Частина 2

Знову різко розплющую очі й сідаю. В голові паморочиться і я не можу сфокусувати погляд на чомусь одному. В голові крутиться тільки одна шалена думка: “Де я?”

– Бункер. Кімната. Моя, – нарешті обстановка перестає водити навколо мене хороводи і я із задоволенням відмічаю, що принаймні на певний час стукіт в голові припинився. Підводжусь з ліжка та йду до братів. Якщо вони, звісно, не на полюванні.

Вони виявляються в бункері, обкладені з усіх боків книгами, чашками з-під кави та двома коробками з-під піци. Третю коробку знаходжу на кухонному столі, коли йду варити каву собі.

– Що ви взагалі шукаєте? – приходжу назад і розвертаю одну з книг, відкладених вбік, до себе. Демони. Тепер все зрозуміло. – Шукаєте інформацію про Вельзевула і Пазузу. Я вам можу багато чого розповісти про цих двох засранців.

– Вперед, – Дін закриває товстенний талмуд і відкидається на спинку крісла. – Пазузу це ж той демон із “Екзорциста”тисяча дев’ятсот сімдесят третього року. Шикарний був фільм.

– Але книга краща. Я обійдуся тільки коротким викладом фактів. Отже, почнімо з Пазузу. В ієрархії Князів Пекла він йшов п’ятим, перед Асмодеєм і трохи сильніший за нього. Щоправда, свою слабкість він компенсує хитрістю вперемішку із вмінням вести за собою та обирати значно сильніших за себе союзників. Щодо Вельзевула, то він йде другим після Люцифера. Наймогутніший із шести Князів і найнебезпечніший. Коли Азазель вирушив у свій “хрестовий похід” за дітьми для визволення Люцифера з Клітки, я думала, що Вельзевул втрутиться і перебере на себе цю місію, проте, як виявилося, він збирав свою армію демонів, скоріше за все для захоплення влади в Пеклі. Майже ніхто не вірив, що в Азазеля хоч щось вийде, а його розмову з Люцифером в тому храмі вважали якоюсь байкою. Тепер Ровена опинилась між молотом і ковадлом. Не знаю, чим відкупився від них Кроулі, щоб стати Королем, але в неї цього явно не вийде.

– Тебе аж так хвилює доля Ровени? – цікавиться Сем.

– Ні, але однієї війни на Небесах мені вистачило і я не збираюсь спостерігати як розгортається Третя світова війна на Землі, – після цих слів я раптом згадую. Все згадую.

Я стояла, спостерігаючи за кривавою бійнею, що розгорнулась перед моїми очима. Наче дивилась на величезний монітор, де показувались картинки з різних камер спостереження. Всі дороги кожної частини Раю, де проходили сутички, аж до обріїв (а це дуже далеко, повірте) були всіяні трупами різних монстрів: ящерів, павуків та змій — Божих створінь, на яких, як і на янголів, не поширюється правило щодо того, що ти маєш бути обов’язково мертвим, щоб потрапити на Небеса. Та поранених янголів було ще більше й від вірної смерті, для когось уже другої, їх рятували тільки значно укріплені Небеса (чого не вигадаєш, аби тільки не згадувати про Нього).

Особливо кровожерливим тварюкам добратись до мого захищеного місця, яке іменується архангельським Раєм, не давав захисний купол із вимовлених мовою Перших заклинань. Свого часу сюди навіть Чак не міг зайти. “Але тіні це вдалось”, — єхидно завважила Лінді в моїй голові. Так, тінь змогла обійти захист, я її знищила й у винагороду отримала стримувальний браслет. 

Мої нігті почорніли. Не піддаватися люті, не піддаватися люті, не піддаватися люті. Хоч як би мені не хотілось знову стати Пітьмою задля знищення всього живого. Не знаю, скільки часу минуло до того, як все пішло шкереберть, але я продовжила вірно нести свою вахту й примудрилась не зануритись в те чорне озеро.

День, коли все змінилося, здавався спочатку таким, який не принесе нічого: ні хорошого, ні поганого. Тільки віяв вітер. Сильний вітер. Зі сторони Едему. 

— Може розповіси, що відбувається? — я стояла, притулившись до дверей Гавриїлового кабінету, який водночас був і бібліотекою, схрестивши руки на грудях. — Я ж не сліпа, я бачу, що щось не так.

— Тебе це не стосується, — от і вся відповідь. Він занурився в якісь документи й вперто продовжував ігнорувати мою присутність, тож я вийшла з будинку й попрямувала до виходу. Просто заради відчуття, що можу так зробити. 

