Частина 2 – Ейфорія

Дощ посилився, і ми почали бігти. Сміх голосно лунав по шибках старого містечка. Ці емоції, ця ейфорія поруч із коханою людиною. Моя блузка повністю промокла, парасолька вже не рятувала. Ми бігли як тільки могли, але чомусь це було страшенно весело! Його усмішка була найважливішою для мене на той момент… Було так холодно, але так добре в душі. Попереду з’явився рожевий магазинчик тітоньки Хако. Маленький продуктовий магазин, в якому часто закуповується моя мама, був весь у весняних квітах, а з-за вітрини виглядала різна випічка та інші смаколики. Забігши туди, ми трохи віддихалися, мокрі, як хлющ.

Тітонька Хако сиділа на своєму місці біля каси і щось в’язала з ниток. Вона була схвильована, побачивши нас:

— На вулиці дощ, чи не можна було в школі перечекати? Адже захворієте!

— Не переживайте, нам тут до дому трохи добігти лишилося, — захекано відповів Курапіка.

Тітонька несхвально нас оглянула і винесла два рушники. Трохи обтершись, я зрозуміла, що блузка прилипла до тіла і я була, як би напівголою. Бежевий бюзгалтер зрадливо виглядав, а мої щоки наливались рум’янцем.

Ошелешена я відвернулася, боячись що Курута побачить. Але мабуть було пізно.

Хлопець стояв червоніший за рака! Чорт…

– Я нічого не бачив! Чесно-пречесно!

— Я в-вірю…

Я обв’язалася рушником. Сором і не думав йти.

— Тітонько Хако, я візьму у вас рушник, потім поверну!

— Звичайно дитино, забирай, бо зовсім захворієш. Хоч дощ трохи перечекайте, ллє, як із відра!

Сівши за невеликий столик, що стояв посередині магазину, і тремтячи від холоду, ми подивилися один на одного і посміхнулися. Хако принесла нам дві чашки чаю, у неї завжди стояв електричний чайник на стійці.

Чай трохи заспокоїв переполох. Стало так спокійно та добре.

Віддячивши тітоньці, ми вийшли з магазину, дощ заспокоївся. Надворі пахло дорогою, пилом і вогкістю. Перескакуючи через калюжі, ми якось дісталися до будинку Курапіки, швидко перебираючись вузькими вуличками нашого містечка.

Я часто тут буваю, тому знаю будинок Курути як свої п’ять пальців. Знявши взуття на порозі, я пройшла до зали. Величезна кімната з дорогим ремонтом і різними штучками – нічого не змінилося.

Я все ще була обмотана вже мокрим шорстким рушником. Курапіка пошарудів у своїй кімнаті і приніс мені свою сорочку і чистий сухий рушник.

– Іди переодягнись і, якщо хочеш, можеш прийняти ванну.

— Напевно, не завадить… Дякую.

— Вихопивши сорочку, я втекла до ванної кімнати.

Тут пахло таким самим шампунем, як і у Курапіки. Я посміхнулась.

Коли я зробила всі процедури, натягла на себе сорочку. Вона була завелика для мене і трохи звисала, але це надавало якоїсь кокетливості.

Курапіка ввімкнув телевізор. За новинами знову розповідали про небезпечне угруповання Геней Редан, або так звані Павуки. Вони скоїли черговий злочин, поліція ніяк не може потрапити на їхній слід.

Хлопець сидів на дивані, закинувши одну ногу на іншу. Я тихенько підкралася ззаду та обняла його. Краплі води повільно падали на його одяг з мого волосся.

– Дана, ти чого?

– Нічого, просто так, – посміхнулася я, – Іди прийми ванну, а я знайду ліки в аптечці. Відчуваю, добром наша втеча під дощем не закінчиться.

Хлопець ніжно взяв мене за руки і за кілька секунд пішов у ванну.

Я пішла на кухню шукати аптечку, мама Курапіки зазвичай ховає її в шафі. Я знайшла термометр, пару жарознижувальних пігулок і потроху всього іншого.

Набравши достатню кількість ліків, я повернулася до зали. Залишивши свої знахідки на дивані, я знову пішла на кухню робити Курапікі чай з травами.

