Частина 2: Попадання в зміїне гніздо

Настав пізній вечір. Мейлі не міг розглянути місцевість цирку через сильний снігопад і темряву навколо, але, виходячи з автомобіля, він відразу ж помітив великий червоно-білий намет, що світився і переливався яскравими лампочками. На її верхівці, привертаючи увагу, світилася різнокольорова вивіска: “Цирк Анархія.”

Милуючись, він все ще не міг повірити, що зараз стоїть тут.
А можливо вже завтра виступатиме з усіма там, під цим яскравим куполом. Побачить і погладить справжнього тигра або ведмедя, і навчиться безлічі трюків. Юнак стояв на порозі нового життя і яскраві вогники цирку блищали в його мрійливих очах.

Десь у темних, маленьких наметах поруч, метушилися люди. Хтось із них обертався у бік прибулих, але одразу ж ховався чи йшов у середину цирку.

– Як тобі малюче? – містер Крайтон встав біля нього, з усмішкою дивлячись на власний намет цирку.

– Дуже гарний і такий великий! – не приховуючи захоплення в голосі, відповів Мейлі.

– Я радий, що тобі подобається. Почувайся як у дома. У нас тут облаштована зимова стоянка. – усміхнувшись, той поплескав хлопчину по плечу. Потім, глянув на племінника, і вже без посмішки на обличчі, промовив:

– Зайди до мене пізніше. Треба поговорити.

– Ага. – парубок з байдужістю шморгнув носом. Намотавши по самі очі свій довгий шарф. Ховаючи обличчя від сильного снігу, він підійшов до них.

Повертаючись до Мейлі чоловік знову щиро посміхнувся, та сказав:

– Якщо щось знадобиться, скажеш Рею, або краще, Саманті.

– Саманті? – перепитав Мейлі.

– Так, це моя донька. Вона пізніше зайде до тебе.

– Ми довго тут стоятимемо? Я замерз. – пробубнів крізь свій шарф Рей, який втомився вже слухати їх балаканину.

Видихнувши клуб пари з рота, Джеймс ще раз обдарував Мейлі доброзичливою усмішкою, попрощався, та пішов у бік цирку, що світився на всю округу.

– Іди за мною, не відставай. – гукнув іншого Рей, який швидким кроком попрямував прямо по стежці, не звертаючи уваги на зацікавлені погляди тих хто вийшов подивитися на новенького.

Ідучи за хлопцем по хрумкому снігу, Мейлі озирався на всі боки, намагаючись хоть трішки роздивитися тутешніх людей. Де-не-де, висіли ліхтарі, що освітлювали ряди наметів. Мешканці цирку з цікавістю поглядали на новоприбулого. Мейлі дружелюбно махав рукою людям, що дивилися на нього. Ті, у відповідь кивали йому та посміхалися.

Дійшовши до кінця стежки, він побачив дивний, великий автобус, і з цікавістю став спостерігати як Рей, витягнувши з кишені зв’язку ключів, намагався у темряві підібрати потрібний ключ до замку на маленьких дверцятах.

– Ми ще кудись поїдемо? – поцікавився Мейлі, роблячи крок на залізні сходинки, що вели до цього довгого як вагон від поїзда транспорту.

– Чого б це? Ми вже приїхали на місце. – бурмочучи у шарф, відповів парубок.

– Тоді що перед нами? – він тицьнув пальцем перед собою.

Повернувшись до нього, Рей, здається, усміхнувся, хоч за довгим шарфом, яким він обмотав себе навколо носа це було не дуже й то помітно.

Підтягнувши побільше його на носа і тихо давлячись зі сміху, Рей спитав:

– Ти що, ніколи не бачив трейлерів?

– Тре.. тролейбусів? – зніяковіло ховаючи пальці у великі рукави светра, перепитав він.

– Пф-ф, не тролейбус, а трейлер. – бачачи, що той й справді нічого не розуміє, Рей зітхнув. Опустивши край шарфа з обличчя, він схилив голову на бік та глянув з посмішкою на молодшого:

– Ну, будинок на колесах. Ніколи не бачив, чи що?