Доволі раптово під’їзна доріжка розтягнулась на декілька миль і якщо це не чергові витівки Гавриїла, то я явно не розумніша за будь-яку пересічну людину. Я розвернулась і побачила, що тепер він стояв, притулившись до одвірка зі схрещеними на грудях руками. 

— Кудись зібралась? 

— Так, погуляти, а тобі що до того?

— Хочу переконатися, що ти пам’ятаєш правила. Тобі не можна покидати межі Раю, — о, то він нарешті згадав, що я взагалі існую, інакше не говорив би таким повчальним тоном. 

— І що ви з Михаїлом планували зробити? Замкнути мене в клітці до кінця всього сущого? Я щодня дивлюсь на війну з безпечного місця і… Та годі. Все життя тобі було байдуже, де я і що роблю. То чому зараз хвилюєшся, вийду я чи ні? Припини грати роль турботливого татуся. Тобі не личить.

— Ти повинна залишатися в безпечному місці й це, вибач мені, мало схоже на клітку. Чому я зараз за тебе хвилююся? Бо ти Пітьма і ця сила набагато сильніша за твою силу волі. Глянь у дзеркало на свої губи.

— Думаєш, що зможеш щось мені протиставити? — дивитись у дзеркало не було потреби, бо світ навколо мене почав втрачати барви. — Що мені завадить тебе вбити та спокійно вийти?

— Я твій батько.

— Та невже? І це всі аргументи? Знаєш, батько мені був потрібен мільярди років тому, але ти вирішив забути за мене.

— Я за тебе ніколи не забував. Як ти думаєш, хто не дав тобі померти після не зовсім вдалого експерименту з руками? — я глянула на свої шрами.

— Не зовсім вдалого? Рівно ж вийшло. Спробуй сам рукою, розпоротою аж до ліктя, в крові, рівнесенько розпороти іншу. Тож, можу сказати, що серіали не брешуть. Ні, не так. Гримери не брешуть.

Земля під моїми ногами здригнулася і тільки дивом мені вдалось встояти на ногах. Барто, яка весь цей час тихенько стояла коло моїх ніг, нервово замахала хвостом. Хвостом? Я перевела погляд на неї й побачила, що замість ротвейлера, мене супроводжувала вівчарка.

— Що тільки-но трапилось? — підвела погляд на Гавриїла, але його коло вхідних дверей не було. Якщо вже на те пішло, то цей поштовх явно виходив за межі, а значить, що на Небесах десь щось відбулося. В поганому сенсі. Я розвернулась до прекрасного краєвиду гір, які неначе з картинки зійшли (чого неначе? Краєвид за вікнами у своєму Раю ми створювали якраз за картинками). Замість гір-декорацій моєму погляду відкрились гори справжні. Велетенські, сірі та похмурі, без жодного зеленого деревця чи кущика. Про засніжені вершини нічого й мріяти, вони на такій висоті, куди ще жоден янгол не добирався, а одну-єдину мою нещасну спробу туди піднятися жорстко припинили. Тепер же одного шматка тих гір не було: він валявся безладною купою каміння. 

Про Небеса можна багато чого сказати. Це складна сукупність всього, оскільки в кожної людини й кожного янгола свій Рай. З тією відмінністю, що янгольський Рай не складається із щасливих спогадів. Особливістю тут є флора. До створення Землі Чаку потрібно було десь втілювати свої задуми в життя: пори року, денні та нічні години, квіти, дерева, гори й так далі, і тому подібне. Все, крім води. Декілька ставків з’явились в поодиноких місцинках уже після того, як перше лускате вибралось із води на сушу на Землі. Як і будь-що інше, флора тут різниться від земної. Хоча б тим, що тут все набагато більше. Вище нас нічого немає і дерева вільні рости хоч би нескінченно. В людській частині Небес все аж занадто по-людському і справжні дерева там вже давно не ростуть. Декілька сотень тисяч років, насправді. Для мене це ніби було років десять тому. Гаразд, не так вже й давно. В янгольській частині Небес все залишилось так, як Бог і створив декілька мільярдів років тому. В основному через те, що викривлювати реальність майже ніхто не здатний. Тому ми з Гавриїлом скористались цим привілеєм і створили ілюзію, ніби проживаємо десь в мальовничих місцях біля підніжжя Альп (цим горам дуже далеко до наших).

— Нікуди не висовуйся, — ніби я збиралася. Гавриїл рушив до виходу і двері, о диво, заледве не вперше вивели туди, куди показують ніби вони ведуть: на дорогу. Так, хвіртки це теж двері. Мені потрібно зачекати хвилин десять перш ніж рушити слідом, інакше опинюсь в іншій частині Небес і скоріше за все в їх пустельній частині, де добиратись до наступних дверей доведеться крізь гарячий пісок і палюче сонце. Кажу ж, Бог створював тут прототипи. Набагато жорстокіші, ніж земні. 

