Частина 16

Лезо Пітьми чудова річ, однак мені до душі ближче меч, тож розібравшись із першою партією демонів Лезом, для другої готую меч. Насправді їх виявляється трохи менше сотні, якраз достатньо для відвертального маневру.

– Скучила за мною? – голос лунає ззаду мене. Перехоплюю меча краще і широко б’ю навідліг того, хто сміє з’являтися в мене за спиною. На щастя для нього, це Люцифер зі своїм мечем і трьома мертвими демонами під ногами.

– О так, я дуже за тобою скучила. Що сталося, дядьку? Тижнями ти мене ігнорував, а тут вирішив з’явитися і допомогти з купкою демонів.

– Я вельми великодушний.

– Аякже. Втішай себе цим і надалі. – прямую повз нього до виходу, але він хапає мене за руку.

– Тобі не завадить моя допомога у боротьбі з двома жовтоокими демонами.

– А он ти про що. Ну, план у мене простий як один цент: повбивати їх обох. І повір, я це зроблю. А тепер вибач, мені треба врятувати твого сина від навали демонів, яку послав до нього Вельзевул або Пазузу.

Не встигає Люцифер щось відповісти, а я вже зникаю і з’являюся перед школою Джека. Там між ними Вінчестерами та моїм кузеном точиться запекла битва. Останні, на жаль, програють.

– Барто, щось я тебе давненько чимось смачненьким не годувала. Святкову вечерю подано. – пекельна гонча зривається з місця й розриває горлянку першому-ліпшому демону. За декілька хвилин вона з’їдає його всього.

– А ти не поспішала, – важко дихаючи, промовляє Дін, коли більшість демонів зжерла Барто, а інші розбіглися.

– Люцифер стрівся дорогою. Здоров, Джеку.

– Годі люб’язностей, – Джек навіть рота не розкрив. – Поговоримо вдома.

В дорозі проводимо понад двадцять годин. Мовчки. Уже в бункері збираємося у головній залі і я викладаю все, що весь цей час лежало у мене на душі. Браслет важко відтягує кишеню мого піджака. Коли закінчую говорити, Сем з Діном дивляться на Джека, оскільки остаточне рішення за ним.

– Гаразд, – нарешті він киває. Я витягую браслет із кишені й пояснюю Джеку його принцип дії. Про те, що він стане чотирирічним хлопчиком, що нам доведеться сховати його і стерти йому пам’ять. – Я розумію. Я готовий.

– Хлопці, закрийте очі або відверніться. Ми не повинні знати як він виглядатиме дитиною, – Джек простягає руку і я наосліп натягую браслет. Шепочу мовою Перших і набираю відповідну комбінацію єнохіанських символів. Яскраве світло наповнює всю кімнату. Присідаю навпочіпки й обіймаю дитину, на яку навіть не дивлюся.

Коли все закінчується, рушаю на кухню. Там опускаюся на підлогу й охоплюю коліна руками. Через певний час до мене приєднуються брати.

– Хто, як не ми, знає, що тебе зараз краще не залишати на самоті? – знизує плечима Дін.

***

– Рушай в Пеорію, штат Іллінойс. Маємо справу з вервольфами. Не варто тобі самій хандрити в бункері, – поки Дін розповідає все це мені, я готую каву та смаколики для перегляду “Дивних див”. На відміну від братів, я відкрита для різних жанрів та направлень.

– Ви не можете впоратись з купкою вервольфів?

– Можемо, але відтоді як ти натягнула на Джека браслет, ти виходиш з кімнати тільки, щоб зробити собі кави.

– Гаразд, вмовив, – змахую крилами. – Кава твоїм коштом, – Дін озирається і злобно дивиться на задоволену мене. – Або я тобі виставляю рахунок.

– Краще одразу застрель мене.

– Із задоволенням, Дін-Діно. То що там з вервольфами?

– За останній місяць тридцять трупів. Практично кожну ніч знаходять чергового бідолаху з вирваним серцем. В основному в бідних кварталах, де більшість людей живуть майже на вулиці, – звітує Сем. – Крім вирваних сердець, були ще рани. Тіла розтерзані майже до непізнаванності. Ось звіти коронерів.

Я хапаю теки й починаю їх проглядати.

– Наскільки ймовірним може бути те, що це все міг зробити один вервольф? – Сем відповідає, що це дуже навіть й можливо. – На перший погляд, між цими фотографіями нічого спільного, але можна помітити парочку однакових порізів. Ніби почерк серійного вбивці. Думаю, тут один вервольф, до того ж вельми плодовитий.

