Частина 3.

Нарешті хлопці поклали все до багажника. Але здається тільки сумка не вмістилася, як хоч інше помістилося туди.

Хан із знайомим – незнайомцем почали сідати в машину, і тут відкриваються мої двері, я сиділа на передньому сидінні. Бачу хлопця, ми дивимося один на одного декілька секунд і після він говорить:

– Джісоне, що це за малявка тут сидіть? – він перевів свій погляд на друга, а потім знову на мене.

Тільки хотіла йому відповісти та Джі мене випередив.

– Мінхо, не треба так грубо. Краще привітайтеся. Це моя сестра Чон Юмі,- поглянув на хлопця Джісон, який вже збирався сідати в машину.

– Хах, ну привіт малявка, чого ти не позаду сидиш, ще ж недоросла? – з насмішкою сказав юнак та прищурився у хитрій посмішці.

І в цей момент я по очах зрозуміла, що він точно мені нагадує кота. Божевільна мабуть… Я все таки вирішила заступитися за себе, і відстояти право сидіти на своєму місці.

– По-перше, я не “малявка”, звати мене Юмі. А ти так і не представився, видно, хто з нас малий та недоріс.

Хлопцю очевидно сподобалася така реакція, бо його вираз обличчя говорив саме про це.

– Ого, з характером, – трішки поміркувавши відповів.- Добре, я Лі Мінхо, і так би мовити старше тебе, тому прояви повагу., – все таки не зміг втриматися і не показати свою гордість.

– Не задирай носа, якщо ти старший, май повагу до молодших також., –  дала відсіч, а що тут такого, щоб менше зазнавався.

– Так ти збираєшся пересісти назад чи як? – трішки нервово запитав Мінхо, очевидно йому починало набридати це, і він хотів просто спокійно сісти.

– Ні, я тут перша сіла, тому може місце. Зрозумів? – промовила з тією холодністю на яку була здатна, і подивилася з-під лоба на нього. Настрій всеодно зіпсований.

– Якщо хочеш мене позлити, то раджу не робити цього.,- на повному серйозі промовив Мінхо. Так поглянув, що по тілу пробіглися мурашки.

– А то що? Поб’єш мене чи як? – це вже переходило межу, такого я не очікувала.

За цей час, що ми сперечалися і майже не побилися з Мінхо, я забула про Джісона. Але краєм ока бачила, що він спостерігав і мабуть сподівався, що все закінчить мирним шляхом та не дійде до таких погроз. Та цього не сталося, нажаль…

– Так! Зупиніться! Майте повагу один до одного і будь ласка прошу, не сваріться, – не витримав нашої перепалки Хан. – Юмі, я тебе попрошу пересядь назаднє сидіння.

Брат на мене так поглянув, що всередині серця кольнуло

– Добре, я зрозуміла, Джісоне. Роблю це тільки, тому що ти попросив, а цей нахабний…

– Ні слова, малявка. Визнай поразку хех.

– …

– Що ж усі на місці, можемо рушати додому.

Ми їхали по вулицях міста, за вікном вже вечоріло і місто вбиралося у вогні. Це дивовижно які можна будувати високі будівлі, що сягають майже небес. Там де я жила не так багато було високих будинків. На вулицях міста вже почало з’являтися багато людей, які прямують додому, все ж таки сьогодні п’ятниця. Багато хто сьогодні збирається в клубах, караоке, або в сімейному колі, щоб просто відпочити. Я уявляю, як через декілька годин також буду сидіти за столом із сім’єю. Точно, з нами ж Мінхо буде, ох як мені це пережити. Чому у нас вже з самого початку шкереберть. Аби він не почав з оцього “мала”, яке я ненавиджу із початку шкільних років, то все було б добре…так думаю.

Весь час, що ми їхали я вдивлялася кудись далеко, задумавшись про своє, і тут мене зі своїх думок витяг звук пісні, що заграла в машині. Я машинально подивилася в дзеркало, завмерла, бо не очікувала, що зіткнуся поглядом з Мінхо. Він одразу, як побачив мене, відвів свій погляд як і я. Після кількох хвилин роздумів вирішила запитати, хто співає пісню, яка ще досі грала, бо реально вона запала прям в душу, голос гарний і такі високі ноти як для чоловіка.

– А що це за пісня?

Питання не було адресоване комусь конкретному з хлопців, а отже будь-хто міг дати відповідь. Мені було чомучь страшно через те, що на нього міг відповісти Мінхо, напевно через не дуже добре знайомство. Тому більше очікувала відповіді від Джісона, і вуаля так і сталося.

– О, зараз грає “Limbo”. А що сподобалася? – відповів та одразу запитав Джісон, коли ми зупинилися на червоне світло.

От же, хотіла попитати назву пісні, а вийшло як завжди. Ці секунди здавалось тягнулися вічно. Мої руки спітніли і серцебиття стало пришвидшило темп.