Коли десять хвилин минуло, я ризикнула вийти. Гавриїлів гнів, то суща дрібниця. Ну не говоритиме він зі мною наступні сто тисяч років, і що з того? Він і так на мене уваги не звертає. Роби, що хочеш, аби тільки не нагадувала про своє існування. Двері вивели мене до купи потрощеного каміння, яке ще сьогодні вранці було горою. Неподалік стояли Гавриїл з Рафаїлом і щось пошепки обговорювали. Я не стала прислухатися, а постаралась якомога швидше розчинитись в натовпі янголів, що зробити набагато важче, ніж тій таки Арієль. 

Янголи метушились в очікуванні наказу, коли вже можна буде прибрати каміння. На жаль, ми не в змозі створити нову гору на місці старої, але щось інше там можна буде придумати.

— Що ж, гаразд. Це каміння згодиться в Едемі, — нащо? Михаїл хоче з потрощеного каміння зробити здоровенну груду потрощеного каміння? — Для його захисту. Зараз Рафаїл відчинить двері, а ви повинні якнайшвидше переправити через них все це, — Гавриїл обвів рукою нашу майбутню роботу. — Це наказ.

Рафаїл штовхнув двері, які знаходились позаду нього, а далі все сталось занадто блискавично. Я кинулась вперед, аби не дозволити здоровенному ящеру відгризти голову Рафаїла. Однак Гавриїл, який стояв безпосередньо поруч, мене випередив. Він штовхнув свого брата і повалився разом із ним на землю. Зуби монстра клацнули за декілька дюймів від шиї Гавриїла. Подальші їх дії від мене закрили янголи, які наввипередки бігли займати оборонні позиції. По правильному, я б мала скористатись сум’яттям і повернутись додому, проте продовжила бігти вперед, перестрибуючи через особливо велике каміння.

— Що ти тут робиш? — тільки після того, як я прибила одного ящера, Гавриїл з Рафаїлом звернули на мене увагу. — Ти повинна залишатись в безпечному місці.

— Я прийшла ваші дупи рятувати, бо цей малюк, – я вказала на понівечене тіло ящера, котре валялось біля моїх ніг. — Зжер би вас обох і не подавився.

З’ясовувати стосунки нам обом довго не довелось. Двері до Едему залишались відкритими достатньо, щоб декілька десятків цих тварюк перейшли сюди. 

— То що там відбувається в Едемі? — я розвернулась до Рафаїла в надії, що хоч він мені розповість.

— Ти їй нічого не сказав? — Рафаїл здивовано глянув на Гавриїла. — Ці всі монстри пориваються захопити Едемський сад і якраз сьогодні їм вдалось прорватись з однієї сторони. Михаїлу довелось застосувати свою силу, аби стримати їхню навалу, але наші архангельські здібності мало на них впливають. Батько тут постарався.

Продовжити далі нашу розмову було трохи складнувато, оскільки з усіх боків на нас поперли ящери. Звичайні янголи їх не цікавили і я тільки здогадуватись могла, чому саме. Чи не вперше я задумалась, чим же ці тварюки харчуються.

– Земля викликає Фель. Земля викликає Фель, – Дін несамовито махає своєю рукою перед моїм обличчям.

– Ти хочеш, аби я її вирвала? – спокійно питаю і переводжу погляд своїх зелених очей на його очі.

– В тебе все нормально? Ти виглядаєш якоюсь блідою, – Сем втручається дуже навіть вчасно.

– Та так. Минуле згадалось. Ви знайшли нам справу, чи в планах на сьогодні сидіння тут, обклавшись книгами? – тільки от тепер згадую, що в мене в руках чашка кави. Відсьорбую. Холодна. Тримаючи чашку обома руками, нагріваю її до потрібної температури. І одним духом випиваю. Рідина приємно обпалює горло і стравохід й розчиняється. Та за ці десять секунд кава встигає справити належний ефект і думки в моїй голові потихеньку упорядковуються. На перший план виходять знання про полювання.

– Здається, так. У Цинциннаті відьма завелась. Принаймні вбивства схожі на справу рук відьми. На цей час відомо про трьох вбитих людей, – Сем розвертає до мене ноутбук.

– Хочеш сказати, що відьма підірвала “Hilton Garden Inn”?

– Переглянь фото, – слухаюсь Сема і завантажую фото на повний екран. На одному з них помічаю маленький предмет. Зближую і в ньому тепер чітко проступають риси відьомського мішечка. Так, це наша справа.