Частина 3- Мрія

Ранок

Годинник показував 9:01. Як добре, що сьогодні вихідний.

Я лежала на дивані. Поруч нікого не було. Я трохи стривожилась. З кухні долинав якийсь шорох.

Я одягла капці, що лежали біля дивану і попрямувала на солодкий запах, що долинав до мене звідти. На кухні було трохи неприбрано: яйця, борошно, молоко та інші продукти стояли на столі, а Курапіка щось готував біля плити. Він був у фартуху, як його мама.

— Доброго ранку Дано! Виспалася?

– Добре! Так, цілком добре почуваюся.

– Це добре. Я приготував млинців, хоч я не особливо вмію це робити, але я старався.

– Дякую!

Я сіла за стіл, кухня у Курут була досить сучасною, з особливим дизайном мінімалізму, у чорно-білих тонах. Мені завжди подобався цей стиль.

— Дано, дістань мед і джем із холодильника, а я поставлю чайник.

– Добре.

Виконавши завдання, ми почали снідати.

– Смачно! Тебе мама навчила готувати?

— Так, радий, що тобі сподобалося.

Коли я доїла останній млинець, мені написала повідомлення мама, щоб поверталася додому.

– Ти вже йдеш? – трохи похнюпився хлопець.

– Так, мама хвилюється.

— Родичів все одно вдома немає і не буде найближчим часом. Може залишишся?

– Ні вибач. Я б з радістю, але мені треба повертатися, інакше не мені прийдеться начуватися від мами…

Переодягнувшись у свій одяг, я забрала свої речі і, цмокнувши Курапіку в щічку, побігла додому. Курапіка провів мене незрозумілим поглядом, стоячи га порозі.

Вдома на мене чекала мама, явно незадоволена моїм пізнім приходом. Отримавши гарну догану, я пішла до своєї спальні. Настрій одразу впав, бо мама вміла натиснути на болюче… Раптом мені надійшло СМС від Курапіки.

– Як ти?

— Ну як сказати, я покарана тому, що «мала з’явитися раніше і взагалі, чи є в мене совість…».

– Не пощастило, у тебе все суворо.

– Агась(

– Давай втечемо?

– Що Куди? Як?

— Я прийду за тобою вночі, погуляємо містом)

– Хммм … живемо один раз. Я згодна, якщо вже отримувати, то на повну.

Того вечора ми втекли і гуляли нічним містом усю ніч. Це було прекрасно. Ми цілувалися і щиро любили один одного, їли солодку вату куплену в кіоску. Це було не кохання, а щось більше. Я любила його всією душею, усім своїм нутром. Те саме він віддавав мені.

– Дано, у тебе є мрія?

Я здивовано подивилась на нього.

– Є…

– Яка? – з цікавістю зазирав у мої очі.

— Ніколи тебе не втрачати, бо ти моє все.

– Кумедно…

– Що саме?

— У нас однакові мрії…

Після цього ми ще довго дивилися на зірки та шукали сузір’я.

