Частина 21

– Ну, маєш план? – Дін трусить руками в наручниках. Я заперечно хитаю головою. – Чудово, значить нас зжеруть гремліни.

– Веселого Гелловіну! – Дін копає мене ногою.

Раніше

Лунає постріл. 

Я різко розплющую очі й туплюся в екран ноутбука. Варто було всього на секунду розслабитися, потягнутися, а спогади вже тут як тут. Звуки того пострілу досі переслідують мене, хоча світ не стоїть на місці, а час йде далі. Але…

Лунає постріл. Я знала, що в мене всього одна секунда, щоб врятувати Клер. Знала, що діяти доведеться імпульсивно, а тому зупинила час. Останнього разу я таке робила, коли виносила цінні пам’ятки культури та мистецтва з приречених Помпеїв. Куля, яка мала б рознести Клер пів голови, зависнула між пістолетом і її скронею. Я взяла цей шмат металу і підкинула його в долоні. Таке мале, а таке смертоносне. Мені потрібна кава.

— Зробиш так ще раз і я сама вб’ю тебе, — час знову йшов своїм ходом, наче нічого й не трапилося. Клер переводила здивований погляд то на мене, то на пістолет. Дін, Сем та Олівер робили те саме. 

Потім Клер кинула зброю на землю і почала ридати. І чомусь цей звук мене не переслідує. Думки мої вже ринуть в той напрямок, коли починаєш думати, а що було б, якби я не… Клер зараз була б на Небесах разом зі своїми батьками й крапка. Треба вертати до роботи. Однак, хоч які б круті програми відстеження, я не встановлювала, знайти Пазузу вони мені не допомагають. Демонів із його свити, до речі, також. На них ніби захист від всеможливих пошукових засобів. Але я не здаюся. Врешті-решт, завжди можу написати нову програму або вдосконалити вже наявну, яку демонський захист не врахує. Потрібен тільки час.

– Хто хоче пополювати? – Дін заносить в головну залу чотири стаканчики кави та газету. – Дивіться.

– Чуваче, вивертай кишені, – закриваю ноутбук і протягую руку братові. – Давай, давай, ділись награбованим.

Дін неохоче висипає на стіл цукерки. Переможно усміхаюсь і беру свої законні мармеладки та два стаканчики кави, поки Сем спостерігає за нами краєчком ока, оскільки всю його увагу привертає стаття в газеті.

– Народ, серйозно? Вам по дванадцять? – Сем дає газету мені й дивиться на солодощі, від яких фактично залишились тільки фантики. – Один віджимає в дітей, інша все з’їдає.

– По-перше, не все. Я Діну залишила. По-друге, вони це серйозно? О, тут навіть фотки є, – я відпиваю кави. – Сьогодні в місцевому клубі вечірка в честь Гелловіну. Там будуть безплатні цукерки. Ти зі мною? – насправді Дін йде всюди, аби лиш цукерки чи випивка була безплатною.

Ми відправляємося в містечко, де відбулась серія доволі дивних вбивств, і майже одразу натикаємося на винуватців цього всього. З кафе напроти паркувального майданчика через велетенське панорамне вікно вилітає стілець, а слідом за ним на вулицю вибігають невеликого розміру істоти, які роззираються по сторонах, що ж іще такого можна встругнути, та тікають в невідомому напрямку під дикий регіт.

– Виходіть з машини. Повільно. Руки вгору, – здивованих нас легко застають зненацька декілька переодягнених під армійців чоловіків і під дулами автоматів (справжнісіньких, між іншим) ми виходимо з машини. Нас проводять в поліційну дільницю, де закривають в трьох камерах.

– Вінчестери. Яка приємна зустріч, – в коридор входить чоловік, одягнений як агент ФБР, і повільно проходиться між камерами, постукуючи пістолетом по ґратах. – За ваші голови обіцяна доволі велика нагорода.

– Ти ще, в біса, хто такий? – Дін підходить до решітки та спирається на неї.

– Той, чиї хлопці вже зв’язуються із демонами, щоб отримати свою винагороду. Особливо щедро вони готові платити за дівку. – він пильним поглядом вивчає мене.

– Ти ж в курсі, що демони ніколи не дотримують своїх обіцянок, якщо ви не продали свої душі? – так, раз з такими придурками ми зіткнулися, але то були діти.