– Може ти ще скажеш, хто він? – питає Дін. Світлофор загоряється зеленим і він вертається до споглядання вечірньої дороги.

– Поняття не маю. Напевно його треба шукати в бідних кварталах. Навряд чи він живе у власній квартирі. Скоріше, хитається по місту з усіма безхатьками.

В мотелі ми залишаємо речі, беремо тільки пістолети й ножі, і розділяємось в різні квартали посеред ночі. Мене відправляють не в самі нетрі, а ближче до багатолюдної вулиці і я висловлюю на цей рахунок Діну. Тут з тридцяти знайшли тільки два перших трупи, ловити нічого.

– Що така дівчина робить в такому місці? – ззаду до мене підходять двоє здоровил. – Тебе провести додому? Ночами тут дивні типи вештаються.

– Це ви про себе?

– А ти різка, – один з них хапає мене за руку і розвертає обличчям до себе. Після чого його ніс зустрічається з моїм кулаком, а член – з коліном. – Хапай цю сучку!

Другий чолов’яга накидається на мене зі складаним ножиком. Я пірнаю йому під руку, вивертаю її, ламаю зап’ясток і підхоплюю ножик.

– Не на ту напали, хлопці, – ножик я ховаю собі в кишеню та йду далі. Не встигаю зробити й декількох кроків, як телефонує Дін з вимогою, щоб я була на зв’язку, поки не перевірю свій квадрат.

– І про що мені з тобою стільки часу говорити? Про наше буття? Чи філософувати на тему того, навіщо ми живемо? Я ще твереза, чуваче, – я проходжу повз брудних людей, які ревно оберігають від мене свої бідні пожитки. Над моєю головою висять відносно чисті речі, а з балконів на мене витріщаються худорляві жінки з такими ж дітьми. – Не подобається мені цей район. Як можна жити в такому місці, коли практично напроти будуються фешенебельні будинки й походжають люди із середнім та високим заробітками?

– Тобі ще багато чого варто дізнатись про людей, – позаду мене чується чоловічий крик. – Що там?

– Здається, вервольф, – я кидаюсь туди й бачу два трупи, над якими схилився худенький підліток. Побачивши мене, хлопчик гарчить та починає тікати. Я витягую пістолет і стріляю йому в спину. Труп наполовину вивалюється з темного провулка на освітлену вулицю і мені доводиться за ногу відтягувати його назад, поки перехожі не помітили. Перевертаю тіло й дивлюсь на це юне обличчя в крові. Ніякого жалю не відчуваю.

– Ти як? – Вінчестери здивовано дивляться на тіло дитини.

– Я жива. Він труп. Все нормально.

– Він був дитиною, – шепоче Сем, але я його чую.

– Він був монстром, – байдуже стинаю плечима та йду до машини. Брати мовчки слідують за мною.

– Вам не здається, що все було занадто просто? – Сем починає говорити тоді, коли ми майже під’їжджаємо до мотелю.

– Нарешті нам пощастило, – відрізаю я.

– Вбивство тридцяти двох людей справа серйозна. Як могла дитина це зробити?

– Семмі, начхати. Я вбила вервольфа, інших поблизу не було. Справа закрита.

– Ти сама себе чуєш? – втручається Дін. Ще один фанат психології.

– Що в словах “мені начхати” тобі не зрозуміло? – кладу руки на сидіння між головами братів. – Я Пітьма. На цьому крапка. Хочете інших пояснень? Їх немає. Змиріться.

– Ти монстр, Фель, – холодно відрізає Дін.

– Як і всі присутні в цій машині.

Виходжу й заходжу в номер. Якщо брати зі мною не розмовлятимуть, це й на краще. Та лють краще приберегти на демонів, котрі хоч і не показуються явно, однак їхня присутність вчувається майже у кожному катаклізмі на планеті. Так, сьогодні всі вечірні новини розганяють інформацію про жахливий землетрус в якомусь місті Туреччини, який забрав життя сотні людей.

– Мені потрібна кава, – вискакую з номера перш ніж Дін встигає якось уїдливо на це відреагувати. Йду пішки до найближчої кав’ярні, яка працює до півночі, замовляю каву із собою, виходжу на вулицю і краєм ока помічаю на лавочці знайомий силует. Сідаю поруч.

– Прекрасний вечір. Одразу вчувається наближення літа, – першим починає говорити Вельзевул. Я тільки мовчки сьорбаю каву. – Хочеш одразу до справи? Що ж. Між демонами чутки ходять, що ти нажалілася на нас своєму дядькові Люциферові. Дуже по-дорослому.