– Будинок може їздити!!? – вражений цією новиною, Мейлі відкрив рота, але відразу закрив його, коли в горло потрапила сніжинка.

– Пх-х, який ж ти недалекий. – з глузуванням відповів Рей. Клацнувши замком, він відчинив дверцята і зайшов першим.

Мейлі, так до кінця і не зрозумівши, що це за дивний будинок на колесах, теж поспішив слідом у середину, бо, якщо залишиться розмірковувати і далі, то замерзне на місці.

Скинувши з себе шарф і повісивши його разом з пальто в шафу, Рей став спостерігати за хлопчиною, який увійшов за ним, і який, ймовірно, ніколи в житті не подорожував.

Зачинивши двері, Мейлі постукав черевиками при вході та позбавляючись від снігу, став трусити зі сплутаного волосся сніжинки. Помітивши, що за ним спостерігають, він поглянув на парубка та почав ростирати червону від морозу щічку.

– Спасибі, що прийняли мене до свого дому, пане. – посміхнувшись, він чекав на відповідь. Але, коли інший нічого не відповівши, просто продовжував спостерігати за ним, Мейлі трохи занервував. З хвилину уважні темні очі вивчали новенького, але згодом, молодик, широко позіхнув, повалився на своє велике ліжко, дістав телефон, і щось мовчки почав друкувати на ньому.

Мейлі тим часом став озиратися на всі боки, звикаючи до нової обстановки. Будиночок тільки зовні здавався дуже великим. Усередині було тісновато, ​​але за то дуже тепло. Мейлі і цього вистачило щоб відчути себе затишно, перебуваючи тут.

“Що ж, як то кажуть: в тісноті, но не в обіді, правильно..?”

По центру стояло широке двоспальне ліжко з парочкою прикроватних тумбочок. На ньому, ногами до дверей, лежав чорнявий хлопець. Він захоплено дивився щось у телефоні, зовсім не звертаючи уваги на свого нового сусіда. Над ним Мейлі помітив прибитий до стінки — Британський прапор.

Особливу гордість господаря трейлера складали розвішані на найпомітніших місцях, золоті медалі.
Розглядаючи їх, він раптом почув:

– Дворняга, ти спатимеш там. – не відриваючи погляд від телефону, Рей вказав пальцем в сторону вікна, де був столик з м’ягкими сидіннями по боках.

Мейлі розгублено закліпав очима і спитав:

– Де саме?

Позаду нього голосно видихнули. Рей відклав смартфон, та піднявшись з ліжка взув сірі тапочки і попрямував до обіднього стола. Схопивши гладку поверхню, той крутанув та зложив його, і, о чудо! Столик став ліжком! Не складно було помітити, що Мейлі вперше доводилося бачити подібні фокуси з трансформацією.
Рей відійшов в кінець трейлера до величезної шафи, і, діставши покривало і навочки, положив все на ліжечко.

– Влаштовуйся. Одягнеш наволоки самотужки, зрозумів?

Присівши, Мейлі зрадів, що ліжко зручне і відповів:

– Добренько.

Несподівано до них постукали.

Рей підійшов до дверей, відкрив, та з порога пирхув:

– Що треба? – з незадоволеним тоном у голосі спитав він.

За дверима стояла дівчина. В неї було довге, пряме волосся, кольору – воронячого крила і рівно під стрижена чолка.
З ніг до голови та була одягнена у чорне. Вона стояла в елегантно блискучій при світлі лампи хутряній жилетці.
Її силует майже зливався з темрявою вулиці.

Мейлі відразу вловив її захоплюючу зовнішність і йому навіть прийшло на думку, що, раз голуби вісники любовних листів, то ця дівчина асоціювалася б у нього швидше з вісником смерті…

Дівчина обдарувала парубка перед нею холодним поглядом таких же, чорних оніксових очей, і відштовхнула рукою в сторону, відповівши:

– Я не до тебе прийшла. – проходячи всередину, вона одразу ж кинула на Мейлі оцінюючий погляд, який тієї ж миті змінився здивуванням.
Розглядаючи його з ніг до голови, вона підмітила:

– Ти ще дитина. І що це на тобі вдіте? Боже… – її губи злегка скривилися.