Повернулася я тільки рано-вранці і заснула безпробудним тихим сном.

~~~

Прокинулася від галасу в будинку, батьки явно були на взводі і швидко бігали по кімнатах на першому поверсі. Я схопилася і швидко спустилася до них, миттю глянувши на годинник — 4:10 ранку.

— Досить рано, батьки встають трохи згодом…

Спускаючись сходами, я почула мамині схлипи … По шкірі прокотилися мурашки.

— Що ж сталося? — промайнуло у мене в голові.

Побачивши мене, мама ще більше заплакала.

— Мамо, мамо що трапилося? Де тато?

Мама роздираючи очі від сліз, глянула на мене і відвела погляд.

– Що трапилося!? – я піднялася на високий тон.

Мама мабуть зрозуміла, що від мене все приховувати марно і сказала:

– Клану Курута більше немає …

– Що значить немає?

— Їх убили, жорстоко вбили і… вирвали очі, там пожежа… Батько поїхав на місце події.

Я остовпіла. У голові промайнуло лише одне ім’я — Курапіка.

– Цього не може бути!

— Поліція вже підтвердила їхню смерть, але я не знаю точно, чи є хто ще живий.

– Я йду туди, я не вірю в це! Я маю про все дізнатися.

– НІ! Ти нікуди не підеш, батько повернеться і все розкаже, там небезпечно.

— Та мені начхати! Я хочу знати, що з Курапікою все в порядк. Мамо…

Я вибігла з дому і попрямувала до будинку Курут.

– Дано! – Кричала мама в істериці. Вона повільно сповзала по дверях униз, прикриваючи рота рукою. Наздоганяти мене було вже запізно.

Я не мала часу сперечатися з нею. Підбігаючи до потрібного двору, я побачила, що будинок оточили кілька десятків поліцейських та пожежних машин. Будинок палахкотів як величезне багаття. Пожежні намагалися боротися зі стихією, але марно… Чулися крики та баштовий галас. Серед натовпу людей та офіцерів, я побачила тата. Я пробралася до нього і різко обняла ззаду.

– Тату, що відбувається?

– Дана? Ти що тут робиш? А як же мама?

– Тату, я не могла чекати і мовчки сидіти, прошу поясни точно, що трапилося…

— Послухай Дано, давай обговоримо це вдома…

— Я хочу знати зараз! У мене вже дах їде! Де Курапіка? Він мені потрібен…

— Дано, Курапіки нема! Ми не можемо його знайти! Патрулі вже шукають його по всьому лісі. А його батьки…їх тіла тільки витягли з пожежі та в них…

— Я знаю тату, очі… мама розповіла. Я..я піду шукати його.

– Куди? Надворі ще ніч і ти одна в лісі? Ще й ти загубишся.

– Але тату,… – слізно почала благати його.

— Послухай, Дано, його тіло поки що не виявили, тому є ймовірність, що він живий! Постарайся заспокоїтись і повертайся додому… Я все влагоджу.

— Я не можу, я хочу залишитись тут, хочу знати, що хоча б він живий! – почала плакати я.

— Дано! Припини істерити, інакше я сам тебе насильно відвезу додому і замкну в кімнаті!

Я була скривджена і в розпачі, а слова батька ще дуже розчарували мене до глибини душі. Не на це я чекала! Розвернувшись, я втекла.

— Дано, стривай! Стій!

Та я не слухала. Я бігла і бігла, поки в легенях не почало поколювати. Я тікала куди світ за очі. Зачепившись за корінь дерева, я нарешті зупинилась і впала, починаючи голосно плакати. Темрява. Я нічого не бачила. Так боляче мені ще ніколи не було.!

Вставши з землі, коліна боляче пекли, віддаючи гострим болем здертої шкіри – вони були розбиті. А нога, якою я зачепилася, дуже боліла в кістці. Але мені було начхати на це, боляче було від іншого. Це боязнь того, що їх більше немає, ні доброї мами Курапіки, яка дуже смачно готувала і любила її, ні його батька, який був вірним другом для нашої родини, ні самого Курапіки… Від останньої думки мені захотілося вити, роздерти все. Здавалося, що ніхто не зможе заспокоїти мої муки.

Я довго не могла прийти до тями, все було як у маренні, коли йшла, тільки шепотіла його ім’я:

— Курапіка… Курапіка… Курапіка.