– Знаєш, це було зроблено з однією метою. Привабити сюди котрогось жовтоокого, – різко б’ю Вельзевула ребром долоні по горлу. – Ви, демони, останнім часом стали надто вже безстрашними. Не боїтеся Люцифера? Що ж, гаразд, я приймаю такі умови гри. Але намагатися ставити мені ультиматуми. Мені! Тому я трохи потренувалася. Врешті-решт, я повинна керувати силою Пітьми, а не вона мною. Куди це ти зібрався? – Вельзевул, хапаючись за горло і роблячи короткі різкі вдихи, встає з лавочки й робить кілька невпевнених кроків від мене. Хапаю його за комір куртки й садовлю назад.

– Я перебила тобі трахею. Для демонів це несмертельно, але говорити навіть не намагайся. Власне, зцілитися теж, бо я старша і сильніша, а отже, блокую твої сили. Слухай далі. Ви з Пазузу боретеся за трон Пекла. Я і це приймаю. Те, що в результаті ваших сутичок більша частина росії перетворилася на пустку, вже змінило майбутнє. Це вогненне видовище було прекрасним. Ви ж в курсі, що спалили повністю сибір і центральні регіони цієї держави? Звісно, якби я не поставила купол, і вогонь би загасили, і людей би врятували. А кому воно треба? Не мені. Повертаємося до суті.

– Якби ж то ви обмежилися суперечкою в стилі “в кого довший?”, – продовжую говорити, активно жестикулюючи. – Ви почали погрожувати мені та моїм братам. Звісно, для Вінчестерів це не в новинку і їх все одно воскресять, але напад на Джека став останньою краплею. Мені довелося вжити певних заходів для його захисту, але тепер жоден твій демон чи посланець Пазузу його не знайде. Власне, як і Люцифер чи хтось інший з архангелів. Чорт, та навіть мені це не під силу. – трохи мовчу, а потім продовжую. – Твоя смерть нічого не змінить. Пазузу доведеться відкрито виступити проти Ровени, яка теж зібрала чималеньку армію демонів за цей час. А скільки росіян померло останнім часом! Ммм. Ти ж в курсі, що всі вони в Пеклі? Так, прокляття до сьомого коліна – дієва штука, а від Другої світової війни не так вже й багато часу минуло. Тож вашими руками вона отримала нові душі, які незабаром стануть демонами й посилять її армію ще дужче. Плюс твої демони, які після твоєї смерті обиратимуть: відьма чи Пазузу. Але годі балачок. Він твій, Люцифере.

Дядько виходить із темряви. Очі у нього горять гнівом праведним, але гнів цей спрямований на мене, а не на жовтоокого.

– Не дивись так на мене. Зціли йому горлянку і він здасть тобі всю відому інформацію, тільки б я замовкла.

– Тобі ця інформація відома?

– Аякже.

– Тоді він нам більше не потрібен. – і не встигає Вельзевул поворухнутися, як Люцифер кладе йому свою руку на чоло. Яскраве біле світло засліплює все довкола. Мінус один.

– Ще б якось Пазузу знайти. Думки вголос, не звертай уваги. – махаю рукою на погляд дядька. – Допоможеш мені з цим?

– Ще чого. З Вельзевулом у мене були давні суперечки, Пазузу вбивай сама. – на цих словах він відлітає і я залишаюся сама на вулиці з трупом на лавочці. Гаразд, треба поділитися з братами гарною новиною.

Вікна нашого номера в мотелі вибиті. Зсередини чується звук бійки та гарчання. Певно, таки той малий діяв не сам.

– Підоспіла рятівна кав… піхота, – вриваюся у двері й бачу двох вервольфів, які щосили гамселять Вінчестерів. Ті щосили гамселять вервольфів у відповідь. Поки що не виграє жодна зі сторін. На мій голос монстри втрачають пильність і обертаються. Жінка у винагороду отримує шість срібних куль в серце, а чоловік – срібний ніж. До обох я навіть не встигла доторкнутися.

– А ти вчасно, – захекано промовляє Дін.

– Ну вибач, що в цей час я була зайнята вбивством Вельзевула, – в’їдливо відповідаю.

– Вельзевула? Ти його вбила? – брати обмінюються здивованими поглядами.

– Не я. Люцифер. В нього був особистий інтерес.

– То значить, пів справи зроблено, еге ж? – Дін підходить до холодильника і дістає звідти дві пляшки пива. – Це потрібно відсвяткувати. Хоч щось у нас останнім часом пішло не по одному місцю.

– Зарано радієш, чуваче. Ще залишаються Пазузу і Ровена. Від сьогодні точитимуться запекліші бої.

– Ми з цим впораємося, мала. Впораємося.