– Вас, хлопці, я ж можу і мертвими представити, – чоловік підіймає пістолет. – Розстріляти прямо в камерах. Наказ був чіткий лише щодо дівки. Вона потрібна головному босу живою. Зізнаюсь, нелегко було вас виманити сюди.

– То ці милі створіннячка твої? Зізнаюсь, жінка, яку катапультували з вікна… Це було… Цікаво, але сцена в фільмі набагато краща. – незнайомець розвертається до мене.

– Ну, вони такі бешкетники і їх багато, за всіма не встежити, – він розводить руками.

Ззовні чуються крики, звук чогось розбитого і веселий сміх гремлінів. Включається протипожежна сигналізація десь поблизу, а в самій дільниці розбивається щось, що за звуком нагадує кавовий апарат на вході.

– Не так вже й легко контролювати їх всіх, так? Стережись як би ти сам не став наступною жертвою. Хоча, я б воліла стати жертвою гремлінів, а не демонів, – усміхаюсь. – Щось вони не дуже поспішають до вас, правда? А ви ж так хотіли зникнути звідси до того, як все почне розвалюватися до чортів. Яке ж там третє правило мисливців, хлопці?

– Не вір демонам, – відзивається Дін.

– Точно, не вір тим чортовим демонам.

– Не спускайте з цих трьох очей! Якщо хто-небудь з них поворушиться, стріляйте на ураження! – переодягнений агент вибігає з коридору. На його місце поступають одразу троє озброєних автоматами. M16A4 – нехиле таке озброєння. Використовується спецпризначенцями та піхотою. Припускаю, ми маємо справу з котримись із них. Така гвинтівка – не те, що можна придбати у вільному доступі.

“Фель, зроби що-небудь!” – я дивлюсь на Діна.

“Що саме? Вмерти?”

“Пазузу ти потрібна живою. Винеси ці чортові ґрати.”

“Набагато краще дочекатися демонів, а потім несподівано напасти на них. Пазузу не дурний, але надія вмирає останньою.”

“Чому ти не вб’єш його своєю архангельською силою? Чому вперлася в той меч?”

“Бо це вже особисте, Діне. Я хочу бачити як згасатимуть його очі й насолоджуватися цим.”

“Фель, прислухайся. Відчуваю, наші наглядачі тут ненадовго.” – до мене телепатично звертається Сем і я передаю його слова Діну.

На вулиці не чується ні звуку. Ніби все місто вимерло.

– Ей, рядовий, не хочете перевірити, що там сталось? Не подобається мені ця тиша, – на обличчі хлопця не здригається ні один м’яз. Чи варто говорити, що він навіть не поворухнувся.

– Отже, мої діти хочуть розваг, – до нас влітає скуйовджений “агент ФБР”. – Відведіть їх до решти.

– План із демонами з тріском провалився? – питаю, але у відповідь отримую лише нищівний погляд. Видно, чорноокі мають нову забаву.

Нас в наручниках виводять на вулицю. Повсюди валяється сміття, хаотично стоять кинуті розбиті машини, практично в кожному домі вибиті вікна і розфарбовані непристойностями стіни. Де-не-де мелькають скорчені тіні істот, які спритно перебираються з даху на дах. Агент зі своїми солдатами відводить нас у велику будівлю, зі стіни якої здерли вивіску з назвою. Потім ми спускаємось в підвал і бачимо живих громадян в наручниках, прикутими до труб.

– Рухайтесь, – мене підштовхують в спину дулом автомата. Зброю ховають тільки тоді, коли на наших руках клацають замки.

– Я залишу двері відчиненими. Свіже повітря ще нікому не зашкодило, – агент зі своїми друзями швиденько змиваються. Правда, двох їм доводиться залишити охороняти нас, щоб нікому не вдалось втекти.

– То демонів ми вже не цікавимо? – пошепки звертається до мене Дін.

– Враховуючи всі обставини, марно сподіватися, що внизу вони залишили когось, аби виклики приймав. Ці нас ще деякий час потримають, а потім якщо не буде особливих розпоряджень, зроблять те саме, що й з рештою.

– Що вони з нами зроблять? – питає у своєї мами маленький хлопчик.

– Самі здогадайтесь, – бурмочу.