Мейлі не очікував, що у неї буде така реакція і зам’явся, не відповівши.

За її спиною хмикнув Рей, із глузуванням відповівши їй:

– Хах, дитина? А ти думала я впущу до себе жити двометрового волохатого чоловягу? Чи, може, леді похилого віку?

– Стули писка, я не до тебе звертаюся. – холодно відгукнулась вона. – Батько казав, що у нас новий учасник, но я бачу перед собою…учасницю…

Мейлі помітив насмішку на обличчі Рея, і скривився:

– Взагалі-то, я хлопець…

– О? Справді? Як добре, що ти не дівчина.

“В якому сенсі, добре..?”

Та, підійшла ближче до хлопчини в пошарпаному одязі і передала йому якийсь журнал. – Тримай, це – контракт. Напиши там своє повне ім’я та прізвище, а ось тут, розпишись.

Він слухняно взяв із рук незнайомки товстий журнал із ручкою і почав підписуватися.

Тим часом, Рей відкрив був рота, захотівши брутально відповісти за недавнє обурливе звернення до нього, але передумав. Натомість, почав просто спостерігати за ними.

Про себе Мейлі помітив, що у цих двох не найдружніші стосунки, хоть і стало зрозуміло, що вони родичі. Коли він закінчив, то передав їй усе назад до рук.

Перевіривши підписи вона похвально кивнула:

– Мене звуть – Саманта Крайтон. Мій тато казав тобі, що я прийду? – стоячи перед ним, вона торкнулася пасма його волосся, і обмацала те пальцями.

– Так, містер Крайтон згадував тебе. Привіт, мене звати Мейлі. Мені шістнадцять років, я з Оксфорду. – швиденько представився він, намагаючись не звертати уваги на її скануючий погляд.

– Він ввічливіший чим ти. – сказала Саманта, звертаючись вже до парубка позаду себе.

– І навіть у такому вигляді, симпатичніший за тебе, чорна балакуча відьма. – огризнувся той у відповідь, натягуючи усмішку на обличчя.

– Ти..!! – різко обернувшись до Рея, зашипіла дівчина. – Як ти до мене звертаєшся!?

“Вона точно прийшла привітати мене з прибуттям, чи погризтися з ним?” – не спускаючи з обличчя посмішку, подумав Мейлі. Йому хотілося вірити, що ці двоє не почнуть сварки.

Хоча вони вже вчепилися одне в одного, як кішка з собакою.
Кожен не відступаючись, дивився на іншого із ворожою агресією.

Ці злісні переглядки перервала Саманта, нагадавши іншому:

– Тебе, взагалі- то, кликав мій тато. Чи ти забув?

Рей стер з лиця усмішку і згадав про слова дядька. Він поспішив перевзутися. Накинувши на себе пальто, не застебнувшись, він вискочив із трейлера, поспішаючи до трейлера дядечка.

– Ну нарешті, спокій і тиша… – з полегшенням видихнула Саманта. Заплющивши очі, вона звернулася до Мейлі:

– Ти теж одягайся.

– І я?

– Так, ти підеш зі мною. Потрібно представити тебе перед членами цирку.

Зрадівши, він притиснув від хвилювання кулачки до грудей і поспіхом відповів:

– Я готовий! Можемо йти?

– Ти так підеш? – запитала вона, ще раз пробігаючись по ньому поглядом.

– У мене нічого кращого немає… – Мейлі винувато опустив голову.

– Хм, треба підібрати щось на тебе. Гадаю, у цього мерзотника знайдеться одяг. – сказавши це, вона підійшла до великої шафи в кутку і відкривши її, почала безцеремонно перебирати там речі.

– А хазяїн не буде проти? – він стурбовано спостерігав як та перевертає все верх дном.