Нога розпухла, але я все одно завзято рухалася, кульгаючи. Не знаю, як довго я блукала, але гілки трохи подряпали мені обличчя, та й усе тіло, бо я була в легкому одязі — шорти, футболка та толстовка, яку встигла накинути вибігаючи з дому. Я старалася оглядатися шукаючи його силует в страшних гілках, та іноді кличучи його, надіючись на відповідь. Усвідомлення прийшло на світанку, промені сонця боляче засліпили мене. Я зрозуміла, що я ще перебуваю у лісі, недалеко від нашого селища. Дорогу я, на щастя, знала.

— Значить, не заблукала…

Думки були в легкому тумані, а тіло боліло і сил йти більше не було. Я знову впала, але цього разу від втоми та виснаження.

– Як мені тепер жити?

Я знепрітомніла.

Прокинулася я від того, що хтось мене лизав, мокрим колючим язиком. Розплющивши очі я зрозуміла, що це був великий собака. Вдалині почулися крики:

– Знайшли! Ми знайшли її!

Знову відключення.

На цей раз я прокинулася вдома. Мама сиділа поруч і вона явно зраділа, побачивши, що я прийшла до тями.

– Дано, ти як?

Не відразу зрозумівши, що вона спитала, я відповіла:

– Та ніби добре … ай! — нога дала про себе знати.

— Тобі зробили перев’язку, ти вивихнула ногу…

— Я… вчора… А де тато?

— Він ще не повернувся, досі там…

– А скільки зараз часу?

— Ну, о пів на першу дня.

— Я вчора… повелася безглуздо, втекла… мені соромно перед татом і тобою… Вибач, я надто перехвилювалася…

— Все гаразд, тільки не роби так більше, я місця собі не знаходила, коли тебе шукали… Курапіка, а ще й ти.

— А Курапіку знайшли?

— На жаль, ні… У міліції сказали, що пошукають ще кілька днів і кинуть цю витівку… Тебе знайшли завдяки собакам-шукачам, а потім тато приніс тебе додому.

— Та як же так, не можна все так залишити! – на очах виступили сльози.

— Люба, не нервуй, ще є кілька днів, сподіваюся його знайдуть… Бідний хлопчик, — закивала головою мама, — Нам залишається тільки чекати…

— Чекати…? Я втомилася чекати…Яке нікчемне почуття… Я спробую йому зателефонувати!

Мама принесла мій телефон, про який я зовсім забула. Швидко набравши потрібний номер, я з надією чекала на відповідь, але її не було… Лише пусті гудки, що з кожним писком вбивали надію.

— Знову розчарування… Гаразд, спробую згодом набрати.

— Головне не впадати у відчай, намагайся набирати його час від часу. Все буде добре.

Сумно посміхнувшись, мама відчинила двері і повільно пішла.

– Тц …

У мені знову вирували емоції безпорадності та розпачу. Я була дуже зла на те, що нічим не можу допомогти.

— Ще й із травмою тепер, — сказала сама собі, — Ідіотська нога!

Я пролежала в ліжку цілий день, тато так і не повернувся. Коли я намагалася дізнатися про якусь інформацію, мама відмовлялася, знаючи до чого це може призвести. Час йшов надвечір. Пожежу нарешті загасили, окрім родини Курут, більше постраждалих не було.

Я вирішила знову набрати номер коханого.

Пішли гудки – це мене дуже підбадьорило і виклик хтось скинув.

Від радості я закричала:

– Мамо!

– Що там?!

— Він скинув виклик, це означає, чи це означає…

— Так, можливо, він живий! – взяла мене за руки ненька.

— Сподіваюся, це був він, а не сторонній…

Єдиний дзвінок зміг скинути половину мого стресу. Але я все одно боялася, цього мало… Я хотіла чути чи бачити його.

Я спробувала ще раз набрати, але телефон знову пробурмотів знайому фразу:

— Наразі абонент не може прийняти ваш дзвінок…

Я вимкнула виклик.

Загорнувшись у ковдру, я спробувала заснути, хоча сон не дуже хотів іти.

Я згадала той кошмарний сон. Іт тут я зрозуміла:

— Це був віщий сон… Ти все-таки кинув мене, Курута, а я так і шукатиму тебе, ти брехун… — у подушку просочилася пара сльозинок.

Через час я все-таки змогла перебороти свої думки і нормально відпочити, трохи забувши свій розпач…