– Ну, маєш план? – Дін трусить руками в наручниках. Я заперечно хитаю головою. – Чудово, значить нас зжеруть гремліни.

– Гремліни не їдять людей, – заперечує той самий маленький хлопчик.

– Це газові труби? – декілька жителів кивають. – А у нас є запальнички. Веселого Гелловіну! – Дін копає мене ногою.

– В Лебаноні мене чекає костюмована вечірка з безплатними цукерками, тому напруж мізки й витягни нас звідси.

– Є в мене одна ідейка, – верчу головою і погляд мій падає на арматуру, котра трохи не впирається мені в поперек. – Попереджую, вам не сподобається. Раз, два, три! – край арматури показується з мого правого боку. На якусь секунду (і одну каплю чорної крові з залізяки) повисає тиша, а потім люди починають кричати.

На крики прибігають двоє наших охоронців та злякано зупиняються в декількох дюймах від мене. По їх розгублених обличчях я розумію, по-перше, що зараз один з них, якщо не обоє, втратить свідомість, а по-друге, вони провалилися на вступі в армію і зброю просто десь поцупили. Дін користається нагодою і якось примудряється стягнути у “військового” ключі від наручників, коли той набирається сміливості й підходить достатньо близько, щоб оцінити мою рану. Тільки от від близького вигляду та запаху крові охоронець падає мені під ноги, ніби ганчір’яна лялька. Другого ми тільки й бачили.

Дін звільняється і починає відмикати наручники у всіх ув’язнених.

– Треба викликати швидку, – шериф торкається до своєї рації, але Сем його зупиняє.

– Не лякайтесь. Просто не лякайтесь, – брат хапає мене за руки та смикає на себе. Арматура, з якої ще капала моя кров, залишається, де й була, а я з раною в боці опиняюсь в обіймах Сема. Декілька жінок від цього видовища втрачають свідомість.

Звільняюсь від міцної хватки Сема і підіймаю край сорочки якраз в той момент, коли рана починає затягуватись. Люди вельми вражені побаченим, але падати на коліна й молитись не збираються, тож ми поспішаємо назовні. Тільки там нас чекає сюрприз. Гремліни зібрались на самому вході й оголили зуби щойно нас побачили. Натовп злякано робить крок назад.

– Привіт, малеча, – я нахиляюсь до цих істот. – Річ у тім, що я дивилась фільм, хоч у вас з ним дуже мало спільного, і вмію створювати непогані ілюзії. О, а ще я пошкодила газову трубу, – переляканий натовп розчиняється в повітрі, а я витягую запальничку. – Це мене не вб’є, до речі, – від однієї іскри будівля вибухає.

– Кхе, кхе, кхе, ненавиджу це, – я вибираюсь з-під завалів, відмахуючись від чорного диму. Залишається тільки стерти людям пам’ять і, можливо, ми встигнемо на вечірку.

***

А може й ні. Демони нас зустрічають біля в’їзду в Лебанон. Тепер ясно, які ж то в них були невідкладні справи.

– То все вирішиться тут? – виходжу з машини. Сем із Діном навіть не встигають мені щось сказати. – Виходь, Пазузу. Тільки ти і я. Чесний двобій. Без сил, – на цьому я відпускаю Пітьму і світ знову заграє колишніми барвами. – Без втеч.

Пазузу виходить до мене в повному спорядженні, яке виглядає так, наче він його спер з якогось музею історії. Хоч за основний захист мені правлять крила, та я все ж клацаю пальцями й переді мною зависають наколінники та налокітники, які являють мої лати. Не поспішаючи, затягую ремінці на руках і ногах, витягую меч і стаю в бойову позицію.

– Ми вже з тобою скільки разів сходилися? – Пазузу ліниво походжає вперед-назад, не наближаючись до мене. – Ти й цього разу програєш. Облиш все це, кинь зброю і приєднайся до нас. Разом із Пітьмою ми знищимо цей світ, а на його місці зведемо новий. Я навіть готовий помилувати твоїх братів і залишити їх живими. Глядачі нам не завадять.

Декілька демонів витягують братів із машини. Ті не чинять спротиву. Марно. Якими б крутими не були Вінчестери, та демонів занадто багато. Можна з упевненістю сказати, що тут зібралася вся армія Пазузу. Як в старі-добрі часи янгольсько-демонських воєн.