– Він завжди проти, але хто його буде питати? Ось, одягай, – вийнявши деякі речі з шафи, вона кинула їх тому в руки і продовжила перебирати одяг Рея, говорячи:

– Повно несмаку і скрізь бардак. Він хоч знає, що таке порядок у шафі? Теж мені, розумник знайшовся. А говорив я гірше вдягаюсь. Сам сто відсотків, по базарам шмотки збирає. – говорячи собі під ніс, вона дістала з верхньої полиці пару зім’ятих штанів та толстовок, глянула на них, та кинула назад у глиб шафи з коротким: – Фі.

Примірявши речі які вона йому обрала, Мейлі побачив: що весь одяг йому за великий.
Помітивши те саме, Саманта зітхнула, звернувшись:

– Добре, зробімо так: ходімо до мене. Ми з тобою приблизно одного зросту. Гадаю, я знайду щось на тебе. – окинувши поглядом речі в шафі, вона добавила:

– Тут все одно немає нічого твого розміру і що могло б тобі личити. Та й Рей сильно розізлиться, дізнавшись, що я дала тобі щось з його шмоток. Так що, одягай поки що свій одяг і мерщій за мною.

– Добре, міс Крайтон. – усміхнувшись, Мейлі став скидати занадто велику в рукавах спортивку.

– Називай мене пані, тут так заведено, вибачай.

– Добре, пані Саманта. – поправився він.

Вони вийшли з вагона та направились до великої, сірої палатки. Коли Мейлі зайшов за Самантою і побачив те, що знаходилося всередині намету, він, злякавшись, мало не вистрибнув назад на вулицю.

Напівтемне приміщення було заповнене контейнерами та клітками, в яких сиділи різні види змій: два величезні удави, кобри, та інші повзучі.

– Не лякайся, вони вже сплять. – зі спокійним голосом сказала Саманта. – Якщо не будити їх, вони не чіпатимуть тебе.

“Якщо?” – повторивши цю фразу в голові, Мейлі ніяк не заспокоївся.

– Дивись, – дівчина дістала з крайнього відкритого тераріуму довгого, жовтоокого з темним забарвленням удава, та піднесла його прямо тому до обличчя. – Правда ж красень?

– Аа! – Мейлі відсахнувся назад. – В-ви казали… що краще не будити їх, так навіщо тоді… – Мейлі, не договоривши, завмер на місці: на його шию вже накинули холодний, гладкий клубок. Удав став жваво ворушитися. Влаштовуючись зручніше, він обвив свій хвіст навколо шиї юнака. Товсте тіло стало тихо сичати, показуючи свій довгий, розділений посередині язичок. Мейлі пробрало холодом.

Не рухаючись, він стиснув губи, намагаючись голосно не дихати.

“І чому я так боюся? Сам же мріяв побачити живого крокодила чи тигра, ось, отримав…”

– Не хвилюйся, мої змії не отруйні, – поспішила заспокоїти його Саманта, погладжуючи рукою тіло удава. – Можеш видихати, мабуть, ти йому сподобався. Зазвичай Ларрі поводить себе не так спокійно при комусь іншому. Але зараз він слухняно повзає по тобі, бачиш?

– Ах… зрозуміло. – видихнувши але все ще з напруженням у всьому тілі, Мейлі спостерігав, як по його руці повзає безхребетне тіло.

Саманта нарешті забрала від нього свого Ларрі, та поклала його назад у скляний тераріум, а тоді покликала новенького за собою.

Проходячи повз напів відкриті клітки, Мейлі думав тільки про одне:

“Як вона тут живе?”

За тонкою завісою була зовсім інша кімнатка, освітлена гірляндами, що звисали зі стелі. Завдяки їм приміщення наповнилось приємним, білим світлом.
Мейлі злегка здивував цей контраст, між попередньою: темною, забитою клітками і мішками кімнатою, в якій він відчував себе як метелик, що потрапив у пастку паука і цією – де на кожному столику стояли свіжі орхідеї і приладдя для шиття, та панував мир і комфорт.

