Фанфіки українською мовою

    Частина 2. Колообіг життя

    Тож ось так, друзі, почалася подорож наших героїв! Та маємо визнати, цей задум був приречений на провал — навряд чи щось взагалі можна було знайти в цій безодні. Але коли ситуація розпачлива, як чинити інакше, щоб не застрягти в обіймах суцільної безнадії? Відсутність дій робило б таке буття, безперечно, сумним.

    Як ми пам’ятаємо, завдяки новому другу Сібао вдалося прийти до тями. Втім підтримувати вогнище запаленої свідомості було непросто. Сібао досі відчував в собі внутрішнє протистояння інфузорії та людини. Особливо воно давало про себе знати, коли герою траплялися поживні речовини: раз у раз було складно відмовитися від такої спокуси.

    Голос, який постійно тримався поруч, несхвально ставилася до такої «приземленої» поведінки свого супутника: як, мовляв, можна бути аж так зосередженим на самій їді?! Сильне заглиблення у буденність одноклітинного організму викликало у Голосу відразу — їсти щось було для нього не більше ніж необхідністю, навіть якщо це єдина розвага в цьому дрібному існуванні. Більш важливою йому здавалася задача не дати Сібао знов прийти у непам’ять.

    Та була б, цікаво, ця принципова персона такою прискіпливою, якби знала, що захоплення Сібао нарешті принесе світлодайний ковток в їх туманне блукання?

    Наш герой цього разу поглинув щось невідоме і раптом у нього виникло незрозуміле відчуття: наче він без видимої причини стає ситим. Навіть Голос здивувався, чому це ся ненажера перестала усе підряд заковтувати? Тим часом Сібао почав рішуче рухатися в одному певному напрямку. Річ у тім, що чим далі він просувався, тим більше ставало в його клітинному вмісті поживних молекул. Дивина, чи не так? Наче вони самі по собі утворюються всередині!

    — Куди ти нас, заради бога, ведеш? — запитував Голос.

    Сібао ж просто прохав йому вірити. Він не знав, що саме чекає на них, проте, сумнівів немає, — це буде щось нове!

    Голос тільки згодом зміг отримати виразні пояснення, та підсумував:

    — А-а, ось воно що. Припускаю, ти просто захопив якусь одноклітинну водорість.

    — А який це має зв’язок?

    — Це дуже просто, мій друже: водорості, як і рослини, мають властивість виробляти органічні сполуки за допомогою енергії світла, для цього вони використовують певні пігменти білкового походження. І тепер, коли ти проковтнув водорість, одні з таких пігментів знаходяться в тобі. Скоріш за все зараз ти нас ведеш в напрямок якогось джерела світла.

    — М… — багатозначно відповів Сібао.

    — Гадаю, мені не вдалося зрозуміло висловитися?

    — М… — а й справді, що ще казати?

    Тож, якщо вірити Голосу, зараз друзі знаходилися на якійсь освітленій ділянці. Але… Що робити далі? Спробуй дати їх положенню метафоричне визначення — і точно виходить кімната без дверей і вікон, в якій вони просто перемістилися з одного кутка в інший. Та ця маленька переміна не принесла їм жодних результатів.

    Що ж, принаймні інфузоріям вдалося знов відчути крихту надії, як то було у першу їхню зустріч. І нехай нещодавня іскрина згасла — втіха від перебування разом досі лишалася. Їм здавалося, наче вони знайомі вже декілька років. Незважаючи на дрібні чвари, інфузоріям завжди було про що потеревенити. Сібао навіть нарікав, що їм не довелося зустрітися у минулому житті. Тоді б, напевно… все було інакшим.

    Дивно це було: обидва в людську свою пору ніяк не могли задовольнити потребу в таких розмовах. А що ж після смерті? Їм просто було варто заговорити з незнайомцем, щоб розбити цей відчай!

    Тинялися інфузорії вже довго, запевняючись, що не були вони, маленькі істоти, владні над своєю журливою долею і ніде шукати приреченим порятунку. Навіть якщо він є, вірогідність на нього натрапити незначна. Та й Голос став почуватися недобре. Точніше, навряд чи він міг відчувати недугу, але був вже не таким жвавим.

    Вони помірно пливли, зустрічаючи на шляху лише безжиттєві молекули. Сібао так звик до них, що не одразу звернув увагу, як якийсь об’єкт доторкнувся до нього самостійно.

    — Так-так, хто тут у нас? — раптом почулося Сібао.

    — Голос, ти щось сказав? — інфузорія запідозрила щось дивне.

    — Ні. А що?

    Нам з вами складно уявити, як саме звучить мовлення душ, однак, судячи з сумнівної реакції Сібао, розрізнити одну від одної було не так вже і просто. Хіба що за манерою.