– Вимушена відмовитися від твоєї пропозиції. Моє бажання вбити тебе переважило, тож цього разу я не гратиму в “кішки-мишки”. Мені вже не цікаво.

Пазузу знову нападає першим. Хоч він і справді трохи поліпшив свої бойові навички, та все ж залишається надто передбачуваним. Так вчасно у моїй голові зринає старе правило Михаїла про три удари, тож я їх наношу. Першим ударом відбиваю напад демона. Другим – обеззброюю його, а третім – вганяю меч йому в живіт. Як там кажуть? Король мертвий, нехай живе королева? Ровена до кінця свого правління віддаватиме мені цей борг.

Однак вбивство Пазузу, яке не принесло мені жодного полегшення, не розв’язує демонську проблему. Ніяким дивом вони не випарувалися, не розбіглися і не впадають у паніку. Навпаки, вони сунуть на нас зі зброєю наготові.

– Далі наша черга, – котрийсь із моїх родичів відштовхує мене собі за спину. Вони являються всі вчотирьох при повних обладунках. Вінчестери навіть відблиски їхніх крил можуть роздивитися: золоті, білосніжні, червоні та сині. Вони занадто серйозно сприйняли проблему.

– Хіба не простіше демонів знищити, просто клацнувши пальцями? – питаю у них.

– Хіба це весело? – обертає голову Люцифер. – Вам корисно буде згадати минулі дні.

– Можу на вас ще ящерів наслати або якоїсь іншої нечисті, на яку архангельські сили не діють, якщо вам так хочеться.

– Годі балачок. До роботи, – командує Михаїл. – Вважай це вибаченнями. Ми справді були тоді неправі.

Я тільки очі закочую.

– Крім того, хто знає, коли ми ще візьмемо в руки мечі? – Гавриїл обіймає мене за плечі. – Всі наші серйозні вороги вибули з гри або мертві. Думаю, мисливці дадуть собі раду з дрібнотою.

– Можете позлити трохи Люцифера. Як варіант, – знизую плечима. Демони не чекають, поки ми закінчимо наші сімейні дискусії й тікають, хто куди. – То з ким ви там воювати зібралися? – я розчарована. Вельми розчарована.

– Насправді, на це й був розрахунок, – Рафаїл опиняється поруч. – Хоробрістю демони не відрізняються. До речі, брате, не розслабляйся. Напрочуд сильні вороги знайдуться завжди. Може статися так, що зброю із рук нам не варто випускати.

– Ага, а раптом Чак ховає останнього туза в рукаві? – це звучить не надто оптимістично. – Хтось справді вважає, що Чак так просто змириться зі своєю поразкою? Він не дурний. Мав підготувати альтернативний план на випадок, якщо нам вдасться його перемогти.

– Знизь градус песимізму, – тато плескає мене по плечу. – Поки насолоджуйся перемогою.

***

– І ким ти вирядився? – Дін виходить до нас в шкіряному одязі та важких чоботах.

– А на кого схожий? – він навіть позує.

– А гітара де?

– Молодець, – Дін плескає мене по плечу та йде за інструментом. – А ти ким будеш? – питає він, коли повертається.

– О, тобі сподобається, – я поспіхом біжу у свою кімнату. Виходжу звідти вже в довгій білій сукні з чорним корсетом і в високих чорних каблуках, на боці в мене висить меч, а в руці я тримаю довгий плащ з капюшоном.

– Меч, сподіваюсь, бутафорський?

– Ні, Діне, архангельський. Я ж настільки тупа, щоб на мирну людську вечірку притягнути справжній меч. Він навіть не витягується, – я смикаю елемент свого образу. – Ну а ти, Семе? З нами не йдеш?

– Ні, ні, ні, ви розважайтесь, а я піду спати. Це було найнудніше полювання в моєму житті й після нього жахливо хилить на сон, – Сем дивиться на нас поверх ноутбука.

– Так і кажи, що хочеш на самоті порно дивитись, – Дін махає рукою.

– Давай, вдягай окуляри й не дурій.

– Нащо йому окуляри? – здивовано обертається до мене Дін.

– Щоб він виглядав ще більшим задротом, ніж є насправді.