– Покладу йому ложечку меду, думаю йому сподобається!

Зробивши це вариво, я понесла чай хлопцеві.

Він уже сидів у вітальні, загорнувшись у плед.

— Тримай, пий швидше, бо охолоне.

Взявши до рук гарячий напій, хлопець принюхався.

— Ти мене точно лікуєш, а не труїш?

— Не протестуй мені тут! Пий! І … ось, візьми, поміряй температуру.

Я повільно нахилилася до хлопця і відсунула чубок. Потім поцілувала лоба, щоб приблизно знати, чи є у нього великий жар. У цей момент Курута схопив мене за руку і різко смикнув на себе. Я впала на нього, гаряче дихання коханого обпалило мені ключиці. Я зніяковіла.

— Давай швиденько до мене грітися! Ти теж замерзла! Я ж бачу!

І справді, весь цей час я не звертала на себе увагу. Так була зайнята. На додачу ще й босоніж ходила…

– Ми мало не розлили чай! Переспектива ошпаритися тебе не бентежить? – надула губки я.

Він засміявся.

Стрибнувши Купапікі під крильце, я замурчала:

– Теплесенькооо..

Притулившись до його грудей, я чула його серце, таке ж енергійне і веселе, як і сам Курута. Це бентежило… Мені було приємно бути його дівчиною, бути його єдиною…

Я передзвонила мамі і сказала, що залишусь із ночівлею у Курут.

– Температура 37,5,- розчаровано повідомив блондин.

— Я ж казала під парасолькою йти!

— Ну, нічого вже не повернеш! Буду лікуватись!

Нагрівшись теплом один від одного, ми обидва засопіли мирним сном.

Мені наснився сон, ніби я стояла на галявині в лісі, у білому платті. Навколо були чорні дерева. То був ліс. Ворожа аура витала у повітрі. Я почала йти стежкою. Зненацька між деревами хтось промайнув. Я злякалась. Невідомий почав мене звати.

-Данооо, Данооо…

Чоловічий, хлоп’ячий голос здався мені до болю знайомим…

– Курапіка!?

Я кинулася за ним хащі лісу. Він почав тікати. Але продовжував звати:

– Данооо, спіймай!

– Ні не йди! Стривай!

Він голосно сміявся і продовжував мене кликати, і дражнити. А я гналася за ним. Я довго бігла, а потім зрозуміла, що заблукала. У цьому куточку лісу було так темно, що навіть небо було погано видно за чорними гілками. Злі чорні птахи почали витати над моєю головою, ніби загрожуючи, і мене огорнув тваринний страх.

– Чому ти кинув мене? Курапіка! Повернися!

Я скрутилася в калачик від страху та самотності. Було відчуття, ніби я втратила його назавжди, я почала плакати…А голос все кликав:

– Данооо, я тут, іди сюди…

У справжній світ мене повернули власні схлипи. Прокинувшись уся в сльозах, я вирішила вийти у ванну вмитися. Годинник показував 3:21. Акуратно розкривши плед, я вибралася з обіймів Курапіки. Я не хотіла його турбувати, але мабуть не вийшло… Він трохи пом’явся і розплющив очі:

— Дано, щось трапилося? — стривожився хлопець.

— Та сон поганий наснився, не хвилюйся, вже все гаразд.

– Яке гаразд? Ти вся в сльозах! Що тобі наснилось?

— Мені наснилося, що я втратила тебе…

– В сенсі?

Я розповіла йому сон.

— Не хвилюйся я поряд, я завжди буду поряд — усміхнувся хлопець. Перестань плакати, все добре!

– Більше не буду. Я сходжу у ванну кімнату.

– Звичайно.

Коли я привела себе до ладу, я повернулася під плед. Мені стало спокійніше, адже це лише сон. Дурна вигадка… Але шосте почуття не давало мені почуття спокою… Щось тут не так… Хлопець уже сопів, а я ще не могла заснути кілька годин обдумуючи кожну деталь кошмару, але сон таки зморив мене.

Якби я знала, що цей сон, можливо, був провіщенням наступаючих проблем… Якби я тільки знала…