– Ну, так…дуже гарне виконання і слова торкають серце, а ще дуже подібне до опенінгу романтичного аніме, – невпевнено промовила, дивлячись на свої руки і посміхаючись про себе.

Але знаєте я не очікувала, аж ніяк того що почую далі. Для мене було якось нереальним…

– Мінхо, чув що Юмі сказала про твою пісню? – повернув голову брат до свого друга, який відвернувся вбік вікна та щось там спостерігав, а може й ні хіхі.

– Кхм кхм то що це справді твоя пісня? – з витріщеними очима запитала я, поглядуюси то на брата, то на Мінхо, в якого вуха почервоніли і це виглядало так мило…ой про що це я

– Ммг…моя.,-дуже невпевнено сказав, він мабуть не очікув такої реакції на пісню і був трохи збентежений.

– Ахаха Юмі подивися, що ти зробила з моїм другом, йому тепер ніяково.,- Хан не міг упустити такого шансу, щоб трішки попідколювати друга, який і так не знав куди подіти себе.

– Та нічого вона не зробила.

– Ти ще мені тут розкажи.,- поглянув на нього і підморгнув, наче мене тут не було.

Ми виїхали з центру міста і прямували по дорозі, що веде до його районів, які були за межами цього наче мурашник міста. За містом зовсім по іншому – тут не так багато височезних будівель, замість них багато дерев, які я могла розгледіти при світлі ліхтарів, все нагадувало оті старі атмосферні фільми. Здається, я могла б їхати так вічність. Кожен з нас думав про своє, ніхто не хотів порушити тиші.

От ми завертаємо за поворот, Джісон паркує машину біля одного з будинків. Вуличка доглянута, тут багато зелених насаджень, а дім огорожений низеньким парканом і все тут здається наче казковим, бо у моєму другому рідному домі було по іншому, та що говорити навіть повітря не те, а люди так взагалі.

– Що ж можна виходити, Юмі допоможеш Мінхо занести пакети з продуктами вдім, а мені потрібно зробити дзвінок.

Я без сперечань махнула головою, у знак згоди та вилізла з машини, мені ще окрім пакетів потрібно забрати свою валізу. Через декілька хвилин вийшов Мінхо, він був вищим за мене приблизно на голову, одягнений у футболку оверсайз та просторі шорти бермуди, з сумкою через плече.

– Що так розглядаєш? – підійшовши ближче до мене, промовив хлопець підморгнувши.

– Та нічого, дивлюся що ти каші не доїдав у дитинстві., – вирішила також не бути бараном, а підтримати хвилю підколів, яка мені починала подобатися і вже не злила через слово “малявка”. Хлопець відкрив багажник і почав діставати пакети.

Забравши все, ми попрямували мовички до дому, двері нам відкрив Джисон, який тільки що підбіг до нас і допоміг відчинити двері, щоб зайти на подвір’я. І тут тільки заходжу бачу маму та тата Хана. Я швидко передаю все що було в моїх руках брату, і лечу до мами. Вона також до мене підлітає назустріч, обіймаємося, не стримуємо сліз, промовити і словане можемо, й так видно – ми дуже сумували один за одним. І так завжди, коли я приїжджала до неї, хоча тоді ще не була знайома з її новою сім’єю, бо один був на роботі практично зранку до пізнього вечора або у від’їзді, інший – залишався у своєї матері або ж бабусі.

І нарешті мама збирається силами та говорить:

– Я невимовно рада бачити тебе цілою, неушкодженою.

– Я також мамусь, мені тебе не вистачало, – ще всхлипуючи промовляю я, а мама витирає мої сльози.

– Гаразд, заспокоюйся доню, нам ще потрібно гарно провести вечір. Іди вмитися, тобі покаже дім Сонні., – посміхнулася найтеплішою материнською посмішкою, якої мені так бракувало весь час.

…

– Мінхо як твоє навчання в університеті? – запитала пані Чон хлопця.

– Та особливо нічого не змінилося, тільки навпаки чим далі, тим складніше… Бо потрібно думати, як заробляти собі на життя. Хоч це й не проблема для мене, але проблема часу навчання з роботою., – з відчутним сумом у голосі промовив Мінхо.

– Як я розумію, коли також навчалася в коледжі, то мої батьки не могли повністю забезпечити навчання…, – згадувала свої роки юності Хаин. – Мені доводилося працювати після навчання вдень і вже пізно ввечері повертатися додому. Пам’ятаю, як тоді було важко, хотілося просто сісти та поплакати…не уявляєш я так й зробила, пішла в один з таких днів, після роботи, до річки Хан…, – почала далі розповідати жінка про події пережитого.

А Мінхо подобалося слухати розповіді пані Чон, йому здавалося як така на вигляд тендітна жінка могла встигати все. Він у свої 24 і те так не вміє робити, добре що в його житті з’явився Хан Джісон, який зараз навчається на першому курсі режисури, він став дуже близьким для нього за довгі роки спілкування, а родина Хан – другими батьками. Мінхо не знав, ну як не знав просто не цікавився тим, що у пані Чон є дитина і вона до цього була одружена з іншим чоловіком, і все думав, що Джисон вигадував ту сестру яка живе в Штатах та іноді посміювався з нього. І ось сьогодні він зустрівся саме з тією про кого Хан йому весь час торочив.