    — Отакої! — знов пролунав цей незвичний тон. — Не думала зустріти когось свідомого!

    — Голосе… — обережно обізвався він, — до мене хтось говорить…

    — О! Так ти не один! Ану, де тут твій напарник! — Голос відчув, як щось торкнулося і його. — Як чутно мене?

    Інфузорія, підключена до бесіди, здивувалася.

    — Голосе, до нас хтось говорить! — чи то пояснив, чи то сам під враженям вигукнув Сібао.

    Друг нашого героя був стриманішим:

    — Хто ти? — запитав він у незнайомки.

    — Мене звуть Хевень! Я прокинулася тут нещодавно! Довго гадала при житті, ким мені судилося стати далі, і ось, як і думала — щось абсолютно незначне, але до того ж зелене та ще з якоюсь червоною цяткою посередині! А вас як звати, добродії?

    Здавалося, ця персона балакала без угаву.

    — Мене звати Сібао…

    — Чудово! А тебе як, друг Сібао?

    — Я не пам’ятаю свого імені.

    — От воно що! І таке буває! Тож…

    — Вибач, Хевень! — Голос, хвилюючись за обмежений час, поспішив перервати наступну словесну навалу. — Ти теж клітина, чи не так? Як ти змогла в точності описати себе? Хіба ти можеш бачити?

    — О! Я майже все своє життя служила даосом в храмі й присвятила час духовним практикам. Я маю розширене сприйняття, надто глибше рівня тілесної оболонки. І так! Я можу бачити себе!

    — А щодо нас, ти нас бачиш?

    — Ні, на превеликий жаль. Можете самі себе описати!

    Інфузорії заперечили:

    — У нас немає таких здібностей, як у тебе.

    — Що? — здивувалася Хевень. — Ой леле! Коли почула ваші голоси, вже була подумала, що ви мої колеги! Та, видно, помилилася.

    — Ні, ми звичайні люди. — відповів Сібао.

    — Отож-бо! Це дивно, що ви досі можете мислити як люди! Навіть моя духовна сила не дасть мені протриматися у свідомості довго, а ви, звичайнісінькі мої, все продовжуєте балакати! Чудасія!

    — Ти сказала, що передбачила те, ким станеш у наступному житті, — відізвався Голос, — невже є якийсь певний принцип?

    — Ну що ти, звичайно є! Усе в цьому світі підпорядковується певній логіці. Правда ж ось у чому: люди, які прожили безталанне життя та померли з жалем, перетворюються на тварин або рослини. Не важко здогадатися, що таким чином вони втрачають певну частину людського. Але яка це саме частина? Та, що була колись найбільш недосяжна для бідолашних! Саме нестача якогось важливого «шматочку пазла» в нашій людській буденності має прямий зв’язок з тим, якими ми станемо потім… Світ так дає нам спробувати себе в новій ролі! Бо наша людська енергія настільки слабне, що не дає змоги переродитися людиною знову.

    — М… — висловився Сібао.

    Голос же вирішив запитати:

    — Але тоді чому ти… стала цим?

    Він припускав, що життя даоса, мудреця, втаємниченого у науку буття, не може закінчитися так жалюгідно. Невже небеса були невдоволені служінням Хевень?

    — Скільки себе пам’ятаю, я була аскетом. Цього вимагав мій шлях самовдосконалення: відмовитися від усього світського, усього, що належало людям. Та я не жалілася, бо мала мету! Я хотіла досягти такої сили, що була б спроможна докорінно міняти чужі життя, робити їх ліпшими! Я гадала, це правильний шлях. Але якось усвідомила, що попри мої старання, я не мала особливого значення навіть для тих, кому змогла допомогти. Насправді я завжди мріяла стати пам’ятним слідом для когось. Саме тому жадала досконалості. Як виявилося — всім мало діла до того, скільки зусиль ти покладаєш заради чогось. — зітхнула Хевень.

    Сібао поспівчував даосці, хоч і не зовсім зміг її зрозуміти, та запитав:

    — Ти не здаєшся засмученою тим, що стала клітиною, чому?

    — Друзі, я щаслива, бо нарешті можу відпочити!

    — А хіба немає способу знов стати людиною?

    — Є! І якщо свідомість вас не покине, ви зможете їм скористатися…

    — І що це за спосіб?

    Сібао не отримав відповіді. Клітинне тіло, яке досі торкалося інфузорій, раптом відчужено розірвало контакт та відправилося кудись деінде. Певно, людський розум Хевень вже згас.

    Якщо ж вам цікаво дізнатися, чим закінчилася історія Сібао, прочитайте наступну частину!

     

    0 Коментарів