає його Міну, на підняту брову реагує ще ширшою посмішкою.

– Підлиза, – пхикає той і вішає шопер на плече.

– Про друга правда, але ти не помиляєшся, я дійсно сказав щоб тебе задобрити, – підмічає омега і тремтячою рукою відмикає двері.

– Ну, з Богом, – тихо мовить чоловік і відчиняє двері на вулицю.