Мінхо хоч і все думав у своїй голові, проте уважно слухав пані Чон, от нарешті вона закінчила свою розповідь, коли побачила як до них наближаються Джісон та Юмі. На хвилину Мінхо задивився на дівчину, вона виглядала трохи інакше, більш ніжною, одягнена у легеньку сукню зеленого голубого кольору з квітковим принтом. З роздумів вивів голос містера Хана.

– Все готово, ви якраз вчасно з’явилися до столу., – посміхаючись він ніс приготовану їжу.

– Юмі, сідай поряд з Мінхо, якщо не заперечуєш., – сказала Хаин, вказавши на місце поряд з хлопцем.

Юмі перевела свій погляд на нього, а потім на місце де має сидіти. Їй було ніяково за свою поведінку і що так склалося, але очевидно було не тільки їй незручно за поведінку. Пішла та присіла на своє місце. Брат присів навпроти і поглянув на мене, його погляд заспокоїв, а коли він посміхнуся, то як же у відповідь не посміхнутися, ві цього всередині розлилося тепло…стало так спокійно.

….

З упевненістю можу сказати, що цей вечір був прекрасним і ніщо не стало на заваді йому. Я знову потонула в тому родинному затишку. Стільки було радості від зустрічі, що нею хотілося ділитися з кожним, напевне ніколи не відчувала такого приливу щастя, яке наповнювало всі можливі куточки душі, тим самим витіснивши смуток. Багато було не тільки щастя, а й посмішок, що торкали вуста кожного з нас. Навіть Мінхо, який спочатку здався мені холодним, і дуже таки суворим – посміхався. Признаю, що він хлопець гарний і з такою зовнішністю тільки в романтичних серіалах або фільмах зніматись. Блін, про що я зараз думаю, збожеволіти можна…

– Що ж діти, пропоную всім нам йти відпочивати до будинку, – сказала Хаин, піднімаючись із-за столу.

– Підтримую, думку дружини

– Ох, справді мені ще завтра потрібно владнати деякі справи, щось я забувся, – різко піднявшись сказав Мінхо і подивився на Хана.

– Тебе підкинути додому? – запитав друга Джісон, щоб упевнитися.

– Буду дуже вдячний, ти завжди мене виручаєш.

Містер Хан та мама вже зайшли в дім, а я сказала, що все зі столу по прибираю і буде порядок. Довго маму не довелося вмовляти, бо вона була стомлена трохи, про себе звісно мовчу, але посиденьки прекрасним літнім вечором у колі родини наповнила мене силою і бадьорістю. Не заважаючи уваги на хлопців, почала почала трішки складати посуд, але помітила боковим зором чиїсь руки поряд, а потім голос промовив до мене:

– Думаю, допомога не завадить?

– Так… Навіть дуже, бо сили вже на межі…А ти не поспішаєш додому?

– Ага…Джі поки там з батьками говорить, що він поїде відвезе мене, а потім до себе.,- відповів Мінхо.

– Аааа я чомусь гадала, що брат живе тут.

На хвильку зупинилася і поглянула в сторону Хо, який дуже старанно складав тарілки. І вже вкотре ми стикаємося поглядами і це не жарти, мені соромно самій від себе. І ще з якого дива він вирішив допомогти мені? Що за акт благодійності?

– Кхм кхм довго будете так стояти і витріщатися один на одного, наче закохана парочка¿ – непомітно прийшов Хан.

– Звідки тут і взявся… – пробурмо іла собі. – Що вже їдете? – голосніше запитала брата, який підійшов до Мінхо.

– Так, зараз їдемо, а ти йди відпочивай. До речі, моя кімната – твоя кімната, можеш поки навести свій лад, якщо хочеш.

– Добре, Джісонні, вам гарної дороги, – з посмішкою на вустах підійшла обійняти брата, а потім підійшла до Мінхо. Серце відбивало швидкий ритм, здавалося, що я чую його стук всюди по тілу.

– Ну іди, чого чекаєш…поки я добрий, бо більше такого не чекай, – розкрив руки для обіймів хлопець, і я наблизилася до нього, ще тоді відчула цей приємний аромат з нотками персика…

– Бувай Юмі, доброї ночі.,- попрощалися обоє і поїхали, а я замкнула двері дому та пішла на гору в кімнату.

Очевидно я переоцінила себе і свої сили, бо зараз впала на ліжко, і не хочу навіть йти до ванної, а доведеться. Зібравшись силами, я пішла до ванної, гаряча вода ще більше розслабила, тому я, наче масло на сковорідці розтанула, не могла зібратися до купи. Після все ж таки лягла вже у ліжечко, щоб бачити солодкі сни, тільки закривши очі я задрімала і аж до самого ранку.