Саманта підійшла до великої білої шафи. Відчинивши дверцята, вона дістала звідти парочку акуратно складених речей: чорні лосіни невеликого розміру, і пару темно-зелених черевиків з довгою ніжно-рожевою тунікою, що застібалась на гудзики. Передавши все це йому до рук, вона сказала:

– Вибач, це поки все, що я можу тобі запропонувати. Можеш забирати, від тепер це – твоє.

– Дякую, ви дуже щедрі, – розглянувши туніку, він трохи здивувався, запитавши:

– Чому вона рожева?

– Мені здається, тобі дуже личать світлі кольори, – посміхнувшись, вона почала пояснювати щось про нинішню моду, підмітивши:

– І вона не рожева, це персиковий колір. Тобі не подобається?

– Ні вона… Дуже гарна, дякую.

Помірявши, виявилося, що йому все чудово підійшло, тільки колір туніки не переставав здаватися Мейлі надто дівчачим…

Саманта тим часом, вже звідкись принесла гребінець. Взявши гостя за руку, вона потягла його до косметичного столика, з підсвідкою навколо дзеркала. Сівши на бежевий пуфик, Мейлі спостерігав як вона, тримаючи губами гумку, намагалася якомога акуратніше розчесати його поплутане, неслухняне волосся.

– Я зберу його тобі у високий хвіст. Якщо буде боляче, скажи, добре? – попередила Саманта.

– Ні, не треба! – схопившись обома руками за голову, запротестував Мейлі, пояснюючи:

– Я… не люблю заплітатись, потім важко розплутати локони. – він скривився, згадавши як мама намагалася заплести його, але тільки більше сплутала волосся, і відрізала велике пасмо.

Вийнявши із губ гумку, Саманта спокійно кивнула:

– Гаразд, тоді просто розчешим тебе, – не ставши змушувати його, вона продовжила почате, затім промовила:

– Якщо заплітати волосся то воно менше сплутуватиметься. Якби ти більше дбав про свій зовнішній вигляд воно б зараз не сплуталось у вузлики, – розчесавши ще одне сплутане пасмо, вона додала:

– У тебе дуже красиве волосся. Але буде краще, якщо ти митимеш його і не забуватимеш регулярно розчісуватися, гаразд?

Мейлі слухняно кивнув, опустивши руки.
Закінчивши, вона додала останній штрих – заколола чолку, що спадала тому на очі, червоною шпилькою. Вказавши на дзеркало, Саманта запитала:

– Ну, що скажеш?

Мейлі побачив себе з слухняно прикладеним хвилястим волоссям, без набридливої довної чолки і й подумати не міг, що може бути таким… красивим?

– Ох, дякую… – він не міг підібрати слів щоб віддячити їй.
Його обличчя засяяло від радості. Не відриваючись, він став розглядати своє нове відображення у дзеркалі.

– Без проблем. Завтра я принесу тобі все необхідне для догляду за собою. І по шукаю для тебе якусь піжаму і змінний одяг. – ховаючи в тумбочку гребінець і шпильки, відповіла дівчина.

З рум’янцем на щоках, Мейлі був дуже вдячний їй за доброту.

Саманта дістала з шафи вішалку на якій висіла вже мала на неї чорна курточка з капюшоном. Вручивши її Мейлі, вона перепросила:

– Вибач, я не ношу шапки, тому мені нічого тобі дати.

Мейлі, взявши куртку, посміхнувся:

– Нічого! Дякую вам.

Вони вийшли з її намету і направилися до шатра цирку. Розмовляючи з дівчиною по дорозі, він дізнався, що вона раніше жила як Рей, в окремому трейлері з батьком. Але їй там було самотньо бо містер Крайтон часто не ночував у себе. Так вона і вирішила перебратися до своїх повзучих друзів, з якими тепер і живе.

Коли вони увійшли всередину цирку, перше, що здивувало Мейлі — було те, що вздовж арени стояло безліч людей. Всі як один, ті чекали на його прихід.